Стаття 9, 1987 рік
(переклад з івриту)
Зоар (гл. «Бешалах») говорить: «Тоді заспівав Моше», - слід було б сказати «співав». І відповідає: «Однак, ця річ залежить від часів, що мають прийти, майбутнього часу, який доповнив описаний час, і доповнив до майбутніх часів, коли Ісраель будуть славити цією піснею в часи, що мають прийти, у майбутньому. «Ця пісня» - в жіночому роді. «Спів цей» слід було б сказати, в чоловічому роді. І відповідає, - але це пісня, якою «матроніта» прославляє Царя. Сказав рабі Єгуда, - якщо воно так, якщо це пісня матроніти до Царя, чому написано «Моше і сини Ісраеля». Адже матроніта повинна була б славити. І відповідає: «Але ж – щаслива доля Моше і синів Ісраеля, які вміють прославляти Царя задля матроніти, як годиться».
І слід зрозуміти відповідь, яку він дає на те, що написано в формі майбутнього часу, що, мовляв, маються на увазі часи, що мають прийти. Чого це бажає нас навчити в духовній роботі? І ще маємо зрозуміти відповідь, яку дає на те, що написано «пісня» в жіночому роді, де пояснює, що йдеться про Малхут (матроніту), тобто Малхут славить Царя. І про це рабі Єгуда запитує: «Якщо так, якщо має на увазі Малхут, чому написано «Моше й сини Ісраеля?». І тому він повинен пояснювати, що має на увазі Моше й Ісраеля, що вони вміють прославляти Царя задля Малхут. Також і це потрібно зрозуміти: що означає, що Моше й Ісраель повинні славити Царя для Малхут. І чому вони не повинні славити Царя для себе, а для Малхут.
Відомо, що Моше називається «вірним пастирем». І пояснив мій пан, батько й учитель, що Моше живив Ісраель вірою, а віра називається «малхут». Тобто, він ввів трепіт перед небесами, що зветься «малхут небес», в народ Ісраеля. І через це називається Моше «вірним пастирем», - в ім’я віри. Як написано: «і повірили в Творця і в Моше, служителя Його». Тобто за те, що Моше ввів в їхнє середовище віру в Творця.
Відомо те, що людина не може жити негативним, а може лише позитивним. Бо «живленням» називається те, що людина отримує і вона втішається з того, що отримує. А це дано нам від мети творіння, що зветься «Його бажанням дати благо створінням». Тому людина мусить отримувати задоволення й насолоду, щоб було їй чим дати втіху своєму тілу. І зветься це «позитивним», тобто наповненням, і цим людина наповнює свої потреби.
Але також і хісарон, потреби, необхідні людині. Інакше не має вона місця, куди змогло б увійти світло життя. І хісарон називається «клі» (посудина). Тобто, якщо немає келім, людина не може отримати нічого. І хісарон називається «бажанням», тобто має людина бажання до чогось і відчуває вона, що цієї речі їй бракує, і хоче наповнити хісарон. І мірою відчуття своєї потреби, і мірою нагальності її наповнення, - цим виміряється хісарон людини. Тобто те, що називається «великий хісарон» і «малий хісарон», це залежить від міри відчуття необхідності наповнити хісарон.
Тобто, якщо людина приходить до відчуття, що бракує їй чогось, і відчуття це присутнє в ній в усіх РАМАХ (248) органах, але наповнити свою потребу – немає в неї сильного бажання. І в того, що немає в людини такого вже великого бажання задовольнити свої потреби, є багато причин.
1) Розповіла людина товаришам про те, чого їй не вистачає і відчуває вона в цьому гостру потребу. Однак, товариші дали їй зрозуміти, що це не з тих речей, які можна досягти, хоч і бракує тобі. Тож товариші навіяли людині думки, що вона має змиритися зі станом, в який потрапила. Бо вони послабили силу подолання, якою людина могла б подолати перешкоди, що заважають їй досягти бажаного. І само собою, хісарон і прагнення також послабшали через те що вона бачить, що ніколи не досягне бажаного. І через це, тобто оскільки не бачить людина жодної можливості задовольнити свій хісарон, ця причина, що не досягає своєї цілі, приводить до послаблення її хісарону. Виходить, що велике бажання зменшилося через зневіру.
