Стаття 19, 1987 рік
(переклад з івриту)
Ось, говорить писання (Міха, 6:8): «Сказано тобі, людино, що є добро і чого Творець вимагає від тебе: лиш тільки чинити правосуддя і любити милосердя і приховуй взаємини свої зі Всесильним твоїм». Тут, в цьому уривку, ми бачимо дві речі, відкриті нашим очам:
а) чинити правосуддя, і ми бачимо, що людина чинить правосуддя;
б) любити милосердя, і ми бачимо що вона любить милосердя. Звідки це в нас, - адже ми бачимо, що чинить милосердя, то певно, що вона любить це, інакше не чинила б милосердя. І одна річ сказана тут про приховане, як написано: «І приховуй взаємини свої з Творцем, Всесильним твоїм».
Отже, слід зрозуміти, що означає «приховуй взаємини»? У простому сенсі пояснюється: це щоб обидві згадані вище речі, тобто «чинити правосуддя» і «любити милосердя», були б у прихованні, щоб жоден не побачив би добрі діяння людини. Але в плані духовної роботи – що це?
Відомо, що існує виконання заповідей і наміри заповідей. З боку практичного виконання всі рівні і немає відмінності між великим праведником і простою людиною. Тому що про виконання заповідей сказано: «Не додавай і не віднімай». Адже не кажемо ми, що у праведника є дві мезузи, тобто на правому одвірку і також на лівому. А вся відмінність між великим та малим, вона виключно в намірі.
Також і в справі намірів маємо розрізняти дві категорії:
а) спрямувати намір на те, що виконує наразі заповідь Творця;
б) спрямувати намір на причину, яка зобов’язує дотримуватися заповідей Творця.
Однак, в цьому сенсі слід розрізняти декілька категорій:
1) Коли виконує людина заповідь Творця, то через те, що є навколо люди, які шанують її й тому подібне, виходить, що ті, хто зобов’язує виконувати заповідь Творця, це люди, а не Творець є тим, хто зобов’язує людину. Тобто, якби не було людей навколо, не виконувала б вона заповідь Творця.
І також в цьому сенсі слід розрізняти, чи робить вона це під примусом. Тобто, буває іноді, що людина, яка порушує суботу, працює у людини релігійної. І закон такий: якщо господар може примусити її не порушувати суботу, закон зобов’язує примушувати її.
Наприклад, якщо робітник не буде дотримуватися суботи, він звільнить його з роботи. А якщо немає в того іншого місця роботи, ясно що пообіцяє хазяїну, що не буде порушувати суботу. Отже, він дотримується заповіді свого господаря, тобто заповідь того, хто дає йому роботу. І не має він жодного зв’язку з Творцем. Але з боку закону ми бачимо, що і це зветься «виконує заповіді». Інакше навіщо було б господарю примушувати його до виконання заповідей.
Висновок: цей робітник діє виключно під примусом. Як ми казали (в статті 29, 1986 р.), про сказане Рамбамом (в «Гілхот деот», розд. 6): «Але щодо духовного, якщо не розкаявся таємно, ганьблять його при всіх і паплюжать, і лають його, аж поки не повернеться до добра». Виходить, що виконує заповіді через те, що люди змушують його.
А щодо тієї причини, що люди зобов’язують його, слід розрізняти, чи має він задоволення під час виконання тієї заповіді, чи ні. Бо коли виконує заповіді через те, що поважають його й подібне, він втішається від виконання заповідей. Але якщо він виконує Тору та заповіді з причини примусу, то завжди прагне вийти з цього вигнання, щоб не страждати від Тори та заповідей, що є в нього станом «переступить своє бажання і не буде вбитим» людьми, що зобов’язують його дотримуватися Тори та заповідей.
І згідно з цим, той, хто виконує з причини пошани від людей і подібного, він може виконувати Тору та заповіді в радості. Тоді як той, хто виконує під примусом, не може він бути в радості. А сидить він та чекає, коли матиме можливість втекти з цього вигнання. Оскільки те, що виконує Тору та заповіді Творця, то це не з тієї причини, що бажає виконати те, що Творець сказав. А він змушений виконувати те, за що люди, що навколо, переслідують його, і він не може стерпіти страждання більші за ті, що він виконує заповіді. Тому такий випадок набагато гірший ніж перший.
