Повернення

Стаття 27, 1985

(переклад з івриту)

Ось в Зоар (глава «Насо», 28) сказано так: «Заповідь ця є заповіддю повернення. І це – біна. А що таке біна? Це літери бет-нун юд-гей (син Творця). І цей син, він є літерою вав, що злитий з нею і отримує від неї мохін юд-гей. І кожен, хто повернувся в каятті, він неначе повернув літеру гей, яка є малхут, до літери вав, яка є бен юд-гей і довершується нею АВАЯ».

І ще в Зоар (глава «Насо», 29): «Бо літера гей, напевно вона є сповіддю словами. А сенс цього: «візьміть з собою слова й поверніться до Творця, скажіть Йому – і довершимо «[жертовними] биками» уст наших. Бо ясно, що коли людина грішить, це призводить до того, що віддаляється гей від вав. І через це зруйновано Храм, і віддалилися Ісраель звідти і розсіяні серед народів. І через це кожен, хто повертається до Творця, викликає повернення гей до літери вав».

І ще в Зоар: «І це повернення називається життям. І це повернення, яке є малхут і гей з АВАЯ, називається життям, як написано: «Бо від Нього – результати життя», що є душами Ісраеля, які є результатами малхут, що зветься життям. Вона – пара, що виходить і входить з вуст людини, без труда і без зусилля, що є суттю літери гей слова гібар’ам (створенні їх), бо літера гей вимовляється устами набагато легше за всі літери. І про неї сказано, що «всім, що виходить з уст Творця, житиме людина». Бо малхут називається «те, що виходить з уст Творця». І вона «на голові людини», тобто «і на голові моїй Шхіна Вишнього». І про неї сказано: «І образ Творця бачив», бо малхут зветься «подобою Творця», а також «як подоба ходить людина».

І ще в Зоар: «І оскільки вона на голові людини, не можна людині пройти чотири лікті з непокритою головою. Бо якщо вона відходить від голови людини, відразу відходить від неї життя».

І ще в Зоар: «Однак, певно, що на цій формі літери гей засновувалися: «Дар добрий є в Мене в скарбниці Моїй, і ім’я йому – субота». Бо субота – це малхут, коли вона піднімається до біни. І коли ця малхут, яка є суттю суботи, перебуває над Ісраелем, немає їм ні зусиль, ні поневолення. І в ній душа, що трудилася й докладала зусиль, - «припинив роботу й відпочив». І слід зрозуміти всі ці імена, котрими Зоар називає малхут:

1. Що означає, що малхут зветься «гей», і вона «пара без труда і без зусилля», адже є правило: «Знайшов і не трудився – не вір»?

2. Що означає, що малхут зветься «життям», а в кількох місцях в Зоар називають малхут «властивістю суду», від якої походить категорія смерті?

3. На що вказує те, що малхут називається «устами Творця»?

4. Що означає, що вона «на голові людини»?

5. Що означає, що малхут називається «образом Творця», як написано: «Образ Творця бачив»?

6. Що це, що малхут називається «подобою», бо написано «як подоба ходить людина»?

І для того, щоб з’ясувати все сказане, слід зрозуміти спершу всю справу мети творіння, тобто весь той зв’язок, який має бути у створінь, щоб зв’язалися з Творцем. Адже круг цього полюса обертаються всі наші зусилля і покарання, які бувають, якщо не збираємося виправляти це. А також це є всією винагородою, яку ми отримуємо, коли створіння зв’язуються з Творцем.

Відомо те, що метою творіння є «дати благо Його створінням». Але для того, щоб не було «хліба сорому», що є [потребою] тотожності властивостей, бо розбіжність властивостей в духовному називається «віддаленням», а тотожність властивостей зветься «зближенням», тому, хоч Його бажання дати благо створінням є безмежним, все одно утворився стан тотожності властивостей, тобто щоб отримувати добро та насолоду лише за умовою, щоб було це ради принесення задоволення Творцю.