2) А іноді буває, що коли людина навіть не розповідає товаришам до чого вона прагне, і лише чує від товаришів, як один каже іншому, і чує, що вони вже зневірилися, і від цього й вона також відчуває вплив, і їхній відчай діє на неї і пропадає вже те піднесення, що було в неї, - якомога швидше прийти до злиття, і пропадає в людини ця сила бажання.
3) А іноді людина думає собі, без жодного поганого слова ззовні, просто бачить, що кожного разу, коли вона бажає наблизитися до святості і коли починає перевіряти, бачить тоді, як вона, навпаки, йде назад, а не вперед. І через це пропадає в неї сила до роботи.
Виходить, що тоді вона «лежить під своєю ношею», бо немає їй від чого живитися, адже бачить вона лише негатив та пітьму. Тож втрачає вона свій дух життя, що був їй хоч трошки якимось живленням, що зветься «живити душу свою». А тепер вона почувається мертвою, без духовного. Тобто, не може зробити жодного руху в духовній роботі, буквально як наче й справді мертва.
Тобто, попри те, що бачить людина наразі істину, а отже – усвідомлення зла, але це – негатив, від якого вона не може дістати ніякої життєвої сили, а живити тіло можна саме від позитивного. Тому й покладено на людину йти правою лінією, з двох причин:
а) щоб не послабилось в неї бажання через те, що чує злослів’я;
б) для того, щоб дістати силу життя, а це – саме від позитивного, адже в позитивному присутня досконалість.
Але важко зрозуміти, як в час, коли людина перевіряє порядок своєї роботи і бачить істину, наскільки вона занурена в себелюбство, і бачить, що це – правда, то як можна сказати їй, щоби йшла правою лінією, що зветься «досконалістю». Адже це буде цілковитою неправдою, як і сама вона бачить на власні очі, коли робить правдивий розрахунок.
Відомо, що загальне й частина дорівнюють одне одному. Тобто, той порядок, що ведеться в загальному, за тими ж правилами поводиться й частина. А відносно загального дано нам вірити в прихід Машіаха, як написано (в молитві «Я вірю»): «Я вірю в прихід Машіаха, і попри те, що бариться, разом з цим чекатиму на нього, що прийде він».
Тому не можна людині зневірятися й казати: «Я бачу, що я не здатна прийти до злиття з Творцем». А це злиття означає, що людина виходить з вигнання у народів світу, що зветься «себелюбством» і входить у володіння святості і приходить до виправлення своєї душі, злитися з життям життів.
І зі сказаного виходить, що коли людина вірить у визволення, що прийде до загалу, вона має вірити, що визволення прийде й до неї в плані особистості. Виходить, що людина повинна прийняти на себе стан досконалості – з майбутнього. Так, що має вона змальовувати собі міру блага й насолоди, і радості, які вона отримає в час, коли дістане наповнення всім своїм потребам. І певно, що це дає їй душевне наповнення і силу до роботи – досягти цієї мети, яку вона сподівається досягти.
І зі сказаного виходить, що людина повинна спочатку уявити собі те, на що вона надіється. І це дасть їй, коли вона досягне цього, щастя й радість, тим, що досягне того, на що сподівалася. А отже, людина повинна спочатку добре знати ціль, яку бажає досягти. Але буває, що вона не звертає уваги і не піддає розгляду те, на що вона сподівається в своєму житті, щоб сказати собі: «Нині я приходжу до рішення, чого я бажаю, після того, як я з’ясувала для себе радість життя, яку потрібно досягти у світі».
Якщо буде в неї можливість досягти цього, тоді вона матиме сили й розуміння сказати: «Тепер я можу піднести подяку Творцеві світу за те, що створив Свій світ». Просто тепер вона може сказати від усього серця: «Благословен Той, хто сказав, і постав світ», оскільки я відчуваю благо й насолоду, що дійсно варто мені і всім створінням бути створеними отримувати ці благо й насолоду, які я отримала наразі від мети творіння, що зветься «Його бажанням дати благо Своїм створінням».
