І був вечір, і був ранок
стаття 36, 1985
Про вислів “І був вечір, і був ранок”, говорить Зоар ([розділ] Берешіт, 3, стор. 96, і в [коментарі] “Сулам”, пункт 151), і ось його слова: “Те, що говорить писання “І був вечір”, походить з боку темряви, тобто малхут. “І був ранок”, походить з боку світла, і це - Зеїр Анпін.
Тому написано про них: “день один”, аби вказати на те, що вечір і ранок - як єдине тіло, і обидва створюють день.
Рабі Єгуда сказав: “Що мається на увазі?”. Запитує: “Тим, що “І був вечір, і був ранок” вказує на поєднання ЗОН, бо з них двох виходить світло дня, тому, після того, як Писання повідомляє про це в перший день, - який сенс в тому, що про кожен день написано: “І був вечір, і був ранок”? І відповідає: аби знати, що немає дня без ночі, і немає ночі без дня, і не буде від’єднання одного від іншого. Тому повторює Писання, щоб повідомити нам це стосовно кожного дня. Аби вказати: неможливо, щоб трапилось колись, що буде світло дня без передування мороку ночі. І, також, не може бути нічної темряви, яка не принесла б за собою світло дня, бо не розлучаться одне з одним ніколи”; кінець його слів.
І треба зрозуміти сказане вище з точки зору духовної роботи: що означає світло, і що означає темрява. І чому не може існувати день інакше, як тільки [складаючись] з обох разом, - тобто зі світла й темряви утворюється для нас “день один”. Тобто, “день один” складається з них обох.
Це означає, що день починається, коли починає наставати темрява, - тоді вже починається порядок народження [поняття] “день один”. І треба зрозуміти, як можна сказати слово “день” про тьму, бо коли настає темрява, - я можу вже починати рахувати час дня.
Ось, відомо, що після скорочень і виходу світла, яке було у вищих світах, і після другого скорочення, і після розбиття, утворювалася система кліпот, аж поки місце БЄА розділилося на дві категорії. А саме, з середини і вище була БЄА святості, а з середини її та нижче зробилося місце постійного відділу кліпот, як пояснено у “Вченні десяти сфірот” (ч.16, стор.1938, пункт 88).
І від цього походить унизу, в цьому світі, [те], що “диким ослям людина народжуватиметься”, - і немає в неї ніякого відчуття нестачі духовного. Згідно з цим, - звідки ж з’являється у людини відчуття й нестача духовного? Настільки, що, скажімо, є в неї відчуття пітьми, яке зветься в неї “ніч”, в тому, що вона відчуває, що є віддаленою від Творця? Тож ми повинні знати, що в той момент, коли людина починає відчувати, що вона віддалена від Творця, - вже починає вірити, якоюсь мірою, в реальність Творця. Інакше, як можна сказати, що людина віддалена від чогось, що не існує в світі? Отже, повинна вона сказати, що є якесь світіння звіддалік, яке світить їй в такій мірі, аби вона відчула, що віддалена від Творця.
Виходить, згідно зі сказаним вище, що відразу ж, як починається темрява, - тобто відчуття існування тьми, - негайно починає світити, якоюсь мірою, світло. А міра світіння дня пізнається тільки зі стану відокремленості. Це означає, що людина відчуває нестачу, - що немає в неї світла Творця, аби світило їй в категорії позитивності. А світить їй світло властивістю нестачі, яку зараз людина починає відчувати, бо бракує їй світла Творця, що зветься “день”.
Але ж той, кому не світить світло дня, - він не відає абсолютно, чи існує така реальність, коли людина має відчувати брак світла Творця, яке зветься “день”.
І, скажімо, в однієї людини, тобто в одному тілі, буває іноді, що вона відчуває стан темряви, - тобто що вона віддалена від Творця, і прагне наблизитися до Творця, відчуваючи муки тим, що вона віддалена від Творця.
І питання таке: хто спричиняє людині, аби турбувалася про духовне? А іноді - відчуває морок і страждання, коли бачить, що іншому щастить в матеріальному, у майні й у житті, а вона позбавлена [всього] і в плані заробітків, і в плані пошани. І людина бачить сама, що, по-правді, вона талановитіша за іншого, і що стосується хисту, і стосовно родовитості - належить їй більше шани, а в дійсності вона стоїть багатьма щаблями нижче за іншого, і це - найбільше їй болить.
І тоді не має людина ніякої належності до духовного. І, навіть, не пам’ятає вона, що було колись: коли вона сама дивилася на всіх товаришів, з якими вчилася разом, коли бачила їх, їхні уболівання - про що вони дбають аби прийти до досконалості в житті? Виглядало в її очах, неначе малі діти, які не в змозі зробити цільовий підрахунок, а все, що бачать їхні очі, - до того вони й прагнуть. Часом розуміли, що головне в житті - гроші, а іноді усвідомлювали, що головне в житті це отримати шановний статус серед людей тощо.
А нині й вона знаходиться точнісінько в тих реаліях, з яких сміялася, і зараз відчуває вона, що немає в неї жодного сенсу в житті, а визначатиме вона досконалість, надію і спокій в житті на тому ж рівні, що й вони вирішували, - що це зветься метою життя!
То як же воно насправді? А так: зараз Творець змилосердився над людиною і освітив для неї стан “день”. І день цей починається з негативного стану. Тобто, те, що почала світити в її серці категорія темряви, зветься початком світанку дня.
