М. Лайтман: Щастя — це коли те, чого ти дуже-дуже бажав, прагнув, страждав, був у прагненні до цього й створив у собі такі величезні-величезні устремління. І раптом це починає наповнюватися, і ти відходиш, як від болю. Оце відчуття можна назвати щастям. Але тут є рівні, градації: від чого людина страждає і, відповідно, від чого вона може бути щасливою. І виходить, що найвище її щастя — це коли вона відчуває себе такою, що наближається до Творця, приліплюється до Творця, як дитина до матері. Щось на зразок цього. Тоді вона відчуває саме щастя. Причому це дуже сильне бажання, яке постійно її Репліка: Гризло постійно, так? М. Лайтман: Так. Вона так хотіла, щоб це сталося, і вже зневірилася. І раптом Творець з’являється й каже: «Ну де ж ти? Я ж тебе шукаю!». А людина хоче сказати: «Та це я Тебе шукаю! Де Ти був, а не я?!». І так вони устремляються разом одне до одного, просто без слів і не стримуючись. Це і є щастя. Причому це не злиття, як у нашому світі, коли з’єднуються тіла, і тіло залишається, кожне при своєму обсязі й відчутті. А тут — як відчуття, що взаємно проникають одне в одне, а тіл немає. І з’являється такий стан, справді… навіть не знаю, як сказати. Запитання: Це дуже гарно й поетично! Правду скажу, Ви так ніколи не говорили. А моє «я» зникає? Адже я ж цього хотів. Я ж прагнув цього. М. Лайтман: Я хочу, щоб воно зникло! Воно мені абсолютно не потрібне! Абсолютно не потрібне! Але якщо зникне моє «я», то зникне й відчуття іншого. Тому зроблено так, що «я» не зникає. Це в кабалі пояснюється як те, що авіют - товщина егоїзму- він не зникає, а саме завдяки тому, що він стає все більше й більше, у нас з'являється можливість сполучити його з властивістю віддачі. І виходить, що егоїзм більший - ненависть і любов більша. І ненависть більша й любов більша. Ми не розуміємо, як це може бути. У нашому пласкому світі це все… Запитання: Або одне, або інше. М. Лайтман: Так, ми не розуміємо. А в духовному так. Запитання: І до якої міри оце все буде зростати? Ненависть - любов над нею, ненависть - любов над нею? До якої міри? Де межа? М. Лайтман: До стану нескінченності. Запитання: До почуття нескінченності? М. Лайтман: Так. Що немає меж цьому. Це треба відчути. Інакше це не діло. А відчути - це довгий шлях досягти цього.

З листа: "Коли буде збудовано Третій Храм? Я щиро вірю, що тоді настане тиша, і ми зрозуміємо, що не можна вбивати один одного, ненавидіти. Ваш народ будував Перший і Другий Храми. Третій Храм? Як це станеться? Чи можна прискорити будівництво? І тоді наш світ прийде до спокою та щастя?"