І хоч поки що людина й далека від досягнення мети, і все одно, якщо вона знає ясно, звідки вона може отримати своє щастя на майбутнє, то це саме те, що написано (трактат «Авот», розд. 6): «Рабі Меїр каже: «Кожен, хто займається Торою лішма, удостоюється багатьох речей. Мало того, увесь цілий світ вартий він для нього, і розкривають йому таємниці Тори, і стає він як джерело, що посилюється».
І коли він звертає увагу на це, тобто на те, до чого він може прийти, іншими словами, він відчуває важливість мети і змальовує собі, до якого щастя й досконалості він дійде, то певно, що радість і втіху, які він матиме, коли досягне цього, неможливо оцінити.
Тому, згідно з мірою, якою людина вірить у важливість мети, і в мірі, якою вона вірить в «попри те, що бариться, разом з цим чекатиму на нього, що прийде», - може вона отримати світло життя від мети, що в майбутньому. Як відомо, існує внутрішнє світло й існує навколишнє світло. І пояснив мій батько й учитель, що внутрішнє світло означає те, що людина отримує в теперішньому, а навколишнє світло означає те, що світить в майбутньому, але поки що не досягла людина світла. Але навколишнє світло світить певною мірою і в теперішньому, у мірі впевненості, з якою людина вірить, що досягне його.
І сказав, що це подібно до чоловіка, який купив товар на ринку. І оскільки було багато людей, що привезли цього товару на ринок, то він упав у ціні, і всі торгівці думали аби тільки продати цей товар за будь-яку ціну. Але й покупців не дуже й було, бо всі боялися купляти, може стане з часом ще дешевше.
То цей чоловік скупив увесь цей товар за безцінь. І коли повернувся додому і розповів про те, що було на ринку, всі сміялися з нього: «Що це ти зробив? Адже ясно, що всі торговці захочуть продати всі такі товари, з того, що залишилося в них у наявності, і тоді буде все ще дешевше. Виходить, втратиш ти усі свої гроші».
Але він усе на своє, каже: «Я радію зараз більш ніж будь-коли, бо виграю я нині з цього товару не як зазвичай, коли я знав, що слід заробити на товарі двадцять відсотків, а зароблю я п'ятсот відсотків. Проте, не буду продавати цей товар просто зараз, а занесу його у склад і викину його на ринок десь за три роки, бо тоді його вже не буде в наших краях, от тоді я візьму ціну, яку я розумію».
Виходить, що в теперішньому, тобто цього року, коли робить розрахунок, скільки він заробить, немає в нього нічого. І це називається, що в теперішньому немає нічого, чому мав би радіти.
І це є прикладом для внутрішнього світла, що світить в теперішньому. Проте навколишнє світло, що зветься «світло, яке світить саме в майбутньому», світить воно також і в теперішньому, і це в мірі того, наскільки людина вірить у майбутнє, що тоді вона отримає винагороду, на яку надіється. І тоді її радість буде повною, і вона має нині радість і піднесений настрій від того, що отримає в майбутньому.
Це й наводиться у притчі, коли торговець, над яким всі сміються, що не слід йому було купувати на ринку саме той товар, що випав з порядку денного і ніхто не хотів його купляти. А він придбав саме те, від чого інші відвернулися, бо втратило воно цінність, і він радіє й веселий сьогодні від того, що вірить і впевнений на сто відсотків, що за три роки цього товару вже не буде в наявності, і тоді він забагатіє. Виходить, від того, що буде в майбутньому, - від цього він втішається в теперішньому.
І зі сказаного виходить, що наскільки він вірить і не зневіряється в тому, що прийде до нього в майбутньому, як сказано: «і попри те, що бариться, разом з цим чекатиму на нього, що прийде він», - може він мати втіху і в теперішньому, яке так чи інакше, а прийде. Виходить, це як коли кажуть про когось, хто, незважаючи на те, що йшов він лівою лінією, тобто критично перевіряв і бачив, що перебуває в повній ницості, - бачить він цю правду, бо не бажає обманювати себе і виправдовувати свої думки та дії, а вимагає він істини, і не хвилює його те, що істина та гірка, але він жадає прийти до цілі, задля якої народився. Проте, через усю цю правду він не може продовжувати існувати, бо неможливо жити без насолоди, що зветься «життєва сила та життя», і для того, щоб жити, має бути світло, що оживляє людину, а оскільки житиме, то матиме можливість діяти і прийти до мети, і через це мусить він перейти до правої лінії, званої «досконалість».
