Ведучий: Скажіть, будь ласка, невже не може бути так, щоб відносини між людьми будувалися тільки на чомусь хорошому? Між товаришами, між чоловіком і дружиною, без скандалів, розлучень, страждань, тільки на доброму ставленні. Це можливо? М.Лайтман: Ні, все осягається тільки з руйнування. Ведучий: Ого. М.Лайтман: Так. Ведучий: З руйнування? М.Лайтман: Так. Тому людина, яка не проходить всі ці періоди “up and down” Ведучий: Підйомів і падінь. М.Лайтман: Так, вона не в змозі це оцінити. Вона не буде берегти ці відносини. Ведучий: Тобто ви кажете, що ви навіть за відчуття руйнування у зв'язках між людьми, ніби руйнується все. М.Лайтман: Необхідно, щоб ці відчуття були у них теж, щоб вони їх охороняли, не допускали доходити до таких відносин. Ведучий: Ну, вони нависали б над ними, так? Тобто… . М.Лайтман: Обов'язково. А як це? Двоє егоїстів! Що, вони зроблять якусь операцію, виріжуть із себе егоїзм і стануть такими солодкими і, взагалі, маленькими ідіотиками? Ведучий: Це недобре. М.Лайтман: Це неможливо. Ведучий: Неможливо, так, зрозуміло. М.Лайтман: Ми зустрічаємося, набиваємо гулі, і потім вже, зневірившись і розуміючи, ми починаємо бачити, як можна будувати життя, коли ти прагнеш тільки до хороших відносин. Тобі вже не треба, як в молодості, бути в поганих відносинах, а потім в хороших і так далі. А саме - тільки в хороших. Ведучий: Але до цього призводять підйоми і падіння в молодому стані. Так? М.Лайтман: Так, так, так. Без цього не може бути нічого. Ти повинен накопичити цей арсенал всіляких негативних відчуттів, станів, і тоді ти будеш його уникати.

Ведучий: Ваша порада молодим людям, входять у спільне життя з відчуттям, що в них усе буде добре. Ось так вони входять, що ми будемо жити разом, довго, і вічно. Ось… М. Лайтман: Дуже-дуже треба довго, нудно розмовляти один з одним. Ведучий: Ух ти! Ось так? М. Лайтман: Так! Виплескувати все, що ти думаєш, й інший теж, як два дослідники. Ведучий: Угу. М. Лайтман: І поступово, поступово ви зможете дістатися до стану, коли ви будете взаємно досліджувати себе й іншого, і він теж буде досліджувати себе й вас. І тоді вийде, що життя стає цікавим, воно і стає дослідженням: таким, що: а як ми можемо зробити ще по-іншому якось свої стосунки? Ведучий: Щоб бути разом, так? М. Лайтман: Так. Змінити їх якось, зблизитися. А якщо так? А якщо по-іншому? І весь час намагатися ніби розкривати ці властивості, почуття, стосунки, якомога яскравіше. Якщо про це люди думають і розуміють, то десь після 50-60 років. Ось і все. А до цього… Ведучий: Так… Як там, якби юність.., що там? М. Лайтман: Якби молодість знала, якби старість могла. Ведучий: Ось це золоте правило виходить. М. Лайтман: Так. Ведучий: Ну добре, будемо думати, що раптом якась зміна відбудеться. М. Лайтман: Прийде час, і люди так будуть жити. Але ми можемо їх цьому навчати! Ось тут треба додати. Ведучий: Так. М. Лайтман: Ми можемо навчати цих молодих… Ведучий: Як стати дослідниками? М. Лайтман: Як стати дослідниками. Ми можемо зістарити їх, так би мовити, нашими заняттями. Ведучий: Вони зможуть пройти… М. Лайтман: Практикум. Ведучий: Навіть до того, як вони об'єдналися разом. М. Лайтман: Так, так, так, так, так, звичайно. Ведучий: Підготувати їх до цього життя. М. Лайтман: Так. І тоді вже вони будуть бачити, як робити так чи інакше, або ну… Ведучий: Тобто ви кажете, що молоді повинні прийти на весілля, скажімо так, ну, об'єднатися разом вже “старенькими” ніби. М. Лайтман: Так, всередині. Звичайно. А що вони будуть на собі відкривати, хто вони такі? Ні. Ведучий: Тобто вони вже повинні прийти з досвідом? М. Лайтман: Вони повинні прийти з досвідом спілкування. Як би психологічного спілкування. Ведучий: Це дасть гарантію життя більш-менш. М. Лайтман: Це дасть впевненість у тому, що вони зможуть подолати всілякі проблеми. Ведучий: Яких буде багато. М. Лайтман: Зближення і зможуть перетворити ці проблеми в більший контакт. Ведучий: Зрозуміло. Дякую. Красиво. Ми про лабораторію з вами говорили, наукову. М. Лайтман: Так-так. О, як це треба світу.

