У чому тяжкість злослів’я і проти кого воно

Стаття 10, 1987 рік 

(переклад з івриту)

У Зоар (глава «Мецора») написано так: «Йди й дивись на те злослів’я, яким промовляв змій до жінки, спричинивши жінці й Адаму те, що присуджена була смерть їм і всьому світові. Про злослів’я сказано: «І язик їхній – меч гострий». Через це бійтесь меча, тобто злослів’я. «Бо гнів Творця карає гріхи мечем». Що таке «бо гнів Творця карає гріхи мечем»? Це меч Творця, як вчили ми «меч є у Творця, яким він судить грішників». Це те, що написано, «меч Творця сповнений крові», «і меч Мій поїдатиме плоть», а це є малхут з боку суду, що в ній.

«І через це бійтесь меча, бо гнів Творця карає гріхи мечем, аби знали ви, що судитимуть». «Що суд», так написано, і це означає – «аби знали ви, що так будуть судимі», що кожен, хто має меч в язику своєму, який злословить, уготований для нього меч, що покінчить з усім, який є малхут з боку суду, що в ній. Це те, що написано: «Таким (в оригін. «зот» - ця)  буде закон прокаженого», тобто малхут, що зветься «зот». Судить прокаженого через те, що злословив. Бо за гріх злослів’я даються виразки», кінець цитати.

І слід зрозуміти: адже Зоар каже, що кожен, хто має меч в язику своєму, який злословить, для нього готовий меч, що нищить усе, яким є малхут з боку суду, що в ній. І вчимо це з того, що написано про змія, який злословив жінці, і там було злослів’я про Творця. А що це доводить щодо взаємин між людиною та її ближнім, щоб вони вважалися настільки серйозною справою, що аж спричинюють смерть? Бо так тлумачить написане: «А язик їхній – меч гострий», - це про злослів’я між людиною та її ближнім.

Тобто, та величина й суворість гріха злослів’я між людиною та її ближнім буде такими ж, як і злослів’я між людиною та Творцем. Чи може бути, що якщо злословить про ближнього свого було б це подібним наче злословив про Творця? Коли злословлять про Творця, можна зрозуміти, що це спричинить смерть, оскільки тим, що злословить про Творця, робиться відокремленим від Нього. І через це, оскільки відокремлюється від життя життів, він вважається мертвим. Але чому приведе до смерті те, коли злослів’я між людиною та її ближнім?

Ось, Зоар каже, що за гріх злослів’я з’являються виразки. А мудреці (в трактаті «Арахін», 15:2) сказали так: «На заході (в землі Ісраеля) розмова про третього вбиває трьох: того, хто розповідає, того, хто слухає і того, кого обмовляють». І пояснив Раші: «Розмова про третього» - це мова пліток, яка є третьою між людиною і ближнім, розкрити йому секрет. І ще там сказав рабі Йоханан від імені рабі Йосі бен Зімра: «Кожен, хто злословить, наче заперечує основи». І сказав рав Хісда: «Казав рав Уква: «Про кожного, хто злословить, говорить Творець: «Не можемо Я і він жити у світі».

І також маємо зрозуміти суворість заборони злослів’я, - настільки, начебто заперечив основи, або згідно з тим як мар (пан) Уква казав, що сказав Творець: «Не можемо Я і він жити у світі». Тобто скажімо, наприклад, якщо Реувен злословив Шимону про Леві, що зробив той щось погане, то вже «Творець не може жити у світі» - через злослів’я, де Реувен щось погане сказав про Леві? Тоді як при інших прогріхах, якщо їх вчинив Реувен, Творець може жити з ним у світі? Випливає з цього, що це дійсно дуже серйозна річ. А отже, слід зрозуміти, що таке злослів’я, якщо це настільки погана річ.

І пояснимо це за методикою духовної роботи. Ось, у статті «Дарування Тори» пояснена висока важливість заповіді «полюби ближнього свого як самого себе»: «Рабі Аківа говорить: «Це велике правило в Торі». Цей вислів кабалістів говорить нам: «Поясніть мене», бо слово «правило» вказує на суму деталей, із взаємодії яких постало те правило. Виходить, що коли він говорить про заповідь «Полюби ближнього свого як самого себе», що вона є великим правилом в Торі, то ми маємо зрозуміти, що решта 612 заповідей Тори, разом з усіма текстами, що в ній, є не більше й не менше, ніж сума деталей, котрі увійшли в цю одну заповідь, «Полюби ближнього свого як самого себе» і обумовлені нею, а це є ніщо інше, як речі дивовижні, бо може бути це виправданим в заповідях, що між людиною і ближнім її. Проте як може та одна заповідь включити в себе і забезпечити існування в собі всіх заповідей, що між людиною і Творцем, які є головними в Торі і є більшістю її обсягу та структури?»