І з цього походить для нас феномен зусилля, тобто треба утворити екран для того, щоб змогли отримувати добро та насолоду ради віддачі. І це є коренем зусиль, що існує для нас, і написано в «Загальному вступі до книги Панім меїрот у-масбірот» (п.3) так: «І знай, що екран, який в клі малхут, є коренем темряви, і це – сила затримання, що існує в екрані щодо вищого світла, щоб не розповсюджувалося в четвертій стадії. І це є також коренем зусилля ради отримання винагороди, бо поняття зусилля є категорією дії не за бажанням. Оскільки «робітнику тільки відпочинок приємний», але через те, що господар платить йому винагороду, виходить, що він скасовує своє бажання перед бажанням господаря»

Отже все, що нам слід робити, тобто робота, яка тільки й покладена на нас, - це те, як написано: «…те, що створив Творець робити», де поняття створив є тим, що ми відносимо до Творця, і це через бажання дати благо Його створінням, і з цього «створив» походять для нас розбрат і розбіжність властивостей. Але завдяки робити, тобто з нашою роботою, яку ми виконуємо для того, щоб прийти до рівня «ради віддачі», ми знову наближаємося до Творця в плані тотожності властивостей.

І це є поняттям співпраці, яка є у створінь з Творцем, як написано в Зоар: «І сказати Сіону: ти – народ Мій». Читай не амі ата (народ Мій ти), а імі ата (зі Мною ти), що означає бути у співпраці зі Мною». Тобто, як зазначено вище, Творець дає бажання отримувати, що є хісароном, який Він створив, званим «темрява», як написано: «І творить темряву», і це приходить від сили Його бажання давати благо. А створіння повинні надати екран, і завдяки цьому виходить для нас стан тотожності властивостей, бо лише тоді є в нас келім, підготовлені для отримання вищого блага, що приходить від властивості «дати благо Його створінням». Виходить, те, що створив, – це приходить згори, робити – приходить від нижніх.

І ось, в питанні зусилля ми знаходимо два аспекти:

1. Робота і винагорода – це дві окремі речі, де робота не там, де винагорода, тобто час роботи окремо, а час винагороди – окремо.

2. Коли робота і винагорода в одному місці і в один час. Бо поняття «зусилля» – це коли потрібно зробити якийсь рух. А рух також буває двох видів:

а) зусилля тіла;

б) зусилля розуму.

3. Внутрішнє зусилля. І воно найважче. І це тоді, коли людині потрібно працювати розумом і виконувати дії, які проти розуму і логіки. Тобто людині необхідно анулювати свій розум, а це зветься, що розум зобов’язує її діяти так і так, а вона виконує дію, анулюючи свій розум, те, що він розуміє, - бо це ж істинно на сто відсотків згідно з його розумінням, - і все одно людина скасовує його, і це – істинне зусилля.

І повернімося до поняття зусилля. Візьмемо, наприклад, як коли людина робить якийсь рух, то це для того, щоб отримати щось за цей рух, інакше залишилася б в стані спокою, адже з боку створіння людина прагне до спокою. І з’ясовано сенс цього в ТЕС (Внутрішнє споглядання, част.1, п.19): «А це тому, що наш Корінь не має руху, а притаманний Йому спокій, і рух не існує в Ньому абсолютно».

І це ми бачимо з тих величі, важливості й нагальності, що відчуває людина стосовно винагороди, – в цій мірі вона здатна докласти зусиль. Але якщо людина знайшла б якийсь прийом, щоб змогла отримувати винагороду без роботи, відразу ж поступилася б зусиллям, бо для неї зусилля – це лише засіб досягти винагороди. Тому, якщо може досягти винагороду в інший спосіб, тобто не завдяки роботі, тоді людина думає: навіщо це їй працювати дарма, адже не отримує ніякої винагороди за свою роботу. Адже те, що дадуть їй за роботу, вона може досягти не працюючи. Виходить, що людина (залишається) без оплати, а як сказано, без винагороди неможливо працювати. Тому вона відмовляється від роботи.

І це зветься, що «винагорода і робота перебувають тоді в двох місцях, у двох точках часу». Бо робота, вона, наприклад, на фабриці, а винагорода - це те, що людина отримує зарплату в касі. І в різні часи, тобто час роботи окремо, і час отримання винагороди окремо. Бо робота, вона увесь час і кожну мить, а винагороду отримує лише під кінець дня, коли закінчує роботу, як написано: «Не визискуй найманого робітника, в день його роботи віддай оплату до заходу сонця». Але є іноді, що робота і винагорода – в одному місці і в той же час. І це тоді, коли сама робота є винагородою, і не сподівається, що дадуть йому іншу оплату за його роботу. Тобто кожен рух, який тіло робить, як сказано вище, - воно не спроможне зробити жодного з них без оплати. Тоді як тут, коли його робота є винагородою, виходить, що отримує оплату там, де працює. І також він отримує оплату в той же час, коли працює. Отже, не треба йому чекати на інший час, коли дадуть йому винагороду, як в кінці дня, як сказано, а за кожне зусилля отримує оплату відразу ж на місці.

