Запитання: Ось скажіть, будь ласка, ви весь час говорите, що не можна озиратися в минуле. М. Лайтман: Так. Запитання: Треба нібито відрізати його, не озиратися назад. М. Лайтман: Так. Запитання: Як це робиться? М. Лайтман: Я вважаю, що це просто переконання, самопереконання, що в мене немає зв’язку з минулим. Минуле відвалюється, відрізається, зникає, пропадає, розтає, як імла. Запитання: І я повинен освоювати теперішнє? М. Лайтман: Так.

Запитання: Запитання: Ви кажете, що тисячоліття існують молитви, тисячоліття люди моляться, і в результаті вони не так моляться? Не так, виходить? Тому що немає у нас особливого щастя, немає у нас особливо грошей, не так? Рав Лайтман: Ми поступово-постутупово дозріваємо протягом тисячоліть до стану, коли нарешті зрозуміємо, у чому полягає справжнє виправлення. Запитання: А воно? Рав Лайтман: А воно полягає в тому, щоб нічого не просити, а використовувати те, що є. Запитання: А є? Рав Лайтман: Є всі умови для того, щоб виправити світ. Запитання: І вони? Рав Лайтман:І вони полягають у тому, щоб ставитися одне до одного з любов’ю. Якщо в тебе не виходить, по-справжньому не виходить, тоді ти можеш звертатися до Творця. Запитання: Це і є молитва? Рав Лайтман: Так. А більш нема про що просити. Запитання: Дай мені можливість ставитися до іншого з любов’ю, як Ти до нас.

С.Винокур: Це правда, що якби не робили зла іншому, ми б не хворіли? М. Лайтман: Звичайно! С.Винокур: Можна так сказати, так? М. Лайтман: Так. С.Винокур: Будь-якими хворобами не хворіли б? М.Лайтман: Ніяких хвороб! Нічого! С.Винокур: Тобто тут корінь всього? М. Лайтман: Так. С.Винокур: А водночас, ви кажете, що робити добро іншому теж неможливо з нашою природою. М.Лайтман: Неможливо. С.Винокур: Тоді прошу вас, виведіть нас із цього глухого кута. То що ж робити? М.Лайтман: Ну якщо помріяти. Припустімо, винайшли б ми такий вірус, який би всіх нас якось вкусив і ми б почали відчувати, що всі є найближчими родичами. Такими братами та сестрами, які просто почуваються як одне ціле. С.Винокур: От якби такий вірус прийшов. М.Лайтман: От якби прийшов такий вірус. С.Винокур: Тобто самі ми нічого зробити не можемо, а от якби прийшов вірус. М.Лайтман: Можливо, ми можемо його трохи захотіти. С.Винокур: Ось я хочу за це схопитися. Ми можемо…? М.Лайтман: Ось це найголовніше наше завдання. С.Винокур: Захотіти? М.Лайтман: Для цього нам треба, по-перше, побачити, хто ми сьогодні такі. С.Винокур: Ось це ось- погане в нас. М.Лайтман: Не заперечувати цього поганого, що воно є, не миритися з ним. Спробувати зрозуміти, що може бути абсолютно протилежна властивість.Тому що в природі всі властивості йдуть у парі, протилежні одна одній. І якщо так ми побажаємо, то в нас це може статися така інверсія. С.Винокур: Але це має статися? М. Лайтман: Я думаю, що так. Тому що завжди природа проявляється у двох протилежних властивостях. Тому я думаю, що після нашого стану, коли ми дійдемо до ручки, що називається, відбудеться переворот - такий фазовий. С.Винокур: І ми почнемо розуміти, що все любов'ю створено і до любові має привести. М.Лайтман: Це станеться вище за нас, тобто поза нами. І подіє на нас так, що ми змінимося – станемо абсолютно зворотними. С.Винокур: Любящими? М.Лайтман:До жаху! С.Винокур: До жаху? М. Лайтман: Так.

М. Лайтман: Як це я можу собі довіряти? Я повністю перебуваю в руках Творця. І раптом я сам собі господар? С. Вінокуров: Ага, зрозуміло. Тобто людина не повинна сама собі довіряти. М. Лайтман: Ні. Тому й сказано: "Не вір собі аж до своєї смерті". С. Вінокуров: Про яку смерть ідеться? М. Лайтман: Про смерть егоїстичну. С. Вінокуров: Зрозуміло. М. Лайтман: Ну, а хто знає, скільки ще всередині кожного з нас є егоїзму? С. Вінокуров: Тобто ви вважаєте, що оці перевірки, які проходять люди, які виграють у лотерею, або які в YouTube чи TikTok починають заробляти мільйони… М. Лайтман: Це нещастя. Це нещастя. С. Вінокуров: Це нещастя М. Лайтман: Так. С. Вінокуров: Це нещастя і не потрібно дякувати за це, а навпаки – остерігатися. М. Лайтман: Я тікав від цього, і в мене вистачило сил, і Бог мене, врешті-решт, добре вів С. Вінокуров: Щоб уникнути цього всього? М. Лайтман: Так С. Вінокуров: А от якщо таке трапляється, то хоча б вихід дайте, маленьку шпаринку. Ну от так сталося: людина талановита, починає заробляти шалені гроші, молода. М. Лайтман: Нещастя. С. Вінокуров: Ну і що робити? М. Лайтман: Нічого не зробиш. С. Вінокуров: Ого. М. Лайтман: Я не думаю, що проти цього можна щось зробити. У мене такі ситуації були, але вони траплялися тоді, коли я зустрічався з сильними, серйозними людьми, які могли мене спокусити багатством та іншим. С. Вінокуров: Зрозуміло. М. Лайтман: І так далі. Ні, я зміг уберегтися. Це, звісно, все робив Творець, але я намагався вислизнути. С. Вінокуров: Це перевірка? Це так людину випробовують? М. Лайтман: Людина, так, людина не може жити без рамок, твердих, жорстких рамок, у яких вона існує. С. Вінокуров: Угу. М. Лайтман: Без цього – не може. С. Вінокуров: А для чого Творець таке робить із людиною? Оце я хочу спитати. Для чого? М. Лайтман: Щоб показати на ній приклад іншим. “Роздай скарбницю бездомним і звільни рабів” Так, це Шота Руставелі С. Вінокуров: Тобто висновок: якщо до тебе прийшли великі гроші — тікай. М. Лайтман: Так.