Але ця досконалість, від якої він отримує наразі життєву силу і цією силою він живить своє тіло, має базуватися на «основах істини». Тож виникає питання, як він може дістати досконалість, коли бачить правду, наскільки він перебуває в найнижчому стані і занурений у себелюбство з голови до ніг, і не має жодної іскри віддачі.
І на це людина має сказати, що все це є правдою, те, що вона бачить, але це так з боку внутрішнього світла. Тобто, як сказано вище, в плані теперішнього стану вона в приниженні, і немає їй від чого отримувати радість і життя. Але в плані навколишнього світла, що є категорією майбутнього, тут вона вірить, як сказано, - «попри те, що бариться, чекатиму на нього, що прийде». Виходить, щодо навколишнього світла, що світить як «час, що має прийти», вона може залучити його, щоб світило в теперішньому. І згідно з мірою віри та впевненості, що є в людини щодо приходу Машіаха в плані особистого сприйняття, вона може залучити життя й радість, щоб вони світили нині, в теперішньому.
І виходить, що тепер вона йде правою лінією. Для того, щоб дістати стан досконалості, що є істинною правдою. Адже навколишнє світло світить в теперішньому. І крім того, що це – дорога істини, а ще й те, що вірить людина в прихід Машіаха в індивідуальному плані, - це є великою «сґулою», чудодійним засобом, адже завдяки заповіді віри наблизиться в неї майбутнє до теперішнього. А це означає, що навколишнє світло буде внутрішнім, і зветься це, що світло буквально облачається в теперішнє і називається це, що «призначено навколишньому стати внутрішнім».
І з цього, тобто в плані віри, коли вірить, що кінець кінцем вона прийде до мети, і хоча з боку знання свого людина бачить щоразу, наскільки вона віддаляється від цілі назад, а не йде вперед, все одно вона зміцнюється і просувається вище рівня знання. Тоді сама віра долучається щоразу за принципом «монетка по монетці накопичується великий рахунок». Аж поки не удостоїться повної постійної віри, що означає – досягне світла хасадим зі світінням хохми, як написано в коментарі «Сулам».
І зі сказаного зрозуміємо те, про що ми запитували, що Зоар пояснює, чому написано «заспіває» у формі майбутнього часу. Це вказує, що будуть Ісраель в майбутньому, у час, що прийде, прославляти цією піснею. Чого це хоче нас навчити за методикою духовної роботи? Адже в справах цієї роботи ми повинні знати, що є в нас наразі, в теперішньому. Маємо знати, що слід нам робити. А отже, Чого ми можемо навчитись, - що буде в часи майбутні?
Як ми пояснили, потрібно йти правою лінією, що є категорією досконалості, - і отримувати від цього життя, бо негативним неможливо жити. Тому є рада – відчувати досконалість від того, що буде в майбутньому. І це те, що кажуть праведники: «пісня про часи, що мають прийти». Тобто, коли промовляють нині, в теперішньому, пісню про те, що отримають в майбутньому. Тобто, згідно з тим, як змальовують собі добро й насолоду, які дістануть у майбутньому, люди зможуть відчути це в теперішньому, якщо мають віру в те, що існує майбутнє, і в цьому майбутньому всі виправляться.
За це людина вже може піднести подяку Творцеві в теперішньому, і якою є міра її відчуття, така ж міра її прославляння, яке може скласти в теперішньому. І окрім того, що отримує нині життя, зобов’язана людина ще й виграти від того, що мета загалом набуває для неї все більшої важливості, тому що сама людина мусить змальовувати собі, що то за благо й насолода, що уготовані для отримання їх створіннями.
І щоразу, коли дивиться на це, людина бачить потроху, щоразу більше, те, що вона може дістати в майбутньому. Тобто те, що готове вже для нас з боку мети творіння. Хоча й бачить вона в стані, в якому перебуває, що існує поки що велика відстань між нею і метою, але це залежить від міри, якою вона вірить у мету, як це в наведеному вище прикладі з життя. І це згідно з правилом «кожен, з кого мають стягнути, – наче вже стягнуто з нього».