Приклад. Приїжджає в Ізраїль якийсь хасидський лідер. Скажімо, наприклад, якщо приїжджає Любавицький ребе. І, зрозуміло, йдуть зустрічати його всі його хасиди, і є в нього якийсь невеличкий пакунок в руці, і вибирає якогось хасида, щоб той відніс цей пакунок до таксі. А потім виймає рабі купюру в сто доларів і дає тому за його роботу, що відніс пакунок до таксі. Певно, що його хасид не захоче брати гроші. І рабі запитає його: «Чому ти не хочеш отримати гроші, може це замало? Адже простий носильник, не з хасидів, і не знає, хто такий рабі, і не знає, що я людина шанована, якби дав я йому десять доларів, він би мені красно дякував. А я даю тоді вдесятеро більше, ніж простому носильнику, а ти не бажаєш узяти».

Отже, що маємо сказати про це? Що його хасид не хоче отримувати від нього оплату за роботу носильника, оскільки йому дійсно відомі велич та важливість рабі, і рабі обрав його, щоб він прислужився йому, і це – велика винагорода, що має величезну цінність. Так, що якби хтось з хасидів міг би купити в нього цю службу, яку рабі дав йому, щоб слугувати йому, то він, зрозуміло, сказав би тому: «Усі багатства світу не мають для мене цінності порівняно з цією послугою, яку рабі дав мені виконати й обрав мене з усіх».

І тут ми бачимо, що зусилля і винагорода, вони в одному місці і в той же час. Бо під час [звичайної] роботи, тобто тоді, коли він несе вантаж на собі, і йому необхідно отримати винагороду, тому що без оплати неможливо працювати, а немає якоїсь винагороди в іншому місці. Тобто робота – це пакунок, який він несе. А винагорода його буде в іншому місці, і це – гроші, або в інший час, тобто після закінчення роботи він отримає оплату.

Але тут робота й винагорода в одному й тому ж місці. Робота його в тому, що він несе пакунок, і винагорода також в тому, що несе пакунок свого рабі, і тому не треба давати йому щось інше, що називалося б оплатою. А сама робота, те, що він несе пакунок свого рабі, це й є його оплатою. Також це те, що зветься «в той же час», тобто в той же момент, коли він працює, він отримує винагороду, і неможливо сказати тут, що він отримає оплату після того, як закінчить свою роботу, бо він отримує оплату буквально в ту ж мить. Так, що неможливо розділити тут між часом роботи і часом оплати, тому що вся його оплата – це служба, якою він служить рабі, і втішається він цією службою більше, ніж усіма багатствами світу. Виявляється тут нова річ, адже не може бути, щоб сталося так, щоб отримувала людина оплату кожну мить за свою роботу, а завжди оплата чекає її в кінці роботи, як написано: «Сьогодні виконати їх і назавтра отримати винагороду за них». А тут – зовсім інше, тобто і робота, і винагорода співіснують разом.

І, згідно з цим, виходить, що сама «робота не зветься зусиллям», щоб отримати за неї оплату. Тільки тоді, коли робота і винагорода, вони в двох різних місцях і в двох моментах часу, - тоді робота називається «зусиллям». Тобто коли робота є лише засобом для отримання оплати. Тому, якщо була б у людини можливість відкинути засіб і відразу ж прийти до мети, то навіщо їй потрібен засіб. І оскільки всією метою є винагорода, то вся увага людини зосереджена тільки на винагороді. І дивиться завжди, як би працювати менше і заробити більше. Тоді як коли робота і оплата одночасно – ця робота не зветься зусиллям, щоб можна було б сказати, що людина хоче позбавитися роботи, - адже і робота, і оплата в одному місці і одночасно, оскільки вона радіє тому, що служить поважній людині.