М. Лайтман: Самого Творця не існує... Ведучий: Це всіх шокує. Ось ця заява. М. Лайтман: Але це правда. Те, що людина реагує на це, – вона може реагувати. Це її справа. Я повинен налаштовувати правильно. Самого Творця не існує. Існує відчуття зближення з іншими, яке виникає при взаємній спробі розкрити властивості любові та віддачі. Ведучий: Тобто ось це відчуття ви називаєте «розкриттям Творця», так? М. Лайтман: Так. Ведучий: Ось це ми намагаємось… М. Лайтман: Творець – це любов, і це не має жодного відношення до того, що між чоловіком, жінкою, дітьми, неважливо ким і чим. Це просто до всього, що я б сказав, відчувається мною як поза мною. Ведучий: Поза мною, ви кажете, – тільки любов? Поза мною. М. Лайтман: Так. Ведучий: У мені її немає, а поза мною – любов. Так? М. Лайтман: У мені вона егоїстична, така, заздалегідь задана, над якою я повинен піднятися і відчути справжню Любов.

Ведучий: Ось я подивився у словнику… емпатія — це здатність людини відчувати емоції, які відповідають емоціям іншого. А от співчуття — це співпереживання чужому стражданню. М. Лайтман: Це переселитися, ніби, в іншого й відчути його переживання. Ведучий: Як у собі виробити це? Якби це почуття було виховане, ми жили б інакше. М. Лайтман: Так, ми б тоді виховували. Я думаю, що це можливо. Просто ми цим не займаємося. Ми цим не займаємось. А загалом люди з 13–14 років уже можуть цілком чітко вже перейматися стражданнями іншого. І тоді їх треба до цього виховувати. Ведучий: Це б змінило світ, звісно, абсолютно, повністю. М. Лайтман: Звичайно, безсумнівно. Ведучий: Тобто можна виховати співчуття в людині? М. Лайтман: Розуміння співчуття до іншого можна виховати, дати людині зрозуміти, як це сприймати. Аж до того, що людина зможе у своєму співчутті з іншим ділити його страждання іншого, брати їх частково на себе й цим нейтралізувати, нейтралізувати страждання іншого. Ведучий: А ти не згориш від того, що ти…? М. Лайтман: Ні! Від того, що ти їх нейтралізуєш, тим, що береш участь разом із ним, співпереживаєш, співчуваєш, — ти цим поступово, поступово ділиш його страждання на безліч дрібних частин, і таким чином він заспокоюється. І ти можеш таким чином привести весь світ до рівноваги, до внутрішнього стану, який уже може називатися блаженством. Ведучий: Тобто поділене співчуття на всіх мешканців Землі, воно дасть таке блаженство для світу? М. Лайтман: Так-так. Це й є те, чого ми маємо досягти в нашій єдності. Тому що, в принципі, попереду, звісно, в нас дуже серйозні проблеми. Адже егоїзм зростає, і Вищий світ розкривається відносно егоїзму дедалі більше. Тобто відносно нашого егоїзму ми відчуватимемо дедалі сильніші тиски такі, що… Ведучий: Ми не витримаємо… М. Лайтман: такі, що якщо ми не зможемо об’єднатися і розділити це все між нами, то не зможемо витримати. Ведучий: Зараз я розумію. Ось це основа того, що ви говорите весь час, саме: «Єдність, об’єднання, добрі думки, добрі зв’язки» — ось основою є саме це співчуття? Ось це, так? М. Лайтман: Так. Це практично навіть не співчуття. Це поділ усього величезного страждання, протилежності величезного бажання та величезного світла, яке повинно наповнити це бажання, і відсутності наміру «не заради себе», що дозволяє наповнити бажання світлом. Ведучий: Тобто можна наповнити тільки, якщо заради інших? М. Лайтман: Так. І тому виходить, що тут нам необхідна ця рівновага. Це все може бути тільки на розумінні того, як навчитися співчувати. Ділити протилежність між абсолютним наповненням і абсолютною порожнечею на всіх. Звісно, вийде не менше й не гірше. Але якщо ми захочемо, щоб це так розділилося, то саме протиріччя зникає. Ось у чому полягає особлива властивість єднання. Ведучий: І ось тоді ця благодать настає? М. Лайтман: Так. Ведучий: Красиво! М. Лайтман: Тоді це відчуття протилежності, неможливості, крику внутрішнього, воно перетворюється на втамування, у щось вище, насолоду. Там немає вже різниці між величезним болем і величезною насолодою. Там вони з’єднуються. Ведучий: І біль тоді чим стає у такому разі? М. Лайтман: Насолодою. Ведучий: Біль - насолодою? М. Лайтман: Так. Тому що ти зрівноважив їх між собою. Ведучий: Це взагалі висока річ. М. Лайтман: Так воно й відбувається — на висоті. Ведучий: Отже, біль нам дана для того, щоб перетворити її на насолоду? М. Лайтман: Так, звичайно. Ведучий: І найбільший біль, у результаті, — це найбільша насолода? М. Лайтман: Так. Якщо ти вмієш поєднати ці протилежності, то отримуєш насолоду.