І ще там написано так: «Про того ґера, який прийшов поперед Гілеля і сказав йому: «Навчи мене всій повністю Торі, поки я стою на одній нозі», і сказав йому той: «Усе, що тобі ненависно, ближньому своєму не роби (це переклад «полюби ближнього свого як самого себе») – а все решта є поясненням [до цього], іди і вчи». І ось, перед нами ясний закон, що немає для нас жодної переваги в усіх 612 заповідях й у всіх текстах, що в Торі, над однією цією заповіддю про любов до ближнього як до самого себе… адже ясно говорить: «а все решта є поясненням, іди і вчи». Тобто що все інше в Торі є поясненнями до однієї цієї заповіді, так, що неможливо виконати повністю заповідь «полюби ближнього свого як самого себе» без них».

І потрібно зрозуміти, чому ґер сказав йому на івриті («святою мовою»): «Навчи мене всій повністю Торі, поки я стою на одній нозі», і не відповів йому Гілель мовою іврит, як написано, а відповів йому «мовою тарґума» (арамейською), і сказав йому: «Усе, що тобі ненависно, ближньому своєму не роби». І ще слід зрозуміти те, що в Торі написано про «полюби ближнього свого як самого себе», що це – заповідь «роби»  (наказова), а Гілель висловив її у формі «не роби» (заборонна), бо сказав йому «усе, що тобі ненависно, ближньому своєму не роби», тобто у формі заборонної заповіді.

І в статті «Дарування Тори» він пояснює велич і важливість правила «полюби ближнього свого як самого себе». Оскільки метою творіння є «дати благо Його створінням», то, отримуючи благо й насолоду, створіння не повинні відчувати ніякого недоліку, - адже існує правило, що «кожна гілка бажає уподібнитися своєму кореню», а корінь наш це – Творець, який створив усі створіння, і Він не має нестачі щоб потребувати отримувати щось. Тому і створіння, коли вони отримують від когось, відчувають перед тими, хто дає їм, певний «сором». Тому для того, щоб коли створіння будуть отримувати від Творця благо й насолоду, не було б у подарунку ніякого сорому, впроваджено у вищі світи скорочення. І це спричинило для нас утаєння й приховання щодо вищого блага, так, що ми не відчуваємо те благо, що закладене у Торі та заповідях, які дав нам Творець.

І хоча й дано нам вірити, що матеріальні насолоди, які ми бачимо і відчуваємо, мають в собі переваги та блага, і весь світ, тобто всі створіння, що існують у цьому світі, самовіддано ганяються за насолодами, щоб досягти їх, і все одно є в них лиш тільки дуже тоненьке світло. Тобто невеличке світіння порівняно з ти, що можна досягти виконанням Тори та заповідей, як написано в Зоар, що святість оживляє кліпот, тобто якби святість не давала кліпот життєвої сили, не було б їм жодної можливості існувати.

І це походить від того, що існує необхідність щоби кліпот існували, бо кінець кінцем все виправиться і все увійде в святість. І дано це створінням, щоб вони виправили, тому що в них діє феномен часу, і тоді можуть бути два стани в одному носії, навіть коли вони протилежні один одному. І як написано (у «Передмові до книги Зоар», 25), через те, що існують дві системи: «святість» і «АБЄА нечистоти», які протилежні одна одній, то як святість може виправити їх.

Тоді як людина створена в цьому світі, де є феномен часу, тому вони (дві системи) існують в одній людині, але одна за одною. І тоді є вже можливість, щоби святість виправила нечистоту, коли до тринадцяти років людина досягає бажання отримувати, що є в системі нечистоти, а потім заняттями в Торі та заповідях починає досягати «душу святості», і живиться тоді від системи світів святості.

Але все те вище благо, що є у кліпот, з того, що вони отримують від святості, є не більшим ніж «тоненьке світіння», що впало туди через розбиття келім, а також від древа пізнання, з чого і утворилися «АБЄА нечистоти». Але нам слід вірити і змальовувати собі, й дивитися, як за «дуже тоненьким світлом» всі створіння ганяються з усіх своїх сил і немає жодного з них, хто сказав би – досить мені того, що я вже здобув, - а кожен прагне постійно добавляти до того, що є в нього. Як сказали мудреці: «Хто має сто, бажає двісті».

А причина цього та, що немає в них досконалості, тому що вони з самих основ своїх недосконалі. І зовсім інша річ – в духовному, адже в духовному – будь у чому облачається вище світло, тому коли людина досягає хоч якогось духовного світіння, не має вона можливості розрізнити, чи то рівень великий, чи малий. Бо в духовному навіть рівень «нефеш де-нефеш», який є дрібною частиною в святості, є таким саме досконалим як святість взагалі. Так само і частина від неї також має «досконалість», тому що у вищому світлі визначення «малий» і «великий» відповідають значущості отримувача, тобто залежить від того, наскільки отримувач здатен осягти велич і важливість світла, але в самій суті світла немає ніяких змін взагалі, як написано: «Я АВАЯ не змінював» (як пояснено у «Вступі в науку кабала», 63).

