Стаття 28, 1990 рік
(переклад з івриту)
Мудреці (в трактаті «Євамот», 114:1) сказали: «Написано: «І скажи, - попередити великих щодо малих». І пояснив Раші так: «Скажи – коенам, синам Аарона, і повідом їм дві ці речі: чому попереджати великих про малих, - щоб не входили в стан нечистоти».
І слід зрозуміти, що нового в тому, щоби «попередити великих про малих», коли йдеться про шлях духовної роботи? Адже при цьому говорять все про те, що відбувається в одному тілі, а коли так, то на що вказує нам це, - «попередити великих про малих». Тобто, хто він, «малий», коли все вивчаємо стосовно одного тіла. І хто він, «великий», про якого хоче сказати нам, що слід попередити «великих» щодо «малих».
Відомо, що ми повинні докладати зусилля і роботу в Торі та заповідях тому, що ми народилися з природою бажання отримувати для себе. Тому щодо всього, що ми робимо і бажання отримувати насолоду втішається від цього, - як можна казати тоді про зусилля? Як ми бачимо в цьому світі, людина ніколи не буде журитися через те що вона голодна, коли скоро трапеза, від якої гарно пахне. І не казатиме, що буде наразі важко працювати і витрачати великі зусилля тим, що збирається зараз їсти. Оскільки там, де є втіха й насолода, не кажуть про роботу і зусилля.
І згідно з цим маємо зрозуміти: адже Тора зветься «бо вони життя наше і довголіття наше». Якщо так, чому кажуть, що людина має саме «труждатися» в Торі. Чи є хтось, хто не хоче жити й мати задоволення від життя? Адже написано: «Жаданніші від золота і від численного червоного золота, і солодші за мед і стільниковий мед». Якщо так, чому те, що ми виконуємо Тору та заповіді, називається «трудом»?
А відповіддю є те, що якби насолода Тори та заповідей була б відкрита для всіх, ясно що весь світ виконував би Тору та заповіді. І це те, як написано в «Передмові до ТЕС» (п. 43): «От скажімо, наприклад, якби Творець поводився б зі Своїми створіннями відкритим управлінням, таким чином, що, припустимо, кожен, хто їсть заборонене, задихнувся б миттєво на місці, а всякий, хто виконує заповідь, - знайшов би в ній дивну насолоду, подібну до найвідмінніших насолод, які є в цьому матеріальному світі. І тоді який дурень подумав би навіть скуштувати смак забороненого, коли знав би, що негайно ж втратить через це своє життя, - так само, як навіть не помислить стрибнути в полум’я. А також, який дурень залишив би будь-яку заповідь, не виконавши її негайно з усією спритністю, - як не може забаритися або відокремитися від великої матеріальної насолоди, що йде до нього в руки, не отримавши цього негайно. Отже, якби було перед нами відкрите управління, то були б усі мешканці світу довершеними праведниками».
І згідно з цим слід запитати, - чому немає для нас відкритого управління, а повинні ми вірити у винагороду й покарання? Чи не було б краще, якби все було відкритим? А відповідь така, що оскільки ми маємо прийти до злиття з Творцем, що є тотожністю властивостей, і через це ми повинні робити все заради небес, тобто заради надання задоволення Створювачу, то якби винагорода й покарання за Тору та заповіді були б відкритими, не було б жодної можливості діяти заради небес. Тому що насолода змушувала б людину виконувати Тору та заповіді.
І ми бачимо, як насолода, що відкрита в матеріальному, хоч насолода ця, вона як «маленьке світіння» порівняно з насолодою, що є в Торі та заповідях, - все ж як важко людині сказати, що все, що вона робить, все це заради віддачі, інакше вона поступилася б матеріальними насолодами, якби не могла спрямувати намір на «заради надання насолоди Творцю».