Ведучий: «Школа не вчить бути щасливим», — так пише 11-річний хлопчик. Рав Лайтман: Ну це вже точно! У школі сьогодні просто демонструють, що сірість, покора, придушення щастя — це нормальний стан. Ведучий: Так. Тобто, в принципі, гаслом школи мало би бути: «Ми повинні навчати дітей бути щасливими»? Рав Лайтман: Так. Ведучий: Так? Ось так? Рав Лайтман: Маємо ростити людей щасливих. Ведучий: Гарно. Рав Лайтман: Потрібна школа, яка навчатиме правильному ставленню до світу, до життя, до товаришів, до вчителів, до батьків. І це не потребує оцінок, які тобі ставлять, а коли тебе навчають — які ти оцінки ставиш самому собі. Ведучий: Оце так! І навіть до маленької дитини Ви можете такі вимоги висувати? Рав Лайтман: До цього треба прагнути. Пояснювати. Щоб вони самі виставляли такі оцінки за предметами, за підручниками… Ведучий: Самі діти? Рав Лайтман: Так. …за наставниками своїми і так далі. Ведучий: Тобто дитина може ось так сказати: «Сьогодні я щось був не в формі. Так? Треба було мені це прочитати, треба мені трохи пропрацювати», — так? Рав Лайтман: Це добре. Ведучий: Страх помилки: школа не вчить, що помилятися можна і потрібно. Це, до речі, 11-річний хлопчик каже. Як Ви вважаєте, потрібно помилятись? Рав Лайтман: Я з ним згоден. Ведучий: Так? Тобто помилка — це важлива річ? Так? І потрібно помилятись? Рав Лайтман: Ну, це неминуче. Ведучий: І що, якщо я помиляюсь? Рав Лайтман: Нічого страшного. Я це виправлю, я на цьому навчуся ще більше, ніж на тому, якби зробив щось без помилки. Ведучий: Тобто це важливіше навіть, ніж коли ти безпомилково рухаєшся? Рав Лайтман: Ми постійно помиляємося і виправляємося, помиляємося і виправляємося. Ведучий: Тролінг, глузування однокласників. І часто в цьому винні вчителі, які виставляють дітей на посміховисько. Рав Лайтман: Треба привчати дитину, якщо ми вже в такому суспільстві знаходимося, як правильно ставитися до суспільства, до оточення. Що це можливо, що це є і буде доти, доки ми не виправимо нашу природу. Що така природа людини — змушує її бути вищою за інших будь-що. Ведучий: І те, що зараз мене принижують, — це природа людини така? Рав Лайтман: Так, це їхня природа, нічого не зробиш. А я маю розуміти їхню природу і якось, у якійсь формі пробачати їх, приймати їх такими, як вони є. А, можливо, і виправляти їх у такий спосіб. Ведучий: А ось скажіть, будь ласка, я маю відчути, що це і моя природа така ж сама, і я також так само можу? Рав Лайтман: Ну, звісно, так. Звичайно. Ведучий: Тобто слова «природа людини», «егоїзм людини» Ви хочете запровадити майже з початкових класів, щоб людина відчувала? Рав Лайтман: І навіть раніше. Ведучий: Обсяг домашніх завдань. «Я вважаю, що домашні завдання не впливають на успішність і освіту дітей», — каже 11-річний хлопчик. Рав Лайтман: Я вважаю, що домашні завдання викликають відразу, ненависть до школи. Ведучий: Це точно. Так. Рав Лайтман: І тому цього не треба. Треба, щоб дитина йшла туди, і чого б її там не навчали і як би не навчали — може, гірше, краще, захопливіше чи ні — але щоб вона поверталася звідти і вже на ній не повисало це домашнє завдання. Ведучий: Тобто щоб цього тягаря не було, так? Що: «мені терміново…, мені потрібно…, як я завтра прийду до школи?» Рав Лайтман: Так. Ведучий: А замість домашнього завдання що має бути? Рав Лайтман: Замість домашнього завдання має бути абсолютно вільний час. Теж якось більш-менш розпланований, але такий, що відчувається як вільний — чим би дитина хотіла себе зайняти. Ведучий: Саме себе? Щоб саме свою нішу знайшов? Рав Лайтман: Так, кожен — у своєму. У нас було дуже багато гуртків у той час. Зараз — навряд. Ведучий: Я не думаю… Були будинки піонерів, гуртки. Рав Лайтман: О! Який був величезний Будинок піонерів. Ведучий: Так. Палац називався, до речі. Рав Лайтман: Так-так. І була величезна кількість гуртків, до того ж усі безкоштовні. Ведучий: Так. Так. Ой! У мене просто тепло пішло. Рав Лайтман: Прийшов, записався туди, куди хочеш. Хоч у кілька! Як завгодно! І ходи, займайся. Ведучий: Пам’ятаєте? Так? Моделювання гурток? Рав Лайтман: Так-так-так. І нічого не платив. Я, зокрема, ходив у гурток фото. І фотопапір, і реактиви — все це було безкоштовно. Абсолютно все безкоштовно! Це так дивовижно! Ведучий: І ще, як викладачі ставились, я пам’ятаю, саме гурткові. З таким теплом! Рав Лайтман: Так-так-так. Там працювали люди з таким характером. Ведучий: Куди ж це все поділося? Що ж у цьому було поганого? Рав Лайтман: Час, Семене, час не той! Ведучий: Як воно так випарувалось усе? Рав Лайтман: Авжеж. Ми потрапили в таку смугу. Ведучий: «Ми потрапили» — називається ця історія. Рав Лайтман: Так. Ведучий: «Школа не готує до дорослого життя», — так вважає цей хлопчик. Рав Лайтман: Я, загалом, думаю, що ніщо не може підготувати до дорослого життя. Ми просто стрибаємо туди, як у воду. Ведучий: У вир, кожуть. Рав Лайтман: У вир, може бути. І все. А там уже випливаємо кожен по-своєму. Ведучий: А що є підготовкою до дорослого життя, якщо ми вже про це говоримо? Рав Лайтман: Тут необхідно створювати особливі, абсолютно чіткі, реалістичні картинки з життя. Ведучий: У школі? Прямо дітям? Так? Рав Лайтман: Так. Ведучий: І щоб вони вчилися з них виходити, з ними працювати і так далі, і так далі? Рав Лайтман: Обговорювати й так далі. Тобто, з іншого боку — давати їм шаблони якісь, але реалістичні. Ведучий: Тобто: як би ти вчинив, якби ти… — і наводиш історію? Знаєте, висновок цього хлопчика дуже цікавий. Хлопчик каже так: «Я вважаю, що головним предметом у школі міг би стати предмет, на якому б нас вчили розуміти один одного. Адже вміння спілкуватися — найважливіше». Рав Лайтман: Це точно. Ведучий: От бачите. Ніби слухає Вас. Рав Лайтман: Зроби його міністром шкільної освіти. І все. Ведучий: І не треба ніяких знань, а потрібно, щоб ось такі висновки були. Рав Лайтман: А всіх цих міністрів посади до школи. Ведучий: Ось це гарно! Це точно!

