Стаття 27, 1990 рік
(переклад з івриту)
Мудреці сказали: «Немає жодної травинки внизу, яка б не мала призначенця над собою вгорі, який охороняє її і б’є її, і каже їй «Рости!» Говорить Зоар: «Сказав рабі Сімон: «Не знайдеш жодної такої травинки, яка не мала б «мазаль» («доля», «сузір’я») в небесах, що б’є її і каже їй «Рости!»
І слід зрозуміти, на що вказує нам в духовній роботі цей вислів. Ось, ми бачимо в нашому світі, що всі створіння люблять спокій, як написано в ТЕС: «Відомо, що природа кожної гілки подібна її кореню. І тому все те, що ведеться в корені, гілка бажатиме цього, і буде любити його. А все те, чого немає в її корені, також і гілка віддалятиметься від цього, не терпітиме й ненавидітиме його. І тому все те, що включено в Творця і прямо походить для нас від Нього, буде приємним для нас. Тобто, ми любимо спокій через те, що Кореню нашому не притаманний рух».
Відповідно, виникає питання, - чому ми робимо що-небудь, чого ми не любимо? І хто примушує нас докладати зусиль? А відповідь така, що існує вгорі один призначенець і є в нього палиця в руці і він завдає страждань створінням. А оскільки не можуть стерпіти страждань, то це є причиною, що покидають спокій і йдуть на роботу. Виходить, що ця робота зветься «роботою через примус», бо людина примушує себе йти на роботу з причини страждань, які завдає призначенець. Тому ми виконуємо «і каже йому «рости». Інакше людина, як і коли народилася, лежала б на місці і не було б ніякого розвитку, - ні тілесного, ні душевного станів. І тому ця палиця, що в руці призначенця, який б’є створіння, спричинює розвиток створінь. Отже, чинником отримання насолод, які приходять завдяки розвитку створіння є те, що існує один призначенець вгорі, «який б’є і каже «рости!» Тобто, щоб кожна травинка росла. І висновок, відповідно: люди в світі, як трава польова, де кожна травинка повинна рости.
І слід пояснити за методикою духовної роботи те, що призначенець «б’є створіння». І коли створіння відчувають страждання, вони змушені розвиватися. І немає в них можливості залишатися в стані спокою, як буває в людини з боку природи, що походить від Кореня її, який перебуває в стані абсолютного спокою, як згадано вище. І кожен поштовх до роботи це лише страждання, які спричинилися до цього.
Проте, маємо зрозуміти, хто той призначенець, в якого палиця в руці і б’є він усі створіння щоб не залишалися в спокої. А кожен з тих хто зветься «кожна травинка», яку він б’є і каже їй «рости!», - це друга категорія, яку нам слід розрізнити в нашому Корені.
Тобто, Творець є нашим коренем, Він сповнений насолод, тому це породжує в нас страждання, якщо не маємо ми згаданої насолоди. Адже тому, що є в корені, гілки бажають уподібнитися. І це, як сказано в ТЕС: «Усе те, що ведеться в корені, гілка бажатиме цього, буде любити і жадати його».
Тому те, що створіння прагнуть до насолод, і без цього неможливо їм жити, це тому, що насолода існує в Корені, і вона й є тим самим призначенцем, що б’є і каже «рости!» Як написано (п.21): «Проте, залишатися порожніми без надбань і добра, - це також неможливо, і тому вибирають страждання численності рухів для того, щоб досягти наповнення надбаннями». Це й є тими стражданнями, які людина отримує від призначенця, який б’є її і каже «рости!»
І це відбувається і в матеріальних справах і в духовних. А відмінність та, що в матеріальних справах немає приховання. Тобто, в матеріальних насолодах є феномен «око бачить і серце жадає». Виходить, те, що око бачить, це те, що спричинює страждання людині, бо те, що вона бачить, як очима так і розумом, вона прагне досягти. А прагнення до чогось і весь час, поки ще не досягла людина бажаного – все це спричинює їй страждання.
А виміряються страждання мірою прагнення до бажаного. Як ми бачимо в матеріальному, що іноді через нездійснену любов людина йде на самогубство. А це через численність страждань, які відчуває через те, що не бачить можливості досягти бажаного. Тому вона каже «краще смерть ніж таке життя» і губить себе. Хоч це тільки в матеріальних справах.
Але в духовному задля виправлення зроблено скорочення і приховання, коли людина не бачить блага й насолоди, що зодягнені в Тору та заповіді. І це було за попереднім задумом, щоб була можливість працювати на благо небес, інакше не було б ніякого шансу вибору, перспективи, щоб мала людина силу діяти заради віддачі з причини, наведеної вище. Бо око бачить і серце тоді жадає. І була б людина змушена діяти, тобто виконувати Тору та заповіді тому, що відкрита насолода змушувала б її отримувати, для того, щоб притишити страждання її прагнень, як це ведеться в матеріальних пристрастях.