І, згідно з цим, виходить, що зусилля в Торі та заповідях існують тільки тоді, коли людина тягне на собі тягар Тори та заповідей як носильник, який несе пакунок рабі і не знайомий з величчю рабі. Тоді він завжди торгується і бажає оплату більшу, ніж те, що рабі дає йому за його клопоти, як сказано вище у прикладі про Любавицького ребе. Тобто хасид, який бере той пакунок, що рабі дає йому, оскільки він знає важливість і велич рабі, тому він не бажає ніякої оплати від нього, а величина винагороди виміряється згідно з тим, наскільки він визнає велич і важливість рабі, - настільки він отримує додаткову оплату. Бо при тому, що існує з боку природи велике задоволення, коли обслуговують важливу людину, але, напевно, також існує і відмінність в мірі важливості. Адже якщо людина служить комусь найважливішому в місті, при тому, що має вона задоволення, але це не дорівнює тому, якби вона знала, що служить людині, найважливішій у державі. А тим більшим є її задоволення, якщо вона знає, що служить людині найбільшій у світі, - тоді її насолода нескінченна.

Виходить, те, що людина докладає зусиль, працюючи в Торі та заповідях, це тому, що бракує людям важливості та величі Творця. І це зветься мовою Зоар, що всі думки людини мають бути лише щоб «підняти Шхіну з пороху», бо все духовне для людини перебуває в прихованні, коли не відчуваємо важливості того, на Кого ми працюємо, Кому ми служимо. Тому, коли відчуваємо труднощі в роботі, то робота ця у нас примусова, тобто зветься «зусиллям», оскільки винагорода не в місці роботи.

Тобто тим, що людина працює примусово, вона сподівається отримати оплату іншим часом і в іншому місці. А оскільки винагорода віддалена за часом від роботи, тому є в людини час подумати, що вона наразі працює, а потім отримає оплату, отже, є час, де існує робота. І це зветься «зусиллям». Тоді як коли відчуває важливість роботи, тобто відчуває, кому вона служить, тоді винагорода – в місці роботи. Така робота не називається зусиллям, бо робота і оплата, вони в той же час і в тому ж місці, - і це не зветься зусиллям.

І це ми можемо визначити, як сказано вище, що тут, де робота і винагорода в одному місці, виходить, що сама робота є метою. Тому людина не захоче поступитися роботою. Бо у світі прийнято, що метою не поступаються, а тільки засобами можна поступитися. Тому в час, коли оплата й робота, вони в одному місці і в один час, людина не може відмовитися від роботи, бо якщо поступиться роботою, вона відмовиться від оплати, оскільки вони в одному місці.

Тоді як коли людина працює як носильник, як це в наведеному прикладі, то оскільки є зусилля, - адже робота і оплата в різних місцях, - то людина хоче позбавитися зусиль, бо вони лише засіб для отримання оплати, а вона бажає винагороди. Наприклад, людина працює аби досягнути світу прийдешнього, тоді вона готова поступитися роботою, тобто якщо дадуть їй майбутній світ без її роботи, бо тільки мета їй і потрібна, а не засоби.

Те ж саме слід розрізняти в подарунку. Шанована людина дає комусь подарунок. Отримувач подарунку розрізняє в цьому подарункові дві речі:

а) що той любить його, інакше не давав би йому подарунок;

б) сам подарунок.

Також і тут маємо роздивитися ті ж самі категорії, тобто, що є метою і що є засобом. А також [отримувач] визначає важливість дарителя, і якщо даритель є людиною важливою, тоді любов є метою, а подарунок тільки засіб, і завдяки подарунку розкривається тут любов. Виходить, що і тут він готовий поступитися подарунком, а не любов’ю. Тоді як коли даритель є людиною простою, тоді подарунок є метою, а любов – засобом, і може поступитися любов’ю, бо головне, щоб той давав йому подарунки. А отже, чи він дає, чи він отримує, завжди ведеться той самий розрахунок важливості людини.

Отже, досі ми говорили про винагороду і роботу, але є ще одне поняття, тобто покарання. Мається на увазі, якщо людина не виконує Тору та заповіді, вона дістає за це покарання. Але також і тут слід розрізняти, чи покарання в тому самому місці, де порушує закони, або ж покарання в іншому місці і в інший час.