Питання: Перед людиною стоїть вибір: що обрати? Ось якби перед вами стояв вибір, що б ви головним визначили і за цим пішли? За цим вибором. Рав Лайтман: Як мені відірватися від себе — і лише після цього зробити правильний вибір. І тільки після того вибір, який я зроблю, буде правильним. Питання: Щоб моє «я» не командувало, так? Рав Лайтман: Звісно. Питання: А як це робиться? Складне питання взагалі. Рав Лайтман: Відірвись! Питання: Відірвись. Тобто внутрішній голос тут не варто слухати особливо? Рав Лайтман: Ні. Тут не можна ні на що покладатися. Питання: А на приклади? Припустімо, інші кажуть тобі: «Дивись, пішов туди. Я вже вчений, я вже доктор наук, я вже Нобелівський лауреат — іди цим шляхом». А інший каже: «А я вже бізнесмен». Ось маса, тут же зразу багато різних шумів навколо. Не слухаю я це оточення, ні? … Теж ні. Бачите, не просте питання. Але воно стоїть. Рав Лайтман: Взагалі краще тоді нічого не обирати. Нічого не обирати. Ти покладаєшся на волю Божу, що називається. Ти нічого не робиш, сидиш — і все. Як сказано: “шев ве аль таасе адіф”. (говорить на івріті) Репліка: «Сиди і нічого не роби — це краще». Рав Лайтман: Так. І все. Репліка: А далі як викотить. Рав Лайтман: А далі — Бог пошле. Питання: Можна на Нього покластися, так? Рав Лайтман: Ні, ти повинен працювати, ти повинен робити все, що треба, але такі кардинальні рішення — це людині завжди важко. Репліка: Коли доленосні рішення? Рав Лайтман: Доленосні рішення, так. До мене звертались колись часто, там— вибір професії, …. Репліка: Так..так…так..так… Рав Лайтман: …інституту для людей чи ще чогось. Я зазвичай не давав порад, сама людина повинна розібратися в собі — куди її душа чи рука тягне. Питання: І ось все ж я за вашим досвідом хочу піти, про Вас особисто спитати.Ось що ви обираєте, коли маєте якийсь вибір? Ось як ви вирішуєте? Ось скажіть будь ласка. Якийсь вибір є у вас - як ви вирішуєте? Рав Лайтман: Я вирішую завжди на максимальну користь суспільства, тому що це точно я знаю, що бажає Творець. Репліка: Ось це може бути і відповідь. Рав Лайтман: Я не знаю, помиляюсь я чи ні. Як правило, ми і не знаємо, помиляємось ми чи ні. Репліка: Як правило, напевно ми все-таки помиляємось. Рав Лайтман: Не важливо. Ти ж не знаєш, що було би в іншому випадку. Репліка: Так, точно-точно. Рав Лайтман: І тому я уявляю собі: де тут найбільша користь для Творця? Що Творець хотів би, щоб я зробив? Питання: А це означає — для суспільства, так?. Рав Лайтман: А це- як правило, звичайно, на користь суспільству. Питання: Значить для людей ніби, так? Рав Лайтман: Так. Питання: Зрозуміло. Ось це може бути, все таки в цьому щось є. Коли я вирішую, що максимально для мене, я, скоріш за все, тут “залечу”. На практиці точно помилюсь, так? Рав Лайтман: Так. Репліка: А якщо, як я для суспільства — ось це може бути. Ну, мабуть, це і є відповідь. Рав Лайтман: Ну от бачиш - і ти вирішив. Репліка: І ти вже вирішив, так. Так, я все вирішив!

З листа: "У мене загинув син. Він був для мене світлом, життям, усім. Не знаю, як тепер жити. Але й померти немає сил".

М. Лайтман: Та сумніви такі, що й нікуди ногу поставити. Нікуди ступити у цьому житті. С. Вінокур: Так М. Лайтман: Не знаєш, куди зробити крок. Прекрасний стан — коли у тебе лишається тільки одне: можливість звернутися до Творця і відчути, що ти залежиш лише від Нього. Ось і все. Найбільш надійне й найбільш правильне. С. Вінокур: Тобто ви кажете, що покладатися ми можемо тільки на Нього і більше взагалі ні на кого? М.Лайтман: Звичайно, якщо Він дає нам такі стани, коли ми відчуваємо, що немає нікого, окрім Нього, на кого можна було б опертися. Це велике спасіння. С. Вінокур: Так, добре було б дійти саме до такого стану. Тоді рішення про квартири, кросівки, машини, за ким іти... М. Лайтман: Постійно щоб були такі питання будь-які. Але відповіді я знаходив би лише тоді, коли я звертаюся до Творця. І дорогою тоді все вирішується. С.Вінокур: Так, ну це непросто. М.Лайтман: Ну, Сеню, інакше нам нічого не зробити. Ці постійні сумніви — усе це необхідне нам у цьому житті. Усе виходить від Творця, перетворюється у моєму егоїзмі на сумніви, нерішучість, запитання. С.Вінокур: Так М.Лайтман: Я все це відсилаю Йому разом зі своїм егоїзмом. Приліплююсь до Нього. І в такому стані чекаю рішення. Навіть не просто рішення, я чекаю дії, щоб Творець Сам зробив, виконав. Як от ти береш немовля, ставиш його перед собою і переставляєш йому ніжки, навчаєш, як треба ходити.Ось так. С. Вінокур: Це красиво.Те, що ви зараз казали, можна співвіднести з будь-яким питанням — на найнижчому побутовому рівні, на будь-якому рівні? М. Лайтман: На будь-якому рівні. С.Вінокур: Аж до найвищого? М. Лайтман: Ну,звичайно, звичайно. С. Вінокур: На найнижчому побутовому?! М. Лайтман: Звісно. А як же інакше? С.Вінокур: І тоді я почую відповідь. Якщо я так налаштуюсь, я почую відповідь. М. Лайтман: Для Творця у створінні, оскільки це досконалість, що включає в себе все, немає маленької чи великої події або незначної — абсолютно всі вони рівноцінні. С. Вінокур: Тобто ви кажете, що ці маленькі кроки цього маленького чоловічка, дитинки — усі ведуть до цього Тата, до Отця? М. Лайтман: Так-так. С. Вінокур: І Він так і хоче, щоб ми потихеньку маленькими кроками туди пройшли? М. Лайтман: Звичайно. С. Вінокур: Ну що ж, підемо. Добре. М. Лайтман: Треба тільки відчути, що Він ставить твої ноги. С. Вінокур: Ось це важливий момент! М. Лайтман: Так! С. Вінокур: Що Він тебе весь час наче так… М. Лайтман: Спрямовує тебе саме через ці запитання, невдачі, стани невпевненості і так далі. С. Вінокур: До Себе? М. Лайтман: Так.