Отже, існують дві категорії в тому, що людина має намір виконувати Тору та заповіді:
а) зі страху і через примус;
б) з любові, і є в неї радість під час виконання Тори та заповідей.
І є ще один вид наміру у причини, що зобов’язує людину виконувати Тору та заповіді, що зветься «приховання взаємин». А означає це дії, де все, що вона робить, жодна людина не бачить і жодна людина не чує про її добрі справи, а все вона робить у «прихованні взаємин». А щодо справи наміру, то ясно, що приховано це від очей усього живого. І слід в намірах розрізнити дві категорії.
1) Коли виконує людина Тору та заповіді і немає при цьому якоїсь причини, пов’язаної з людьми, бо ніхто не знає про її роботу. Лише винагорода, яку платить Творець за те, що слухаються Його, - ця винагорода є причиною, що зобов’язує виконувати Тору та заповіді.
І такий підхід називається, що людина вірить у Творця і вірить у винагороду й покарання. А отже, винагорода й покарання є причиною, що зобов’язує людину займатися Торою та заповідями. І цю категорію ми можемо назвати «працює лішма», тобто в ім’я небес, а не заради людей, щоб вони шанували б її. І певно це є чистою роботою, бо вся вона в ім’я Творця.
По-перше в плані дії, - ніхто не бачить добрих справ людини, щоб давали їй оплату за це;
По-друге з боку наміру, коли людина не вимагає в людей, щоб вони платили їй щось за її роботу в Торі та заповідях, а бажає вона, щоб Творець дав би їй оплату за її роботу.
Однак і ця категорія «приховання взаємин» поки що не досконала, хоч за своєю важливістю вона стоїть вище за дві попередні категорії, які мають причиною те, що створіння зобов’язують людину.
Де перша категорія, вона з боку страху і примусу;
А друга категорія з боку любові, як зазначено.
Тоді як тут причиною є те, що тільки Творець зобов’язує людину. Але оскільки вона бажає оплати за свою роботу, виходить, що цим вона робиться відокремленою від Творця через розбіжність властивостей. І через це робота її не є досконалою.
«Досконалою роботою» називається та, коли діє в «прихованні взаємин», коли наміром людини є лише Творець, Він є причиною, що зобов’язує її займатися Торою та заповідями, і немає ні у яких зовнішніх людей контакту з її духовною роботою. І разом з цим людина працює не заради отримання винагороди, а виключно ради самого Творця. І це називається, що бажає бути злитою з Творцем в аспекті «як Він милосердний, так і ти милосердний».
Тобто, вся робота людини, вона заради віддачі. І дуже тішиться вона тим що удостоїлася служити Царю. І від цього отримує вона задоволення й радість. І немає в людини жодної іншої потреби, тобто, щоб дали їй ще щось, - і коли вона виконує Тору та заповіді в кінцевій простоті, і не може утворювати ніяких намірів, вона задовольняється також і цим так, начебто може служити Цареві важливим служінням.
Як, наприклад, є той, хто працює у царя і призначення його – прибиральник, і є той, хто працює міністром у царя, і радить цареві в усьому, де той потребує його допомоги. І ясно, що є велика відстань між прибиральником у царя і між міністром царя, як в оплаті, так і з боку шаноби.
А висновок той, що певно є відмінність між тим, хто служить Царю, коли він удостоюється статусу «розкривають йому таємниці Тори і втішається він з Царем» - і простою людиною, яка виконує Тору та заповіді без ніякого розуміння й осягнення Тори. Але вона радіє тому, що удостоїлася виконувати заповіді Царя, які Він дав нам. І від цього людина втішається більше ніж від усіх насолод цього світу. Тому що всі насолоди цього світу, виглядають вони для неї як такі, що служать тілу, яке є лише кров’ю і плоттю. А от коли людина діє в цілковитій простоті, виконуючи найпростішу роботу, як, наприклад, прибиральник в царському домі, - то каже: «Зрештою, кого я хочу насолоджувати? – Царя, і не бажаю я обслуговувати себе, що звалося б «бажанням отримувати для особистої користі», а намір мій – щоб Творець мав би втіху від моєї роботи».