І зі сказаного зрозуміємо пояснене в Зоар: причина того, що «заспіває» написано у формі майбутнього часу, - це аби вказати на те, що Ісраелю належить прославляти цією піснею в час, що має прийти. Тому що повинні знати це, для того, щоб змогли ми отримувати й сьогодні радість і життєву силу від того, що буде в майбутні часи. І завдяки цьому можемо промовляти цю пісню й тепер, в теперішньому. Так, начебто отримували б ми нині, в теперішньому, все благо й насолоду.
І це називається, що можна отримувати світіння від навколишнього світла. Тобто, навколишнє світить здалека у внутрішнє, а отже, хоча людина поки що далека від того, щоб досягти благо й насолоду, все одно вона може притягнути світіння від навколишнього світла також і в теперішнє. А тепер з’ясуємо те, що ми запитували про пояснення в Зоар: чому написано «ця пісня», в жіночому роді. Тому, що Моше й Ісраель вміють прославляти Царя для матроніти, як належить. І запитали ми: чому Моше та Ісраель не славлять царя для себе?
Однак спочатку слід зрозуміти сенс того, що потрібно прославляти Царя. В матеріальному ми розуміємо, що цар з плоті та крові потребує пошани, щоб вшановували його. І тими прославляннями, які народ присвячує йому, він отримує від цього задоволення. Але щодо Творця, - навіщо Йому потрібно, щоб ми підносили Йому хвалу і співали перед Ним пісні та гімни?
Відомим є правило: все, що ми говоримо про Творця, все це лише в плані «з дій Твоїх пізнали ми Тебе». Але щодо Нього Самого не маємо ми ніякого осягнення. А все, що ми говоримо, – це лише в тій мірі, якою нижні можуть збагнути Його.
І через це потрібно, щоб людина висловлювала подяку і хвалу Творцеві. Бо цим людина може виміряти й оцінити величину й важливість дарувань, того, що Творець дає їй. Бо в цій мірі людина може перевірити себе, наскільки вона відчуває важливість та велич Царя.
Адже метою творіння є дати благо Його створінням, щоби створіння мали задоволення від Нього. І згідно з величчю Дарителя, такою ж мірою відчуває людина смак і задоволення в тому даянні, що дали їй, щоб мала задоволення. І коли вона старається висловити подяку, то є в неї можливість і причина вдивитися й оцінити те дарування, що отримала, і від Кого отримала. Тобто величину подарунків і велич Дарителя.
Виходить, що та подяка, яку нижній має дати, не для того, що Вищий втішатиметься, а тому, що завдяки цьому нижній матиме втіху. Інакше це подібне до притчі, яку навів мій батько й учитель про написане «хто не схиляв душу свою до марнот».
І запитав, що означає, що людина віддає марноті, тобто задарма, свою душу, яку дали їй з небес. І сказав, що це подібно до того, як дали мішок з золотими динарами дитині, і вона веселиться й радіє цим динарам, тому що вони гарно виглядають і притягують до себе погляд. Але яка цінність золотих динарів, дитина не здатна цього оцінити.
І з цього можемо збагнути: те, що підносять Творцеві подяку і хвалу, це лише на благо створінь. Тобто є людині за що прославляти Царя. Мається на увазі, що коли вона намагається надати хвалу Творцеві, тоді це час, коли вона готова відчути важливість дарунка і важливість Того, хто його дарує. І через це слід, головним чином, звернути увагу на ту хвалу, що підносять Цареві. І це приведе до того, що буде можливість у Нього давати людині щоразу щось нове. Інакше, якщо людина не може цінувати царський подарунок, не має можливості їй щось дати, бо це буде схоже на сказане: «Хто такий дурень? Той, хто втрачає те, що дають йому» (трактат «Хаґіґа», 4:1).
Але що означає, що дурень губить те, що дають йому? А це просто, - оскільки він дурень, який не може оцінити важливість речі, тому він не звертає уваги на те, щоб зберегти подарунок, який дали йому. І через це, - як цінують подарунок, так і бережуть його. То природно, що коли він бачить, що не губить те, що дають йому, він може бути завжди в стані вічного підйому, бо вже вміє цінувати те, що дають йому.
