19. Що означає в духовній роботі, що Творець ненавидить тіла

Почуто в 1943 році, Єрусалим

(переклад з івриту)

Ось, Зоар говорить, що Творець ненавидить тіла. Сказав, що треба прояснити намір щодо бажання отримувати, котре зветься «тілом». А оскільки Творець створив Свій світ ради слави Своєї, як написано: «Все, що зветься Моїм іменем, для слави Своєї створив Я його, утворив його, також зробив його», отже, це суперечить тому, що тіло стверджує, що все існує для нього, тобто лише для власної користі. А Творець говорить навпаки, що все має бути на користь Творця. І через це писали мудреці, що Творець сказав: «Не можемо Я і він мешкати в одному осередку».

Згідно з цим виходить, що головне, що відділяє від того, щоби бути злитим з Творцем, – це бажання отримувати. І це дається взнаки, коли грішник, тобто бажання отримувати для себе, з’являється й запитує: «Чому ти хочеш працювати на користь Творця?» І думають, що воно говорить в формі претензії, як людина, тобто бажає збагнути розумом. Проте, це неправда, адже воно не запитує, для кого людина працює, бо це певно раціональне твердження, адже в того, хто має розум, виникає така претензія.

Отже, претензія грішника є питанням тілесним. Тобто, він запитує: «Що це за робота?» Інакше кажучи, – який зиск буде тобі за ті зусилля, котрих ти докладаєш? Іншими словами, він запитує, – якщо ти не працюєш собі на користь, що буде з цього тілу, котре зветься «бажанням отримувати для себе»?

А оскільки це претензія тілесна, не треба йому відповідати інакше, як тілесною відповіддю, котрою є «притупи йому зуби, – і якби він був там, не був би визволений». Чому? Тому що бажанню отримати для себе – немає йому порятунку навіть в час визволення. Бо суттю визволення буде те, що все набуте увійде в келім віддачі, а не в келім отримання.

А бажання отримати для себе повинно завжди залишатися з нестачею, тому що наповнення бажання отримувати є смертю, буквально. А причина така, як зазначено вище, – що головне в творенні те, що воно було «для слави Творця». (І це є відповіддю на те, що написано, що бажання Його – зробити добро створінням, а не Собі). І пояснення таке, що головне в творінні те, щоб було відкрито всім, що метою творення є дати благо створінням, – а це саме тоді, коли людина говорить, що вона створена для того, щоби славити Творця. Тоді в цих келім розкривається мета творіння, котрою є насолода Його створінь.

Тому покладено на людину завжди перевіряти себе, ціль своєї роботи. Тобто, щоб в усіх справах, котрі людина робить, – чи отримає Творець від цього задоволення. Бо вона бажає тотожності властивостей з Творцем, що зветься «всі діяння твої будуть заради небес». Тобто, що все, що людина робить, вона бажає при цьому, щоб Творець втішався би цим, як написано: «приносити задоволення Створювачу своєму». А з бажанням отримувати треба поводитися, говорячи йому: «Вже вирішив я, що жодного задоволення я не бажаю отримувати через те, що ти бажаєш втішатися. Тому що через твоє бажання я мушу бути відокремленим від Творця, адже розбіжність властивостей призводить до від’єднання та віддалення від Творця».

А надія людини має бути такою, що оскільки вона не може звільнитися з-під влади бажання отримувати, і вона перебуває завжди через це в підйомах та падіннях, – тому людина сподівається від Творця удостоїтися, що Він освітить їй очі, і матиме вона силу зміцніти і працювати лише на користь Творця. І це як написано: «Одне просив я у Творця, її проситиму». «Її», тобто святу Шхіну. І просить, щоб було: «сидіти мені в домі Творця всі дні життя мого». «Домом Творця» називається свята Шхіна. А зі сказаного зрозуміємо те, як пояснили мудреці написане: «І візьміть собі в перший день, – перший в підрахунку гріхів». І треба зрозуміти, – що то за радість, якщо є тут місце для підрахунку гріхів?