І зі сказаного висновуємо, що повинна людина отримувати задоволення, бо без задоволення людина не здатна працювати. Адже з боку природи, яку створив Творець, тобто через задум творіння, яким є «дати благо Його створінням», вкарбовано в людину бажання й прагнення отримувати задоволення.
Однак, різниця є дуже великою в плані того, - від чого людина здатна отримувати задоволення. Тобто, задоволення називається «світлом». І «немає світла без клі». Відповідно, задоволення, те, що людина бажає отримати, міститься в якомусь клі. Іншими словами, є насолоди, що одягаються в насолоди матеріальні, як у принаду. І також у принаді слід розрізнити декілька категорій, і також в пошані, і також може людина отримувати насолоду від вивчення мудрості. І загалом, кожен здатен взяти насолоди із келім, які в загальному вигляді називаються: «пристрасті», «шанолюбство» й «бажання знань».
Але є й четвертий рівень, що зветься служінням Творцю, про який мій пан, батько й учитель сказав у «Передмові до книги Зоар», що існують чотири ступені, що звуться «неживе, рослинне, тваринне, людське», і вони:
а) «неживе» називається «пристрасть»;
б) «рослинне» називається «шанолюбство»;
в) «тваринне» називається «бажанням знань»;
г) «людське» називається роботою Творця.
І зі сказаного виходить, що кожен мусить отримувати задоволення, лиш тільки є різниця, з якого облачення людина здатна взяти задоволення й насолоду. І цим слід відрізняти їх одне від одного. А початок роботи людини на шляху істини, це прийти до рівня «і приховуй взаємини зі Всесильним своїм».
Пояснення цього: робота людини в тому, що вона працює в «прихованні взаємин», коли ні в кого немає ніякого контакту з її Торою та заповідями, тому що це приховано від людей. Але є тут ще одна річ, що має бути, - приховання взаємин з Всесильним. «З» означає - в злитті. Бо робота людини має бути злитою зі Всесильним, а не відокремленою. Адже саме коли людина працює не задля отримання винагороди, а повністю віддаючи, тоді є в неї тотожність властивостей, що зветься «злиття з Творцем». Але якщо наміром є отримати щось за це від Творця за свою роботу, тоді вона є отримувачем, а Творець є тим, Хто віддає. А отже, тут немає злиття з Творцем, а навпаки, є тут стан роз’єднання, коли людина протилежна Творцю за властивостями.
І цим зрозуміємо те, що ми запитували: що означає «і приховуй взаємини свої зі Всесильним своїм». У простому сенсі це початок духовної роботи, званої «лішма», як сказав рабі Меїр: «Той, хто вивчає Тору лішма, відтак і далі удостоюється багатьох речей, і розкривають йому таємниці Тори, і робиться він як джерело, що посилюється». А отже маємо ми розрізняти між роботою загалу і роботою індивідуума.
Робота загалу, тобто загалу Ісраеля, - вивчають Тору в плані дії, тобто практично: є у світі сімдесят народів, і є добрі люди, з добрими властивостями, і є навпаки, грішники й так далі. Тобто, в загальному світі існує багато індивідів, і там такий порядок роботи, що головним є практична дія. І не дано вимагати точності, щоб люди наглядали за своїм наміром, аби був він лішма. А кажуть їм: «Із ло лішма приходять до лішма». І також робота їхня не зобов’язана бути в «прихованні взаємин». А процес він такий, що кожен розповідає товаришу своєму, скільки має він добрих справ, і скільки часу він віддає Торі й духовній роботі. І це (зроблено) з попереднім наміром, а користь від цього, вона двох видів.
1) На добро тому, хто розповідає. Бо коли він бачить, що є хтось, хто заздрить йому, це дає йому силу для роботи. Тобто, є в нього сила працювати для інших, оскільки думає, що певно його товариш шануватиме його за роботу. Виходить, що дістає від цього «пальне» для духовної роботи.