Але тепер все потрібно робити на рівні віри вище знання, і казати, що Тора та заповіді для нас, як сказано, «вони – життя наше», і як написано: «Жаданіші за золото і за численне червоне золото, і солодші від меду і стільникового меду». А якщо було б усе відкритим, певно що бажання отримувати прагнуло б до насолод, і тоді було б нереально, щоби хтось не виконував Тору та заповіді. А оскільки для того, щоб удостоїтися злиття з Творцем, мусимо діяти заради віддачі, тому й перебуває на Торі та заповідях приховання і утаєння. Отже, не можна тут сказати, що «око бачить і серце жадає».
А отже, в духовному, коли потрібно спочатку працювати над категорією віри, тобто вірити у винагороду й покарання, не належить казати: «Немає жодної травинки внизу, яка не мала б призначенця над собою вгорі, який б’є її, і каже їй: «Рости!» Бо поняття «б’є і каже їй «рости!» є поняттям страждань, те, що людина відчуває, наскільки вона віддалена від Творця, і бажає, і прагне злитися з Творцем, - і не виходить в неї. І через це людина терпить страждання, і ці страждання підштовхують її щоби зробила все що в її змозі, аби тільки було б у неї злиття з Творцем.
І, відповідно, через те, що страждання у людини можуть бути виключно від того, до чого вона прагне, в мірі важливості цієї речі, тому виникає питання: оскільки без страждань немає людині ніякого поступу, тому що людина бажає спокою, а отже, звідки вона візьме важливість робити щось в ім’я небес? Тобто, щоби прагнула принести задоволення Творцю. І якщо вона бачить, що немає в неї змоги принести задоволення Творцю, то хай будуть у неї страждання. І ці страждання підштовхують її, щоби вдіяла щось, що в її можливостях, аби тільки була в неї сила удостоїтися злиття з Творцем воістину. Про це йдеться у вислові («Теилім», 94): «Щасливий чоловік, якому завдає страждань Творець і з Тори Своєї навчає його».
І на перший погляд маємо зрозуміти, що таке «щасливий» тим, що Творець дає йому страждань. То слід пояснити, як згадано вище, що Творець дає людині важливість Тори, і вона починає відчувати, що Тора це «Тора і Творець є одне». Тобто, Тора є іменами Творця. А в міру важливості, яку Творець дарує їй, людина починає відчувати страждання від того, що віддалена вона від усього духовного.
Тобто, вона починає прагнути до феномену духовного, щоби удостоїтися їй цього. І щоразу, коли бачить, що далека вона від цього, починає відчувати страждання. А страждання підштовхують її щоби зробила все, що в її силах зробити, тому що починає відчувати, що без духовного немає сенсу в житті.
Виходить, в духовному також є така річ як призначенець, що над людиною вгорі, і він б’є її, тобто завдає страждань. А страждання ці – не кожна людина удостоюється, щоб Творець дав би їй те відчуття важливості, що є в Торі, щоб це спричинило їй страждання. Тому маємо зрозуміти те, що написано: «Щасливий чоловік, якому завдає страждань Творець», тобто Творець дарує людині ту важливість, щоб вона прагнула до цього. І це й є тими стражданнями, коли призначенець згори б’є і каже «рости!». І таке ведеться як в матеріальному, так і в духовному.
Про це й написано в Зоар (гл. «Кдошім» і в «Суламі» п.108): «І не знайдеш навіть малої травинки на землі, яка не мала б силу над собою вгорі, у вищих світах, і все, що роблять з кожним, і все, що кожен робить, все це – примноженням вищої сили, призначеної над ним згори. І вся їхня поведінка взята з закону, за законом рухаються і за законом існують, і ніхто не вийде за межі його виконання».
Отже, маємо пояснити, як сказано вище, що все відбувається через особисте управління, і немає у нижніх ніякого вибору вийти з системи законів, якими вище управління діє щодо них. Виходить, коли кажуть про духовну роботу, що кожна людина є маленьким світом, - «немає жодної травинки, щоб не було призначенця над нею згори». Сенс цього той, що не існує жодного бажання і думки, що приходять до людини, щоб не відповідали вищим законам. Тому вся важкість, що існує в роботі на Творця, це ті протиріччя, які ми знаходимо. Тобто, з однієї сторони ми кажемо що все залежить від роботи людини, як сказали мудреці, що людина має говорити: «Якщо не я собі, - хто мені?» Таким чином, все залежить від дій людини, що є справою винагороди й покарання.
