Стаття 25, 1987 рік
(переклад з івриту)
Мудреці сказали (в трактаті «Брахот», 30:2): «Стають до молитви лише з повною серйозністю».
І пояснив Раші: «Серйозністю називається підкорення». І ще там навчали нас вчителі наші: «Стають до молитви не в журбі і не з легковажністю». І пояснив Раші: «Легковажність є протилежністю серйозності».
І слід зрозуміти, коли людина каже «лише з повною серйозністю», означає: якщо не присутня в людині серйозність, не можна молитися. А потім написано: «Стають до молитви не з легковажністю». Мається на увазі, якщо немає легковажності, вже можна молитися і не потрібно чекати, аж поки з’явиться серйозність?
Але з цього виходить, що коли немає легковажності, тоді є серйозність. І також навпаки, коли немає серйозності, вже присутня в людині легковажність. Тобто немає посереднього між серйозністю та легковажністю. І через це немає ніякого протиріччя між цими висловами. Але потрібно зрозуміти, як це може бути, що немає середнього між серйозністю та легковажністю?
Отже, головним чином необхідно зрозуміти, що таке молитва, як сказали «стають до молитви лише» згідно з умовами, про які сказали мудреці. Тобто, що таке молитва, в якій мусять бути ці умови, а інакше не можна молитися?
Мудреці сказали (в трактаті «Тааніт», 2) так: «Любити Творця Всесильного свого і працювати для Нього всім серцем своїм. Яка вона, робота, що в серці? Ясно, що це – молитва».
І слід зрозуміти, чому називається молитва «роботою в серці» більше, ніж решта заповідей Тори, і чи вивчення Тори не така ж велика робота, як молитва?
І ще маємо запитати: чому саме молитва називається «роботою, що в серці»? І не можна ж сказати, що тільки молитва належить до серця, а не Тора. Адже Тора також належить до серця, як сказав рабі Ібн Езра (наведено в Передмові до книги «Панім масбірот») такими словами: «І знай, що Тора дана виключно людям серця». Коли так, то слід зрозуміти:
а) чому називається молитва «роботою» більше, ніж решта заповідей;
б) чому називається молитва саме роботою серця, а не роботою в мозку.
А про молитву, яка є роботою в серці, мудреці сказали нам: «Стають до молитви лише з повною серйозністю». І це означає, що саме завдяки цьому молитва людини буде такою, як слід. А отже, маємо зрозуміти, що таке «серйозність».
А щоб зрозуміти, потрібно упередити це, повернувшись до відомого поняття щодо мети творіння. І хоч воно зрозуміле, але варто повторити для того, щоб згадати мету, бо це сґула, чудодійний засіб, щоб не схибити щодо цілі. Стосовно мети творіння маємо говорити тільки про дві теми:
а) про Творця, який є тим, Хто віддає;
б) про створіння, які є тими, хто отримують вище благо.
Бо мета творіння, яка є «Його бажанням дати благо Своїм створінням», створила створіння, щоб отримали те, що Творець бажає дати їм. Тобто те задоволення, яке Він бажає дати їм, щоб вони його отримали. Бо це й є сенсом «дати благо». Адже не можна сказати, що хтось отримує щось добре і не має втіхи. Тобто, якщо він не має задоволення від цього, то чому це називається «благом».
Однак, ми бачимо, що людина тішиться лише тим, до чого вона прагнула. І через це створив у створіннях бажання прагнути до отримання насолод. І це називається «бажання отримувати для свого блага». А у вищих світах називається бажання отримувати для особистої користі ім’ям «малхут». І також називається ця категорія назвою «авіют» (букв. «товщина», грубість бажання), коли бажання отримувати для себе стало непридатним і вже не можна користуватися цим клі без виправлень. Однак, сталося тут виправлення щодо бажання отримувати, щоб не користуватися ним у тому вигляді, яким воно з’явилося на початку його створення, тобто в первинній формі, як воно народилося. І це через розбіжність властивостей, що існує між створінням і Творцем, оскільки Творець є тим, Хто віддає, а створіння при цьому будуть отримувачами.
Але має бути тотожність властивостей, тобто щоб і отримувач також вважався «тим, хто віддає». Інакше, якщо не буде тотожності властивостей, - це спричинить те, що створіння, коли вони будуть отримувати благо й насолоду, матимуть при цьому неприємне відчуття, що зветься «сором». Отже, для того, щоб врятувати створіння від цього сорому, зробилося виправлення, зване «отримує заради віддачі». Тобто, хоча й отримує в клі, що зветься «прагненням».