І візьмемо, наприклад, винагороду й покарання по відношенню до законів держави. Той, хто порушує закони держави, отримує покарання, і покарання його, воно не в тому ж місці і не в той же час. Людина, яка вкрала майно ближнього свого, і відомо, що саме вона – злодій, тоді вона дістає покарання, скажімо, арешт або мусить сплатити грошима. Але все це не в одному місці і не в той же час. А якщо невідомо, що саме вона є крадієм і тому подібне, - ніколи не буде покарана. Те ж саме ведеться також і щодо тих, хто переступає закони Тори. І все ж є велика відмінність між тими, хто порушує закони Тори і тими, хто порушує закони держави. Щодо відкритої частини, тобто діянь в Торі та заповідях, коли кожна людина може бачити те, що інший робить, в цій частині також порушення і покарання не в одному місці й у той же час. Адже коли людина вчинить злочин, і є свідки, які бачили, тоді вона отримує покарання за злочин, що скоїла. Наприклад, вона їла свинину, і є свідки цього. І потім суд дає присуд, що належить за цей злочин покарання палицями. Виходить, що порушення і покарання, вони в двох місцях і у двох точках часу, як це й у тих, хто порушує закони держави.

Але в плані духовної роботи людини – увійти у внутрішню суть Тори, що зветься «прихованою частиною», там справа саме в прихованні намірів, коли жоден не може побачити внутрішню роботу людини, бо не знає що є в серці ближнього. Якщо скажімо, наприклад, приходить якийсь чоловік і каже: «Я хочу дати велику пожертву для учбового закладу, де вивчають Тору, але я бажаю, щоби встановили б мені великий камінь в цьому закладі, щоб там було написано, що я дав велику пожертву, а також оприлюднити в пресі, що я дав цю велику суму, щоб шанували мене в будь-якому місці, де я з’явлюся».

Тоді, напевно, можна сказати, що цей чоловік великий благодійник, але не можна сказати, що його наміром є бажання підтримати тих, хто вивчає Тору, а примішана в цю підтримку також любов до шаноби, що зветься «себелюбством». Але істинний його намір прихований від нас, бо може бути, що він насправді бажає лиш тільки дати підтримку тим, хто вивчає Тору, а для того щоб ті люди, які отримують гроші від нього, не вшановували його, - він показує їм себе, наче він насправді бажає слави, і хоче дати пожертву грошима через те, що бажає поміняти пристрасть до грошей на пристрасть до шаноби, тож само собою, не поважатимуть його.

Це – між людиною та її ближнім, коли слід розрізнити між відкритим та прихованим. А тим більше між людиною та Творцем, бо там, напевно, є велика різниця. І мудреці сказали: «Завжди хай займається людина Торою та заповідями хай би і ло лішма, бо із ло лішма приходять до лішма» (трактат «Псахім», 50:2). Отже, у виконанні заповідей і у вивченні Тори є велика відмінність між частиною відкритою, тобто дією, і частиною прихованою, тобто наміром. Бо немає жодної людини, яка мала б можливість побачити намір. Адже дія, яку людина виконує у взаєминах між собою та Творцем, немає там когось між ними, хто перевірив би, який в неї намір, бо зазвичай кожен займається своїми справами і немає йому часу робити розрахунки щодо ближнього. Виходить, про свій намір тільки сама людина думає. Тобто, коли вона працює ло лішма, сподіваючись на винагороду, тоді її робота і її винагорода не в одному й тому ж місці і не в той же час. І тут, коли ми говоримо про покарання, то порушення і кара не в одному місці і не в той же час, бо покарання людина отримує після того, як скоює порушення, і потім дістає покарання, - кару в цьому світі, або кару в світі прийдешньому. І це ведеться тільки в частині «ло лішма».

Тоді як у тих людей, які працюють з наміром, тобто щоб почати спрямовувати намір щодо всіх своїх діянь на «заради віддачі», - для них винагорода й покарання існують в одному місці і одночасно. Бо те, що не може спрямувати свою дію на принесення задоволення Творцю, є для неї покаранням, і не потрібно, щоб давали їй іншу кару, бо немає для людини більших страждань, ніж ті, коли вона бачить, що ще віддалена від Творця.

І доказом цьому є те, що немає в неї ще любові до Творця, щоб захотіла вона вшанувати Його. І все це тому, що людина перебуває в стані «ахораїм і приховання» від Творця, і це те, що болить їй, і це є карою для неї. І тут також і винагорода для неї, якщо має вона любов до Творця і бажає давати Йому задоволення. Але це, як зазначено вище, саме у тих, хто бажає прийти до роботи виключно заради небес, а не в «ло лішма», - про цих можна сказати, що покарання і винагорода, вони в тому ж місці і в той же час.

