Стаття 23, 1990 рік
(переклад з івриту)
Раші наводить тлумачення мудреців, які сказали про написане «цей місяць». І так пише: «Утруднився Моше щодо новомісяччя, - в якій мірі покажеться молодик щоб бути гідним для освячення, і показав йому [Творець] пальцем місяць на небосхилі і сказав йому: «Таке побачиш – і благословляй», кінець цитати.
І потрібно зрозуміти, на що в духовній роботі вказує нам те, що Моше утруднився щодо новомісяччя. А також про що говорить нам те, що Творець вказав Моше пальцем. А також слід зрозуміти те, що сказали мудреці (в трактаті «Сукка», 29): «Ісраель вважають місяцем, а ідоловірців – сонцем». На що вказує нам в духовній роботі різниця між тим, що вважають місяцем і тим, що вважають сонцем?
Відомо, що метою творіння є бажання Творця дати благо Своїм створінням. Однак для того, щоб вивести на світло досконалість Його діянь, зроблено було скорочення і приховання. Як на Тору та заповіді, адже в Торі та заповідях зодягнені благо й насолода, так і на самого Творця зроблено скорочення і приховання, як написано: «Дійсно, Ти – Всевишній прихований». Тобто Творець прихований від нас і дана нам заповідь віри, вірити в Творця, в те, що Він управляє світом управлінням добрим і добродійним.
І також коли людина починає дивитися на створіння, наскільки воно сповнено недоліків, тобто «Добрий і Добродійний» не розкритий у світі, то людина повинна вірити вище рівня знання, що управління Творця ведеться властивістю «добрий і добродійний». І попри те, що це не видно очам, має вона сказати: «Очі в них і не побачать».
Тому, коли людина починає приймати на себе тягар малхут небес, відразу ж приходять до неї чужі думки і віддаляють людину від служіння Творцю. І скільки б людина не переборювала ці думки, вони, думки відокремлення, довбають її мозок і серце. І людина думає: «Хоч зараз і не в змозі я подолати ці сторонні думки, але я чекаю нагоди, коли буде в мене більше відчуття важливості Тори та заповідей, тоді матиму сили подолати». А поки що людина полишає поле бою.
А щодо віри сказав мій пан, батько й учитель, що це є категорією низькою за важливістю для людини. Бо людина бажає все зрозуміти і знати. І тому, коли вона приймає на себе категорію віри, яка протирічить знанню, тобто знання цього не осягає, тіло не бажає прийняти на себе таку роботу. А тим більше, що це не просто робота, а повинна людина на основі «вище рамок розуму» діяти в категорії «всім серцем своїм і всією душею своєю», як сказали мудреці, «навіть коли Він забирає твою душу».
Тому через приховання, що сталося, існують при цьому підйоми й падіння. Тобто, не завжди світить людині віра. А головне те, що людина повинна вірити у винагороду й покарання. А стосовно винагороди й покарання, говорили ми багато разів про це, що справа віри у винагороду й покарання існує в усіх станах, в котрих перебуває людина. Хоча і є відмінність між людьми щодо келім.
Є люди, в яких винагорода й покарання зодягнені в келім отримання. Тобто те, що клі отримання людини може прийняти, - це називається «винагорода». А те, коли винагорода не зможе облачитися в келім отримання, про це вони не говорять взагалі, оскільки зовсім не цікавить їх оплата, яка не облачається в їхнє бажання отримувати.
І є люди, у яких винагорода й покарання зветься «винагородою й покаранням» саме тоді, коли вони зодягаються в келім віддачі. Тобто, якщо духовною роботою вони можуть удостоїтися дати задоволення Творцю, - це називається у них «винагорода», і про цю ціль вони кажуть, що варто працювати і прийти до того, щоби мати смак і задоволення від того, що можуть діяти у віддачі Творцю.
