Ведучий: «Школа не вчить бути щасливим», — так пише 11-річний хлопчик. Рав Лайтман: Ну це вже точно! У школі сьогодні просто демонструють, що сірість, покора, придушення щастя — це нормальний стан. Ведучий: Так. Тобто, в принципі, гаслом школи мало би бути: «Ми повинні навчати дітей бути щасливими»? Рав Лайтман: Так. Ведучий: Так? Ось так? Рав Лайтман: Маємо ростити людей щасливих. Ведучий: Гарно. Рав Лайтман: Потрібна школа, яка навчатиме правильному ставленню до світу, до життя, до товаришів, до вчителів, до батьків. І це не потребує оцінок, які тобі ставлять, а коли тебе навчають — які ти оцінки ставиш самому собі. Ведучий: Оце так! І навіть до маленької дитини Ви можете такі вимоги висувати? Рав Лайтман: До цього треба прагнути. Пояснювати. Щоб вони самі виставляли такі оцінки за предметами, за підручниками… Ведучий: Самі діти? Рав Лайтман: Так. …за наставниками своїми і так далі. Ведучий: Тобто дитина може ось так сказати: «Сьогодні я щось був не в формі. Так? Треба було мені це прочитати, треба мені трохи пропрацювати», — так? Рав Лайтман: Це добре. Ведучий: Страх помилки: школа не вчить, що помилятися можна і потрібно. Це, до речі, 11-річний хлопчик каже. Як Ви вважаєте, потрібно помилятись? Рав Лайтман: Я з ним згоден. Ведучий: Так? Тобто помилка — це важлива річ? Так? І потрібно помилятись? Рав Лайтман: Ну, це неминуче. Ведучий: І що, якщо я помиляюсь? Рав Лайтман: Нічого страшного. Я це виправлю, я на цьому навчуся ще більше, ніж на тому, якби зробив щось без помилки. Ведучий: Тобто це важливіше навіть, ніж коли ти безпомилково рухаєшся? Рав Лайтман: Ми постійно помиляємося і виправляємося, помиляємося і виправляємося. Ведучий: Тролінг, глузування однокласників. І часто в цьому винні вчителі, які виставляють дітей на посміховисько. Рав Лайтман: Треба привчати дитину, якщо ми вже в такому суспільстві знаходимося, як правильно ставитися до суспільства, до оточення. Що це можливо, що це є і буде доти, доки ми не виправимо нашу природу. Що така природа людини — змушує її бути вищою за інших будь-що. Ведучий: І те, що зараз мене принижують, — це природа людини така? Рав Лайтман: Так, це їхня природа, нічого не зробиш. А я маю розуміти їхню природу і якось, у якійсь формі пробачати їх, приймати їх такими, як вони є. А, можливо, і виправляти їх у такий спосіб. Ведучий: А ось скажіть, будь ласка, я маю відчути, що це і моя природа така ж сама, і я також так само можу? Рав Лайтман: Ну, звісно, так. Звичайно. Ведучий: Тобто слова «природа людини», «егоїзм людини» Ви хочете запровадити майже з початкових класів, щоб людина відчувала? Рав Лайтман: І навіть раніше. Ведучий: Обсяг домашніх завдань. «Я вважаю, що домашні завдання не впливають на успішність і освіту дітей», — каже 11-річний хлопчик. Рав Лайтман: Я вважаю, що домашні завдання викликають відразу, ненависть до школи. Ведучий: Це точно. Так. Рав Лайтман: І тому цього не треба. Треба, щоб дитина йшла туди, і чого б її там не навчали і як би не навчали — може, гірше, краще, захопливіше чи ні — але щоб вона поверталася звідти і вже на ній не повисало це домашнє завдання. Ведучий: Тобто щоб цього тягаря не було, так? Що: «мені терміново…, мені потрібно…, як я завтра прийду до школи?» Рав Лайтман: Так. Ведучий: А замість домашнього завдання що має бути? Рав Лайтман: Замість домашнього завдання має бути абсолютно вільний час. Теж якось більш-менш розпланований, але такий, що відчувається як вільний — чим би дитина хотіла себе зайняти. Ведучий: Саме себе? Щоб саме свою нішу знайшов? Рав Лайтман: Так, кожен — у своєму. У нас було дуже багато гуртків у той час. Зараз — навряд. Ведучий: Я не думаю… Були будинки піонерів, гуртки. Рав Лайтман: О! Який був величезний Будинок піонерів. Ведучий: Так. Палац називався, до речі. Рав Лайтман: Так-так. І була величезна кількість гуртків, до того ж усі безкоштовні. Ведучий: Так. Так. Ой! У мене просто тепло пішло. Рав Лайтман: Прийшов, записався туди, куди хочеш. Хоч у кілька! Як завгодно! І ходи, займайся. Ведучий: Пам’ятаєте? Так? Моделювання гурток? Рав Лайтман: Так-так-так. І нічого не платив. Я, зокрема, ходив у гурток фото. І фотопапір, і реактиви — все це було безкоштовно. Абсолютно все безкоштовно! Це так дивовижно! Ведучий: І ще, як викладачі ставились, я пам’ятаю, саме гурткові. З таким теплом! Рав Лайтман: Так-так-так. Там працювали люди з таким характером. Ведучий: Куди ж це все поділося? Що ж у цьому було поганого? Рав Лайтман: Час, Семене, час не той! Ведучий: Як воно так випарувалось усе? Рав Лайтман: Авжеж. Ми потрапили в таку смугу. Ведучий: «Ми потрапили» — називається ця історія. Рав Лайтман: Так. Ведучий: «Школа не готує до дорослого життя», — так вважає цей хлопчик. Рав Лайтман: Я, загалом, думаю, що ніщо не може підготувати до дорослого життя. Ми просто стрибаємо туди, як у воду. Ведучий: У вир, кожуть. Рав Лайтман: У вир, може бути. І все. А там уже випливаємо кожен по-своєму. Ведучий: А що є підготовкою до дорослого життя, якщо ми вже про це говоримо? Рав Лайтман: Тут необхідно створювати особливі, абсолютно чіткі, реалістичні картинки з життя. Ведучий: У школі? Прямо дітям? Так? Рав Лайтман: Так. Ведучий: І щоб вони вчилися з них виходити, з ними працювати і так далі, і так далі? Рав Лайтман: Обговорювати й так далі. Тобто, з іншого боку — давати їм шаблони якісь, але реалістичні. Ведучий: Тобто: як би ти вчинив, якби ти… — і наводиш історію? Знаєте, висновок цього хлопчика дуже цікавий. Хлопчик каже так: «Я вважаю, що головним предметом у школі міг би стати предмет, на якому б нас вчили розуміти один одного. Адже вміння спілкуватися — найважливіше». Рав Лайтман: Це точно. Ведучий: От бачите. Ніби слухає Вас. Рав Лайтман: Зроби його міністром шкільної освіти. І все. Ведучий: І не треба ніяких знань, а потрібно, щоб ось такі висновки були. Рав Лайтман: А всіх цих міністрів посади до школи. Ведучий: Ось це гарно! Це точно!