Але в широкому загалі покаранням називається саме коли вони в різних місцях, бо загалом у світі виконанням Тори та заповідей називається саме відкрита частина, тобто лиш тільки дія, що зветься «відкритим», тому що в плані дії все відкрито всім, те, що людина робить і те, що вона каже. А щодо відкритої частини ми з’ясували вище, що там і винагорода, і покарання у різних місцях.

І разом з усім сказаним вище, почнемо з’ясовувати слова Зоар, про які ми поставили шість запитань. Ось відомо, що малхут - це остання літера «гей», що в імені АВАЯ, звана «четвертою стадією прямого світла», властивість якої – отримувати ради отримання. І всі виправлення, які ми повинні зробити завдяки Торі та заповідям, усі вони щоби виправити її, щоб властивість отримання, що є в ній, була б заради віддачі, і це зветься «злиттям з Творцем». Але коли її намір не ради віддачі, вона робиться віддаленою від Творця. І відомо, що все, що ми вивчаємо у вищих світах, все це говориться про душі, як сказали мудреці: «Сказав рабі Берахья: «Небо і земля створені не інакше як в заслугу Ісраеля, адже написано: «Спочатку (з початку) створив Всесильний», і не існує іншого «початку», крім Ісраеля, як сказано: «Святістю є Ісраель для Творця, початок Його урожаю».

Тому все, що вивчають про вищі світи, це тільки для того, щоб душі отримали вище благо, бо як відомо, метою творіння є дати благо Його створінням. А для цього слід виправити розбіжність властивостей з Творцем, що панує над малхут в плані її особистої властивості, що зветься «отримує ради отримання», адже розбіжність властивостей призводить до відокремлення в духовному. А з цього клі, що зветься «малхут», - вона є клі всіх душ, а з них створено людину, і покладено на неї виправити це, щоби всі келім отримання були б ради віддачі.

І дивись в тому, що написано в «Передмові до книги Зоар» (п.п. 10,11) так: «І для того, щоби виправити це відокремлення, що  існує для клі душ, створив Творець усі абсолютно світи, і розділив їх на дві системи за принципом сказаного: «Одне проти одного утворив Всесильний», і це – чотири світи АБЄА святості, і проти них – чотири світи АБЄА скверни. І видалив з них бажання отримувати собі, і надав його системі світів АБЄА скверни. І спустилися світи до рівня існування цього матеріального світу, тобто до місця, де буде існування тіла та душі, а також час псування й час виправлення. Бо тіло, що є бажанням отримувати собі, походить від свого кореня, що в задумі творіння, як зазначено вище, і проходить через систему світів нечистоти, як написано: «Диким ослям людина народжуватиметься», і залишається підкореною тій системі до тринадцяти років. І це – час псування. А завдяки заняттям заповідями від тринадцяти років і далі, коли займається ними ради принесення задоволення своєму Створювачу, людина починає очищати бажання отримувати собі, що вживлене в неї і перетворювати його потроху на «заради віддачі». І цим вона все більше принаджує до себе святу душу з її кореня в задумі творіння. І та проходить через систему світів святості і зодягається в тіло. І так продовжує все більше придбавати і осягати ступені святості з задуму творіння, що в Нескінченності, аж поки вони допомагають людині обернути бажання отримувати собі, що в ній, щоб було воно все в стані отримання ради надання задоволення Творцю».

І згідно з тим, що наводить там в Передмові книги Зоар, ми бачимо, що все, що ми говоримо про вищі світи, то це лише те, що стосується душ. Тому те, що ми кажемо, що малхут, яка віддалилася від імені АВАЯ, - йдеться про душі, які мають виправити її, щоби з’єдналася з іменем АВАЯ, адже щодо душ вона віддалилася від нього.