Ведучий: Ваша порада молодим людям, входять у спільне життя з відчуттям, що в них усе буде добре. Ось так вони входять, що ми будемо жити разом, довго, і вічно. Ось… М. Лайтман: Дуже-дуже треба довго, нудно розмовляти один з одним. Ведучий: Ух ти! Ось так? М. Лайтман: Так! Виплескувати все, що ти думаєш, й інший теж, як два дослідники. Ведучий: Угу. М. Лайтман: І поступово, поступово ви зможете дістатися до стану, коли ви будете взаємно досліджувати себе й іншого, і він теж буде досліджувати себе й вас. І тоді вийде, що життя стає цікавим, воно і стає дослідженням: таким, що: а як ми можемо зробити ще по-іншому якось свої стосунки? Ведучий: Щоб бути разом, так? М. Лайтман: Так. Змінити їх якось, зблизитися. А якщо так? А якщо по-іншому? І весь час намагатися ніби розкривати ці властивості, почуття, стосунки, якомога яскравіше. Якщо про це люди думають і розуміють, то десь після 50-60 років. Ось і все. А до цього… Ведучий: Так… Як там, якби юність.., що там? М. Лайтман: Якби молодість знала, якби старість могла. Ведучий: Ось це золоте правило виходить. М. Лайтман: Так. Ведучий: Ну добре, будемо думати, що раптом якась зміна відбудеться. М. Лайтман: Прийде час, і люди так будуть жити. Але ми можемо їх цьому навчати! Ось тут треба додати. Ведучий: Так. М. Лайтман: Ми можемо навчати цих молодих… Ведучий: Як стати дослідниками? М. Лайтман: Як стати дослідниками. Ми можемо зістарити їх, так би мовити, нашими заняттями. Ведучий: Вони зможуть пройти… М. Лайтман: Практикум. Ведучий: Навіть до того, як вони об'єдналися разом. М. Лайтман: Так, так, так, так, так, звичайно. Ведучий: Підготувати їх до цього життя. М. Лайтман: Так. І тоді вже вони будуть бачити, як робити так чи інакше, або ну… Ведучий: Тобто ви кажете, що молоді повинні прийти на весілля, скажімо так, ну, об'єднатися разом вже “старенькими” ніби. М. Лайтман: Так, всередині. Звичайно. А що вони будуть на собі відкривати, хто вони такі? Ні. Ведучий: Тобто вони вже повинні прийти з досвідом? М. Лайтман: Вони повинні прийти з досвідом спілкування. Як би психологічного спілкування. Ведучий: Це дасть гарантію життя більш-менш. М. Лайтман: Це дасть впевненість у тому, що вони зможуть подолати всілякі проблеми. Ведучий: Яких буде багато. М. Лайтман: Зближення і зможуть перетворити ці проблеми в більший контакт. Ведучий: Зрозуміло. Дякую. Красиво. Ми про лабораторію з вами говорили, наукову. М. Лайтман: Так-так. О, як це треба світу.

Ведучий: Я нормально жив, я нормально працював, горів на роботі, і раптом – раз і порожньо, раз і ні для чого. Є праця, є робота, є гроші, а сенсу я не бачу. Рав Лайтман: Це природно. Це зростання людини, це поступовий розвиток людини. Її егоїзм не наповнюється. Це все той же егоїзм, наша основа. Але колись він наповнювався, насолоджувався і роботою, і пошаною, і славою, і знаннями, і грішми, можливістю все це якось реалізовувати, а сьогодні – ні. Йому байдуже на думку оточення, йому байдуже на підйом по якихось сходинках, тобто є, можна сказати, певна втома, як у будь-якого металу, матеріалу. Так і тут. Ведучий: Називається “вигорання” навіть такий…. Рав Лайтман: Вигорання, добре сказано, так…. Егоїзм переключився на наступний режим роботи. Йому вже недостатньо того, що йому все дають – те, що було раніше і викликало задоволення, наповнення, марнославство і так далі, наповнювалося і так далі. А зараз – ні. А, що робити? Я не знаю, для чого робити, для чого жити, працювати. Не знаю! Зовсім не цікаво мені це. Просто задоволення немає. Наповнення, насичення немає. Заради чого працювати? Заради чого жити? Ні. Дай пігулку і все. Ведучий: Ось, якщо Вас… Рав Лайтман: Люди до цього дійдуть! Ведучий: Так я відчуваю, що дійдуть, це точно. Рав Лайтман: Це, а чому ні? Це позбавлення від страждань. Ведучий: Так тоді дайте пігулку, ось, що, що … ну дайте, ну дайте тоді пігулку.. Рав Лайтман: Я хотів би забутися і заснути. Ведучий: Ось ви дайте пігулку, ось ви наразі завели нас у цей глухий кут…я навіть точно відчув, що це станеться, ну практично впевнений, таке станеться. Що людині робити в такій ситуації? Ви весь час кажете, що буде такий вселенський крик. Рав Лайтман: Так…. Ведучий: Такий крик… Рав Лайтман: Так. Але цей крик – усвідомлення справжнього бажання зрозуміти сенс життя, тобто навіщо мені це все треба? До такої міри, що навіть діти – найголовніше в людини, у жінки особливо, будуть не в радість. І все є, абсолютно все є, але я не можу виконувати навіть механічно свою роботу, щось заради них. Ну нічого! Це і є справжній відчай від не наповненості егоїстичного клі. Ведучий: Ось у нас з Вами хвилина залишилась, все ж таки, коли прийде визволення ось є така картина? Рав Лайтман: З цього стану прийде визволення – коли буде гучне виття на всі небеса, і людство почне розуміти після цього – а для чого насправді воно існує. Не раніше. Ведучий: Ось це ось, Ви додали зараз, ось так от тихенько крапку поставили, не раніше, тобто не раніше… Рав Лайтман: Не раніше… Ведучий: Таак… Рав Лайтман: Тільки тоді, коли проявиться справжня необхідність у розумінні сенсу життя. Ведучий: Зрозуміло Рав Лайтман: Доживемо! Ведучий: І все Ви на завершення кажете “Доживемо!”, дожити б, гаразд, доре… Рав Лайтман: Доживемо!