Це означає, що неможливо мати втіху від блага, якщо не прагне отримати це благо. А виправлення тільки в тому, що необхідно докласти намір до дії. Тобто створіння повинно пильнувати, бо попри те, що бажання отримувати перебуває в усій своїй силі, все одно, якщо не може спрямувати намір на заради надання задоволення Створювачу своєму, створіння поступається насолодою, незважаючи на те, що дуже прагне.
А те, що воно поступається, має бути тільки з тієї причини, що бажає злиття з Творцем, яке зветься «тотожністю властивостей». За принципом сказаного мудрецями: «Як Він милосердний, так і ти милосердний». І від згаданого виправлення походить для нас феномен скорочення і приховання. Тобто до того, як буде у нижніх цей намір, щоб змогли поступатися найбільшими насолодами, якщо не можуть мати намір «заради віддачі», - пануватиме темрява у світі.
Отже, Творець прихований від створінь, щоб вони не відчували Його. І лише вище знання маємо вірити, що є у Творця зв’язок зі створіннями, і Він створив їх для того, щоб дати їм благо й насолоду. Тоді як те, що має бути відкритим нашим очам, усе це перебуває під владою пітьми, перш ніж людина зможе утворити намір «заради віддачі», тому і не світить нічого духовного. І тому й не відкрита мета творіння, якою є «дати благо Його створінням», адже ми бачимо лише страждання та болі у світі, і не бачимо управління Доброго і Добродійного. І покладено на нас лише вірити, що мета творіння, - дати благо Його створінням, - вона є істинною і постійною. А те, що ми не бачимо цього, то це через виправлення, що зроблене для нас, і зветься воно «скорочення і приховання Його лику».
І це, як сказано (в статті «Вступ в науку кабала (Птіха)», п.10): « І бачимо, як ця нефеш, яка є світлом життя, одягненим в тіло, походить "суще з сущого"… І проходячи через чотири світи АБЄА, вона все більше віддаляється від світла лику Творця, аж поки приходить у призначене їй клі, зване гуф (тіло). І разом з цим світло, що в ній, вельми зменшується, настільки, що не видно в ній кореня її походження.
І це спричинює для нас те, що маємо ми роботу віри, тому що вже не видно в нашій душі, що вона прийшла від Творця, а потрібна нам особлива робота, - вірити в Творця, що Він управляє всіма створіннями. Відповідно, виходить так, що вся важкість, яку ми відчуваємо в роботі віддачі, вона не тому, що важко нам працювати без винагороди через ту природу, що в нас, звану «бажання отримувати», а є тут зовсім інша справа. Згідно з правилом, про яке сказав мій пан, батько й учитель, є в нашій природі таке, що нижній бажає анулюватися щодо вищого, найважливішого для нього. І проста людина має задоволення з того, що служить шанованій людині, як тлумачили мудреці (в трактаті «Кідушін», 30): «Якщо чоловік поважний, вона дає йому, і він каже: «Ось, вона присвячена». Бо отримання, коли воно заради надання задоволення тому, хто дає, вважається для людини віддачею і чистим даруванням.
А сенс той, що з боку природи існує задоволення, коли людина дарує і віддає комусь важливому. Тож, згідно з цим, виникає питання, чому важко нам виконувати Тору та заповіді заради віддачі.
А відповідь та, що оскільки, щоб усунути [недолік] «хліба сорому» сталося виправлення, зване «скороченням», «прихованням» і «темрявою», коли весь той час, що створіння перебувають під владою егоїстичного отримання, вони настільки віддалилися від свого кореня, що й не видно джерела їхнього походження.
І дана нам робота віри вище знання, коли через те, що ми не бачимо і не відчуваємо нічого духовного, і маємо ми робити все вище рівня знання, - це спричинює нам важкість в роботі віддачі. І зі сказаного виходить, що коли ми хочемо просуватися в роботі шляхом істини, ми повинні просити у Творця, щоби дав нам силу віри.
І як написано (в молитві рабі Елімелеха «Молитва перед молитвою»): «І встанови віру Свою в серцях наших назавжди, безупинно». Тобто, коли Творець дасть нам силу віри, щоб ми відчули, що служимо Царю царів над царями, тоді, напевно, тіло наше скасується «як свічка перед смолоскипом».
Однак, оскільки ми народилися з боку природи, коли маємо знання та розум, а він, розум, є нашим лідером, він – проводир і він каже нам, що таке добро і що таке зло для нас. Тому все, що він не розуміє в рамках свого знання, - він каже нам, що ця річ не добра для нас.
І якщо так, то коли дається нам робота віри вище рівня знання, тоді з’являється наш розум і дає нам зрозуміти, що не варто йти цим шляхом. І виставляє твердження: «То чи дарма дав нам Творець розум? – ясно, що все, що Він створив, воно нам на благо». Тобто, щоб ми раділи цьому, і наводить нам доказ з того, що написано: «У мірі розуму її славиться людина».