А причиною, як відомо, є те, що кожен, хто докладає якесь зусилля, мусить бути, що за це отримає винагороду. І вона може бути грошима, або ж пошаною. Бо є іноді, що завдяки тій дії, яку людина виконує, люди поважатимуть її. Це вже називається «оплата», як і гроші. Тобто, є люди, які працюють за пошану, а пошана, вона саме там, де є хтось, хто бачить твої дії.
Однак, є різниця між грошима та пошаною, і вона в тому, хто дає. Тобто коли працюють за гроші, не цікавляться тим, хто є той, хто дає гроші. Може бути, що той, хто платить – проста людина, і якщо вона дає більшу ціну, ніж людина шанована, то щодо грошової оплати не особистість того, хто платить, визначає, чи варто працювати в цьому місці, а сума грошей визначає місце роботи.
Тоді як для того, хто працює за пошану, тут визначає саме той, хто дає. Якщо той, хто дає шану, є людиною поважною, тоді не так вже й важко працювати за пошану. І залежить це від міри, в якій та людина вважається серед людей шанованою.
І зі сказаного ми бачимо, що важко працювати на Творця не заради отримання винагороди. Бо людина сподівається на оплату, і не достатньо їй того, що вона служить Царю, і це тому, що бракує людині віри у велич Творця. Бо інакше існує в природі таке, що малий скасовує себе перед великим, коли той вважається великим серед людей.
І тому, коли людина ще не здатна відчути велич Творця, вона мусить працювати ло лішма. І це тому, що вона займається Торою та заповідями для того, щоб люди шанували її. І це лише тоді, коли вона в оточенні тих, хто поважає робітників Творця. Але ясно, що перебуваючи серед людей світських, людина працює, приховуючи свої дії, щоб не дістати від них зневаги замість пошани.
Але після того, як людина пройшла цей етап (роботи) серед людей, і якщо вона пробуджується й бажає вийти із загалу, тобто з того стану, коли вона підкорена йому, і може виконувати тільки те, на що загал вказує як на «роботу Творця».
Але є те, що не прийнято у людей, та й сама людина відчуває, що робота загалу – це ще не кінець духовної роботи. І відчуває вона внутрішній тиск, що існує, мовляв, така духовна робота, яка стосується окремих людей, а кожен індивідуум складається з усього загалу. І починають розкривати їй справу лішма, як каже Рамбам: «Аж поки примножиться їхнє знання і помудрішають додатковою мудрістю, тоді розкривають їм цей секрет потроху. І привчають їх до цього спокійно, аж поки осягнуть його і знатимуть його, і працюватимуть з любові».
Випливає з усього сказаного, що існує досконалість дії і досконалість наміру. А після того, як людина вже реалізує досконалість дії, що належить всьому загалові, тоді починається робота досконалості наміру. І вона полягає в тому, що людина повинна старатися, щоб причиною, яка зобов’язує її виконувати Тору та заповіді, був би Творець, оскільки вона бажає віддавати Творцеві, тому що вірить у велич і важливість Його.
І через це великою заслугою вважатиметься для неї, якщо випаде їй служити Царю. І така робота називається «прихованою роботою». Бо тут головне в ній це намір, те, що не розкрите нікому. Тобто, немає нікого в світі, хто знав би причину, яка є у ближнього, і вона зобов’язує його діяти в Торі та заповідях.
У той час, як робота загалу, звана ло лішма, це «відкрита робота», яка є частиною, що належить до практичних дій, і це означає, що досконалість таких людей, вона в категорії діяння. Але не дано їм працювати в роботі наміру так, щоб і намір був досконалим, тобто лішма. А навчають їх займатися Торою та заповідями ло лішма, як це в словах Рамбама.