І згідно з цим виникає питання: чому за маленьким світлом, що в матеріальних насолодах, весь світ ганяється, а за духовні блаженства, де міститься основне благо й насолода, - не бачимо ми когось, хто бажав би докласти таких великих зусиль, як робить це за матеріальне. Однак, як сказано вище, матеріальні насолоди, що містяться в «АБЄА нечистоти», - на них не було скорочення й укриття. І це зроблено навмисно, бо інакше не було б існування світу. Бо без насолоди неможливо жити.

І це походить від мети творіння, якою є «дати благо Його створінням». Тому без насолоди немає існування світові. Виходить, що мусила розкритися в них насолода. Тоді як щодо додаткового, тобто отримати благо й насолоду більші ніж аби живити тіло, що є справжньою насолодою, зроблено на це скорочення й приховання, щоб не бачили світло життя, зодягнене в Тору та заповіді, перш ніж людина призвичаїть себе діяти заради віддачі, що зветься «тотожністю властивостей». Бо якби з самого початку було б відкритим світло, що в Торі та заповідях, то не було б місця вибору.

Тобто там, де світло відкрите, там насолода, яку людина відчувала б в Торі та заповідях, мала б характер «егоїстичного отримання». І не могла б людина сказати, що вона виконує Тору та заповіді з причини «заповіді Творця», а була б змушена виконувати Тору та заповіді через ту насолоду, що відчуває в них. І людина може зважити собі, коли відчуває певну насолоду в якомусь прогріху, що насолода ця є лише дуже тоненьким світінням порівняно з істинним смаком, що існує в Торі та заповідях. І наскільки важко перебороти насолоду, бо що більша пристрасть до неї, то важче вистояти у випробуванні.

А отже, якби була відкритою величина насолоди в Торі та заповідях, тоді людина не могла б сказати: «Я виконую цю заповідь з причини бажання Творця», тобто бажає вона дати Творцеві насолоду тим, що виконує Його заповіді. Адже без наказу Творця могла б також виконувати Тору та заповіді з причини «любові до себе», а не тому, що вона бажає віддавати Творцю. І через це утворилися «скорочення й приховання» щодо Тори та заповідей. І тому за матеріальними насолодами весь світ женеться, а задля насолод, що існують в Торі та заповідях, немає сил зробити щось, тому що, з зазначеної вище причини, насолода не розкрита.

І зі сказаного висновуємо, що поняття «віра» це те, що дано нам прийняти на себе важливість, що є в Торі та заповідях, і взагалі вірити у Творця, що Він управляє створіннями. Тобто не може людина сказати, що вона не виконує Тору та заповіді тому, що не вірить в управління Творця, у те, як Він дає благо створінням, тому що в це вона повинна вірити, навіть якщо не відчуває цього. Бо якщо має вона відчуття, що Його управління здійснюється властивістю «добрий й добродійний», вже не стосується цього поняття «віри». Але для чого зробив Творець, щоб служили Йому в рамках «віри». Чи не краще було б, якби людина могла працювати в рамках «знання»?

Відповідь на це, як сказав мій пан, батько й учитель, хай не думає людина, що Творець бажає щоб служили Йому в рамках «віри», - це тому, що не може світити їй в рамках «знання». А знає Творець, що категорія «віри» є шляхом більш успішним для людини, щоб могла вона саме так прийти до мети, що зветься «злиття з Творцем» і є станом «тотожності властивостей». І завдяки цьому матиме людина силу отримати благо. І разом з цим все обійдеться також без «хліба сорому», тобто без «сорому», тому що скільки б вона не бажала отримати благо й насолоду від Творця, - то це тільки коли знає, що з цього буде Творцю задоволення. А оскільки вона хоче віддавати Творцеві, тому вона бажає отримати від Нього благо й насолоду.

І зі сказаного ми бачимо, що головне в тій роботі, що покладена на нас, щоб могли ми прийти до мети, заради якої створено світ, - «дати благо створінням», - це те, що потрібно нам підготувати себе для придбання келім віддачі. І це й є виправленням, адже подарунок Царя буде досконалим, щоб не відчували ми ніякого сорому в час отримання насолод. Бо це є всім тим злом, що в нас, що віддаляє нас від того блага, яке призначено нам отримати.

І дана нам сґула, чудодійний засіб Тори та заповідей, для того, щоб прийти до цих келім. І так сказано мудрецями, - каже Творець: «Створив Я зле начало і створив Я йому Тору-приправу», і цим людина втратить зі свого нутра всі іскри себелюбства і удостоїться, щоб усі її бажання були тільки лиш аби надавати задоволення Творцю своєму.