І з цього випливає, що існує в людини багато падінь, і це тому, що вона не цінує подарунок Царя. Тобто, не вміє оцінити міру важливості наближення, коли дали їй згори бажання й думку, що варто бути служителем Творця. І оскільки не вміє цінувати важливість цього, тобто того заклику, з яким звернулися до неї, щоби увійшла служити Царю, тому людина може ще й зіпсувати щось, якщо вона буде на службі у Царя, не знаючи, як берегтись, щоб не пошкодити чогось. Тоді згори викидають людину назад, в місце сміття й нечистот.
І їсть вона тоді, тобто живить себе, з тих відходів, і як кішки й собаки риються аби знайти собі харчі, так і людина ця шукає там харчування, підживити своє тіло. Оскільки не бачить вона, щоб її живлення могло бути з іншого місця. Тобто ті речі, про які вона казала, що це відходи, і не гідні вони для людського споживання, а годиться це лише в їжу тваринам, то тепер, в період падіння, людина сама розшукує ці «харчі» і не має прагнення до людської їжі, тому що не знаходить в ній жодного смаку.
І через це головне в питанні сталості станів підйому залежить від важливості. Тому основне залежить від міри, в якій людина підносить подяку й хвалу за те, що приймають від неї вгорі. Бо самі прославляння, які вона надає Творцеві, саме це збільшує її важливість та цінність. Це й є причиною того, що нам заповідано серйозніше ставитися до теми надання хвали. Й існують три категорії в піднесенні хвали.
1. Величина подарунка. Тобто, яка важливість подарунка, такою є й міра хвали й подяки, які дають за цей подарунок.
2. Величина дарителя. Тобто, чи є даритель особою шанованою. Наприклад, коли цар дає комусь якийсь подарунок. І тоді може бути, що сам подарунок є річчю маленькою, і все ж він дуже важливий. Тобто, міра хвали й подяки не співвідноситься з величиною подарунка, а вимірюється величчю того, хто дарує. Тобто може бути що одна й та ж особа дає двом людям. Але для одного з них даритель більш важливий, бо він визнає його важливість та велич. І ясно, що він висловлює подяку більшу, ніж другий, якому не дуже відома важливість дарителя.
3. Велич того, хто дає, і не має значення, чи він дає. Тобто, буває іноді, що цар дуже-дуже важливий для людини, і вона прагне лиш тільки розмовляти з ним. І не тому, що бажає розмовляти з царем аби той дав їй щось, не хоче вона нічого, а вся її насолода в тому, що має вона честь розмовляти з царем. Просто не у звичаях входити до царя без якогось прохання.
Тому людина шукає якесь прохання, щоб цар виконав його. Тобто каже вона, що бажає ввійти до царя задля чогось конкретного, щоб цар дав їй. Але насправді те, що вона каже, що хоче аби цар дав їй щось, то це лише слова. Бо насправді, у серці, людина не хоче нічого від царя, і те, що є в неї можливість говорити з царем, цього їй досить, і неважливо для неї, чи дав їй цар щось, чи не дав їй нічого.
Люди ззовні, які бачать чоловіка, що нічого не дістав від царя і дивляться на нього, як він виходить з царського дому радісний та веселий, відчуваючи себе в духовному піднесенні, сміються вони з нього й кажуть йому: «Ти дурень дурнем, немає в тебе ні тями, ні розуміння, адже ти сам бачиш, що «тілом увійшов ти і тілом вийшов», як увійшов ти до царя просити щось у нього, так і виходиш з царського дому з порожніми руками, якщо так, то «радість ця – що вона тут робить?»
І це дано нам зрозуміти, коли людина молиться Творцеві, щоби дав їй щось, то слід розрізняти в цьому:
1. Те, коли людина молиться Творцю, щоби дав їй те, чого вона вимагає від Нього. І якщо вона отримує бажане тому що прийнята її молитва, тобто в час, коли вона отримує прохане, готова вона тоді надати подяку Творцеві, і яка міра цінності й величини визволення, що отримала від Творця, така ж міра радості й душевного піднесення, і хвали й подяки, що підносить. Тобто все вимірюється мірою величини визволення, що отримала від Творця.