З листа: "Чому я живу весь час у сумнівах? Чому я весь час повинен щось вибирати і при цьому мучаюся щоразу, коли треба щось вирішити, навіть найпростіше? Як приймати рішення?"

Репліка: Знаєте, дивишся на те, що сьогодні відбувається у світі, і думаєш: «Як ми до всього цього дійшли!» Дивишся на людей, далеких і близьких, на себе — і думаєш: «Що ж це за істота така — людина?!» Рав Лайтман: Людина — це зібрання абсолютно всього зла і всього добра. І тому вона може в будь-яких обставинах переключитися з добра на зло і зі зла на добро. І завжди не розуміти іншого, хто може її в чомусь звинуватити. Запитання: І завжди виправдовувати навіть найбільше зло, яке вона зробила? Рав Лайтман: Звичайно! Звичайно! Причому від щирого серця! Вона ще й переконуватиме тебе, що вчинила абсолютно правильно, що, може, вона єдиний праведник у світі. Запитання: То що ж у нас таке взагалі? Рав Лайтман: Ми не знаємо себе. Запитання: Що це там? Що це там за датчики такі всередині? Що це? Рав Лайтман: Абсолютне добро і абсолютне зло, які є всередині нас… Так. Вони можуть мінятися місцями. Вони можуть бути різними й іншими. Запитання: Тобто Ви кажете, що те зло, яке я вчинив, найстрашніше зло, я можу переключити в собі? Рав Лайтман: І ти будеш вважати його абсолютним добром. Репліка: Так, зрозумiла. Але ж це зло? Рав Лайтман: Ні. Адже ти переконався, що це абсолютне добро. Репліка: Ну добре — він, але ми ж з вами розуміємо, що це… Рав Лайтман: Ти неправий. Репліка: Я неправий? Рав Лайтман: Звiсно. Як ти можеш переконувати іншого, якщо він думає інакше? Запитання: Що ж нам із цим робити? Як зло перевернути в добро, в добро? Можна це зробити? Рав Лайтман: У міру пізнання все більшого й більшого зла виправляти його на відповідне добро. Запитання: Тобто я зрештою повинен дійти до того, що це зло в мені, так? Рав Лайтман: Це можливо, якщо є, так би мовити, «третій зайвий». Тобто є зло, є добро, і є Творець, від Якого ця властивість виходить. Запитання: І добро, і зло виходять від Нього? Рав Лайтман: Так. Запитання: Тобто повинно бути моє звернення до Третього, так чи інакше? Рав Лайтман: Так. Запитання: Тобто, мій розум і серце — це, припустімо, добро і зло, а є ще Третій. Мене підводять до цього? Мене до цього підводять? Рав Лайтман: Звичайно! Тебе для цього виховують, ростять. Запитання: Дають чинити всілякі жахливі вчинки, так? Рав Лайтман: Усе. Все, що через тебе проходить. Запитання: Тільки щоб я дійшов до цього Третього, до Творця? Рав Лайтман: Так. Але це займає багато станів, поколінь тощо. Запитання: «Поколінь», Ви навіть сказали? Рав Лайтман: Звичайно. Запитання: Це навіть не одне життя? Рав Лайтман: Звичайно. Запитання: Покоління? Рав Лайтман: Так. Запитання: Це взагалі варте того? Усі ці…? Рав Лайтман: 🙂 А тебе про це не запитують. Запитання: Всі ці покоління людства? Рав Лайтман: Ти — піддослідний