І в статті «Дарування Тори», п.13, він каже так:
«І при тому, що є дві частини в Торі:
а) заповіді, що існують між людиною і Творцем;
б) заповіді, що існують між людиною і ближнім її,
але і те, і те спрямовано на одне, тобто щоби привести створіння до кінцевої мети, до злиття з Творцем, як пояснено. І не лише це, а навіть практична сторона, що в обох частинах, також є буквально однією категорією, бо стосовно того, хто займається Торою та заповідями лішма, то навіть з боку діянь, описаних в Торі, не відчуває ніякої різниці в двох частинах Тори. Бо перш ніж удосконалиться в цьому, всі дії заради ближнього, як для Творця, так і для людей, неодмінно відчуваються ним порожніми й позбавленими змісту. І оскільки це так, то логіка доводить, що та частина в Торі, що регулює взаємини між людиною та її ближнім, є більш придатною аби привести людину до бажаної цілі. Тому що робота в заповідях, що між людиною та Творцем є постійною і визначеною, і немає щодо неї обвинувачів, і людина звикає до неї легко, а все, що робить за звичкою, вже не здатно принести їй користь, як відомо. Тоді як та частина заповідей, що між людиною та її ближнім, є непостійною і невизначеною, і обвинувачі оточують людину звідусюди, і тому їх сила більш певна і ціль їхня ближча».

І зі сказаного ми розуміємо, чому сказав рабі Аківа про написане «полюби ближнього свого як самого себе», що це «велике правило в Торі». Тому що основне це удостоїтися «злиття з Творцем», що зветься клі віддачі і є станом «тотожності властивостей». А для цього дана сґула – Тора та заповіді, і завдяки їм можна вийти з себелюбства і прийти до любові до ближнього, де перший етап це любов між людиною та її ближнім, а потім можемо прийти до любові до Творця.

А тепер зможемо зрозуміти те, що ми запитували вище, - чому, коли ґер прийшов до Гілеля і сказав йому: «Навчи мене всій повністю Торі, поки я стою на одній нозі», то не відповів йому Гілель «святою мовою», на івриті, так, як той сказав: «Навчи мене всій Торі… на одній нозі», а відповів йому мовою тарґума: «Усе, що тобі ненависно, ближньому своєму не роби» (переклад «полюби ближнього свого як самого себе»). І ще слід зрозуміти, чи не написано в Торі «полюби ближнього», як наказова заповідь, а він відповів ґеру у формі «не роби» (заборонна заповідь), бо сказав йому: «Усе, що тобі ненависно, ближньому своєму - не роби».

І згідно з цим, описуючи важливість заповіді «полюби ближнього як самого себе», тим, що роз’яснює слова рабі Аківи, який сказав, що «полюби ближнього як самого себе є великим правилом в Торі», каже, що саме у цієї заповіді є більша сила сґули прийти до любові до Творця. І через це, коли прийшов ґер до Гілеля і сказав йому «навчи мене всій Торі на одній нозі», хотів той сказати йому правило «полюби ближнього свого як самого себе», як написано в Торі, але бажав він пояснити йому проблему серйозного прогріху, що зветься злослів’ям, який є ще суворішим за заповідь «полюби ближнього свого як самого себе». Бо заповідь «полюби ближнього» дає людині силу подолання аби вийти з себелюбства, і тим, що виходить з себелюбства, людина може прийти до любові до Творця.

Але буває, що людина не займається заповіддю «полюби ближнього», а виконує «сядь і не роби нічого», і не просувається в справі виходу з-під влади себелюбства, але при цьому й назад не відступає. Тобто, хоч і не віддає любов ближньому, але й «назад себе не ходив», тобто не вдавалася людина до жодної дії, що спричинює ненависть до ближнього. Але якщо вона все ж злословить про ближнього свого, цією дією вона «йде назад», тобто мало того, що не діє в любові до ближнього, а ще й назворот чинить, вдається до дій, що спричинюють «ненависть до ближнього», тим, що злословить про ближнього свого. Адже прийнято серед людей що про того, кого любить людина, вона не злословить, бо це приводить до роз’єднання сердець, тому про тих, кого люблять, не хочуть говорити зле, аби не зіпсувати любов, що між ними, тому що злослів’я призводить до ненависті.

Виходить, відповідно, що серйозність прогріху злослів’я в тому, що любов до ближнього приводить до любові до Творця, а ненависть до ближнього викликає ненависть до Творця. І як може бути у світі щось гірше за те, що приводить до ненависті до Творця. Але коли людина грішить іншими прогріхами і не може перебороти своє бажання отримувати, оскільки потонула вона в себелюбстві, то цим вона ще не робиться «ненависником Творця». Тому про  решту прогріхів написано: «Я Творець, який живе з ними в їхній нечистоті». Але якщо це гріх злослів’я, людина робиться цією дією «ненависником Творця», бо дія ця буквально протилежна любові до ближнього.