Однак, коли людина приймає на себе тягар малхут небес вище рівня знання, і робить це з віддачею, що спричинює в корені самої людини, яким є малхут, щоб також і вона була у віддачі, що є тотожністю властивостей, тоді визначається, що малхут, яка була віддаленою від Дарителя розбіжністю властивостей, а нині, коли людина працює властивістю віддачі, званою «тотожність властивостей», - це вважається, що малхут наблизила себе до Творця, тобто до Дарителя. І це й є сенсом «поверни «гей» до «вав», бо «юд-гей-вав» називаються дев’ятьма першими, тими, що віддають, а літера «вав» - це та, що віддає самій малхут, оскільки тепер малхут в стані віддачі, як і «гей-вав». І тому Зоар позначає малхут літерою «гей». Це є відповіддю на перше запитання, яке ми поставили. Ось, з одного боку, малхут зі свого кореня, що є коренем для створінь, зветься «отримує ради отримання», а від цього походить феномен смерті, бо через отримання відокремлюється від Життя живих. Тому від цього походить стан смерті. Отже, малхут зветься древом смерті (Зоар, гл. «Бегаалотха», ст.33, п.96). І пише так: «Сказав рабі Єгуда: «Сказав рабі Хія: писання свідчить, що кожен, коли дає милостиню злиденним, пробуджує древо життя, яким є зеїр анпін, аби додати життя до древа смерті, яким є малхут, і тоді вгорі є життя та радість, - в малхут».

Отже, ми бачимо, що з одного боку малхут називається «древом смерті», тобто, як сказано вище, зі сторони свого кореня. Але, коли душі займаються віддачею, тоді вона в стані тотожності властивостей, і тоді відходять від неї ті скорочення та приховання, що були на ній, і саме з цього, тобто від малхут, йде життя у світ. І в цьому плані зветься малхут «життям».

І цим ми розв’язали друге питання, чому малхут зветься «життя», адже чи не вона, малхут, називається «древом смерті»? Тож відповідь така, що після того, як виправляють її в плані «дії внизу пробуджують дії вгорі», тобто діяння нижніх стають чинниками збудження для вищих коренів, - цим спричинюють єднання Творця і Шхіни, а від цього єднання приходить життя у світ.

І третє запитання: що означає, що малхут називається «устами Творця»? Ось ми бачимо в матеріальному, що уста розкривають те, що є в думці людини. А АВАЯ зветься властивістю милосердя, і означає це, що Творець дає добро й насолоду створінням. І коли малхут зветься «життям», а це в час, коли нижні займаються віддачею, тоді приходить від малхут вище життя, адже мета творіння зветься «світлом хохма», що є світлом життя. І коли малхут розкриває це, називається вона «устами Творця», бо розкриває задум творіння, яким є – дати благо Його створінням.

І цим ми приходимо до пояснення того, що запитали в четвертому питанні: що означає, що «оскільки вона на голові людини, не можна людині пройти й чотири ліктя з непокритою головою». Бо відомо, що малхут називається «вірою», а віра, вона завжди вище за знання. А «головою» людини називається її розум. І згідно з цим виходить, що малхут небес, яку маємо прийняти на себе, має бути вище за знання і за розум. Тому і зветься, що малхут, вона на голові людини. І тому не можна пройти чотири лікті з непокритою головою, бо якщо вона відходить від голови людини, відразу ж відходить від неї життя. А «непокрита голова» означає, що малхут, яка є категорією віри, не перебуває над розумом та думкою людини. Як вже зазначено, віра – вище голови, тобто вище за знання. І оскільки немає в людини віри, певно, що світло життя, яке приходить від малхут, відходить від неї, бо малхут називається «життям» тільки завдяки виправленню клі віддачі. Тоді як в келім отримання малхут називається «древом смерті», тому відходить життя від людини.

А п’яте питання, те, що малхут називається «образом Творця», - це тому, що поняття образа означає, як іноді кажуть: «Я хотів би знати загальну картину всього». Тому, коли хочемо знати загальну картину духовного, кажуть нам: «І образ Творця бачив», тобто бачити загальний образ духовного. Це залежить від того, наскільки удостоївся віри в Творця, а віра виражається в розумі й у серці. І відповідно до віри, якої удостоївся, так він сприймає образ. І оскільки малхут називається «вірою», тому і зветься малхут «образ Творця», вказуючи на те, що він сприймає образ духовного згідно з його вірою.

Також у цей спосіб зможемо пояснити шосте питання: що означає, що малхут називається «подобою», як написано: «Як подоба ходить людина», бо «подобою» (івр. «целем») зветься також категорія віри. Адже «сонцем» називається знання, а «тінь» (івр. «цель») – це те, що приховує сонце. Це й є категорія віри, яка зветься вбранням, і коли є в людини це вбрання, тоді облачається в неї вище світло, як написано в Зоар: «Якщо відходить подоба, відходять мохін, і, згідно з подобою, облачається і мохін».