А якщо вони бачать, що не в їхніх силах таке відчуття, це вважається в них покаранням. Тобто, Творець віддаляє їх і не бажає прийняти їх як служителів Царя, тому що Він дивиться на них як на людей не гідних цього. Тому Він не може дати їм дозвіл увійти в палац Царя і вони перебувають за межами царського палацу. І вони розуміють, чому належить їм таке покарання, - тому що вони поки що занурені в себелюбство.
І тому вся їхня робота для того, щоби Творець допоміг їм, щоб змогли вийти з себелюбства. Виходить, що загалом всі вимушені працювати в рамках винагороди й покарання, і в цьому немає різниці між одним та іншим. А відмінність тільки в тому, про які винагороду й покарання йдеться. Тому в час, коли обіцяють людині винагороду й покарання, що зодягнуті в келім себелюбства, то з боку тіла немає цьому такої вже й протидії. Бо в тій мірі, якою воно вірить у винагороду й покарання, є в людини вже пальне, щоби мати силу подолати сторонні думки, які приходять до неї і не дають їй вірити у винагороду й покарання.
Тоді як ті, для яких винагорода й покарання є саме тим, що облачається в келім віддачі, тіло протидіє цьому з усіх сил. Бо воно каже: «Якщо насправді я згоджуся з тим, що ти кажеш, що віриш ти у винагороду й покарання, то яку винагороду ти гарантуєш мені, якщо я не буду противитись заняттям Торою та заповідями? Винагорода буде така, що ти скасуєш мене повністю, так що в мене, тобто в бажання отримувати, не буде ніяких прав. А ти бажаєш, щоб була тобі винагорода, як у царя Давида, як тлумачили мудреці те, що сказав Давид: «І серце моє скрушено в нутрі моєму», де «скрушено» означає, що вбив зле начало постом. Якщо так, якщо я повірю твоїм словам, що ти отримаєш винагороду за дотримання Тори та заповідей тим, що вб’єш мене, - виходить, та винагорода, на яку ти сподіваєшся, для мене це буквально смерть. То як я можу допомагати тобі вбити себе?»
Отже в того, хто бажає щоби винагорода й покарання були в келім віддачі, що якщо удостоїться, це буде його оплатою, певно що тіло протидіє. Тому в цій роботі починається процес підйомів та падінь. Настільки, що людина багато разів приходить до рішення, що цей шлях, - заслужити келім віддачі, щоб це було її винагородою, - робота ця не підходить їй і вона хоче втекти з цієї справи.
І в цій роботі, щоб були винагорода й покарання, коли хоче удостоїтися келім віддачі, мусить бути «приховання обличчя» вищого управління. Інакше не буде жодної можливості щоб змогла людина зробити щось на користь Творцю.
Тому, коли людина бажає прийняти на себе малхут небес, в стані періоду приховання, тоді малхут називається «місяць, що приймає світло від сонця». Але в самій малхут світло не розкрите, в її особистій категорії, як написано в Зоар: «Малхут – немає в неї від себе нічого, є тільки те, що дає їй її чоловік».
Інакше кажучи, з боку нижнього, тобто того, хто приймає на себе тягар малхут небес, не відчуває він жодного смаку особистої важливості. «Особистої» означає, що він не хоче ніякого смаку. І тільки якщо вищий дає, нижній отримує. Це зветься, що немає в неї від себе нічого, крім того, що чоловік її дає їй, - це є в неї. Але вона зі своєї сторони не бажає нічого.
Проте, людина згодна бути служителем Творця без жодних умов. Тобто, чи відчуває вона смак важливості, чи може не відчуває вона жодного смаку в роботі. Бо людина каже: «Якщо я хочу приносити задоволення Творцю, то навіщо мені дивитися, чи сама я маю задоволення від своєї роботи. І навіть коли я бачу, що робота, те, що я роблю, це не від усього серця, і не маю я відчуття, що виконую заповідь Творця, бо все наразі приховано від мене, і на мою думку, - каже людина, - немає ніякої цінності тому, що я роблю, то як я можу сказати, що Творець втішається від такої діяльності. Щонайменше, якби така віра світила б мені, що Творець радіє цьому, тоді напевно я відчувала б якесь задоволення». А відповіддю на це є те, що сказав мій батько й учитель, - що слід вірити, що коли людина виконує якусь дію, і вона бажає щоби Творець втішався б від цієї дії, яку вона робить, вже є від цього задоволення вгорі. І не важливо, яка форма тієї дії, а досить того, щоб людина бажала. Навіть коли вона бачить, що це діяння максимально низьке, так, що неможливо бути низькості, більшої за це, - це зветься, що людина йде прямим шляхом.