І сказав, що ми повинні знати, що є важливість в зусиллі, бо є тоді контакт між людиною і Творцем. Тобто, коли людина відчуває, що потребує Творця, тому що бачить тоді, коли докладає зусиль, що немає нікого в світі, хто міг би врятувати її з того стану, в якому вона перебуває, крім лише самого Творця. І тоді людина бачить, що «Немає нікого крім Нього», немає, хто міг би визволити її зі стану, в якому перебуває, не маючи змоги втекти звідти.

І це називається, що має вона тісний контакт з Творцем. І не здатна людина оцінити цей контакт. Це означає, що треба їй вірити, що тоді вона злита з Творцем, тобто що лише про Творця тоді всі її думки, щоби Він допоміг їй. Інакше людина бачить, що пропала.

Але ж той, хто удостоївся особистого управління, коли бачить, що все робить Творець, як написано, що «Він один виконує і виконуватиме всі дії», то само собою немає людині що додати, і, природно, немає місця молитві, щоби Творець допоміг їй. Адже вона бачить, що навіть без її молитви також все робить Творець. Тому не має вона тоді можливості чинити добрі справи, позаяк вона бачить, що й без неї все що робиться, – все від Творця. Коли так, то вона не потребує Творця, аби допоміг їй зробити щось. І, само собою, немає їй тоді контакту з Творцем, щоб була потреба в Творці в такій мірі, що коли Творець не допоможе їй, вона пропала.

Виходить, що контакту, який був у неї з Творцем, коли докладала зусиль, зараз немає. І сказав, що це подібно до чоловіка, який перебуває між життям і смертю, і просить товариша, щоби врятував його від смерті. Як він просить свого товариша? Певно, всіма силами, що є в його розпорядженні, він намагається ублагати товариша, щоби змилостивився над ним і врятував би його від смерті. І певно, що ні на мить не забуває молити свого товариша, тому що бачить той чоловік, що втрачає своє життя.

Але ж коли просить у свого ближнього щось надмірне, не таке вже й нагальне, тоді прохач не так вже й прикипає до свого товариша, щоб дав йому те, що просить, – не настільки, щоб не відволікатися від нього й від прохання. Виходить, коли йдеться про речі, які не стосуються небезпеки для життя, прохач не так вже й липне до того, хто має що дати йому.

Тому, коли людина відчуває, що вона повинна просити у Творця, щоби врятував її від смерті, в сенсі «грішники за життя свого називаються мертвими», тоді близькість між людиною і Творцем є тісним контактом. Тому у праведника місце роботи – нагально потребувати допомоги Творця, інакше він гине. Цього праведники й прагнуть, тобто, можливості працювати, щоб мати тісний контакт з Творцем.

І зі сказаного виходить: якщо Творець дає можливість для роботи, тоді праведники дуже радіють. Тому й пояснили «Перший у підрахунку гріхів», – бо це для них радість, через те, що мають тепер можливість працювати. Тобто, стали тепер потребувати Творця, і можуть прийти до тісного контакту з Ним, бо не можна входити до палацу царя інакше, як лиш тільки за якоїсь потреби.

І це те, що написано: «І візьміть собі». Саме собі. А сенс в тому, що «Усе в руках небес, крім трепоту перед небесами». Тобто, Творець може дати світло вищого блага, бо це є в нього, але ж пітьму та місце нестачі, – цього немає в Його володіннях.

Проте, є правило, що лише в місці нестачі існує страх перед небесами, і місцем нестачі зветься «бажання отримувати». Тобто, лише тоді є місце для зусиль, коли воно чинить опір. Адже тіло приходить і запитує: «Що це за робота?» І людині нема що відповісти на його питання. То мусить вона прийняти на себе тягар малхут небес вище знання, «як віл у ярмо і віслюк під поклажу», без жодних суперечок. А «сказав – і виконаємо Його бажання». Це зветься – [ви] «собі», тобто робота ця саме ваша, а не Моя. Тобто, робота, до якої ваше бажання отримувати зобов’язує людину.