2. Міру величі дарителя. Означає це: міра, якою людина вірить у велич Творця, є тим, що визначає для неї те, що вона отримує щось від Творця. Тобто, навіть якщо в оцінці здорового глузду отримувача це є річчю малою, але все одно, оскільки людина отримала це від Творця, то вже є можливість перебувати в радості і дати хвалу й подяку Йому, оскільки Даритель є важливим для неї, як це описано в наведеному прикладі.
3. Велич дарителя, незважаючи на подарунок. Він має велику важливість, як вказано вище, і якщо цар настільки вже важливий для людини, то вона нічого не бажає від нього, і великою честю й великим багатством вважається нею те, коли вона може перемовитися кількома словами з царем. А те, що вона прийшла з якимось проханням, це тільки аби увійти, тому що «не входять до царя інакше, як з якимось проханням». Але сама людина не прийшла для того, щоб цар виконав їй якесь прохання. А те, що каже, що вона просить чогось, то це лише назовні, для людей, які не розуміють, що найдорожчим даянням є говорити з царем, адже саме цього зовнішні люди і не можуть усвідомити.
А якщо ми говоримо про все в рамках одного тіла, потрібно сказати, що «зовнішніми» називаються думки, що приходять до людини із зовнішнього світу, де немає поняття про внутрішнє, немає в них келім зрозуміти, що «внутрішнє» Царя – це те, що є важливим. А рахуються вони з Царем тільки ради того, що приходить їм від Царя щось, що зветься «зовнішньою стороною Царя». Але внутрішнє Царя, тобто сам Цар, а не те, що йде від Нього й назовні, - не мають вони про це жодного поняття. Тому такі думки сміються з людини, коли вона каже: «Оскільки я розмовляла зараз з Царем, то не важливо, чи дає мені Цар те, що я прошу». А все її бажання тільки лиш – внутрішнє Царя, а не те, що походить від Нього.
Тому, якщо людина молиться Творцеві, і вона не бачить, щоби Він дав їй щось, але оскільки для неї важливим є внутрішнє Царя, то через це людина може бути радою й веселою, тим, що вона удостоїлася розмовляти з Царем. Але зовнішні думки її хочуть анулювати в ній цю радість, тому що вони дивляться лише на клі отримання, - що саме людина дістала з рук Царя в свої келім отримання. А вона каже їм: «Я рада й весела, і підношу я хвалу й подяку Цареві тільки за те, що дав мені можливість розмовляти з Ним, - цього досить мені».
І ще більше говорить людина своїм «зовнішнім»: «Знайте, - тим, що я не бажаю нічого від Царя крім як надати Йому хвалу й подяку, цим я тепер є злитою з Царем. Тому що я бажаю віддавати Йому, тим, що я прославляю Його. І більш за це немає мені що Йому дати. Виходить, відповідно, що тепер я звуся «робітником Творця», а не служителем самої себе.
І через це я не можу слухати те, що ви мені кажете: «Що ти виграла? Наприклад, увесь рік, коли ти займалася Торою й молитвою, і виконувала всі заповіді, то чи не стоїш ти на тому ж щабелі, що й рік і два роки тому? А якщо так, то що це за радість в тебе, що підносиш хвалу Творцеві і кажеш: «Це й є мій виграш, те, що багато разів я говорила з Царем, - і що мені потрібно ще? Тобто, якщо Цар дав би мені щось у руку, то може взяла б я це заради отримання. Тоді як наразі, коли немає в мене нічого в руці, то я радію й дякую Творцеві через те, що намір мій був саме «заради віддачі».
Однак, оскільки людина каже при цьому правду, тому з’являється велика протидія їй з боку «зовнішніх», які не бажають терпіти того, хто йде шляхом істини, і чий намір повністю – тільки лиш віддавати. Тож спалахує проти нього в такому разі велика війна, і хочуть зруйнувати йому цю його радість. І вони дають зрозуміти людині, що все якраз навпаки. Тобто те, що вони кажуть їй, це й є дорогою істини, а вона дурить себе, думаючи, що правда на її боці.
І як зазвичай, брехня має успіх у цьому світі. Тому людина потребує надвеликого зміцнення. І мусить сказати їм: «Я йду шляхом істини, і наразі я не бажаю слухати ніякої критики. І якщо й є правда в ваших словах, я прошу вас, приходьте з вашими твердженнями, показати мені «правду» в час, який я визначила для критичного аналізу. І тільки в цей час я готова вислухати ваші думки».