І цим зрозуміємо слова рабі Йоханана зі слів рабі Йосі бен Зімри, що кожен, хто злословить, той наче заперечує основи. Чи може бути, щоб злослів’я людини спричинило, щоб вона – хай нас омине! – заперечувала основи? Однак, як вказано вище, оскільки це є чинником того, що прийде вона до ненависті до Творця, отже, вона заперечує основи мети творіння, якою є «дати благо». Адже ми бачимо: той, хто чинить добро іншому і щоразу додає йому блага й насолоди, ясно, що він любить його. І людина, коли злословить, це приводить її до того, що зненавидить Творця. Отже, ця людина заперечує основне в меті творіння, якою є «давати благо».

І зі сказаного зрозуміємо також те, що запитували ми про сказане равом Хісдою від імені рабі Аківи: «Про кожного, хто злословить, говорить Творець: «Не можемо Я і він жити у світі». Чи може статися, щоб злослів’я спричинило, що Творець не зможе жити з ним у світі?

І сказано, що той, хто злословить, ясно, що він робиться ненависником Творця. І так само як і в матеріальному, коли людина може бути в одному домі з багатьма людьми і не займає її, чи добрі то люди, чи ні. Але коли вона бачить, що її ненависник також там, відразу ж вона тікає звідти, бо не може перебувати з ненависником в одному приміщенні. Так само ми говоримо, що той, хто став ненависником Творця, - Творець не може бути з ним у світі.

І навіть питань не виникає, коли хтось вкрав щось у ближнього свого, він також спричинює ненависть у того, бо коли обкрадений взнає, що той вкрав, переконується, що він є його ненависником. Або, скажімо, навіть якщо ніколи не взнає, хто вкрав у нього, але сам злодій, замість того, що мав би займатися любов’ю до ближнього, діє тепер назворот, тобто займається ненавистю до створінь, - цим він робиться ще більше зануреним у себелюбство. Але не можемо сказати, що крадіжка настільки ж сувора річ, як і злослів’я. Також і грабіж, виходить, теж не настільки сувора річ, як злослів’я.

Маємо відповісти на це, що той, хто займається крадіжкою чи грабіжництвом, - не з причини ненависті він краде чи грабує в когось. А причина - в любові, яку він відчуває до багатства чи до цінних речей, і через це він грабує чи краде, а не через ненависть. Тоді як злослів’я, воно не з причини якоїсь любові, а виключно через ненависть.

І це як сказав Ріш Лакіш (в трактаті «Арахін», 15): «І сказав Ріш Лакіш: «Якщо змія кусає, не прошептавши нічого, то немає переваги у того, хто має язика». У часи прийдешні зберуться всі звірі до змії і скажуть їй: «Лев терзає і їсть, вовк рве і їсть. А ти, - яке тобі задоволення?» Скаже їм: «А яка перевага в того, хто має язик (розмовляє)?» І пояснив Раші: «Лев терзає і їсть», тобто кожен, хто завдає шкоди створінням, має з цього задоволення. Лев терзає і їсть, - бо його їжа з живого. А якщо вовк рве і їсть, то спочатку вбиває, а потім їсть. І має задоволення. Але ти, яка тобі втіха, коли ти кусаєш людину?» Відповіла їм змія: «А яка перевага в того, хто має язик?», - в того, хто розповсюджує злослів’я (досл. «злий язик»), - яке задоволення він має? Так і я, немає мені задоволення від укусу, коли я кусаю».

І зі сказаного ми бачимо, що є різниця між тим, як хтось шкодить створінням тому, що має задоволення, тобто як наприклад, лев і вовк, які не мають бажання завдати шкоди через якусь ненависть до створінь, - а діють з причини пристрасті, тобто мають втіху від створінь. Отже, що є причиною, яка штовхає їх робити зло іншим, - це тільки через жадання.

Тоді як злослів’я, - людина не отримує від цього нічого натомість, і це є виключно дією, яка спричинює ненависть до створінь. І згідно з правилом «полюби ближнього свого як самого себе», коли від любові до створінь приходять до любові до Творця, виходить, що від ненависті до створінь можуть прийти до ненависті до Творця. І подібне до цього знайшли ми в трактаті «Брахот», 17:1, і написано так: «Початок мудрості – трепіт перед небесами, добрий розум всім, хто виконує їх». Не сказано «тим, хто виконує», а «тим, хто виконує їх», тобто тим, хто діє лішма, а не тим, хто діє ло лішма. І кожен, «хто діє ло лішма, краще йому не бути створеним». А в «Тосафот», запитує там так: «А якщо скажеш, - сказав рав Єгуда, що сказав Рав: «Завжди хай займається людина Торою та заповідями, навіть ло лішма, бо із ло лішма приходить до лішма», то слід відповісти, що «там сказали, що вчиться тільки аби дражнити ближнього свого, а там сказали, що вчиться задля того, щоб шанували його».