С.Винокур:Розповідається дуже зворушлива історія кохання двадцятидворічних людей, навіть імена їх є: Джесс Пік і Джо Метьюс. Вона почалася 20 років тому в яслах, продовжилася в садку. У чотири роки Метьюс освідчився Пік і вони зіграли весілля понарошку. Після дитячого садка британці пішли в різні школи й втратили зв'язок. Аж раптом через 14 років зустрілися в соціальній мережі й зрозуміли, що вони чекали на цю зустріч усе своє життя, і їм так само добре разом, як і було раніше в садочку й в яслах. І щасливі вони, планують сьогодні весілля. Ось, про це стоїть шум у соціальних мережах. М.Лайтман: Я зараз прямо заплачу. С.Винокур: Так, таке... "Ось це, - кажуть, - кохання!” М.Лайтман: Яке це кохання? Вони ж не бачили одне одного. С.Винокур: Ну, не бачили один одного, але зберегли ось цю тягу один до одного. М.Лайтман: Ну це - так. Те, що робиться в дитячі роки, залишає великі враження. С.Винокур: Ось, вони зараз зіграють весілля. Це раз. Друге: кажуть, що, найімовірніше, це весілля, цей зв'язок і буде запорукою того, що це буде довге й щасливе життя. Як ви ставитеся до такого висновку? Це що означає? М.Лайтман: Хто починав свою книгу? Що ми рідко одружуємося з тими, хто був нашим першим коханням. С.Винокур: Так, щось я теж пам'ятаю, але не пам'ятаю - хто. Припустімо, рідко одружуємося. Але якщо одружуємося, це є запорукою? М.Лайтман: Ні. С.Винокур: Ні, Ви вважаєте? М.Лайтман: Ні.Зазвичай ми проходимо багато-багато всяких помилок, випробувань, зустрічей, розлучень, розставань. І потім уже, десь у віці ближче до кінця, ніж до початку... С.Винокур: Розуміємо, так? М.Лайтман: Зустрічаємо, навіть, можливо. С.Винокур: Можливо, зустрічаємо? М.Лайтман: Так, зустрічаємо й тоді вже цінуємо. С.Винокур: Зустрічаємо когось,кого... М.Лайтман: Так-так. С.Винокур: і цей зв'язок цінуємо? М.Лайтман: Так. Звичайно, це вже не та маленька дівчинка з бантиками, можливо. І ти вже не той хлопчисько-шибеник, або ще щось. І розуміння інші абсолютно про зв'язок, про зближення, про стосунки. Але, ось так, ось це виходить. С.Винокур: Тобто ви вважаєте, що поки пуд солі не з'їв у цьому стані підйомів, падінь, у зв'язку, ти не можеш сказати? М.Лайтман: Ні, все осягається тільки з руйнування. С.Винокур: Ух ти! М.Лайтман: Так. С.Винокур: З руйнування?! М.Лайтман: Так, тому людина, яка не проходить усі ці періоди up and down... С.Винокур: Підйомів і падінь? М.Лайтман: Так, він не в змозі це оцінити. Вона не буде берегти ці стосунки. С.Винокур: Тобто ви кажете, що ви навіть за відчуття руйнування у зв'язку між людьми? Начебто руйнується все? М.Лайтман: Звичайно. Необхідно, щоб ці відчуття були в них теж, щоб вони їх охороняли, не допускали дійти до таких стосунків. С.Винокур: Але вони нависали б над ними, так? М.Лайтман: Обов'язково. А як це? Двоє егоїстів! Що, вони зроблять якусь операцію - виріжуть із себе егоїзм і стануть такими солодкими й узагалі маленькими ідіотиками? С.Винокур: Це недобре, так? М.Лайтман: Це неможливо. С.Винокур: Неможливо, так. М.