Отже, зі сказаного випливає, що людині бракує в духовній роботі не радості, а тільки віри. Тобто, в час, коли вона вірить у велич Творця, вона не потребує нічого, щоб Цар давав їй. І тільки те, що вона може розмовляти з Царем, - це все, до чого вона прагнула. Тобто, розмовляти з Царем, як сказано вище щодо третього пункту в справі піднесення хвали.
А якщо приділить ще більше уваги тому, що вона вихваляє Творця, тоді, само собою, приходить до людини вище натхнення, через те, що вона не бажає нічого від Царя. І це подібно до сфіри «біна». Як відомо, хохма наприкінці не бажає отримувати світло хохма, а бажає хохма віддавати створювачу своєму на зразок того, як створювач віддає хохмі. І бажає вона тотожності властивостей.
І тоді приходить до неї вище благо, що зветься «світло хасадим», зване на ім’я клі, тобто коли отримувач хоче займатися «хеседом» (милістю, даванням). Тому й називається це вище благо «світло хасадим». Так само й тут, коли людина не бажає нічого від Царя, а хоче тільки віддавати Царю. І вона звертає увагу на те, що вона думає. Тому, природно, приходить на неї вище натхнення, відповідно до її підготовки, в час, коли вона займається хвалою й прославленням Царя.
А тепер зрозуміємо поняття, що Моше й Ісраель промовляли пісню хвали Цареві за матроніту, а не сама матроніта. Відомо що все, що говорять про вищі світи, говорять тільки лиш відносно душ, бо малхут називається «сукупність душі Ісраеля», або «спільнота Ісраеля», як пояснено в ТЕС (част. 16), що душа Адама а-Рішона походить від внутрішньої частини світів Брія, Єцира, Асія, звідки він отримав нефеш, руах, нешама. І всі вийшли з Малхут де-Ацилут, що зветься Шхіною. А Зеїр Анпін, який віддає Малхут, називається «Цар».
І оскільки Малхут отримує для душ, виходить, вона не може отримувати вище благо для народу Ісраеля, коли вони ще не підготовлені, щоб мати келім віддачі. Бо інакше все піде до сітри ахри, яка зветься «мертвими», тому що там відбувається отримання заради отримання, а це є «відокремленням й віддаленням від Творця, званого «життя життів», і через це вони й називаються «мертві».
І це в Зоарі говориться так, що людина повинна турбуватися про «горе Шхіни», бо в ній відчувається горе через те, що вона не може отримувати вище благо для своїх синів, якими є народ Ісраеля. І вона називається «спільнотою (івр. «кнесет») Ісраеля», тому що вона «збирає в собі» (івр. «конесет») вище благо, яке вона повинна дати спільноті Ісраеля. Тому, коли народ Ісраеля займаються досягненням тотожності властивостей, є можливість у Малхут отримати вище благо від Царя, званого «Той, хто дає» на ім’я «Зеїр Анпін», для того, щоб передати народові Ісраеля.
І це називається, що Малхут, звана «матроніта», славить Царя за те благо, що отримує від Нього. І, як сказано вище, в час, коли вона не може отримати від Царя благо для Ісраеля, називається це «горе Шхіни». І само собою, коли таки може отримати вище благо, вона тоді називається «радісною матір’ю синів». І вона підносить хвалу Цареві. Але про все горе та радість говориться тільки стосовно спільноти Ісраеля.
І це те, що говорить Зоар, «що Моше й Ісраель промовляють пісню, підносячи хвалу Царю за матроніту». А сенс того, що Моше й Ісраель славлять Творця задля матроніти, мається на увазі: те, що виправили себе, промовляти хвалу Цареві за те, що Цар дасть Моше й Ісраелю, - це було не ради себе, а ради Малхут. Тобто, вони не могли терпіти горе Шхіни. І тому вони займаються досягненням тотожності властивостей для того, щоб у Малхут була можливість віддавати. І це те, що каже: «Щаслива доля Моше й Ісраеля, бо вони вміють славити Царя для матроніти, як належить».