матеріал великого експерименту. Репліка: Жах! Уся історія вимощена кров’ю, війнами, стражданнями, вся історія людства — лише для того, щоб дійти до цього Третього, як Ви кажете. Рав Лайтман: І зрадіти, і насолодитися, і подякувати! Запитання: Що Ти так зробив і привів мене до Себе? Рав Лайтман: Так. Запитання: Яким має бути моє звернення, коли я справді хочу до Нього? Яким має бути моє звернення, скажіть, будь ласка? Рав Лайтман: Що ти нарешті пізнаєш Його мудрість, досконалість Його дій над тобою. Запитання: І все виправдовувати? Рав Лайтман: Так. Запитання: До цього дійде людство? Рав Лайтман: Звичайно! Звичайно! Репліка: Ми бачимо, що зараз семимильними кроками воно, як на мене, вже рухається до цього. Рав Лайтман: Він веде енергійно, так. Запитання: Енергійно! Такий у нас Сценарист і Режисер, що просто ухилитися неможливо. Це Він тому, що ми рухалися повільно? Рав Лайтман: Ні, ні, ні, хто ми такі, щоб задавати швидкість, вектор і так далі. Запитання: Ви нас ні за що не ставите, я бачу? Взагалі, людство, по суті? Рав Лайтман: Ми — маленькі істоти, які можуть якось переживати, якось адаптувати в собі ці переживання. Якось можемо все це зіставити в собі й поступово привести до якихось дій, що випливають одні з інших, і таким чином налагодити в собі певний внутрішній процес пізнання, схвалення тощо. Запитання: Але це такий логічний ланцюжок? Рав Лайтман: Звичайно. Так, так. Запитання: А це вище логіки взагало, Творець і вся…? Вище всякої логіки? Рав Лайтман: Вище всякої логіки — це згода. Запитання: Моя згода, так? Рав Лайтман: Так. Запитання: З Ним? Рав Лайтман: З Ним. Запитання: Тобто логічно, якщо я не повинен із Ним погоджуватися, а я погоджуюся? До цього мене підводять? Рав Лайтман: В тебе іншого виходу немає. Запитання: Зрозумілою Рав Лайтман: Просто інакше немає можливості існувати. Запитання: І коли я з Ним погоджуюся, що відбувається, можете сказати? Рав Лайтман: Тоді ти починаєш із виправдання Його зближуватися з Ним. Тоді ти починаєш розкривати сенс Його таких дій над тобою. Запитання: Зрозуміло. І це мене наповнює, це стає життям справжнім. Рав Лайтман: Це тебе наповнює, це стає твоїм життям. Це стає тим потоком, крізь який ти пливеш і пізнаєш Його. Запитання: Ця ріка приводить мене до спокою, до любові? Так хочеться пригорнутися до чогось такого: спокою, любові - ось до цього. Це виправдання Його веде туди, в цю точку? Рав Лайтман: Так. Веде. Запитання: Не “так”, а якось тихо Ви сказали? Рав Лайтман: Веде. Запитання: Веде? Рав Лайтман: ТТак.

З листа: "Поясніть, будь ласка, як таке може бути, що льотчики, які скинули на Японію атомні бомби, до кінця життя не жалкували про скоєне, і жили всі по 80-90 років і більше. А потім показували всі ці жахи, наслідки вибуху. І це були військові об'єкти, а безневинні люди: дорослі, діти, старі. Як із цим може жити людина?"