Лайтман: Ми зустрічаємося, набиваємо гулі й потім, уже й зневірившись, і розуміючи, ми починаємо бачити, як можна будувати життя, коли ти прагнеш тільки до гарних стосунків. Тобі вже не треба, як у молодості, бути в поганих стосунках, а потім у хороших і так далі, а саме тільки в хороших. С.Винокур: Але до цього призводять підйоми й падіння в молодому стані, так? М.Лайтман: Звичайно. С.Винокур: Так? М.Лайтман: Так-так. С.Винокур: Без цього... М.Лайтман: Без цього не може бути нічого. Ти маєш накопичити цей арсенал усіляких негативних відчуттів, станів, і тоді ти будеш їх уникати. С.Винокур: Ось це цікаво. Ти збираєш зброю, воюєш, а потім раптом відкладаєш її вбік... М.Лайтман: Ось, таким чином і вийде в людства. С.Винокур: Так? М.Лайтман: Так. С.Винокур: Тобто воно зараз різну зброю накопичує, а потім... М.Лайтман: Буде розуміти, що ж треба прибрати. С.Винокур: Ось це добре, що ми до цього прийшли. Для цього зараз і... М.Лайтман: Так. С.Винокур: Усі війни й так далі відбуваються? І накопичення зброї для цього відбувається? М.Лайтман: Усе - все для цього. С.Винокур: Щоб потім знати, що це все треба... М.Лайтман: Звичайно, не може бути добра без усвідомлення зла. Ні в особистому житті, ні в загальному світі. С.Винокур: Скажіть, останнє запитання у мене. Якусь пораду ви б дали, якби послухали вас ці молоді люди, які ось так от...? М.Лайтман: Я не знаю, чи буде в них накопичене відчуття страждань, очікувань, бажання оцінити іншого, щоб показати йому щохвилини, що ти його любиш, що ти про нього дбаєш, що тобі подобається, що він такий, який він є, і так далі. Тобто тут необхідні дуже багато таких властивостей, вражень від життя, яких у молодому віці просто немає. С.Винокур: Тобто нагромадження цих вражень повинно у них відбуватися за їхнє життя? М.Лайтман: Звичайно, так. Якби нам давали такий укол, знаєш, щоб ми одразу зрозуміли, побачили, тоді б ми прекрасно жили. А так ми розлучаємося і, можливо, не один раз. І потім тільки, можливо, в змозі створити правильні стосунки. С.Винокур: Зрозуміло. І все-таки я останнє запитання поставлю, не стосується навіть цих молодих. Ваша порада молодим людям, які вступають у спільне життя, з відчуттям, що все буде добре в них. Ось так вони вступають - що ми будемо жити разом, і довго, і вічно. М.Лайтман: Треба дуже-дуже довго, нудно розмовляти один з одним. С.Винокур: Ух ти! Ось так, от? М.Лайтман: Так! Вихлюпувати все, що ти думаєш, і інший теж, як два дослідники. І поступово-поступово ви зможете дістатися до стану, коли ви будете взаємно досліджувати себе та іншого, і він теж буде досліджувати себе та вас... І тоді вийде, що життя стає цікавим, воно стає таким дослідженням: а як ми можемо зробити ще по-іншому якось свої стосунки? С.Винокур: Щоб бути разом, так? М.Лайтман: Так, змінити їх якось, зблизитися. А якщо так? А якщо по-іншому? І весь час намагатися ніби розкривати ці властивості, почуття, стосунки якомога яскравіше. С.Винокур:Цікаво. М.Лайтман: Але це, я тобі скажу, якщо люди про це думають і розуміють, то десь після 50-60 років. Ось і все.А до цього… С.Винокур: Так... Як там? "Якби юність..." чого там? М.Лайтман: "Якби молодість знала, якби старість могла". С.Винокур: Ось, це золоте правило, виходить. М.