Тобто, людина не каже, що її дія є досконалою, і вона не бреше і не обманює себе. А говорить вона, що діяння, яке вона робить, - не може бути більше недоліків, ніж в ньому. І це правда. Але вона вірить у віру мудреців, у те, що вони кажуть нам вірити в те, що написано: «Піднесеним є Творець, а ниций побачить». Тому вона вірить, що Творець таки втішається від цього діяння.
І сказаним слід пояснити те, що ми запитували: «На що вказує те, що Моше утруднився щодо новомісяччя: в якому розмірі – побачиш і буде гідний до освячення? Треба пояснити, як сказано вище, що поняття «новомісяччя» вказує на те, коли людина починає приймати на себе тягар малхут небес. Де «початок» означатиме початок народження у людини. І тоді питання таке: яка міра прийняття малхут небес, тобто віри, яку людина приймає на себе.
І в мірі цієї віри людина і діє. А «новомісяччям» називається, що ще не відчувається віра в Творця в усіх її органах. І вже бажає вона прийняти на себе малхут, але тіло не згоджується на це і вона працює з тілом через примус. Тобто, з одного боку людина бажає вірити в Творця і любити Його, а з іншого боку тіло протидіє цьому і вона відчуває свою ницість.
Ця людина, - можна сказати про неї, що вона перебуває в стані «приховання обличчя». Тоді як ті люди, які не мають ніякої належності до віри в Творця, вони не перебувають в стані «приховання обличчя». Тобто, вони не вірять, що Творець прихований від них, тобто що Творець зробив на Себе «покриття» щоб не відчували Його – задля виправлення створіння.
Тому про них ми взагалі не говоримо. А починаємо говорити про духовну роботу з часу, коли людина приступає до прийняття на себе тягаря малхут небес. І спираючись на цю віру людина виконує Тору та заповіді. І з цього починаємо говорити про народження місяця. Тобто, як сказано: «Якої величини побачиш щоб був гідний для освячення». Тобто, про яку величину віри в людині можна сказати, що вже є в неї святість і буде можливість сказати, що Творець втішається від її діянь тому що діяння її належать до святості. Навіть коли її справи, те, що вона робить, все через примус, - зі згаданої причини, що все тіло протидіє тому, що людина хоче. А якщо так, як можна сказати, що Творець радіє цим діянням, «коли серце її не з нею».
Наприклад, якщо людина дає якийсь подарунок товаришеві своєму. І товариш знає, що хоч той дає йому подарунок, але це не від усього серця, тому що ще не любить його. Певно, що цей товариш не прийняв би від того подарунок. І в реальності ми бачимо, якщо хтось запрошує товариша на трапезу і гість знає, що запрошення це не від усього серця, а вимушено, то ясно, - якщо гість знає це, то скоріш за все не прийме його запрошення. То як людина може сказати про стан приховання, коли чинить свої діяння через примус, що Творець приймає її роботу і має задоволення від цього?
Однак, як зазначено вище, ми повинні вірити вірою мудреців у те, що вони кажуть нам, що вся наша робота, - не має значення як ми діємо, - якщо людина відносить роботу до імені Творця, навіть хай робота буде найбільш низькою, Творець втішається від цього. І людина повинна намагатися бути в радості від того, що вона може виконувати дії в час, коли перебуває в найнижчому стані.