М.Лайтман: У природі немає глухих кутів. Немає глухих кутів. Ведучий: Немає глухих кутів? М.Лайтман: Немає. Глухі кути, в які вона нас заганяє… Ведучий: Так… М.Лайтман: тільки для того, щоб ми підстрибнули, подолали цей бар'єр і розвивалися далі. Глухі кути тільки на нашому рівні, як щаблі. Маленька дитина, як вона залазить на сходи? Рачкує, ледве пересувається і так далі. Ось для цього нам і даються ці розчарування, підйоми і так далі… Ведучий: Ми ростемо на них, так? М.Лайтман: Ми ростемо, обов'язково. Звичайно, ростемо. Ведучий: Тобто зростання людини саме в подоланні ось цих глухих кутів? М.Лайтман: Так. Ведучий: Але відчуваючи їх, правильно? М.Лайтман: Відчуваючи! Вона не може піднятися, вона на четвереньках піднімається! Ведучий: Тобто я повинен відчути, що є глухий кут? Так? М.Лайтман: Так. Ти повинен розуміти, що ці перешкоди перед тобою це і є щаблі драбини підйому. Ведучий: Ось тоді останнє питання. Куди я йду? Ось вона драбина. Куди я йду? Від глухого кута до глухого кута… М.Лайтман: Щоб зрозуміти сенс життя. Осягнути сенс життя. Ведучий: У чому він? М.Лайтман: А це… я не знаю. Ведучий: Ну, все ж таки, в чому? Ось я ж до чогось піднімаюся. До чого я піднімаюся? Ось до чого? Від глухого кута до глухого кута. М.Лайтман: Я піднімаюся для того, щоб ці щаблі підйому створили в мені такі бажання, властивості, якості, в яких я зумів би розкрити сенс життя. А він є! Тільки я його не бачу, не відчуваю, не можу його сформулювати, осягнути. А в результаті ось цих підйомів, коли я карабкаюсь із щабля на щабель, як маленька дитина навкарачки, на четвереньках намагаюся піднятися, цим я розвиваю в собі розум, почуття, щоб зрозуміти сенс цього підйому. І раптом я починаю розуміти, ніби цей сенс, він знаходиться між щаблями. Ведучий: Кінець цим щаблям є? Ось я до цього… М.Лайтман: Він десь дуже далеко. Майже немає. А навіщо? А навіщо, якщо я починаю відчувати, що… Ведучий: Це і є життя. Так? М.Лайтман: Це і є життя, звичайно. Ведучий: Очманіти! М.Лайтман: Це і є життя, коли на кожному щаблі в тебе є розчарування, необхідність знайти сили, необхідність знайти точне прагнення, мету, інакше у тебе не буде сил: для чого, навіщо, чому, що ти будеш вважати правильною метою, правильним рішенням чи ні і так далі. Тобто ти в результаті підйому цими щаблями починаєш відчувати себе таким, що росте, що створює. Ведучий: Все ж таки мене підштовхує що? Пройти цей глухий кут чи до чогось наблизитися? М.Лайтман: Ні, ти навіть вже не настільки бажаєш досягти якогось кінцевого щабля. Ти починаєш відчувати насолоду в тому, що ти їх проходиш. Між щаблями ти починаєш відчувати мудрість, ясність цих щаблів. Ведучий: А я починаю відчувати ось це управління? М.Лайтман: Це і називається “мі маасеха ікарнуха”, що з самих щаблів, з того, як вони створені для тебе і одночасно з цим створений ти для того, щоб піднятися все ж таки над ними. З цього всього ти починаєш осягати Створювача цих щаблів. Ведучий: І це є головним. М.Лайтман: А це є головним. Так.

М. Лайтман: Самого Творця не існує... Ведучий: Це всіх шокує. Ось ця заява. М. Лайтман: Але це правда. Те, що людина реагує на це, – вона може реагувати. Це її справа. Я повинен налаштовувати правильно. Самого Творця не існує. Існує відчуття зближення з іншими, яке виникає при взаємній спробі розкрити властивості любові та віддачі. Ведучий: Тобто ось це відчуття ви називаєте «розкриттям Творця», так? М. Лайтман: Так. Ведучий: Ось це ми намагаємось… М. Лайтман: Творець – це любов, і це не має жодного відношення до того, що між чоловіком, жінкою, дітьми, неважливо ким і чим. Це просто до всього, що я б сказав, відчувається мною як поза мною. Ведучий: Поза мною, ви кажете, – тільки любов? Поза мною. М. Лайтман: Так. Ведучий: У мені її немає, а поза мною – любов. Так? М. Лайтман: У мені вона егоїстична, така, заздалегідь задана, над якою я повинен піднятися і відчути справжню Любов.