Лайтман: Так. С.Винокур: Ну гаразд, будемо думати, що раптом якась зміна відбудеться. М.Лайтман: Прийде час, і люди так будуть жити. Але ми можемо їх цьому навчати! Ось, тут треба додати. Ми можемо навчати цих молодих... С.Винокур: Як стати дослідниками? М.Лайтман: Як стати дослідниками... Ми можемо зістарити їх, ніби нашими заняттями. С.Винокур: Вони зможуть пройти… М.Лайтман: Практикум. С.Винокур: Навіть до того, як вони з'єдналися разом? М.Лайтман: Так-так-так, звичайно. С.Винокур: Підготувати їх до цього життя. М.Лайтман: Так, і тоді вже вони будуть бачити як робити - так чи так. С.Винокур: Тобто ви кажете, що молоді мають прийти на весілля, з'єднатися разом уже старенькими якимись? М.Лайтман: Так, усередині. Звичайно. А що, вони будуть на собі відкривати, хто вони такі? Ні. С.Винокур: Тобто вони мають прийти з досвідом якимось? М.Лайтман: Вони мають прийти з досвідом спілкування! Як би психологічного спілкування. С.Винокур: І це дасть гарантію життя більш-менш? М.Лайтман: Це дасть упевненість у тому, що вони зможуть подолати всі можливі проблеми... С.Винокур: Яких буде багато. М.Лайтман: Зближення й зможуть обернути ці проблеми в більший контакт. С.Винокур: Зрозуміло. Дякую. Красиво! Ми з вами говорили про наукову лабораторію. М.Лайтман: Так-так-так. О, як це треба світу!

Ведучий : Не відкуповуйтеся від дитини новими кросівками, планшетами, іграшками. А чим «купити» дитину? М. Лайтман: Тим, що ти показуєш їй, що ти її друг, що начебто перебуваєш на її рівні. А наскільки ти для цього маєш переробити себе, як змінитися… Ведучий: Так. Це я повинен змінюватися. А що ви вкладаєте в слово «друг»? М. Лайтман: Розумієш її, готовий допомагати, хвалити. Головне — розуміти. Ведучий: Не перестарайтеся з розвивальними курсами, секціями, гуртками. Дайте дитині органічно прожити дитинство. Ось що таке органічно прожите дитинство? М. Лайтман: Загалом так. Дитина має робити те, що хоче. Ведучий: До такої міри? М. Лайтман: Зрештою, вона ж отримує бажання, думку від своїх товаришів. Тож це не її особисте. Але все ж варто заохочувати. Ведучий: Але ж ви казали, що вас оточили композиторами, музикою. І так потихеньку… М. Лайтман: Нічого особливого це мені не дало. 🙂 Ведучий: Але слух це дало. Слух у вас є, звісно. Тобто ви вважаєте, що все-таки дитині треба дати свободу вибору? М. Лайтман: Так. Ведучий: Тримайте слово. Один раз сказали, другий раз зробіть. Може, тоді краще взагалі нічого не обіцяти дитині, щоб не обманювати її? М. Лайтман: Ні. Але якщо ти хочеш проявити виховання, то маєш і пообіцяти, і виконати. Ведучий: Дозвольте їй помилятися. Фінські вчені кажуть: «Яка чудова помилка!». Тобто за помилку я навіть можу сказати: «Молодець, ти зробив помилку». Можна навіть так? М. Лайтман: «Молодець» — ні. Але знайди цю помилку, виправ її. Ось тут у тебе є помилка. Ведучий: І це не претензія, не звинувачення. «Не бійтеся перелюбити дитину», — так кажуть. Що таке «перелюбити»? М. Лайтман: Не виявляти надмірної любові, особливо там, де вона може завадити. Ведучий: А вона може завадити? М. Лайтман: Звісно, усе має бути дозовано і в рівновазі.