І тоді починають утворюватися в людині келім, які будуть підготовлені, щоб світив у них день в позитивному аспекті; і це - світло Творця, бо починає відчувати любов Творця, і починає відчувати смак Тори і смак заповідей.
І з цього зрозуміємо слова Зоар, які наведені вище, що саме між ними обома створюється “день один”, як написано: “Тому написано про них: “день один”, - вказати на те, що вечір і ранок, вони - як єдине тіло, і обидва утворюють день". І, також, те, що сказав р.Єгуда, - що “тому знов і знов Писання повідомляє нам це стосовно кожного дня. Аби вказати: неможливо, щоби трапилось колись, що буде світло дня без передування мороку ночі. І, також, не може бути нічної темряви, яка не принесла б за собою світло дня, бо не розлучаться одне з одним ніколи”.
Тож, як сказано вище:
а) згідно з правилом - немає світла без клі;
б) щоби створити клі, - також потребуємо світла, яке зветься “день”.
Але ж треба зрозуміти, - чому, якщо людина вже удостоїлась трохи “дня” в стані негативному, - тобто відчуває, що все життя її [існуватиме] лише тоді, коли удостоїться злиття з Творцем, - то щодо цього вона починає відчувати страждання через те, що є віддаленою від Творця, як сказано вище?
Якщо так, то хто спричинює, щоби впала людина зі стану свого підйому? Тобто, - адже все життя її повинно полягати лише в житті духовному, і на це всі сподівання її! І, раптом, впала в стан ницості, в стан, з якого завжди сміялася, - з тих людей, всі надії життя яких це дістати наповнення, щоби наситити тваринні жадання. І тепер вона сама знаходиться разом з ними, і живиться від того ж покорму, яким харчуються й вони.
І, ще більше, ніж за це, маємо дивуватися [з іншого], - як забулося в серці людини те, що колись була в стані підйому, як згадано вище? Щоби бути зараз в стані забуття в такій мірі, що й не згадує, як вона дивилася на цих людей, між якими зараз перебуває? Іншими словами, що є в неї нині лише їхні прагнення, - настільки низького рівня! - і не соромиться сама себе. Як це наважилася вона увійти в таку атмосферу, від якої завжди тікала? Тобто, про те повітря, яким вони вільно дихають, завжди казала вона, що це повітря, яке душить святість, - а зараз вона перебуває між ними, і не відчуває ніякої вади в них.
А відповідь така: ось, Писання говорить (Псалми, 1): “Щаслива людина, яка не слідувала пораді нечестивців”. І маємо зрозуміти, що означає “порада нечестивців”.
Відомо, що запитання грішника, яке наведено в Агаді: “Що це за робота у вас?”. І пояснив батько і вчитель мій [Бааль Сулам], що сенс в тому, що коли людина починає працювати заради віддачі, з’являється запитання грішника, і питає: “Що буде тобі з того, що ти не працюєш задля власної користі?”.
І коли людина сприймає таке питання, вона починає тоді міркувати: може й дійсно він має рацію? І тоді вона падає в його тенета. Згідно з цим і маємо пояснити [вислів] “Щаслива людина, яка не слідувала пораді нечестивців”. Це означає, що в час, коли прийшли до людини нечестивці, і порадили їй, що не варто працювати, якщо вона не бачить, що з цього вийде зиск для її власної користі, - вона не слухає їх, а посилює свою роботу, і каже: "Зараз я бачу, що йду шляхом правди, а вони хочуть збити мене з пантелику". Виходить, ця людина, коли переборює, щаслива.
А потім говорить текст [цитованого вище псалма]: “І на шляху гріхів не стояла”. І треба пояснити, що це - "шлях гріхів", де, говорить, “не стояла”. Зміст “гріха”: як ми з’ясували (в статті 54), гріх, - це якщо людина порушує [заборону] “не додавай”. Тобто, істинний шлях - такий, коли треба йти вище знання, що зветься категорією віри. А протилежність йому - це категорія знання, коли тіло розуміє, що завжди, коли немає в нього іншої можливості - лише [тоді мусить] вірити в категорії “вище знання”.
Тому в той час, коли людина відчуває якийсь смак в роботі, і бере це як підтримку, і каже, що тепер вона вже не потребує феномену віри тому, що є в неї вже якась таки основа, - відразу ж вона падає зі свого рівня. А людина, яка остерігається цього, і не зупинилася навіть на мить малу, подивитися: чи варто, може замінити свою основу? - це зветься, що вона щаслива тому, що на шляху гріхів не стояла, - заглядаючи на їхній шлях.
І потім говорить Писання [продовження того ж псалма]: “І в засіданні глузіїв не сидів”. І треба знати, що таке “засідання глузіїв”. А це - ті люди, які проводять свої дні беззмістовно, які не сприймають своє життя всерйоз, щоби кожна мить була вартісною в їхніх очах. А сидять та думають про інших: чи інші люди - “в порядку” і наскільки вони повинні виправити свої вчинки. А на себе не зважають, - аби потурбуватися про своє життя, - і це заподіює їм усі падіння.
А Радак пояснює: глузії - свідомо хитрі, на зло, і приписують хиби й вади людям, і розкривають таємне один одному. І це стосується людей-гультяїв, нероб-балакунів. І тому сказано: “І в засіданні глузіїв не сидів”. І це - причина [духовних] падінь.