Якщо так, то щодо великих насолод, що існують в Торі та заповідях, певно що не було б жодної можливості людині сказати: якщо не в її змозі спрямувати намір на «заради віддачі», вона поступається ними. Тому і сталося це виправлення, що перш ніж людина зможе сказати про невеликі насолоди, що існують в матеріальних речах, що вона отримує їх лише за умови що буде в неї змога спрямовувати намір на «заради віддачі», - вона перебуває під скороченням і прихованням, щоб не бачила ніякої насолоди. А повинна вона тільки вірити, що так воно. Тобто, людина має вірити, що Творець керує всіма створіннями управлінням добрим і добродійним.
І це як написано в статті («Шаматі», рік 1943): «Людина повинна уявляти собі неначе вже удостоїлася повної віри в Творця і вже є в неї відчуття в органах, що Творець управляє всім світом властивістю «добрий і добродійний», тобто весь світ отримує від Нього виключно блага».
І зі сказаного виходить, що коли людина займається вірою в Творця, і повинна вона присвятити певний час і уявляти собі, як би вона почувалася тоді, коли удостоїлася наближення до Творця, і бачила б на власні очі благо й насолоду, що приходять до неї і до всіх створінь, - в наскільки піднесеному настрої вона була б тоді. І якою була б вона радісною та веселою.
І це описання потребує продовження, - що і віра людини була б подібна знанню та баченню. Тобто, міра цієї віри має бути така ж як знання та бачення. І це є великою роботою, оскільки є шляхом віри. І це як написано, - «істина і віра», що означає, що віра людини діятиме як і істина, і це як у тому описанні, коли людина має вірити за мірою величини віри так, начебто вона бачить це, адже своїм очам вона вірить.
Тобто, в тій же мірі захоплення, яка була в людини, коли вона бачила, - так само має відчувати захоплення тоді, коли вона не бачить, а тільки вірить, що так це. Тому називається це «віра через істину», тобто віра людини вона насправді така, якби це було знанням. І це називається «віра через істину». Тобто, віра її є й насправді такою, начебто це стан знання. І зветься це «вірою істини», як написано «істина і віра».
Отже, весь фундамент має базуватися на основі віри, а разом з цим дані нам розум і знання, збагнути будь-яку річ розумом, який нам дано. Виходить, що віра, вона проти нашої природи, бо дано нам іти згідно з розумом, а не бути дурнем і робити щось без розуму. Отже, перш за все, навчають людину йти шляхами розуму і саме цим керуватися [в стосунках] між людиною та ближнім її.
А коли людина починає просуватися у виконанні Тори та заповідей, кажуть їй, що хоч і змушена вона жити згідно зі своїм розумом, однак між людиною і Творцем дана нам віра, де ми маємо вірити вірою мудреців і йти цим шляхом попри те, що він протирічить розуму, як написано: «І повірили у Творця і в Моше, служителя Його». Тобто, нам слід вірити в те, що мудреці казали нам, а не дивитися на свій розум.
Однак, оскільки це проти нашого розуму, тому є в нас підйоми й падіння. Тобто, іноді ми можемо вірити в слова мудреців і змальовувати для себе образ істини й віри, що віра наша вона воістину є вірою. Інакше кажучи, немає там ніякого розуму, а все це проти нашого знання, проти того, як ми розуміємо. Тому називається це «віра істини», або «проста віра», де немає нічого для розуміння, а все – вище рівня знання.
Тому називається це «віра істини», або «проста віра», де немає нічого для розуміння, а все – вище рівня знання.
Зрештою, людина не в силах бути постійно на одному рівні, і вона підноситься й опускається. Як сказав мій батько й учитель: чому називається прийняття на себе тягаря малхут небес - «емуна» (віра)? - тому що це від слова «уменет» (нянька), - як вона ростить дитину потроху, аж поки зрощує її. Тож, коли працюємо над основою віри, - поки удостоюємося постійної віри, існує «часткова віра».