Ведучий: Ось я подивився у словнику… емпатія — це здатність людини відчувати емоції, які відповідають емоціям іншого. А от співчуття — це співпереживання чужому стражданню. М. Лайтман: Це переселитися, ніби, в іншого й відчути його переживання. Ведучий: Як у собі виробити це? Якби це почуття було виховане, ми жили б інакше. М. Лайтман: Так, ми б тоді виховували. Я думаю, що це можливо. Просто ми цим не займаємося. Ми цим не займаємось. А загалом люди з 13–14 років уже можуть цілком чітко вже перейматися стражданнями іншого. І тоді їх треба до цього виховувати. Ведучий: Це б змінило світ, звісно, абсолютно, повністю. М. Лайтман: Звичайно, безсумнівно. Ведучий: Тобто можна виховати співчуття в людині? М. Лайтман: Розуміння співчуття до іншого можна виховати, дати людині зрозуміти, як це сприймати. Аж до того, що людина зможе у своєму співчутті з іншим ділити його страждання іншого, брати їх частково на себе й цим нейтралізувати, нейтралізувати страждання іншого. Ведучий: А ти не згориш від того, що ти…? М. Лайтман: Ні! Від того, що ти їх нейтралізуєш, тим, що береш участь разом із ним, співпереживаєш, співчуваєш, — ти цим поступово, поступово ділиш його страждання на безліч дрібних частин, і таким чином він заспокоюється. І ти можеш таким чином привести весь світ до рівноваги, до внутрішнього стану, який уже може називатися блаженством. Ведучий: Тобто поділене співчуття на всіх мешканців Землі, воно дасть таке блаженство для світу? М. Лайтман: Так-так. Це й є те, чого ми маємо досягти в нашій єдності. Тому що, в принципі, попереду, звісно, в нас дуже серйозні проблеми. Адже егоїзм зростає, і Вищий світ розкривається відносно егоїзму дедалі більше. Тобто відносно нашого егоїзму ми відчуватимемо дедалі сильніші тиски такі, що… Ведучий: Ми не витримаємо… М. Лайтман: такі, що якщо ми не зможемо об’єднатися і розділити це все між нами, то не зможемо витримати. Ведучий: Зараз я розумію. Ось це основа того, що ви говорите весь час, саме: «Єдність, об’єднання, добрі думки, добрі зв’язки» — ось основою є саме це співчуття? Ось це, так? М. Лайтман: Так. Це практично навіть не співчуття. Це поділ усього величезного страждання, протилежності величезного бажання та величезного світла, яке повинно наповнити це бажання, і відсутності наміру «не заради себе», що дозволяє наповнити бажання світлом. Ведучий: Тобто можна наповнити тільки, якщо заради інших? М. Лайтман: Так. І тому виходить, що тут нам необхідна ця рівновага. Це все може бути тільки на розумінні того, як навчитися співчувати. Ділити протилежність між абсолютним наповненням і абсолютною порожнечею на всіх. Звісно, вийде не менше й не гірше. Але якщо ми захочемо, щоб це так розділилося, то саме протиріччя зникає. Ось у чому полягає особлива властивість єднання. Ведучий: І ось тоді ця благодать настає? М. Лайтман: Так. Ведучий: Красиво! М. Лайтман: Тоді це відчуття протилежності, неможливості, крику внутрішнього, воно перетворюється на втамування, у щось вище, насолоду. Там немає вже різниці між величезним болем і величезною насолодою. Там вони з’єднуються. Ведучий: І біль тоді чим стає у такому разі? М. Лайтман: Насолодою. Ведучий: Біль - насолодою? М. Лайтман: Так. Тому що ти зрівноважив їх між собою. Ведучий: Це взагалі висока річ. М. Лайтман: Так воно й відбувається — на висоті. Ведучий: Отже, біль нам дана для того, щоб перетворити її на насолоду? М. Лайтман: Так, звичайно. Ведучий: І найбільший біль, у результаті, — це найбільша насолода? М. Лайтман: Так. Якщо ти вмієш поєднати ці протилежності, то отримуєш насолоду.