І маємо зрозуміти пояснення «Тосафот» коли говорить, що потрібно розрізняти між «ло лішма щоб дражнити» і «ло лішма щоб шанували його», тобто щоб називали «рабі» й таке інше. І слід зрозуміти це за правилом, яке висловив рабі Аківа: «Полюби ближнього свого як самого себе, - це велике правило в Торі». І згідно з тим, як пояснено це в статті «Дарування Тори», це тому, що завдяки цій заповіді людина здобуває любов до ближнього, а від цього прийде потім до любові до Творця.

І згідно з цим, повинна людина намагатися вийти з себелюбства, і тоді буде в неї можливість займатися Торою та заповідями лішма, тобто заради віддачі, а не для особистої користі. І це завдяки виконанню Тори та заповідей. А отже, весь той час, поки не вийшла з себелюбства, людина ще не здатна діяти лішма. Але хоча й діє у себелюбстві, є все ж таки сила для виконання Тори та заповідей, щоб вийшла людина з себелюбства і прийшла від цього потім до любові до Творця, і тоді робитиме все заради небес.

І ця річ, тобто прийти до лішма, можлива тільки тоді, коли займається Торою та заповідями заради того, щоб шанували його. Тобто він вивчає, що немає йому поки що можливості діяти на благо ближнього, оскільки ще не здобув він властивість «любов до ближнього». Тому заняття Торою та заповідями допоможуть йому прийти до властивості любові до ближнього. Але якщо навчається «заради того, щоб дратувати», а це дія, протилежна любові до ближнього, і займається він  при цьому Торою та заповідями для ненависті до ближнього, що й є «заради того, щоб дратувати», то як можуть з’єднатися дві протилежності в одному носієві? Тобто, кажуть, що Тора допомагає прийти до любові до ближнього, коли виконує дію віддачі, і хоча й намір при цьому – отримати перевагу, - Тора допомагає йому з наміром, тобто досягти також і бажання віддачі. Але тут людина йде буквально зворотним шляхом, тобто ненавистю до ближнього, - то як це може привести до любові до ближнього?

І це як ми й казали про відмінність між крадієм і грабіжником – і тим, хто злословить. Що злодій та грабіжник люблять срібло, золото й решту цінних речей, і не мають особисто жодних справ з самою людиною. Тобто, немає у злодія й грабіжника ніякої думки і розрахунку з самою людиною, а всі їхні думки, вони – де можна роздобути більше грошей і щоб було це якомога легше, і щоб найважче було поліції розвідати, що саме він був злодієм і грабіжником. Але про самого постраждалого в нього ніколи й думки не виникає, щоб думати щось про зв’язок з ним.

Тоді як при злослів’ї немає ніякого розрахунку з самою дією, з тим, що злословить, а весь розрахунок – аби тільки принизити свого ближнього в очах створінь. Виходить, весь розрахунок полягає тільки лиш в ненависті, бо це правило, що про того, кого люблять, не злословлять. Тому саме злослів’я призводить до ненависті до ближнього, і це приводить потім до ненависті до Творця. І через це прогріх злослів’я є дуже серйозним гріхом, таким, що буквально приносить руйнування світу.

А тепер з’ясуємо міру злослів’я, «як і скільки» зветься злослів’ям. Одне висловлення, чи одне речення, якщо сказав це про ближнього, - чи називається вже злослів’ям? Цю міру ми знаходимо у відповіді Гілеля, який сказав ґеру: «Усе, що тобі ненависно, ближньому своєму не роби». Сенс цього: будь-який вислів з того, що ти хочеш сказати про ближнього свого, подивися й подумай, чи цей вислів, якби його сказали про тебе, - ти ненавидів би це? Тобто, якщо не було б тобі задоволення від цих слів, - «ближньому своєму не роби».

Отже, коли людина бажає сказати щось про свого ближнього, потрібно відразу ж зробити розрахунок: якби сказали це про неї, зненавиділа б вона ці слова? - отже, ближньому своєму не роби. І це те, що Гілель сказав ґерові. Тобто, з цього слід нам вивчити міру злослів’я, - стільки, щоб вже було заборонено говорити.

І зі сказаного зрозуміємо, чому сказав Гілель ґеру мовою «тарґума», а не святою мовою, якою сам ґер звернувся до нього: «Навчи мене всій повністю Торі, поки я стою на одній нозі», а сказав йому мовою «тарґума». Тобто те, як відповів йому: «Усе, що тобі ненависно, ближньому своєму не роби» - це є переклад (івр. «тірґум») слів «полюби ближнього як самого себе».