М. Лайтман: Щастя — це коли те, чого ти дуже-дуже бажав, прагнув, страждав, був у прагненні до цього й створив у собі такі величезні-величезні устремління. І раптом це починає наповнюватися, і ти відходиш, як від болю. Оце відчуття можна назвати щастям. Але тут є рівні, градації: від чого людина страждає і, відповідно, від чого вона може бути щасливою. І виходить, що найвище її щастя — це коли вона відчуває себе такою, що наближається до Творця, приліплюється до Творця, як дитина до матері. Щось на зразок цього. Тоді вона відчуває саме щастя. Причому це дуже сильне бажання, яке постійно її Репліка: Гризло постійно, так? М. Лайтман: Так. Вона так хотіла, щоб це сталося, і вже зневірилася. І раптом Творець з’являється й каже: «Ну де ж ти? Я ж тебе шукаю!». А людина хоче сказати: «Та це я Тебе шукаю! Де Ти був, а не я?!». І так вони устремляються разом одне до одного, просто без слів і не стримуючись. Це і є щастя. Причому це не злиття, як у нашому світі, коли з’єднуються тіла, і тіло залишається, кожне при своєму обсязі й відчутті. А тут — як відчуття, що взаємно проникають одне в одне, а тіл немає. І з’являється такий стан, справді… навіть не знаю, як сказати. Запитання: Це дуже гарно й поетично! Правду скажу, Ви так ніколи не говорили. А моє «я» зникає? Адже я ж цього хотів. Я ж прагнув цього. М. Лайтман: Я хочу, щоб воно зникло! Воно мені абсолютно не потрібне! Абсолютно не потрібне! Але якщо зникне моє «я», то зникне й відчуття іншого. Тому зроблено так, що «я» не зникає. Це в кабалі пояснюється як те, що авіют - товщина егоїзму- він не зникає, а саме завдяки тому, що він стає все більше й більше, у нас з'являється можливість сполучити його з властивістю віддачі. І виходить, що егоїзм більший - ненависть і любов більша. І ненависть більша й любов більша. Ми не розуміємо, як це може бути. У нашому пласкому світі це все… Запитання: Або одне, або інше. М. Лайтман: Так, ми не розуміємо. А в духовному так. Запитання: І до якої міри оце все буде зростати? Ненависть - любов над нею, ненависть - любов над нею? До якої міри? Де межа? М. Лайтман: До стану нескінченності. Запитання: До почуття нескінченності? М. Лайтман: Так. Що немає меж цьому. Це треба відчути. Інакше це не діло. А відчути - це довгий шлях досягти цього.

Запитання: Є чимало таких історій. Жив собі чоловік — мовчазний, похмурий. Був у нього дім, сім’я, але наче й не було. Теплого слова нікому не казав. Але коли помирав, раптом сказав дружині: «Я люблю тебе». І таких випадків чимало. Що ви скажете про те, що людина, помираючи, говорить: «Я люблю тебе»? М. Лайтман: Людина перед смертю починає відчувати вже щось із світу істини. Запитання: Так? М. Лайтман: Звісно. Запитання: Тобто їй «підсвічує»? М. Лайтман: Їй не просто підсвічує майбутнє, вона звільняється від егоїзму минулого. Адже що таке смерть? У першу чергу, смерть нашого егоїзму. А чи набуває вона чогось після цього — це вже інше питання. Запитання: Тобто це така межа між турботою про себе й тільки про себе і виходом у зовсім інший простір? М. Лайтман: Так. Запитання: І там є маленька істина? М. Лайтман: Вона маленька, але там ми її й починаємо осягати, і відкривається новий світ. Запитання: Оце істина — «я люблю тебе»? М. Лайтман: Так, з цього й починається. З того, що ти зараз відчуваєш зараз, що не любив і що означає любити по-справжньому. Запитання: Тобто я в цей момент відчуваю, що жив для себе, любив виключно себе? М. Лайтман: Ще й як! Запитання: Що в цьому останньому зізнанні, крику, молитві? М. Лайтман: Людина усвідомлює, що все її життя в егоїзмі було, по суті, неправильним. А є й такі, що кажуть навпаки: «Пийте, куріть, гуляйте, беріть від життя все, що можна». Я серйозно кажу, я це чув. «Нічого не беріть до уваги! Наповнюйте свої бажання». Ремарка: Оце цікавий поворот. Раптом від романтичного «я люблю тебе» — до такого… М. Лайтман: Це не романтичне «я люблю тебе». Запитання: Ні? М. Лайтман: Це те, що людина відчуває насправді. Це не романтичні почуття «люблю — не люблю». Запитання: Це справді така правда «підсвічує»? М. Лайтман: Так. Ремарка: А те, що ви зараз сказали навпаки… М. Лайтман: А це теж правда, але інший бік. Запитання: Але все-таки скажіть, «я люблю тебе», що там стоїть? Ще раз, якщо можна, правдиво, що стоїть? М. Лайтман: Залежно від того, яка людина це каже. Запитання: Але загалом, правдиво, що стоїть за фразою «я люблю тебе»? М. Лайтман: «Я люблю тебе» — тобто я хочу відчути себе як щось неіснуюче, що тільки наповнює тебе і радіє твоєму наповненню.

Ведучий : Не відкуповуйтеся від дитини новими кросівками, планшетами, іграшками. А чим «купити» дитину? М. Лайтман: Тим, що ти показуєш їй, що ти її друг, що начебто перебуваєш на її рівні. А наскільки ти для цього маєш переробити себе, як змінитися… Ведучий: Так. Це я повинен змінюватися. А що ви вкладаєте в слово «друг»? М. Лайтман: Розумієш її, готовий допомагати, хвалити. Головне — розуміти. Ведучий: Не перестарайтеся з розвивальними курсами, секціями, гуртками. Дайте дитині органічно прожити дитинство. Ось що таке органічно прожите дитинство? М. Лайтман: Загалом так. Дитина має робити те, що хоче. Ведучий: До такої міри? М. Лайтман: Зрештою, вона ж отримує бажання, думку від своїх товаришів. Тож це не її особисте. Але все ж варто заохочувати. Ведучий: Але ж ви казали, що вас оточили композиторами, музикою. І так потихеньку… М. Лайтман: Нічого особливого це мені не дало. 🙂 Ведучий: Але слух це дало. Слух у вас є, звісно. Тобто ви вважаєте, що все-таки дитині треба дати свободу вибору? М. Лайтман: Так. Ведучий: Тримайте слово. Один раз сказали, другий раз зробіть. Може, тоді краще взагалі нічого не обіцяти дитині, щоб не обманювати її? М. Лайтман: Ні. Але якщо ти хочеш проявити виховання, то маєш і пообіцяти, і виконати. Ведучий: Дозвольте їй помилятися. Фінські вчені кажуть: «Яка чудова помилка!». Тобто за помилку я навіть можу сказати: «Молодець, ти зробив помилку». Можна навіть так? М. Лайтман: «Молодець» — ні. Але знайди цю помилку, виправ її. Ось тут у тебе є помилка. Ведучий: І це не претензія, не звинувачення. «Не бійтеся перелюбити дитину», — так кажуть. Що таке «перелюбити»? М. Лайтман: Не виявляти надмірної любові, особливо там, де вона може завадити. Ведучий: А вона може завадити? М. Лайтман: Звісно, усе має бути дозовано і в рівновазі.