Раптом з’являється людина й каже тілові: «Так, до цього моменту було ти моїм поводирем, і жодного разу не робила я нічого, що було би проти твоєї думки, а лише те, що ти наказувало мені роботи. Але віднині й надалі знай, що все, що ти загадаєш мені робити, я не буду слухати тебе. Тільки лиш згідно з тим, що чула я з книжок та їхніх авторів. І я приймаю на себе тягар малхут небес вище рівня знання, і бажаю я служити Творцю, як годиться робити це перед великим царем, і віднині я не бажаю анітрохи дбати про тіло, а всі мої думки будуть лише для Твого блага, Творцю».
І зі сказаного виходить, що не бракує людині нічого, щоб мати можливість прийти до істини, крім віри вище знання. І проти цього тіло стоїть з усією наполегливістю і протидіє, і від цього походить те, що ми не просуваємося в роботі Творця. І зветься це «серйозністю» (букв. «важкість голови»), де «голова» називається категорією розуму, що в людині. І якщо людина діє згідно з тим, що розум каже їй, називається це «легковажність» (букв. «легкість голови»). Тобто цю річ легко голові стерпіти, коли людина робитиме все згідно з тим, до чого її розум зобов’язує.
Тоді як якщо людина бажає йти вище рівня знання, це зветься «важкістю для голови». Означає, що важко розуму, що зветься «голова», терпіти, коли людина хоче йти проти знання, і це для неї є ярмом і вантажем. Тому й називається «важкість для голови».
І цим слід пояснити те, що написано «Стають до молитви лише з повною серйозністю». Тобто мудреці радять нам, про що має людина молитися. Кажуть нам: «Лише з повною серйозністю». Тобто, що потрібно людині побачити, перш ніж вона молиться, чого їй бракує, і про цю нестачу вона молиться, щоб Творець задовольнив би їй цей хісарон.
Тому варто спочатку, щоб перевірила себе, чи може вона прийняти на себе діяти у вірі вище знання, що зветься «серйозність». І тільки тоді почне молитися, щоб Творець дав би їй встановити віру в своєму серці. Бо якщо буде віра вище рівня знання, тоді вже є в людини все, адже, як сказано вище, малий скасовує себе перед великим.
І це те, як пояснив Раші, що серйозність - це підкорення. А що таке підкорення? Це те, що людина підкорює себе великому і дослухається до думки великого. Тобто, якщо мала дитина каже дорослій людині щось, і дорослий бачить, що це відповідає логіці, те, що каже йому малий, певно що дорослий послухається його. І це не говорить про те, що великий підкорить себе малому. А що ж таке «підкорення»? Якщо людина приходить і питає поради у великого: що робити? І великий каже: робити так і так. І людина бачить, що це буквально протирічить логіці, і якщо запитає когось, чи варто слухатись того, що великий каже їй, той напевно скаже їй, що адже це проти логіки і не можна тобі слухатися цього. І все одно людина підкорює себе, тобто вона принижує своє знання, а також знання людей загалу, які проти думки великого і слухається його. І це називається «підкоренням», коли слухається великого вище за рівень знання.
І таке дуже важко зробити, що і зветься «важка ця річ для виконання». І також називається це «важкий устами і важкий язиком я», як сказав Моше, вчитель наш. Адже Моше називається «вірним пастирем», бо категорією Моше є «віра», а у вірі немає «уст і язика», бо «уста і язик» означає, що пояснює речі в рамках розуму і знання. А категорія «Моше» є категорією віри вище рівня знання.
І з цього можемо зрозуміти те, що Раші пояснює про «легковажність», що означає протилежне «серйозності». Чому він не пояснює прямо, а говорить, що це «протилежне серйозності»? Тому що бажає пояснити нам з більшою ясністю, що таке «серйозність», що це є поняттям віри вище знання. Тому і вказує він нам на легковажність, що це є протилежністю категорії віри вище знання.
Тобто пояснив нам, що немає серединного між ними. Тобто, або віра вище знання, що зветься «серйозністю», або «в рамках знання», що зветься «легковажністю», тому що те, що облачається в розум і знання, - з цим легко голові згодитися, щоб людина виконувала ці дії, бо базуються вони на основі того, що зовнішній розум осягає.
Тоді як якщо кажуть людині, щоб робила щось, що проти розуму й знання, це є «важкістю голови» (серйозністю). Тобто є заважкою ношею, щоб розум міг би стерпіти. І тому, коли говорять людині, щоб прийняла на себе тягар малхут небес «як віл під ярмо і віслюк під поклажу», - вона протидіє.
І зі сказаного зрозуміємо, чому мішна каже: «Стають до молитви лише з повною серйозністю». Означає це, що коли немає серйозності, не слід людині молитися. А Ґемара каже: «Стають до молитви… не з легковажністю».