Але коли Творець дає людині якесь світіння з небес, то бажання отримувати підкоряється і анулюється тоді як свічка перед смолоскипом. І само собою, немає тоді зусиль, бо людині вже не потрібно приймати на себе тягар малхут небес через примус, «як віл у ярмо і віслюк під поклажу». Як написано: «Ті, хто люблять Творця, ненавидять зло». Це означає, що лише з місця зла походить любов Творця.

Іншими словами, в тій мірі, в якій є в людини ненависть до зла, тобто, коли вона бачить, як бажання отримувати заважає їй прийти до реалізації мети, – в цій мірі людина має необхідність удостоїтися любові до Творця. Але ж якщо вона не відчуває в собі зло, вона не здатна заслужити любові до Творця, бо не має потреби в цьому, оскільки має вже задоволення в роботі.

І, відповідно до сказаного, хай не обурюється людина, коли є в неї робота з бажанням отримувати, на те, що воно заважає їй в роботі. І була б вона, певно, більш задоволена, якби бажання отримувати зникло б з її тіла, тобто, щоб не задавало б їй свої запитання, заважаючи їй в роботі виконання Тори та заповідей.

А повинна людина вірити: те, що бажання отримувати заважає їй в роботі, це дається їй згори. Бо з небес дають їй силу розкриття бажання отримувати, тому що саме в час, коли воно пробуджується, є можливість для роботи, щоб мала вона щільний контакт з Творцем, аби допоміг їй перетворити бажання отримувати на «заради віддачі».

І людина має вірити, що від цього походить задоволення для Творця, від того, що людина молиться до Нього, щоби наблизив її до стану злиття, що зветься «тотожність властивостей», яка є скасуванням бажання отримувати, щоб було воно ради віддачі. І про це говорить Творець: «Перемогли мене сини Мої». Тобто, Я вам дав бажання отримувати, а ви просите Мене, щоб Я дав вам замість нього бажання віддавати.

І цим слід пояснити те, що наведено в Ґемарі, як коли рабі Пінхас бен Яїр ішов викупляти бранців, і зустрілася йому річка Ґінай, сказав їй: «Ґінай, розітни води свої і пройду через тебе». Відповіла йому: «Ти йдеш виконати бажання свого Господаря, і я йду виконати бажання Господаря свого. Ти – сумнівно, чи виконаєш, чи ні, а я напевно зроблю це».

І сказав, що пояснюється це так, що той сказав річці, – мається на увазі бажанню отримувати, – щоб дав йому пройти через нього і дійти до рівня виконання бажання Творця, тобто все робити ради принесення задоволення Створювачу своєму. А «річка», тобто бажання отримувати, відповіло йому, що оскільки Творець створив його з такою природою, щоби бажати отримувати задоволення й насолоду, тому не хоче воно міняти свою природу, ту, з якою Творець створив його. І рабі Пінхас бен Яїр розпочав війну з ним, тобто хотів перетворити його на бажання віддачі. Це й називається, що боровся зі створінням, яке Творець створив з природою, що зветься бажанням отримувати, – таким, яким Творець створив його, – що й є суттю створіння, званою «суще з нічого».

І слід знати: під час духовної роботи, коли бажання отримувати підступає до людини зі своїми претензіями, не допоможуть ніякі суперечки і ніякі мудрування, – те, що людина вважає справедливими твердженнями, – не допоможуть їй перемогти своє зло. А, як написано: «Притупи йому зуби», що означає діяти, а не сперечатися. І це зветься, що людина повинна докласти якнайбільше сил шляхом примусу, і це сенс сказаного мудрецями: «Примушують його, поки не скаже – бажаю я!». Тобто завдяки все більшій наполегливості звичка стає другою натурою.