М. Лайтман: Розслабся і зрозумій, що ти перебуваєш усередині природи. І нехай вона веде. Головне — віддатися природі. Ведучий: Тобто я кидаю весла? Є течія — я кидаю весла. М. Лайтман: Так. Ведучий: А течія є? М. Лайтман: Мені навіть і це неважливо. Ведучий: І це неважливо? Ось так взагалі все відпустити? М. Лайтман: Так. Ведучий: Це можливо? М. Лайтман: Якщо ти віриш у мудру, велику, вічну, всемогутню природу, то, на мою думку, це найрозумніше рішення. Ведучий: Так, це дуже влучно звучить: ніщо не в моїй владі. М. Лайтман: І, крім того, все, що ти вигадаєш, щоб іти проти цього, самостійно, лише підкреслює нікчемність, обмеженість, нерозуміння, незнання, незгоду з цією великою природою, у якій ми існуємо. Нічому не опирайся, нічого не вигадуй. Спробуй просто зрозуміти, що являє собою сама природа, погодься з нею, прилучися до неї і ти знайдеш най оптимальнішу складову свого існування.

Ведучий: Як працювати з образою? Діти не допомагають батькам, фактично їх покинули. Хтось по-справжньому зрадив, здав друга тощо. Як із цим працювати — з образою? М. Лайтман: Я думаю, потрібно досягти такого рівня власного розвитку, коли ти розумієш, що всі інші люди навколо тебе — маріонетки, якими керує Творець для того, щоб ти правильно виправив себе відносно цих людей, виправдав їх і побажав їм добра. Ведучий: Це можливо? М. Лайтман: Загалом так. Ведучий: Так? М. Лайтман: Не завжди й не відразу, але… Ведучий: Це тривала робота, але саме в такому напрямку вона має відбуватися? М. Лайтман: Так, так, так! Інакше ти… Ведучий: З’їси себе? М. Лайтман: Обмовляєш Творця. До чого тут “з’їси”? З’їдай, нічого ти там смачного не знайдеш. Обмовляєш Творця! Ведучий: А це вже… М. Лайтман: А це вже зовсім інша справа. Тут розрахунок зовсім інший, як ти сприймаєш світобудову: нібито вона існує сама по собі, чи ти нею керуєш. Якщо все виходить згори, у нас немає іншої ради, окрім як зробити себе абсолютно покірними, згодними й такими, що змінюються відповідно до вищої сили. Репліка: Це красиво. Я обережно припущу, що весь наш світ — світ грішників. Ми всі перебуваємо у стані ненависті та постійної образи. М. Лайтман: Як маленькі діти у пісочниці. Репліка: І відповідаємо, відповідаємо, весь час відповідаємо. М. Лайтман: Так, так, так. Репліка: Усі дипломатичні корпуси — подивіться, як вони зіштовхуються: «Ти моїх дипломатів вислав…». М. Лайтман: Перестань жартувати! Перестань. 🙂 Це все… Ведучий: То що ж із нами так жартують? М. Лайтман: Щоб ми зрештою по-справжньому розчарувалися. Не в тому, наскільки Творець зробив нас такими, а в тому, наскільки ми самі були дурними, щоб не здогадатися, чому Він нас такими зробив. І от є перед людиною відповідь, а вона не хоче її бачити. Але це все для того, щоб накопичилося й прорізались, прорвалося, вистрілило. Ведучий: Якщо буде такий напрямок, і люди поступово підуть у ньому, на що перетвориться наш світ? Не лише світ людини, її внутрішній, але й світ взагалі? М. Лайтман: Наш світ перетвориться з психлікарні нинішньої, на світ, де люди займаються самодослідженням, самовиліковуванням, самобудуванням себе. Ведучий: І цим самим вони начебто приводять Творця в цей світ? М. Лайтман: Так. У міру цього в них розкривається Творець. Ведучий: А що стоїть за цими словами — «розкриття Творця в людині»? Що це означає? М. Лайтман: Властивість віддачі, любові, яка підносить нас на зовсім інший рівень відчуття світу. Ведучий: Тобто ви впевнені, що шлях лише один, іншого немає? М. Лайтман: Ні, жодного іншого шляху бути не може.

Ведучий: Який правильний підхід до невдач? М. Лайтман: Що має бути — буде. Що має статися — станеться. А ми повинні бути готовими до всього й розуміти, що життя таке: смуга біла, смуга чорна. Ведучий: Тобто після чорної смуги обов’язково прийде біла? М. Лайтман: Може, вона трохи торкнеться тебе, але вона буде. А потім знову чорна. Ведучий: Як тоді змінюсь я? Я не буду через це страждати, не буду через це битись…? М. Лайтман: Ні. Ми влаштовані так, що лише тікаємо від невдач. Ми не можемо їх правильно проаналізувати, усвідомити, щось виправити й підготуватися до чогось. Ми не можемо. Ми працюємо тільки на те, щоб утікати від них. І це абсолютно неправильна дія і сама філософія. Якщо ми поєднаємо ці два стани — невдачу й удачу разом, то станемо панувати над ними й не будемо слабовільними ані під час невдач, ані під час удач. Ведучий: Тобто я, так би мовити, з’єдную чорне й біле? М. Лайтман: Так. Ведучий: Я не сприймаю це як невдачу? М. Лайтман: Ти піднімаєшся над обома станами і тому проживаєш їх легко. Тільки треба зрозуміти, що значить «піднятися над ними». Це означає піднятися вище свого життєвого прагнення, перестати гнатися за удачею. Зрозумій, що ти сьогодні, зараз перебуваєш у самій удачі, вже всередині неї. Ведучий: Красиво! М. Лайтман: Так. Це як фізики кажуть, що існують усілякі діри. Як це російською? Ведучий: Чорні діри. М. Лайтман: Чорні діри. Так от, насправді ми самі перебуваємо в чорній дірі. В астрономічній чорній дірі. Ведучий: І що за нею? М. Лайтман: Нічого, і не треба нічого. Розслабся і зрозумій, що ти перебуваєш усередині природи. І нехай вона веде тебе. Головне — віддатися природі. Ведучий: Тобто я кидаю весла? Так? М. Лайтман: Так. Ведучий: Є течія — я кидаю весла. М. Лайтман: Так. Ведучий: А течія є? М. Лайтман: Мені навіть і це неважливо. Ведучий: І це неважливо? От так взагалі все відпустити? Все відпустити? М. Лайтман: Так. Ведучий: Це можливо? М. Лайтман: Якщо ти віриш у мудру, велику, вічну, всемогутню природу, то, на мою думку, це найрозумніше рішення. Ведучий: Так, це звучить дуже доречно - ніщо не в моїй владі. М. Лайтман: І, крім того, усе, що ти вигадаєш, щоб іти проти цього, самостійно, лише підкреслює нікчемність, обмеженість, нерозуміння, незнання, незгоду з цією великою природою, в якій ми існуємо. Нічому не протився. Нічого не вигадуй. Спробуй просто зрозуміти, що таке сама природа, погодься з нею, приліпись до неї — і ти знайдеш найоптимальнішу складову свого існування.