С. Винокур: «Саме там, де ми безпорадні і позбавлені надії, будучи не в змозі змінити ситуацію, – саме там ми відчуваємо необхідність змінитися самим». М. Лайтман: Коли людина стоїть перед Абсолютом, перед тим, що вона нічого не може змінити, тоді вона розуміє необхідність змінити себе, що тільки це являється єдиною можливістю щось зробити, взагалі продовжити правильне існування в світі – в тому, що я змінюю себе. Ось з цієї миті – на наступну, на наступну, на наступну. І ось так поступово-поступово прожити життя так, що в кожній миті ти змінюєш себе. С.Винокур: Тобто ви вітаєте глухі кути, виходить, так? М.Лайтман: А як же без них? С.Винокур: так… М.Лайтман: Як це?! Якщо людина не відчуває тупика... С. Винокур: Тобто безвихідний стан – для вас це... М.Лайтман: Так, це ось як маленька машинка дитяча — натикається на щось і починає повертати. Ще раз натикається — ще повертає. І так весь час шукає, поки з усіх можливостей виявляє, що є вихід. С.Винокур: В результаті ось, людина, яка рухається ось так от, від глухого кута до глухого кута,- вона знаходить вихід? Обов'язково? М.Лайтман: Звичайно. С.Винокур: Так? М.Лайтман: Звичайно. Все запрограмовано. С.Винокур: Тобто, я в принципі, як людина, я повинен… раптом… я не знаю, гімн глухому гуту, якийсь оспівати? М.Лайтман: Звичайно! Це ж і є сила нашого формування. С.Винокур: А я хочу завжди уникати глухого кута. Ось людина вона хоче... М.Лайтман: А ти можеш прийняти по-справжньому правильне рішення без тупика? С.Винокур: Це навряд чи. Це навряд чи,це точно. М.Лайтман: Ніяк. С.Винокур: Яке правильне рішення сьогодні має прийняти людство? Я вам ставлю таке, глобальне питання, важливе сьогодні, необхідне. М.Латман: Ну це одне і те ж у всіх випадках — скасувати себе. Скасувати себе. С.Винокур: Ось це "скасувати себе", припустімо, для ваших учнів зрозуміло,а для… М.Лайтман: А решті має стати зрозумілим. С.Винокур: І тоді, що ви вкладаєте в це слово,останнє питання,- "скасувати"? М.Лайтман: Тобто не я вирішую, що робити, не я вирішую мету, не я собі її малюю, а потім намагаюся її досягти. Аааа я можу тільки одне — скасувати себе перед іншими так, щоб вони досягли своєї мети. Якщо я ставлю собі за мету щось, крім допомоги іншим, значить, я стою у них на шляху. Якщо я анулюю себе, то я допомагаю їм йти до їхньої мети. І в підсумку всі повинні бути зайняті саме таким застосуванням себе — допомагати іншим у досягненні їхньої мети. С.Винокур: Що ж відбувається з моїм "я"? М.Лайтман: А ось тоді і проявляється це "я" як загальне, колективне, в якому проявляється Вища сила природи, єдино існуюча і направляюча.

С. Вінокур: Любов — це найвища й остаточна мета, до якої тільки може прагнути людина. Порятунок людини полягає в любові й досягається через любов. (Віктор Франкл, австрійський психіатр, психолог і філософ, який вижив у пеклі нацистських концтаборів). М. Лайтман: Тут мається на увазі любов — розуміння суті природи, яка полягає в такому єднанні всіх людей між собою, коли вони не відчувають, що їх щось розділяє. Саме це виникаюче відчуття спільності, перебування в одному бажанні — і є досягненням мети життя. С. Вінокур: Це і є любов? М. Лайтман: Так. С. Вінокур: Це одне бажання, з’єднання всіх в одне бажання — і є любов. М. Лайтман: Так.