І головним чином треба намагатися, щоб було в людини сильне прагнення досягти бажання віддачі і перемогти бажання отримання. А смисл «сильного прагнення» той, що сила бажання вимірюється кількістю тимчасових затримок і станів спокою. Тобто, перервами між подоланнями. Бо буває іноді, що дається людині пауза посередині, тобто падіння. І це падіння може бути перервою на мить, або на годину, або день, місяць. І потім знову починає працювати над подоланням бажання отримувати, і намагатися досягти бажання віддачі.

А сильним бажанням називається таке, коли пауза не забирає в людини багато часу, і вона негайно знову пробуджується до роботи. І це подібно до людини, яка хоче розбити великий камінь. І бере великий молот, і б’є цілий день безліччю ударів, але вони слабкі. Тобто не б’є по каменю з одного розмаху, а опускає великий молот неспішно. І починає людина скаржитися, що ця робота, розбити камінь, – не для неї, бо певно потрібен тут богатир, який матиме можливість розбити цю брилу. І говорить людина, що вона не народилася з настільки великими силами, щоби бути в змозі розбити камінь.

Але той, хто піднімає цей великий молот і б’є по каменю з розмаху, не повільно, а з великим зусиллям, відразу камінь підкоряється йому і трощиться під молотом. І це «Як сильний молот розтрощить скелю».

Так само в духовній роботі, – щоб ввести клі отримання в святість, – хоча й є в нас сильний молот, тобто слова Тори, що дають нам добрі поради, але якщо він діє не енергійно, а з великими затримками посередині, то людина тікає з поля битви, і каже, що не створена для цього, а для такої роботи потрібен той, хто народився з особливими здібностями до цього.

Однак потрібно людині вірити, що кожен може досягти мети, просто треба йому постаратися, щоби кожного разу намагатися докладати сил подолання все більших, і тоді зможе за короткий час розбити цей камінь.

І ще треба знати, що аби зусилля привело до контакту з Творцем, є для цього дуже важка умова, – щоб зусилля були б для людини пишнотою. Бо пишноту (івр. «hідур») людина вважає річчю важливою. Якщо ж вона не цінує свої зусилля, то не зможе працювати в радості. Тобто, радіти тому, що є в неї нині контакт з Творцем.

І на це натякає етроґ¹, як написано про нього: «плід дерева чудового (івр. «hадар»)», який повинен бути чистим вище його «носа».

Відомо, що є три категорії:

а) чудовий вид (hадар);

б) запах;

в) смак.

Смак означає, що світла проходять зверху вниз, тобто нижче рота, де є піднебіння та смак, тобто світла потрапляють в келім отримання.

Запах означає, що світла йдуть знизу вгору, тобто світла приходять в келім віддачі, за принципом «отримує, а не віддає», нижче піднебіння й горла, що є категорією «І сповнить Він його духом трепоту перед Творцем», як сказано про Машіаха². Відомо, що запах відноситься до носа.

Чудовий вид (hадар) це краса, яка є категорією «вище носа», тобто не має запаху. Це означає, що немає там ні смаку, ні запаху. Коли так, то що є там такого, завдяки чому людина може втриматись? Хай лише пишнота, але ж вона є там. І це те, що підтримує людину.

Ми бачимо в етроґу, що пишнота є в ньому саме до того, як стане придатним до їжі. Але ж коли придатний до їжі, вже не має пишноти. І це аби натякнути нам на роботу «першого дня підрахунку гріхів», як зазначено вище. Тобто, що саме під час роботи, званої «І візьміть собі», тобто духовної роботи в час прийняття на себе тягаря малхут небес, коли тіло опирається цій роботі, тоді є місце радості від пишноти. Тобто, в час цієї роботи дається взнаки її краса. Інакше кажучи, якщо людина радіє цій роботі, це тому, що робота ця для неї є «пишнотою», – чудова, а не знехтувана.