І людина має сказати собі, що вона радіє цій роботі, і що вся вона вище рівня знання. Хоч розум і змушує думати, що ця робота не називається «роботою», тобто такою важливою дією, щоб Творець втішався би з цього. Але вона вірить вірою мудреців, які сказали нам, що Творець таки має задоволення. І це – вище рівня знання, як вже сказано. І це те, що слід пояснити, - в чому утруднився Моше щодо новомісяччя: як може бути, щоб на таку роботу в час народження місяця, - а це є станом приховання, - можна було б сказати, що це святість і що Творець радіє таким діянням. І це те, що написано: «Утруднився Моше щодо новомісяччя. І вказав йому Творець пальцем на місяць на небосхилі і сказав йому: «Таке побачиш – і освячуй».
І запитали ми: що це за натяк, що показав йому пальцем. А це так, як сказав мій батько й учитель про те, що казали мудреці: «Сказав рабі Ельазар: «В майбутньому Творець влаштує танок праведникам, і Він сидить між ними, і кожен з них вказує пальцем…» І сказав: «Вказує пальцем» - натякає на світло хохма, зване «бачення», що означає, що всі удостояться стану розкриття хохми».
І згідно з цим можемо тут пояснити: «Творець показав Моше пальцем і сказав: «Таке побачиш і освячуй», тобто як написано: «І показав йому пальцем місяць на небосхилі», і сенс цього, що народження місяця видно на небосхилі. Де «небосхил» означає екран, що розділяє, як сказали мудреці про «І утворив Всесильний склепіння небесне, і буде розділяти між водою і водою», нижні небеса плачуть, бо кажуть: «Ми бажали постати перед Царем».
Бо місяць, що є на небосхилі в час народження, перебуває в стані «приховання обличчя». І сказав Творець: «Цю величину, яку ти бачиш в час народження місяця, - таке побачиш і освячуй. Хоч це і є станом повної низькості, і весь він – вище рівня знання, тому що всі діяння поки що через примус, як сказано вище у прикладі, - і все одно, якщо ви відносите цю роботу до Мого імені, Я втішаюся від цього, начебто це було тим, коли вказують пальцем».
Як сказано вище в словах мудреців: «В майбутньому Творець влаштує танок праведникам… і кожен з них вказує пальцем…», тобто Я маю задоволення від цього так, начебто вони вже удостоїлися хохми. І тому, якщо людина переборює це і вірить вірою мудреців, вона може піднятися вгору. Тобто, каже вона Творцю: «Я бажаю підкорити себе без усяких умов, так, що Ти не зобов’язаний давати мені смак в роботі».
Тобто людина каже Творцеві: «Якщо Ти побачиш, що я буду відчувати задоволення, тоді я можу працювати заради віддачі, що і Ти будеш насолоджуватися, інакше я не можу діяти заради віддачі». Виходить, що вона диктує Творцю, як Йому поводитися з нею. Тобто згідно з розумом людини. І на це маємо сказати, що Творець говорить: «Бо не є Мої думки вашими думками».
Але людина каже: «Неважливо мені, наскільки я розумію як оцінити важливість виконання Тори та заповідей, щоб я отримала від цього велике натхнення, так, що аж все тіло підкориться Творцю і робитиме все з любов’ю і в радості. Проте тим, що я бачу, що можу виконувати роботу святості лише через примус, виходить, що не маю я поки що розуму збагнути і оцінити, Кого я обслуговую. Тобто щоби я відчула, що служу великому Царю. Якщо так, - як я можу сказати, що я працюю в святості? Адже є в мене сторонні думки проти роботи на Творця. Настільки, що я змушена все робити через примус». Однак, людина вірить вірою мудреців.
А відповідь на це така, як сказано вище, де сказав Творець: «Таке побачиш – і освячуй». Тобто, хоч людина поки що й не бачить міру важливості місяця, де місяць вказує на малхут небес. А місяць показав Творець пальцем на небосхилі, - і це є станом «приховання обличчя» для нижніх, в сенсі «І утворив Всесильний небесне склепіння, і розділив між водами, що нижче за небосхил…»
Тобто, нижні не можуть дивитися вгору, тому що існує небосхил, який приховує і відділяє від нижніх. Такою була відповідь Творця Моше, який утруднився, якої величини виглядатиме місяць, щоб був гідний освятити його. Тобто, щоб міг сказати: «Це – святість. І ця святість підноситься переді мною вгору. А я приймаю це як святість».