Через те під час духовної роботи існують підйоми й падіння. . Тобто, іноді людина здатна змальовувати собі велич і важливість Тори та заповідей, а також велич та важливість Дарителя Тори. І в час, коли може змалювати собі велич і важливість Дарителя Тори, вона відчуває, що перебуває в стані підйому. Інакше кажучи, відчуває, що вона вище матеріального світу. І дивиться на тих людей, що тягнуться до всього матеріального, як на худобу та тварин, яким досить тієї поживи, якої достатньо для тваринного рівня. Тоді як сама почувається, що вона не може отримувати живлення, щоб просто мати задоволення від життя, а тільки те, що відповідає рівню «медабер» (букв. «мовець», рівень «людина»).
І як наведено у передмовах, що всією перевагою, яка є у рівня «медабер», що в людині, є те, що людина готова до отримання відчуття присутності Творця. І це не належить до категорії тваринного. Однак потім, знов-таки, людина спускається зі свого стану і падає у «володіння багатьох». Тобто, перебуває у своєму володінні, а не як раніше. Тому під час підйому, коли відчуває людина, що в світі немає нічого крім володіння Творця, а сама вона взагалі вважається як ніщо, бо бажає анулюватися перед Ним без жодних умов, а отже, в цьому стані людина перебуває у володінні Єдиного. А в час падіння вона – в володінні багатьох, тобто вже має два володіння.
Проте, іноді буває, що людина падає в стан ще гірший ніж два володіння. Бо коли вона каже, що існує два володіння, то щонайменше вона вірить, що існує Творець світу, який є єдиним володінням. Тобто, Творець є господарем, і Він робить те, що Він хоче. Хоч існує і ще одне володіння, тобто людина також є господарем. І вона чинить у світі також те, що їй забажається. І людина хоче тоді, щоб Творець служив би їй за її бажанням, тобто Творець мав би бути в розпорядженні людини і служив би їй згідно з її наказами.
Проте, ще гірше за це те, коли взагалі, - хай нас омине! – не вірить, що існує Творець і Управитель світу. Виходить тоді, що у цієї людини немає більше ніж «володіння єдиного», - самої себе. І бачить вона, що такі ж самі погляди є і у багатьох людей, адже всі кажуть, що вони самі собі господарі. Тобто, кожен робить те, що необхідно йому. А те, що стосується інших, його не хвилює. І те, що іноді людина таки робить щось на благо ближньому, то це тому, що сподівається, що ближній відповість їй чимось навзаєм і не буде невдячним.
І це як написано в Зоар і наведено у «Вступі до науки кабала («Птіха»)» (п.57) про вислів «а милість народів – гріх»: «Бо все, що роблять, для себе роблять». Тобто явно отримають щось за своє благодіяння і тоді «володіння багатьох» означатиме – багато «єдиних».
Отже, це не називається «двома володіннями», тобто володінням Творця і володінням людини. Адже людина ще вірить у володіння Творця. Але якщо людина падає у володіння багатьох, де багато «єдиних», виходить, що вона взагалі не бере до уваги Творця, і цей стан, зрозуміло, найгірший.
І зі сказаного випливає, що перш ніж людина удостоюється постійної віри, що є подарунком Всесильного, і це не в силах самої людини, - вона перебуває весь час у підйомах та падіннях. І тоді вона потребує милосердя небес, щоб не втекти з поля бою. А сам процес духовної роботи може бути в цей час лише в стані підйому. Тобто, коли людина перебуває у володінні святості.
І тоді вона повинна працювати і звертати увагу, і думати про те, в якому стані вона була під час падіння. Тобто, в період підйому людина може зробити розрахунок і побачити відмінність між світлом і пітьмою, як написано: «Як перевага світла із темряви». Інакше кажучи, тоді має вона можливість виконати те, що сказали мудреці (в трактаті «Авот», 2:1): «І розраховуй втрати від заповіді порівняно з винагородою, і винагороду за прогріх порівняно з втратами від нього».
Тобто, під час підйому людина розуміє, що отримання для себе називається «прогріхом». Тобто, віддаляє її від Творця, отже, немає прогріху більшого за це. Тоді як в час падіння не може зрозуміти, що якщо немає наміру заради віддачі, називається це «прогріх», і слід мати їй силу вірити, що потрібно робити все на благо небес. А вірить вона тільки в те, що написано, «що людина повинна дотримуватися 613 заповідей, які Творець через Моше заповідав нам виконувати». Але певно вона не грішитиме, тобто не буде переступати те, що написано в Торі.