М. Лайтман: Світ тримається на слові, на Божому слові. Ведучий: Першим було слово? Звідти? М. Лайтман: Так: «На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Бог був вічність», і так далі. Ведучий: А можна це пояснити ще більше? М. Лайтман: Світ тримається на властивості добра, любові. Усе це походить від Вищого, а не від нас. А якби від нас, то це не проіснувало б і секунди. Адже ми — негативна енергія у світі. Ведучий: Тобто, фактично, ви кажете: Творець тримає світ? М. Лайтман: Так. Ведучий: Тримає нас, світ? Якби цього не було, то… М. Лайтман: Нічого б не було. Ведучий: Нічого б не було. А що ж тоді з людьми робити? М. Лайтман: Ми поки що паразитуємо на цьому світі. Ведучий: На що сподівається Творець? М. Лайтман: Він не сподівається. Якби Він сподівався на нас, то… Ведучий: Тобто Він на нас не сподівається, ви хочете сказати? А чого ж Він хоче, тримаючи нас? М. Лайтман: Він керує так, щоб людина зрештою доросла до усвідомлення, як узагалі потрібно керувати світом, і посіла місце Творця.

М. Лайтман: Щастя — це коли те, чого ти дуже-дуже бажав, прагнув, страждав, був у прагненні до цього й створив у собі такі величезні-величезні устремління. І раптом це починає наповнюватися, і ти відходиш, як від болю. Оце відчуття можна назвати щастям. Але тут є рівні, градації: від чого людина страждає і, відповідно, від чого вона може бути щасливою. І виходить, що найвище її щастя — це коли вона відчуває себе такою, що наближається до Творця, приліплюється до Творця, як дитина до матері. Щось на зразок цього. Тоді вона відчуває саме щастя. Причому це дуже сильне бажання, яке постійно її Репліка: Гризло постійно, так? М. Лайтман: Так. Вона так хотіла, щоб це сталося, і вже зневірилася. І раптом Творець з’являється й каже: «Ну де ж ти? Я ж тебе шукаю!». А людина хоче сказати: «Та це я Тебе шукаю! Де Ти був, а не я?!». І так вони устремляються разом одне до одного, просто без слів і не стримуючись. Це і є щастя. Причому це не злиття, як у нашому світі, коли з’єднуються тіла, і тіло залишається, кожне при своєму обсязі й відчутті. А тут — як відчуття, що взаємно проникають одне в одне, а тіл немає. І з’являється такий стан, справді… навіть не знаю, як сказати. Запитання: Це дуже гарно й поетично! Правду скажу, Ви так ніколи не говорили. А моє «я» зникає? Адже я ж цього хотів. Я ж прагнув цього. М. Лайтман: Я хочу, щоб воно зникло! Воно мені абсолютно не потрібне! Абсолютно не потрібне! Але якщо зникне моє «я», то зникне й відчуття іншого. Тому зроблено так, що «я» не зникає. Це в кабалі пояснюється як те, що авіют - товщина егоїзму- він не зникає, а саме завдяки тому, що він стає все більше й більше, у нас з'являється можливість сполучити його з властивістю віддачі. І виходить, що егоїзм більший - ненависть і любов більша. І ненависть більша й любов більша. Ми не розуміємо, як це може бути. У нашому пласкому світі це все… Запитання: Або одне, або інше. М. Лайтман: Так, ми не розуміємо. А в духовному так. Запитання: І до якої міри оце все буде зростати? Ненависть - любов над нею, ненависть - любов над нею? До якої міри? Де межа? М. Лайтман: До стану нескінченності. Запитання: До почуття нескінченності? М. Лайтман: Так. Що немає меж цьому. Це треба відчути. Інакше це не діло. А відчути - це довгий шлях досягти цього.