Тобто, буває іноді, що людина зневажає цю роботу – прийняття тягаря малхут небес, що є часом відчуття чорноти. Тоді вона бачить, що немає кому врятувати її з цього стану, в якому перебуває, крім Творця. І вона приймає на себе малхут небес вище знання, як «віл у ярмо і віслюк під поклажу». І має людина радіти з того, що є в неї наразі що віддати Творцеві. І од того, що має вона що віддати Творцю, Він втішається з цього.

Але не завжди має людина сили сказати, що ця робота гарна і зветься пишнотою. І зневажає вона цю роботу. І це є важкою умовою для людини, – мати можливість сказати, що цю роботу вона бажає більше, ніж роботу «білини». Тобто ніж стан, коли не відчуває смак темряви під час роботи. А навпаки, тоді вона відчуває смак в роботі, тобто тоді людина не повинна працювати з бажанням отримувати аби воно згодилось прийняти на себе малхут небес вище знання.

І якщо людина дійсно переборює себе, і може сказати, що ця робота їй приємна, тим, що нині вона виконує заповідь віри вище знання, і сприймає цю роботу як красу й пишноту, – це називається «радістю заповіді».

І це є поняттям, що молитва важливіша за відповідь на молитву. Тому що в молитві є місце для зусилля, і людині потрібен Творець, адже вона сподівається на милосердя небес. І тоді є в неї справжній контакт з Творцем, і перебуває вона в палаці Царя. Але ж коли є відповідь на молитву, тоді вже вийшла з палацу Царя, адже отримала вже те, що просила, та й пішла собі.

І з цього слід зрозуміти написане: «Запахом олії твої запашні, єлей вилитий – ім’я твоє». Олією зветься вище світло, коли воно проливається. Вилитим називається, коли припиняється вище світло і тоді залишається запах від єлея (тобто, запахом називається те, що залишається все ж ознака від того, що в нього було. Але пишнотою називається тоді, коли немає ніякої зачіпки, – навіть згадка не світить).

І такими є Атік та Аріх Анпін³, бо в час, коли розповсюджується світло, називається це Аріх Анпіном, і він є рівнем хохма⁴, тобто відкритим управлінням. А Атік походить від слова «ве-яатек» (і перемістив), і це категорія відходу світла, тобто, воно вже не світить, і це називається прихованням. Адже тоді є протидія облаченню світла, бо це час прийняття «кетер а-мелех» (царської корони), що є категорією малхут світел, тобто малхут небес.

І про це сказано в книзі Зоар, що свята Шхіна сказала рабі Шимону: «Немає місця приховатися від тебе». Це означає, що навіть при найбільш можливому прихованні він також приймає на себе тягар малхут небес з величезною радістю.

А причина цього те, що він прямує лінією бажання віддачі, і коли так – все, що є в нього, йде на віддачу. І якщо Творець дає йому більше, він більше віддає. А якщо немає йому чого віддавати, тоді він стоїть і «лементує як журавель», щоби Творець врятував його від «лихих вод». Тому і в такому стані має він контакт з Творцем.

А сенс того, що ця властивість називається «Атік», – чи не є Атік найвищим ступенем? – це тому, що все, що далі від облачення (осягнення) – то воно вище. І в людини є можливість відчувати в стані, найбільш абстрагованому, що зветься «абсолютний нуль», позаяк там рука (осягання) людини не може служити їй. Тобто, бажання отримувати може триматися лише за те, де є якесь розповсюдження світла. І до того, як людина очистить свої келім, аби не пошкодити світло, вона не здатна на те, щоб світло прийшло до неї у вигляді розповсюдження в келім.

І тільки коли людина йде шляхами віддачі, тобто там, де не присутнє бажання отримувати, як в розумі, так і в серці, там світло може проявитися в абсолютній довершеності, і світло розкривається їй як відчуття, що здатна вона відчути велич вищого світла.

Якщо ж людина ще не виправила келім, щоб були заради віддачі, то коли світло доходить до стану розповсюдження, мусить воно скоротити себе і світить лише в міру чистоти келім. Тому світло виглядає тоді якнайменшим. Отже, коли світло відокремлене від облачення в келім, тоді воно може світити в повній досконалості та ясності, без ніяких скорочень заради нижнього.