Та все ж людина іноді сердиться, - чому зробив нам Творець так, що заборонено нам багато речей. Тобто каже людина, що якби Творець спитав її щодо виконання заповідей, вона попросила б Його, щоб не ставив би такі жорсткі умови нам і не забороняв би нам так багато того, чого жадає душа. Проте вона дотримується заповідей. Тоді як в час підйому людина сердиться навпаки: навіщо Творець дав нам потребувати того, що людина змушена робити стосовно їди й пиття і такого іншого. Чи не було б краще, якби взагалі не створював би цього у світі, і не було б потреби це робити.
Виходить, в період підйому людина хоче щоби було менше насолод у світі. А в час падіння людина сердиться, чому Творець заборонив нам багато речей. Від них людина могла б мати задоволення, а от Тора заборонила. І у сказаному ми бачимо, що є підйоми та падіння в час, коли людина хоче удостоїтися злиття з Творцем. Тому слід назвати час падіння «станом катнуту», а час підйому «станом ґадлуту».
І цим маємо пояснити те, що ми запитували, що означає сказане мудрецями: «Написано: «І скажи, - попередити великих щодо малих». І запитали ми, як можна сказати про одну людину «великі» та «малі»? Тож сказаним вище слід пояснити, що поняття «великі» та «малі» не означають два тіла, бо в духовній роботі ми вивчаємо все стосовно одного тіла. А «великі» і «малі» слід пояснити, - у двох етапах і в одному носії. Тобто в одній людині й у два періоди:
а) в період підйому, що зветься «великі»;
б) в період падіння, що зветься «малі».
І цим маємо пояснити, що людина, коли вона перебуває на етапі підйому, тоді їй слід посилити увагу, зробити самоаналіз [і висновок], що вона може прийти до падіння. А що таке падіння, тобто хто каже, що падіння це настільки вже й зле? Чи не бачить вона, що є багато людей, які живуть і втішаються своїм життям, хоча й перебувають у стані падіння. Тому коли людина сама в стані падіння, вона йде слідом за ними. І тоді й сама вона має задоволення від життя, як і вони.
Але про цей стан, падіння, можна сказати, що з цією людиною сталася «дорожня аварія». І зазнала ураження і наразі вона непритомна. Тобто, не відчуває, що вона в стані падіння. А радіє тому стану, в якому перебуває. І само собою, вона не відчуває падіння, тому що забула взагалі, що існує поняття «духовне» в світі, і що слід намагатися досягти злиття з Творцем. І все забуто нею через аварію, що з нею сталася. І само собою, не болить їй наразі падіння.
Тому коли людина перебуває в стані підйому, тоді є в неї можливість думати й боятися, щоб не потрапити, боже збав, у аварію. Тобто, коли вона намагається наразі просуватися до духовного, то щоб не впасти посередині зі свого ступеня.
Тоді як в час падіння людина вже не пам’ятає нічого, тому що не має вона в цьому стані ніякого відчуття духовного. І все це вона може взнати тільки в час ґадлуту. А тому писання й каже нам: «Написано: «І скажи, - попередити великих щодо малих». Тобто в стані ґадлуту, а це період підйому, саме тоді час ставитися уважно до катнуту. Тобто, щоб не прийти до падіння, званого «малі». Бо тільки в час підйому є можливість у людини міркувати про катнут, тобто щоб подумала, якою є причина, що вона приходить до катнуту. Адже людина має знати, що напевно є якась причина, що спричинює падіння. І це те, як я чув від мого батька й учителя: «Проте й те слід знати, що якби була можливість у людини утримати якесь світіння, навіть мале, але якщо воно було б постійним, вже ця людина вважалася б досконалою. Тобто, з цим світінням могла би йти вперед. Тому, якщо зникло в людини це світіння, їй слід жалкувати про втрату. І подібно це до людини, яка посадила зерно в землю для того, щоби виросло з нього велике дерево. Але відразу вийняла зерно з землі. Якщо так, то яка користь з тієї роботи, що посадила зерно в землю? І ще більш за це, - можемо сказати, що видалила із землі дерево зі стиглими плодами і зіпсувала їх. Тобто, якби не витягнула зерно, виросло б з нього дерево з плодами. Та ж сама ситуація і тут, що якби не пропало в людини це невеличке світіння, виросло б з нього велике світло. Тому слід їй жалкувати, що пропало в неї «велике світло».