З листа: "Коли буде збудовано Третій Храм? Я щиро вірю, що тоді настане тиша, і ми зрозуміємо, що не можна вбивати один одного, ненавидіти. Ваш народ будував Перший і Другий Храми. Третій Храм? Як це станеться? Чи можна прискорити будівництво? І тоді наш світ прийде до спокою та щастя?"

Питання: Перед людиною стоїть вибір: що обрати? Ось якби перед вами стояв вибір, що б ви головним визначили і за цим пішли? За цим вибором. Рав Лайтман: Як мені відірватися від себе — і лише після цього зробити правильний вибір. І тільки після того вибір, який я зроблю, буде правильним. Питання: Щоб моє «я» не командувало, так? Рав Лайтман: Звісно. Питання: А як це робиться? Складне питання взагалі. Рав Лайтман: Відірвись! Питання: Відірвись. Тобто внутрішній голос тут не варто слухати особливо? Рав Лайтман: Ні. Тут не можна ні на що покладатися. Питання: А на приклади? Припустімо, інші кажуть тобі: «Дивись, пішов туди. Я вже вчений, я вже доктор наук, я вже Нобелівський лауреат — іди цим шляхом». А інший каже: «А я вже бізнесмен». Ось маса, тут же зразу багато різних шумів навколо. Не слухаю я це оточення, ні? … Теж ні. Бачите, не просте питання. Але воно стоїть. Рав Лайтман: Взагалі краще тоді нічого не обирати. Нічого не обирати. Ти покладаєшся на волю Божу, що називається. Ти нічого не робиш, сидиш — і все. Як сказано: “шев ве аль таасе адіф”. (говорить на івріті) Репліка: «Сиди і нічого не роби — це краще». Рав Лайтман: Так. І все. Репліка: А далі як викотить. Рав Лайтман: А далі — Бог пошле. Питання: Можна на Нього покластися, так? Рав Лайтман: Ні, ти повинен працювати, ти повинен робити все, що треба, але такі кардинальні рішення — це людині завжди важко. Репліка: Коли доленосні рішення? Рав Лайтман: Доленосні рішення, так. До мене звертались колись часто, там— вибір професії, …. Репліка: Так..так…так..так… Рав Лайтман: …інституту для людей чи ще чогось. Я зазвичай не давав порад, сама людина повинна розібратися в собі — куди її душа чи рука тягне. Питання: І ось все ж я за вашим досвідом хочу піти, про Вас особисто спитати.Ось що ви обираєте, коли маєте якийсь вибір? Ось як ви вирішуєте? Ось скажіть будь ласка. Якийсь вибір є у вас - як ви вирішуєте? Рав Лайтман: Я вирішую завжди на максимальну користь суспільства, тому що це точно я знаю, що бажає Творець. Репліка: Ось це може бути і відповідь. Рав Лайтман: Я не знаю, помиляюсь я чи ні. Як правило, ми і не знаємо, помиляємось ми чи ні. Репліка: Як правило, напевно ми все-таки помиляємось. Рав Лайтман: Не важливо. Ти ж не знаєш, що було би в іншому випадку. Репліка: Так, точно-точно. Рав Лайтман: І тому я уявляю собі: де тут найбільша користь для Творця? Що Творець хотів би, щоб я зробив? Питання: А це означає — для суспільства, так?. Рав Лайтман: А це- як правило, звичайно, на користь суспільству. Питання: Значить для людей ніби, так? Рав Лайтман: Так. Питання: Зрозуміло. Ось це може бути, все таки в цьому щось є. Коли я вирішую, що максимально для мене, я, скоріш за все, тут “залечу”. На практиці точно помилюсь, так? Рав Лайтман: Так. Репліка: А якщо, як я для суспільства — ось це може бути. Ну, мабуть, це і є відповідь. Рав Лайтман: Ну от бачиш - і ти вирішив. Репліка: І ти вже вирішив, так. Так, я все вирішив!

З листа: "У мене загинув син. Він був для мене світлом, життям, усім. Не знаю, як тепер жити. Але й померти немає сил".