Ведучий: Якщо, припустимо, я приходжу до розуміння того, що внутрішня краса набагато важливіша за все зовнішнє, чи помічаю я зовнішнє людини? М. Лайтман: Ти все одно залишаєшся людиною. Ведучий: Тобто в мене все ж є внутрішня позначка — це красива людина? М. Лайтман: Так. так, так. Навіть більше — у тебе проявляється ще тонший смак. Ведучий: Так? М. Лайтман: Так. У тебе виникає ще більша потреба в усьому бачити гармонію. Для тебе краса вже полягає в гармонії. І якщо ти бачиш гармонію, ти цим насолоджуєшся. Ведучий: Що для вас оця внутрішня краса людини? У чому вона? М. Лайтман: Внутрішня краса людини — коли вона бачить можливість справедливості, і навіть добра, але принаймні справедливості, в усьому довкола. Коли все врівноважено згідно з духовним законом «купи — продай», Ведучий:Оце не дуже зрозуміло, можна пояснити? М. Лайтман: Отримання й віддачі. Ведучий: Тобто внутрішньо красива людина відчуває абсолютну гармонію всього існуючого навколо себе? М. Лайтман: Так. Ведучий: І немає зла, і немає… М. Лайтман: Нічого немає! Адже вона поставила себе у відповідність із Творцем! І не може бути нічого поганого, брудного, огидного. Все перебуває в повній гармонії. Тому що вона бачить не зовнішній прояв, а силу, яка зсередини керує всім створінням. Ведучий: Це красиво — що духовне дає відбиток і на матеріальне. Ведучий: Так. М. Лайтман: Це цікаво. Я думав, що людина просто — раз, і вже не звертає уваги ні на що. А ви кажете — навпаки. М. Лайтман: Ні-ні! Написано, написано більше того, що при наближенні до повного виправлення смак до злиття й розуміння краси залишаються тільки в кабалістів. 🙂 Це дуже й дуже непросто. І розуміння краси. Ведучий: Тобто по-справжньому насолоджуватися і матеріальним, і внутрішнім можуть лише кабалісти? М. Лайтман: Так. Вони бачать у цьому творіння Творця.

Ведучий: Як я маю прожити життя, щоб підняти справжню молитву, на яку буде відповідь? М. Лайтман: Ти маєш постаратися взяти своє серце, розкрити його. І ти побачиш, яка молитва в ньому знаходиться і як вона виходить. Ведучий: Це все ж таки така дія… М. Лайтман: Але це треба зробити саме так, інакше це не молитва. Ведучий: Коли ви кажете «серце», це, звісно, не наш орган — серце. Що ви маєте на увазі? М. Лайтман: Я маю на увазі всі твої найглибші бажання, мрії, але загалом — краще сказати, претензії до життя. Ведучий: Це і є серце? М. Лайтман: Так. Ведучий: Усі ці нездійсненні бажання — що це? Коли цей вибух… М. Лайтман: Що ти бажаєш прийти з ними до Творця. Ведучий: Тобто я їх приношу Творцю? М. Лайтман: Так. І щоб Він пояснив тобі, чому Він їх не задовольнив. Ведучий: На яке моє нездійсненне бажання буде відповідь? М. Лайтман: Лише на одне — якщо колись ти бажав, то чи чекав ти наповнення цих бажань від Творця. Не що ти бажав, а що ти бажав Творця, який їх наповнить. І в цьому буде їхнє наповнення. Тобто ти не бажав грошей, щастя, слави, удачі, неважливо чого і як, а ти чекав, щоб це зробив Творець. Тому що ти бажав, щоб Він наповнив твої бажання. І лише це могло б тебе задовольнити. І нічого іншого не треба. Лише щоб Він! І навіть якщо Він наповнить це однією краплею — цього буде достатньо, тому що це зробив Він.

М. Лайтман: Скажу тобі відверто: ось те, що зі мною буде через тиждень, місяць, рік, десять, двадцять років, – ну і що з того? Ведучий: Якщо Ви дізнаєтеся? М. Лайтман: Так. Мені здається, набагато цікавіше жити, коли ти нічого не знаєш. Саме нічого не знаєш! Це набагато цікавіше, це захоплює. А коли ти все знаєш — ну все, ти наче прийшов на якийсь кінофільм, як колись у кінотеатрах, сів у своє крісло і раптом виявляєш, що цей фільм ти чудово пам’ятаєш, ти його вже бачив. Уся гострота зникла. Ведучий: Тобто бажано, як Ви кажете, так і жити? Отак: завтра – завтра, що буде – те буде? М. Лайтман: Так. Ведучий: Усе в руках Вищого — і так рухатися за цим потоком? М. Лайтман: Найкраще — нічого не знати й бути господарем у своєму житті. Наскільки ти господар, наскільки ні, почнеш розбиратися… — теж не треба. Я йду вперед за тими правилами, які встановив Творець, щоб прийти до Нього. Зближуюся з Ним саме за тими умовами, які Він поставив переді мною. І більше не хочу. Я не хочу бачити більше ні на йоту! Я не хочу нічого більше! Я хочу бути ось таким — відданим послідовником Творця. Ведучий: Це чудово! М. Лайтман: Це найпрекрасніше, що може бути! Це велика-велика нагорода людині, коли вона може так чинити! І при цьому почути, як тобі тут нашіптують твоє майбутнє, — ні в якому разі! Ведучий: Не треба? М. Лайтман: Ми ж маємо прийти до віддачі. Ведучий: А якщо за якимось поворотом такого руху, як Ви кажете, віддавшись Творцю, раптом приходять страшні речі, раптом приходять…? М. Лайтман: Немає страшного чи нестрашного. Все залежить тільки від того, як ти до цього ставишся. Якщо ти цьому віддаєшся відкрито, ось так — розкриваєш душу: що є, те є, але це від Творця, — нічого страшного немає. Ведучий: Отак би жити! Отак би жити! М. Лайтман: Так. Ну нічого страшного немає! Просто все миттєво стає простим, ясним, м’яким. Яке у тебе ставлення до Творця, таким ти робиш Його. Ведучий: «Його» — це Ви що маєте на увазі? М. Лайтман: Творця! Ведучий: Творця? М. Лайтман: Звичайно. І все! І тут — правильне з’єднання між вами.