Проте, спочатку слід нам зрозуміти, на що натякає нам мова «тарґума». Ось, Арі каже про написане: «І навів Творець Всесильний «тардема» (дрімоту) - числове значення цього слова таке ж як і «тарґум», і це є категорією «ахораїм» (зворотна, тильна сторона)». Тобто, «свята мова» називається «панім» (лицьова сторона), а «тарґум» зветься «ахораїм».

І панім називається «світне, або ж досконале». А ахор називається «те, що не світиться, або ж недосконале». І святою мовою, що зветься панім, написано: «Полюби ближнього свого як самого себе», що є досконалістю, бо завдяки любові до ближнього людина прийде до любові до Творця, що є досконалістю мети, адже людина має досягти злиття, як написано «і злитися з Ним».

Тоді як переклад слів «полюби ближнього свого як самого себе», який сказав йому Гілель, такий: «Усе, що тобі ненависно, ближньому своєму не роби», і слід сказати, що має на увазі злослів’я, що й є поняттям «не роби». Бо не можна злословити, тому що це приносить ненависть, а від цього, боже збав, можна прийти до ненависті до Творця. Однак, і це ще не називається досконалістю. Бо тим, що не вдаються до злослів’я, ще не приходять до любові до ближнього, а від любові до ближнього людина прийде до досконалості, званої «злиття з Творцем».

Але через це злослів’я є річчю ще більш жорсткою, тому що мало того, що не займається любов’ю до ближнього, а ще й діє він навпаки, бо займається ненавистю до створінь. І через це, коли навчають загал людський початкам духовної роботи, навчають їх перш за все не завдавати порчі та шкоди загалу. І це зветься «не роби», адже ти шкодиш спільноті тим, що робиш шкідливі речі. Через це й сказав Гілель ґеру, що прийшов до нього, лише переклад «полюби ближнього»:

а) тому що це ще шкідливіше, коли злословлять, адже привносить ненависть, тобто є протилежним любові до ближнього;

б) бо це легше виконувати, адже воно тільки лиш «сядь і не роби нічого», тоді як «полюби ближнього» - це «встань і виконуй», тобто людина повинна вдаватися до певних дій для того, щоб реалізувати товариську любов.

Однак потім починаються винятки, адже всі є окремими індивідуумами, і кожен особисто бажає бути служителем Творця. І повідомляють людині, що поняття «полюби ближнього» - це правило, про яке сказав рабі Аківа, що любов до ближнього дасть людині прийти до любові до Творця, бо це є основним в меті, тобто щоб були в людини келім віддачі. І в ці келім вона зможе отримати благо й насолоду, що й є метою творіння, - «дати благо Його створінням».

І з цього походять дві методики у вихованні.

1) Коли основну увагу в навчанні приділяють тому, щоб не злословити, оскільки це є найбільшим гріхом, як зазначено вище.

2) Коли основну увагу приділяють вихованню в «полюби ближнього», тому що це приведе людину до любові до ближнього, а від любові до ближнього вона прийде до любові до Творця. А від любові до Творця людина може потім прийняти мету творіння, якою є «дати благо Його створінням». Бо вже будуть у неї келім для отримання вищого блага, тому що будуть в неї вже келім віддачі, а це вона досягла завдяки любові до ближнього. І тоді вже немає місця злослів’ю.

А щодо злослів’я Зоар каже: «Те, що змій злословив жінці, спричинило смерть світові». І говорить там: «Кожен, хто має меч в язику своєму, який злословить, уготований для нього меч, що покінчить з усім». І завершує Зоар: «Це те, що написано: «Таким буде закон прокаженого», бо за гріх злослів’я приходять виразки». Виходить, що почав про смерть і завершив про виразки, і це означає, що приходять тільки виразки, а не смерть. І певно є ще пояснення цьому за методом простого сенсу.
А за методикою духовної роботи слід пояснити, що поняття виразок і смерті це одне й те ж, оскільки основне в духовній роботі це прийти до злиття з Творцем, бути злитим з життям життів. Бо завдяки цьому будуть у нас келім, підготовлені до отримання блага й насолоди, що є в меті творіння, а вона – це «дати благо Його створінням». А через злослів’я людина робиться ненависником Творця, і не існує розбрату більшого за цей, і ясно, що робиться вона цим відокремленою від життя життів.

І відповідно, що замість того, щоб мала людина отримувати благо й насолоду від Творця, отримує вона щось протилежне, тобто замість «онеґ» (насолода) – робиться сполучення тих же літер – «неґа» (виразка). І це є поясненням того, що через злослів’я «замість насолод з’являються виразки», що є поняттям «грішники за життя свого називаються мертвими». Тому що вони відокремлені від життя життів. А отже, поняття смерті й поняття виразок, це одне й те ж в процесі духовної роботи. Тобто, якщо людина злита з життям життів, вона отримує від нього благо й насолоду. А якщо, боронь боже, навпаки, якщо стає відокремленою від Творця, - тоді вона сповнена виразок замість того, щоб мала бути в неї повня насолод.