І показав йому пальцем. Тобто, як сказано: «Таке побачиш – і освячуй!» Тобто, як місяць на небосхилі, і перебуває в повному прихованні. А людина освячує це і каже: «Скільки б не було в мене контакту з духовним, я приймаю це з любов’ю, навіть коли робота моя через примус. А те що маю я трохи віри в Творця, це також важливо, бо я все ж таки можу схилити себе і хай і вимушено, робити щось для того, щоб дати задоволення Творцю. Це й є та малість, що є в мене». І людина має сказати: «Хай це буде в очах Його важливим, наче показує пальцем».
Отже, написано: «Ісраель вважаються місяцем, а ідоловірці вважаються сонцем». І запитали ми: чому це хоче навчити нас в духовній роботі? Слід пояснити, як сказано вище, що людина є маленьким світом, що складається з категорії «ісраель» і категорії «народи світу». Ісраель враховують як місяць, а ідоловірців враховують як сонце. Річчю важливою називається те, що враховано.
Щодо «народів світу», що в людині, це саме те, коли світить їй робота на Творця, як сонце. Тобто, як сонце називається «день», як сказали мудреці (в трактаті «Псахім», 2:2): Коли ясна тобі річ як світло, тобто як світло, що світить». Інакше кажучи, сама духовна робота світить в усьому тілі людини. Тоді вона може бути працівником і займатися Торою та заповідями. Але якщо не світить їй в усьому тілі, вона не здатна виконувати роботу святості. Ця категорія називається «народи світу», які працюють саме при сонці, тобто саме тоді, коли їм світить, а піти на подолання і працювати примусом вони не здатні абсолютно.
Тоді як категорія «ісраель», що в людині, вважається місяцем. Тобто вони [Ісраель] освячують свою роботу в час народження місяця, коли ще не видно того, що він має отримати світло від сонця. А як сказано вище: «Таке побачиш – і освячуй». Не чекаючи, аж поки засвітить їй якесь світіння і збудження згори. І людина починає працювати, і скільки б контакту не було б у неї з духовним, людина дає подяку Творцеві. Це зветься категорією «ісраель», бо саме завдяки цьому удостоїться людина підніматися сходами святості, як сказано: «За [те, що] «прикрив Моше лице своє, бо боявся дивитися», - удостоївся «образ Творця бачив». Тобто, саме завдяки тому, що людина приймає на себе виконувати роботу в святості без жодних умов, вона удостоюється прийти до мети творіння, а це – Його бажання дати благо Своїм створінням.,
І на кшталт цього ми бачимо, що наведено в Зоар (гл. «Берешіт», ч.3, і в «Сулам» п.14): «У цьому палаці містяться всі ті, хто терпів страждання і хвороби в цьому світі, для того, щоби виправитися повним поверненням. І дякували й вихваляли кожен день Господаря свого, і не відміняли своєї молитви ніколи». Пояснення, - бо за своєю природою людина, яка турбується перед своїм Господарем, тим що бачить себе сповненою недоліків, має сили постійно молитися про виправлення своїх недоліків. Але не може підносити хвалу й подяку Творцеві, бо на її думку, не має вона за що дякувати і хвалити. Також і з іншого боку, якщо зміцниться, щоби дякувати і вихваляти Створювача свого за міру блага Його, яку збільшує для неї кожен день і постійно, то обов’язково відчує як задовольняють її в її стані, і тоді не зможе молити і так вже й обурюватися перед Творцем щодо своїх недоліків. І каже Зоар, що перевагою цих праведників було, що вони отримували досконалість з обох сторін. І тому удостоїлися ввійти в «палац величі», що в Ґан Едені».
Виходить, відповідно, що людина повинна йти двома лініями попри те, що вони суперечать одна одній, - бо тільки завдяки цьому удостоюємося ввійти в палац Царя.