І в Зоар (глава «Насо» і в коментарі Сулам, п. 50) написано: «Приховане – Творцю Всесильному нашому, це трепіт і любов, що в мозку і в серці, і вони є суттю «юд-гей» (імені АВАЯ - «юд-гей-вав-гей»). А відкрите – нам і синам нашим, тобто Тора і заповідь, які в зовнішній стороні тіла й голови, що є суттю «вав-гей». І сама суть цього певно що така, бо якщо людина тріпоче перед Творцем, чи любить Його, цього інша людина не знає, тому що це те, що розкривається не інакше як між людиною та її Господарем».
Але коли людина, займаючись Торою, йде шляхом виконання наказових заповідей, це розкривається кожному, тому що Творець зробив людині уста – відкрито займатися Торою, і очі – дивитися в неї, і вуха – слухати її. І зробив Творець людині руки і ноги, і тіло, виконувати ними заповіді.
Відомо, що ім’я «юд-гей-вав-гей» (АВАЯ) включає в себе п’ять світів, що звуться АК і АБЄА. Де кінчик букви «юд» включає в себе АК, і вони включають в себе п’ять парцуфів, що звуться: Ґальґальта, АБ, САҐ, МА і БОН. І вони складаються також з п’яти сфірот: кетер, хохма, біна, зеїр анпін і малхут. Тобто, кожна з категорій включає в себе одну букву імені АВАЯ.
Про слова «це є ім’ям Моїм навіки і це є пам’яттю Моєю з покоління в покоління», каже Зоар: «Шмі» («ім’я Моє», ґематрія 350) з «юд-гей» (перші букви АВАЯ, ґематрія 15) дорівнює ШАСА (ґематрія 365), що вказує на 365 заборонних заповідей. «Зіхрі» («пам’ять Моя») з «вав-гей» (останні букви АВАЯ) складають ґематрію РАМАХ (248), що вказує на заповіді наказові.
І мій батько й учитель сказав пояснення, чому «юд-гей», які вказують на хохму і біну, - чому в них є натяк на заборонні заповіді. А наказові заповіді, щодо яких ясно, що це те, чим служать Творцю, вони на рівні більш низькому, і на них вказує лише «вав-гей». І сказав, що оскільки в світі виправлення, для того, щоб не було ще раз розбиття келім, - адже причиною розбиття було те, що світла були великими, а келім малими, - тому сталося виправлення, коли світили тільки маленькі світла, звані «світлами ВАК». І через це заборонено притягувати світла ҐАР, а ҐАР називаються «юд-гей», і вони – хохма і біна, - але світла ВАК потрібно притягувати, тому на світла ВАК вказує ім’я «вав-гей». І тому заповіді наказові, вони у «вав-гей», які є ВАК. Тоді як світла ҐАР, які заборонено залучати, - це зветься заповідями «не роби», тобто заборонено їх притягувати.
І сказаним зможемо пояснити поняття АВАЯ, що включає в себе трепіт і любов, які є категорією «юд-гей», і Тору та заповіді, які є категорією «вав-гей». Отже, пояснімо їх одну по одній.
1) Трепіт. Зміст його в тому, що людина має боятися, що може статись, зменшить вона надання задоволення Створювачу своєму, як написано в «Передмові книги Зоар»: «Проте, і перший трепіт, і також другий трепіт, вони, боже збав, не для особистої користі, а тільки через страх, що може зменшить надання задоволення Створювачу своєму».
А трепіт є першою заповіддю, оскільки неможливо вірити істинно повною вірою - щоб не прийти, боронь боже, до зневіри, - перш ніж удостоїться трепоту. Як написано в «Передмові книги Зоар»: «Бо закон такий, що не може створіння прийняти зло від Нього відкрито, адже це є ушкодженням Його слави, коли створіння осягають Його як такого, хто діє злом. І тому, коли людина відчуває зло, в тій же мірі перебуває на ній заперечення Його управління. І зникає для неї Той, хто діє».
Але коли людина виконує всі дії заради віддачі, і келім підготовлені вже отримувати благо й насолоду, тоді перебуває на ній віра, тому що в цьому стані вона осягає Творця в категорії «добрий і добродійний». Як написано в коментарі «Сулам»: «І тому не дивно те, що ми поки що не гідні отримати Його досконале благо. І тому підкреслюється для нас Його управління саме як «добро і зло». Виходить, це є коренем віри, завдяки якому ми можемо удостоїтися постійної віри».