І цим поняттям маємо пояснити те, що сказали (в трактаті «Арахін», 15): «На заході (в землі Ісраеля)  кажуть: розмова про третього вбиває трьох: того, хто розповідає, того, хто слухає і того, кого обмовляють». Відомо те, що сказали мудреці: «Тора і Ісраель, і Творець є одне», що означає, як пояснено в книжці «Прі хахам», що Ісраелем називається той, хто хоче злитися з Творцем. І це приходить завдяки 613-ти заповідям Тори, і тоді людина удостоюється категорії «Тора», яка є іменами Творця, і тоді все стає «одне». І згідно з цим виходить, що той, хто злословить, він призводить до вбивства трьох:

а) того, хто розповідає;

б) того, хто слухає;

в) і того, кого обмовляють.

Це – між людиною та її ближнім. І слід вирізнити в цьому три категорії.

Але між людиною і Творцем також відбувається феномен злослів’я, як сказано щодо «Тора і Ісраель і Творець є одне». Тобто, коли людина приходить і дивиться в Тору, і бачить всі ті добрі речі, які Творець гарантував нам при дотриманні Тори. Наприклад, написано: «Бо вони – життя ваше», а також написано: «Жаданніші за золото й численне червоне золото і солодші за мед і стільниковий мед», - і ще подібні вислови. А якщо людина не удостоюється і не відчуває цього, то це зветься, що говорить, боже збав, зле про Творця. І зрештою, маємо розрізнити тут три категорії:

а) людину, що злословить;

б) Тору (про яку злословить);

в) Творця.

Коли людина дивиться в Тору, і якщо не заслужила, не бачить вона блага й насолоди, що зодягнуті в святу Тору. Тоді вона припиняє вивчення Тори, кажучи, що вона не знаходить в ній смаку. Отже, злословить вона Торі на Творця.

І згідно з цим робимо висновок, що вона ушкоджує три речі, тобто категорію «Тора» і категорію «Ісраель», і Творця. І це замість того, що мала б людина старатися і утворити єдність – «є одне», як сказано, тобто щоб всі вони світили. І це означало б, що категорія «Ісраель» осягне єдність, - те, що вся повністю Тора є іменами Творця, а через злослів’я людина спричинює в цьому роз’єднання. А це через те, що повинна була б вона вірити вище рівня знання: те, що Тора пообіцяла нам – це правда. Є лише недолік з нашого боку, бо не достойні ми ще отримати благо й насолоду, що звуться "утаєним світлом», або ж «смаки Тори та заповідей», як написано в Зоар, що «вся повністю Тора є іменами Творця».

А щоб прийти до цього, потрібні нам келім віддачі, щоб була тотожність властивостей між світлом і клі. А досягаються келім віддачі любов’ю до ближнього, як сказав рабі Аківа: «Полюби ближнього свого як самого себе», - це велике правило в Торі». Завдяки йому ми приходимо до любові до ближнього, а завдяки любові до ближнього приходимо до любові до Творця і любові до Тори. Бо Тора називається «подарунок», а подарунки дають тому, кого люблять. А те, що протилежне цьому, - це злослів’я, що спричинює  ненависть між створіннями і ненависть до Творця, як написано вище.

І зі сказаного зрозуміємо те, що сказали мудреці про злослів’я: «…вбиває трьох: того, хто розповідає, того, хто слухає і того, кого обмовляють». І пояснив Раші: «Бо через ворожість, коли провокують одне одного, вбивають одні одних». Це можна зрозуміти, що відбувається таке між людиною та її ближнім. Але як це пояснюється щодо злослів’я між людиною та Творцем?

Тож сказано вище, що коли людина дивиться в Тору і розповідає Торі, що вона не бачить і не відчуває блага й насолоди, про які Творець сказав, що Він дає народові Ісраеля, - отже, вона злословить про Творця. І є тут три речі: людина, що розповідає, і «той, хто слухає» - це Тора, і той, кого обговорюють, - це Творець.

І оскільки в час, коли людина діє в любові до ближнього, вона приходить до любові до Творця і до любові до Тори, то в цьому стані Творець дає їй життя, як написано, «бо в Тобі – джерело життя». І це зі сторони злиття, як написано, - «а ви, злиті…». І тоді удостоюються Тори життя, а через злослів’я припиняється для неї життя від Творця, яке мала б отримувати.

І це:

а) і припинилося для людини життя від Тори, те, що вона повинна була б відчувати як «Тору життя»;

б) і сама вона тепер позбавлена життя, і зветься це «вбили її»;

в) і припинилося життя з трьох місць, а завдяки любові до ближнього дається життя з двох місць, і людина отримує життя.