Ведучий: Як управляти стресом? М. Лайтман: Зрозуміти, що поєднання плюса з мінусом на всіх рівнях, за будь-яких обставин, необхідне і має бути, і нам треба навчитися це робити. Ведучий: А що це? Як це робити? М. Лайтман: Це дуже просто. Над усіма проявами ненависті будувати любов. Ведучий: Так просто? М. Лайтман: Так. Це той самий принцип. Обов’язково має бути ненависть, відторгнення… Ведучий: Мінус. М. Лайтман: Мінус, так, будь-який, і над ним, безсумнівно, плюс. Ведучий: Як притягнути до себе цей плюс? М. Лайтман: Ось про це й говорить наука кабала — як отримати з мінуса плюс, щоб залишити мінус і залишити плюс, і щоб вони існували у взаємному доповненні. Ведучий: Разом? М. Лайтман: У взаємному доповненні навіть. Ведучий: У взаємному доповненні навіть? І як уве-таки? Як? М. Лайтман: У кабалі це пояснюється як відповідність темряви та світла. Ведучий: І як все-таки притягнути любов? Як? От я ненавиджу, і яскраво ненавиджу. М. Лайтман: Це треба досягти вихованням, коли людина усвідомлює, що немає плюса без мінуса і мінуса без плюса, і що їх правильне поєднання створює життя. Коли людина доходить до такого розуміння, вона стає спокійною, розсудливою, йде середньою лінією та будує себе і світ. Ведучий: Якщо можна, ще раз. Припустимо, я ненавиджу. Мої дії, Ви можете сказати? Які мої дії? М. Лайтман: Усвідомити, що все походить від вищої сили. Так. І дається нам для того, щоб ми врівноважили всі негативні якості, властивості, обставини — позитивними. І все це може відбуватися лише в нашому усвідомленні. І коли ми це усвідомлюємо, ми починаємо ставитися до всього з добром, нічого не заперечуючи, а приймаючи все, як абсолютну необхідність. Ведучий: Тобто ця ненависть зараз — це необхідність зараз? М. Лайтман: Вона необхідна, щоб ми піднялися над нею й існували би і над нею, і в ній. Тоді ми врівноважимо ці дві сили творіння — плюс і мінус. Репліка: Ось у цьому вся складність: над нею — ще якось, ще десь можна, можливо… М. Лайтман: Ні, так буде можливо лише егоїстично. А якщо для того, щоб існувати з нею, тоді тут необхідно піднятися над нею та врівноважувати всі негативні властивості злиттям із Творцем. Ведучий: Це непросто. А формула яка? Ви можете дати якусь формулу, дуже просту, підйому над ненавистю? М. Лайтман: Формула така: мінус дорівнює плюсу. Ведучий: Так. М. Лайтман: Все. Ведучий: Десь плюс я якось повинен… М. Лайтман: Що? Там, де мінус, ти маєш бачити плюс. Ведучий: Те, що я зараз ненавиджу, — це мінус? М. Лайтман: Це мінус доти, доки ти не усвідомив, що це водночас і плюс. Ведучий: Тобто добре, що я зараз ненавиджу? М. Лайтман: Так. Але для чого він тобі даний? Ведучий: Для чого? М. Лайтман: Щоб ти обернув його на плюс. Змінити своє ставлення до світу — це ти повинен. А як? Дуже просто. Замінити егоїзм на альтруїзм, Ведучий: Ненависть — на любов. М. Лайтман: Так. І все буде добре. Ведучий: Тобто я ненавиджу цю людину, а про себе кажу: «Це мені дається, щоб я її полюбив»? М. Лайтман: Тобі дані просто протилежні властивості. Замінюй їх на зворотні — і отримаєш прекрасний світ. Ведучий: Це в моїх силах? М. Лайтман: Це не у твоїх силах — перетворити, здійснити, але у твоїх силах — вмовити, щоб так сталося. Ведучий: Вмовити Творця? М. Лайтман: Тобто досягти стану, коли ти справді цього палко бажаєш. Ведучий: Ось для цього приходить ненависть? Щоб я попросив, щоб я палко бажав замінити її на любов? М. Лайтман: Так. А потім ти зрозумієш, що взагалі все це було не для цього, а для того, щоб у тебе був контакт із Творцем. І все. Ведучий: Зрозуміло. Ось зараз Ви вивели не це. Це Він закликає нас звернутися до Нього? М. Лайтман: Інакше ми б у Його бік не повернулися.

Ведучий: Коли людина в страху, вона як зайчик, що тремтить під кущиком. М. Лайтман: Це будь-яка людина. Ведучий: І її зараз заганяють у цей страх. М. Лайтман: Так. Це великий, маленький — будь-хто. Треба залізти до нього під кущик, притиснутися до нього бочком і сказати: «Дружок, ти хочеш врятуватися? У мене є щось. Я тобі пропоную це не купити, ти тільки послухай, як ми можемо врятуватися. Лише об’єднанням — понад усіма нашими проблемами, ненавистями, чим завгодно. Лише об’єднанням! Не став жодних запитань. Дивися на іншого як на засіб вижити». Ось і все. Ведучий: Це цікаво. М. Лайтман: Так. Егоїстично. Ведучий: Від цього залежить моє життя, життя моїх найближчих, найрідніших. Лише від цього. Ведучий: Чи зможу я піднятися над своєю ненавистю і «притиснутися» до іншого? М. Лайтман: Виходь на вулицю і шукай, з ким ти можеш таким чином об’єднатися. А ти повинен — з усіма. З одним — швидше, з іншим — повільніше і так далі. Об’єднуйся! Ось і все. Ведучий: За цим словом «об’єднуйся» у вас дуже простий зміст? М. Лайтман: Нічого іншого, жодних інших смислів, жодних інших цілей — просто відчути одне одного ближче. Ведучий: Немає чого додати. Було б добре почути вас. М. Лайтман: «Було б добре» — буде добре! Від цього ми нікуди не подінемося! Тільки або в нашому поколінні, або в наступному — кому як пощастить. Ведучий: Краще б у цьому. М. Лайтман: Я все-таки оптиміст.