2) Любов. Оскільки завдяки трепоту людина удостоюється блага й насолоди, розкривається тоді категорія любові. Хоч при цьому в любові, як написано в «Передмові до ТЕС», слід розрізняти залежну любов і любов не залежну.
3) Тора. Це походить від категорії трепоту, тому що саме завдяки Торі можна прийти до бажання віддачі, як сказали мудреці: «Світло, що в ній, повертає до добра». Тому саме завдяки Торі можемо прийти до страху і трепоту, - «можливо не зможе принести задоволення Створювачу своєму».
І тому Тора є розкриттям у трепоті. Тобто, якщо насправді людина вивчає Тору, щоб було це спрямованим на істину, а не заради знання, то це коли намір її, - завдяки Торі прийти до трепоту. А тому порядок роботи – знизу вгору. Тому спочатку Тора є категорією «вав» імені АВАЯ, а завдяки їй людина приходить потім до стану трепоту.
Але той, хто вивчає Тору з іншим наміром, не для того. щоб прийти до трепоту перед небесами, - це не називається поняттям «Тора», а називається «хохма» (мудрість, знання). І це так, як сказали мудреці: «Якщо скаже тобі людина, що є мудрість у народів, - повір. А що є Тора у народів, - не вір». Бо «Тора» - це йдеться про того, хто вивчає аби прийти до трепоту перед небесами.
4) Заповідь. Категорія «гей» де-АВАЯ. І вона походить від категорії любові, яка є першою «гей» в АВАЯ. І через це виконання заповідей має бути в любові та радості, дотримуючись заповідей Царя. І також тут вивчають знизу вгору. Тобто тим, що людина старається виконувати заповіді Царя з любов’ю, збудженням знизу викликають збудження вгорі, коли Творець розкриває Свою любов до Ісраеля, як написано: «Полюбив Ти нас і забажав Ти нас».
Отже, завдяки Торі розкривається трепіт, а завдяки заповіді розкривається любов. Тобто, людина повинна почати порядок роботи знизу вгору:
а) спочатку заповідь, і це – остання «гей» в АВАЯ;
б) а потім Тора, яка є «вав» у АВАЯ;
в) а потім любов, яка є першою «гей» в АВАЯ;
г) а потім трепіт, який є «юд» в АВАЯ.
Але за порядком впливу, що приходить згори, розкривається спочатку трепіт, а потім любов, а потім осягає людина Тору, а потім – заповідь.
Однак, включення душ в імені АВАЯ, воно саме в останній «гей». Як каже Арі, душа Адама а-Рішона, вона з внутрішньої суті БЄА, а БЄА вийшли з Малхут світу Ацилут, що зветься останньою «гей» загальної будови Ацилуту. І тому називається Малхут Ацилуту «спільнота Ісраеля», тому що включає в себе загал всіх душ.
І через це робота людини стосується категорії малхут. Тобто, завдяки тому, що виконують Тору та заповіді, вони викликають цим єднання Творця та Його Шхіни. Оскільки малхут зветься «клі отримання вищого блага», а Творець називається «Той, хто дає», то через це немає тут єдності, що звалося б «тотожністю властивостей». Але якщо займаються внизу діями віддачі, кожен спричинює в корені своєї душі стан тотожності властивостей, що називається «єдністю», подібною Творцю, який є Тим, хто віддає.
І це те, що написано в Зоар: «Буква «гей» є напевно сповіддю про все». А суть цього – «візьміть з собою все й поверніться до Творця». Бо напевно, коли людина грішить, спричинює цим, що віддаляється «гей» від «вав», бо породження «юд-гей», (яким є) «вав», включаючи в себе «юд-гей-вав», відходить від букви «гей». І через це зруйновано Храм і віддалилися Ісраель звідти, і вигнані між народами. І через це кожен, хто повертається до Творця, приводить до повернення «гей» до букви «вав», і визволення залежить від цього».