М. Лайтман: Я взагалі не вірю в добрі зміни у світі. Вірю тільки в те, що людство доведе себе до такого стану, я сподіваюся, що не до кінцевого, коли воно зрозуміє, що йому треба змінюватися — і серйозно. Ведучий: Тобто ви кажете, що тільки коли людство жахнеться, воно зміниться. Так? М. Лайтман: Так. Воно повинно побачити свій кінець. Ведучий: Ви ж якісь надії покладаєте? От ми зараз з вами розмовляємо, щось транслюємо. Ви щось транслюєте так чи інакше. Це дивляться багато-багато людей. М. Лайтман: Я сподіваюся, що люди побачать, що вони йдуть до швидкого й невідворотного кінця. І тоді, можливо, вони зрозуміють, що тут має бути якийсь вихід. Але вони цього виходу не бачать. Ведучий: Не бачать. М. Лайтман: Ні. Скажи сьогодні людям: «Давайте ставитися один до одного добре». Ну і що далі? Ведучий: Це дитячий такий підхід для них. М. Лайтман: Так... Ведучий: А для вас — дуже високий. Це дуже цікаво. М. Лайтман: Це- дуже високий, але, на жаль, звучить нездійсненно. Ведучий: Нездійсненно. М. Лайтман: Так. Хоча, я над цим не сміюся і розумію, що, в принципі, це має бути. Але через скільки страждань ще має пройти людство, перш ніж воно скаже: «Досить». Ведучий: Ну ось за крок до прірви. Про що раптом прийде думка людству або людині? Про що? От, за крок до прірви. М. Лайтман: Я думаю, що коли люди зрозуміють, що вони втрачають усе. От, припустимо, дітей. Ведучий: Овва. М. Лайтман: Так. Щось таке от... Ведучий: Страшне. М. Лайтман: Так. Що вже нікуди тікати, відвертатися. Ведучий: Треба вирішувати, приймати рішення. М. Лайтман: Так. Ось у такому випадку, можливо, що щось вони погодяться змінити. Тому що зміна все одно прийде згори, але тоді, коли ми будемо до цього готові. А готовність — вона ось така: коли діти й онуки будуть під загрозою... Ведучий: Загибелі? М. Лайтман: Загибелі, так. Зникнення, винищення — тоді ми зможемо щось зробити з собою. Ведучий: Зрозуміло. Ну, це така формула, знаєте, що я не можу зупинитися дорогою, а повинен дійти до цієї точки? М. Лайтман: Так. Ведучий: Так..тобто... М. Лайтман: По дорозі до цього ми йдемо і зупинитися не можемо. Ведучий: Тобто ні розум мій, ні логіка — зрозуміло — це все не спрацює. М. Лайтман: Почуття, причому почуття саме внутрішнє таке ... Ведучий: Тупікове? М. Лайтман: Невідворотне, так. Ведучий: Зрозуміло. Ну от якось нам треба завершити все-таки цю нашу розмову. Все-таки. М. Лайтман: Будемо сподіватися, що, з одного боку, ми своїм поширенням щось зробимо, але з іншого боку — людство повинно побачити свій кінець і прийняти рішення. Вихід має бути, інакше все наше існування — воно безглузде. Але як нам зробити, щоб це сталося швидко, гладко, навіть, можливо, якось керовано? Це проблема.