А з другої сторони маємо сказати, - все приходить згори, як сказано в словах Зоар, який каже: «Немає навіть малої травинки на землі, над якою не було б вищої сили вгорі». Це означає, що все йде згідно з вищим управлінням, і нижні не мають жодної можливості змінити щось. А відповідь щодо двох речей, що протирічать одна одній, це як сказано в словах Рамбама, який каже, що не в наших силах це зрозуміти, але слід нам вірити, що це так.
І порядок поступу в духовній роботі, - який, як ми вже казали, з’являється завдяки тому, що осягають важливість мети, - як сказали мудреці, приходить це завдяки Торі. Бо навіть коли людина бачить, що вона вчиться ло лішма, все одно, світло, що в Торі, повертає її до добра. Тобто, завдяки світлу людина отримує важливість Тори.
І тоді людина приходить до [осягнення] «призначенця над кожною з травинок, що б’є її і каже їй «рости!» Тобто, починає відчувати страждання через те, що вона віддалена від злиття з Творцем. І ці страждання приводять її до того, що робитиме все що в її змозі, аби досягти злиття з Творцем.
Випливає з цього, що людина повинна почати з ло лішма, але стосовно лішма, - бачить людина, що не здатна діяти так. Однак, якщо вона вчиться ло лішма, то для того, щоби вірила, що завдяки цьому прийде до лішма, вона отримує світло Тори. І завдяки цьому людина удостоюється прийти до лішма.
А щодо страждань, наведу тут те, що написано в Зоар: «Бо сказали мудреці: «Не було більше такої радості перед Ним, як в той день, в який створені були земля і небо». І дійсно, неможливо людині взяти участь в такій великій радості Творця інакше, як тільки після того, як повністю повернеться до Нього через любов».
Але до цього не радітиме людина, ні сама, ні за створіння в світі. А навпаки, відчуватиме перед собою світ, сповнений горя й болів. Як тілесних болів так і болів душевних. І це є тими прогріхами, яких вона припускається. І все це прийшло до людини тому, що світ створено виключно за принципом віддачі, тобто аби займатися Торою і добрими діяннями для того, щоб приносити задоволення своєму Створювачу, а не для особистого задоволення.
Але на початку «диким ослям людина народжуватиметься». Тобто, весь її інтерес – в задоволенні самої себе. І тому вкарбував Творець страждання, важкі й гіркі, в егоїстичне отримання, що живе в людині з часу її народження, - як тілесні страждання так і страждання душевні. Так, що коли займатиметься Торою та заповідями навіть для власного задоволення, все одно завдяки світлу, що в ній, відчуватиме страшні низькість і підкупність, що існують в природі егоїстичного отримання. І тоді покладе собі на серце відокремити себе від природи цього отримання, і повністю віддасться роботі надання задоволення своєму Створювачу. І тоді розкриє Творець очі людині і побачить перед собою світ, сповнений найповнішої досконалості.
А щодо матеріальних та духовних страждань, які терпіла людина поки не повернулася до Творця, є в цьому два шляхи:
1) Категорія «все, що робить Милосердний, на добро робить». Бо людина бачить на власні очі, що якби не ті страшні болі, які терпіла через те, що була занурена в природу себелюбства, - не удостоїлася б ніколи повернення до Творця. І тому вона благословляє зло так само як благословляє добро. Тобто, зло спричинює добро.
2) «Також і це на добро». Тобто, не тільки те, що злі речі стали чинниками добра, а самі вони, злі речі, обернулися і стали добрими. І це завдяки вельми великим світлам, якими Творець світить в усіх цих злих речах, аж поки вони перетворяться і стануть добрими».
Виходить, що весь поступ людини, він саме за умови, якщо вона відчуває страждання в своєму стані, в якому перебуває. Бо це дає людині поштовх щоби йшла вперед.
І сказаним слід пояснити те, що каже Арі, що «Духовний ступінь піднімається лише завдяки підйому «мейн нуквін» (МАН, букв. «жіночі води»)». А поняття «нуквін» означає хісарон. «Небо означає категорію біни, яка отримала в себе категорію малхут, де малхут (некева) називається «хісарон», від слова «некев» (отвір). Тому вищий мусить дати нижньому те, чого йому бракує.
І оскільки «немає будь-якого оновлення світла у світі інакше як від Нескінченності», тому вищий піднімається ступенем вище для того, щоб отримати світло для нижнього. І за методикою духовної роботи слід пояснити, що поняттями «вищий» і «нижній» називаються перший стан – вищим, а другий стан зветься нижнім. Іншими словами, якщо в стані, в якому перебуває людина, не відчуває вона жодного хісарону і має задоволення, то ясно само собою, що не має вона потреби просуватися в духовній роботі. Бо не бачить ніякого недоліку аби цей недолік дав би їй поштовх іти вперед.