Випливає з цього, що робота є важливою саме тоді, коли людина доходить до нуля, тобто коли вона бачить, що скасовує всю свою дійсність та особистість, бо тоді немає жодної влади у бажання отримувати, і лише тоді людина входить у святість.

Слід знати, що «Одне проти одного створив Всесильний». Тобто, в якій мірі є розкриття святості, тією ж мірою пробуджується сітра ахра. Це означає, що коли людина твердить «Усе моє!», тобто, що все тіло належить святості, тоді також і сітра ахра твердить, що навпаки, все тіло повинно служити сітрі ахрі.

Тому людина має знати, що в час, коли вона бачить, що тіло твердить, що воно належить сітрі ахрі, і вигукує з усіх сил відомі питання, тобто «що» і «хто», це ознака, що людина йде дорогою правди, тобто весь її намір – принести задоволення своєму Створювачу.

Тому основна робота – саме в такому стані. І людина повинна знати, що це є ознакою того, що ця робота влучає в ціль. А ознака така, що людина веде війну й посилає стріли в «голову змія», тому що він кричить і висуває претензії «що» і «хто», що означає «Що це за робота у вас?» Тобто, «що ви виграєте з того, що ви працюєте тільки на користь Творця, а не задля власної користі?» А претензія «хто» означає претензію фараона, який твердив: «Хто такий Творець, щоб я слухався Його?» І на перший погляд здається, що претензія «хто» є раціональним твердженням. Адже в звичаях світу, коли говорять комусь: «Іди працювати в нього», людина запитує: «У кого?» Тому, коли тіло твердить: «Хто такий Творець, щоб я Його слухався?» це є твердженням розумним. Але згідно з принципом, що розум не є об’єктом самостійним, він – лише дзеркало того, що існує в наших відчуттях, і так це відображається в розумі, як сказано: «А сини Дана: Хушім…»

Тобто, розум судить (івр. «дан») лиш згідно з тим, що відчуття (івр. «хушім») надають йому вдивлятися й винаходити якісь способи й прийоми, щоб відповідати вимогам відчуттів. Тобто, те, чого вимагають відчуття, розум старається роздобути для них те, що потрібно їм, однак розуму самому по собі – не потрібні ніякі вимоги. Тому якщо є у відчуттях вимоги віддачі, то розум працює в напряму віддачі, і не задає питань, адже він лише обслуговує відчуття.

І подібний розум до людини, що дивиться в дзеркало, побачити, чи вона не забруднена. І всі місця, в яких дзеркало показує, що вона забруднилася, людина йде митися й чистити, адже дзеркало показує їй, що є в неї на обличчі щось потворне і треба це почистити.

Однак, найскладніше – це дізнатися, а що ж вважається потворним, – чи це бажання отримувати, тобто те, що тіло вимагає все робити лише для власної користі, або бажання віддавати є річчю гидкою, яку тіло не здатне витерпіти. І розум не в силах цього з’ясувати, на зразок дзеркала, що не може сказати, що є потворним, а що є гарним. А все це залежить від відчуттів, бо лише вони визначають це.

Тому, коли людина призвичаює себе працювати з примусу, – працювати у віддачі, тоді також і розум діє по лінії віддачі. І тоді нереально, щоби розум запитав «хто?», коли відчуття вже звикли працювати на віддачу. Тобто відчуття вже не задають питання: «Що це за робота?», оскільки вже працюють заради віддачі, і, само собою, розум не питає «хто?»

Виходить, що головні зусилля – в «Що це у вас за робота?» А те, що людина чує, що тіло все ж ставить запитання «хто?», так це тому, що тіло не хоче аж надто принижувати себе. І тому питає: «хто?», що виглядає так, ніби висуває розумну претензію. Однак істина в тому, що головна робота, вона – в «що?»