І запитували ми, що тут мається на увазі, що коли немає легковажності, то навіть коли немає і серйозності, вже може молитися? Адже виходить, що немає тут «проміжної станції». І згідно зі сказаним вище, насправді немає чогось посередині, - або є в людини віра вище знання, що зветься «серйозністю», або є в неї віра в рамках знання, і називається це «легковажністю» (букв. «легкістю голови»), тому що це легко голові зрозуміти і згодитися, якщо розум зобов’язує її, що необхідно виконати ці дії.
Але посередині немає людині нічого. Тому явно, що в того, хто хоче молитися Творцеві, ясно, що є в нього віра, інакше не ставав би до молитви. Адже:
а) або молився б на основі віри в рамках знання, що зветься «легковажністю», а це (за тлумаченням Раші), коли немає в нього підкорення;
б) або молиться з серйозністю, коли є в нього підкорення, тобто підкорює свою думку і не дивиться на неї, начебто вона нічого не варта, а вся його основа зведена на вірі вище знання.
А тепер зможемо зрозуміти те запитання, яке ми ставили: чому називається молитва «роботою»? І не тільки це, а ще й зветься «роботою в серці». Відомо, роботою називається, якщо людина повинна робити щось таке, що тіло не має задоволення від цієї дії. Це називається «роботою». І тому людина не здатна працювати без винагороди. Тоді як якщо вона має задоволення від роботи, це не вважається зусиллями.
Тобто та дія, яку людина виконує, коли вона не має втіхи від її виконання, називається це для неї «зусиллям». А щодо іншого, який таки задоволений тією дією, яку виконує, для нього не вважається це зусиллям та роботою. І, само собою, він не повинен отримувати за неї ніякої оплати, і це через те, що людина не здатна діяти без задоволення. І тому, коли вона таки виконує дію і не має від цього задоволення, то чому вона таки робить це?
Відповідь та, що людина сподівається, що завдяки тому зусиллю, яке вона докладає наразі, вона матиме втіху від цього потім, тобто отримає вона винагороду за роботу, і відчуватиме задоволення. Виходить, коли людина виконує якусь дію, і не має задоволення, як вона здобуде силу до роботи? Отже, мусимо сказати, що вона дивиться на винагороду. І від цього дістає «пальне» для роботи.
Наприклад, скажімо, коли прибуває в аеропорт адмор з Любавичів, і має при собі якийсь портфель, і він дає носильнику, і носильник, звісно, на роботі, і бере портфель, аби донести до таксі. А потім він вимагатиме винагороду за свою роботу. І це тому, що не знайомий з важливістю рабі. Тоді як якщо рабі дасть портфель якомусь з його хасидів, і потім побажає дати йому платню за його роботу, ясно, що хасид не захоче прийняти, тому що він вже дістав задоволення під час самої роботи. Адже великим багатством вважатиметься для нього те, що прислужився своєму рабі.
І як ми пояснили, сама справа молитви має бути в серйозності. Тобто, коли людина відчуває по собі, що не має вона віри вище знання, і це означає, що розум не зобов’язує її діяти заради віддачі. І розуміє вона, що мета, головним чином, має бути «удостоїтися злиття з Творцем». А оскільки розум протидіє цьому, і вона має йти проти знання, то це є дуже великою роботою.
Адже людина просить, щоб Творець дав їй те, чому протидіють всі її органи. Виходить, що в кожній молитві, яку вона підносить до Творця, є для неї особлива робота. Тому називається молитва «роботою в серці». Адже людина бажає йти проти розуму та мозку, які говорять їй буквально протилежне.
І тому це не називається «роботою мозку». Бо роботою мозку зветься, коли людина трудить себе, аби зрозуміти щось своїм розумом та знанням. Тоді як тут вона не хоче осягати своїм розумом, що потрібно служити Творцю в плані знання, а бажає служити Творцю саме у вірі вище за знання. І через це називається молитва «роботою в серці». А тому слід пояснити «стають до молитви» так, що молитва – це хісарон, нестача. Коли бракує людині чогось, і не має вона ні можливостей, ні сили досягти бажаного, тоді вона просить інших, щоб допомогли їй. І тому, коли людина збирається молитися Творцеві, щоби допоміг їй, вона має спочатку подивитися, чого їй бракує насправді. Тобто, якщо дадуть їй бажане, вона вже буде людиною досконалою і не бракуватиме їй нічого.
І це належить сказати саме про віру, бо коли людина удостоюється постійної віри вище знання, вже вона удостоюється всього. Тому сказали: «Стають до молитви лише з відчуттям хісарону серйозності». Тобто Творець дасть людині світло віри.