Тому, якщо людині вдається, то вона знаходить хісарон в своєму теперішньому стані. І це є правилом: «Кожен зі станів називається вищим і нижнім». А отже, в час, коли знаходить хісарон в стані, в якому перебуває, то в другому стані, що зветься «станом хісарону», і хісарон цей зветься нині «нижній», приходить до того, що покине людина попередній стан і буде намагатися виправити той недолік, який наразі відчуває.
Це називається в духовній роботі, що «мейн нуквін» (МАН) нижнього спричинюють підйом рівнем до вищого. Тобто, до попереднього стану. І це те, що сказав Арі, що нижній своїм МАНом приводить до підйому вищого. Виходить, як зазначено вище, що тільки хісарони, що звуться «стражданнями», є чинниками підйомів, і завдяки їм завжди піднімаються йти вперед.
І сказаним маємо пояснити те, що говорили мудреці («Берешіт Раба», 92:1): «Сказав рабі Єгошуа бен Леві: «Усі страждання, що падають на людину і відволікають її від слів Тори, - це страждання «Докорів (Моше)». Але страждання, що падають на людину і не відкидають її від слів Тори, - це страждання любові. Як написано: «Бо того, кого любить Творець, карає його».
І на перший погляд важко зрозуміти, - то чи тому, що Творець любить його, Він повинен завдати йому страждань? Розум зобов’язує вважати, як ми бачимо, що коли людина любить ближнього свого, вона дарує йому подарунки, а не те, щоб той хто любить іншого, завдавав би йому страждань. Однак, відповідно сказаному вище, без страждань людина бажає залишатися в стані спокою, тому що Корінь наш – в стані абсолютного спокою. І тільки завдяки «призначенцю, який б’є і каже «рости!», тобто стражданням, - саме вони приводять людину до того, що відмовляється від насолоди спокою і буде намагатися придбати нові здобутки.
Але якщо не відчуває людина страждань, вона залишається в стані, в якому й перебуває. Наприклад, чоловік, який живе в одній кімнаті і одружився, але він лінивий, тобто любить він спокій більше ніж це зазвичай, то згоден він жити в одній кімнаті попри те, що й коли був неодруженим, жив у одній кімнаті, то продовжує жити так навіть коли одружився.
Проте, коли народилися в нього кілька дітей, тоді й він відчуває тісняву в домі, й починає також відчувати страждання від того, що живе в одній кімнаті. Тоді страждання приводять його до того, що змушений він працювати у понаднормові години, тобто докладати більше зусиль ніж він звичний, щоби мати квартиру з кількома кімнатами.
І в духовній роботі те ж саме. Тобто, коли дитина підросла і слід її виховувати, то батько навчає її займатися Торою та заповідями. І того, скільки дав їй батько зрозуміти - що таке духовне, що таке «в ім’я небес» і так далі, - їй було достатньо цього аби просуватися в духовній роботі й виконувати Тору та заповіді. Але коли хлопчик став дорослим і вже одружився і відокремився, має особисте володіння, і вже й дітей має, і знає, що слід йому виховувати їх і надати їм поняття про трепіт перед небесами, тоді він робить собі розрахунок, - наскільки має він зараз розуміння і відчуття більше, ніж коли він був дев’ятирічним хлопчиком, якого почали виховувати, або ж коли став повнолітнім.
Тоді він бачить, що не досяг він ніякого розвитку, щоб мати можливість сказати нині: «Я розумію справу важливості Тори та заповідей таку, якої не знав, коли був дитиною». І він починає відчувати страждання від цього, тобто бачить себе як людину відсталу, адже він вже чоловік літній, а розум у нього як у дитини. Тобто те ж саме розуміння, яке було в нього в Торі та заповідях, має він і зараз, і не просунувся як людина, що має розвиватися. Виходить, відчуває, що він як мала дитина. Ці страждання штовхають його докласти зусиль і щоб знайти вчителя, здатного давати йому напучення, щоб виріс він і став «мужчиною», а не залишатися оце як мала дитина в духовній роботі.
І зі сказаного зрозуміємо те, що ми запитували: яка причина того, що мудреці сказали про страждання, в яких немає скасування Тори, - що звуться вони «стражданнями любові». Пояснення буде, як написано: «Кого любить Творець, - карає». Тобто такі страждання, що дають людині потребу просуватися в Торі та заповідях, тобто розуміти Тору та заповіді не так, як коли була вона дитиною, а як це належить людині дорослій.
Бачимо, що страждання підштовхують людину вчитися і займатися Торою та заповідями, як це личить стану «людина», а не стану «дитина». Як сказали мудреці: «Ви зветеся «людина», а народи світу не звуться «людина». Де «людина» означає, що це категорія «медабер» (букв. «мовець», людський рівень), тобто бере собі живлення не «тваринне», а живлення, що личить категорії «медабер». Це і зветься «стражданнями любові, в яких немає скасування Тори», а навпаки, спрямовані вони на осягнення Тори та заповідей.