І зі сказаного ми бачимо, що людина повинна берегти себе різними видами остороги під час підйому. Бо тоді, навіть коли є в неї і невелике відчуття, але якщо зробить все, що в її змозі щоб не втратити його, вона йтиме щоразу вперед.
І це те, що написано: «І скажи, - попередити великих щодо малих». Тобто, в час ґадлуту, а це – період підйому, людина має робити всі розрахунки аби не прийти до катнуту. Тобто – до падіння. І на неї покладено робити розрахунок міри важливості, яку вона відчуває нині, хай то буде навіть тільки невеличкий контакт з духовним.
І вона повинна працювати з собою, щоби вірити, що відчуття це приходить згори. Тобто що це Творець її закликає наразі. І думати, наскільки є важливою річчю те, що Творець кличе її. І, як сказано вище, якщо буде в її змозі утримувати це невеличке відчуття постійно, тоді напевно людина простуватиме вперед, як наведено в прикладі. Бо цей підйом вважається лише зернятком, яке кладуть у землю, але з цього зерняти вийде велике дерево, що дає плоди.
Виходить, що людина має шанувати стан підйому. І уявляти собі, начебто так вона дивиться на кінцеву ціль. Тобто наче вже має вона велике дерево, що приносить плоди. Тоді – як вона берегла б його, щоби люди не зіпсували це велике дерево, так само вона має поводитися аж поки не буде відчувати в своїх органах, наскільки слід наглядати за цим «деревом». Крім того, вона робить усе аби приховати це дерево від людей, щоб не наврочили його.
Так само має людина зберігати це відчуття, що є в неї в стані підйому, щоб чужі люди не «зурочили». Досі йшлося про цінність підйому, а це тільки одна сторона.
Проте, маємо думати також на тему ницості стану падіння. Що зветься, дивитися на другу сторону, - про що слід тут подумати. Тобто, тільки в час підйому людина може обмірковувати стан ницості падіння, що зветься «попередити великих». Тобто, [«попередити»] великий стан, ґадлут, «про малих», - про стан малий, катнут. Інакше кажучи, що людина може втратити, якщо вона прийде до стану падіння. Адже тільки в час підйому вона може зробити розрахунок стосовно «переваги світла із темряви». І це може бути саме тоді, коли є в людини світло. Тоді вона спроможна порівняти світло і темряву. Але не тоді, коли вона перебуває в пітьмі. І це як сказали мудреці (в трактаті «Авот», 5:1): «Десятьма реченнями створено світ. Але чи не міг бути створений одним реченням? Однак – стягнути з грішників, що гублять світ, який створено десятьма реченнями. І дати добру винагороду праведникам, які підтримують існування світу, який створено десятьма реченнями».
І на перший погляд незрозуміло, адже по-простому, «дати винагороду праведникам» можна зрозуміти так, щоб мали вони велику оплату. Але «стягнути з грішників», - чому Він робить так, адже «Творець не приходить з претензіями до створінь». То чому зробив так, щоб було багато страждань?
Проте, існує відмінність. І в плані духовної роботи пояснення буде таким, що коли людина повинна думати, - яке добро вона може втратити, і від якого зла може постраждати, то через два ці чинники вона здобуде потребу зберігати ґадлут, великий стан, тобто час підйому. Бо інакше вона боятиметься того, що буде змушена страждати від стану падіння, і це – «попередити великих про малих».