Стаття 38, 1985
(переклад з івриту)
Ось, Зоар (у гл. «Кі теце», ст.4, п.13) пояснює поняття «Праведник і добре йому, праведник і зле йому» так: «А той, хто є праведником і зле йому, означає це те, що він – від древа пізнання добра і зла, тому що зло присутнє в ньому. І не існує праведника, який не згрішив би цим злом, оскільки воно в ньому. Грішник і добре йому – це той, чиє зле начало подолало його добре начало, і про це сказали «і добре йому», бо добро під владою грішника. І оскільки зло панує над добром, він є грішником, бо той, хто подужав, бере собі ім’я. Якщо добро подужало зло, називається «праведник і зле йому», тому що зло під його володінням. А якщо зло перебороло добро, називається грішником і добре йому», кінець цитати.
І щоби зрозуміти поняття добро і зло в загальному сенсі, потрібно знати, що оскільки корінь створінь походить від сфіри малхут, а малхут з боку свого кореня називається «отримує ради отримання», – це й є коренем усього зла, що існує у створіннях. Бо таке бажання відокремлює нас від кореня. Ми вивчаємо, що задум творіння, котрий є «дати благо створінням», створив «суще з нічого», феномен хісарона, нестачі, що зветься «бажанням отримувати задоволення й насолоду».
І оскільки в духовному злиття й відокремлення визначаються мірою тотожності властивостей, то оскільки Творець є Тим, хто дає, а створіння отримують, тому є між ними розбіжність властивостей. І ця відмінність у властивостях відокремлює нас від Творця. І само собою, ми не здатні отримати добро й насолоду, котрі Він бажає дати нам, а це [бажання] й було причиною творення. А отже, для того щоб отримати благо, бракує нам підготовки келім, щоб були вони ради віддачі, і тоді отримаємо благо.
Витікає з цього: що є нашим злом, з причини котрого ми не маємо блага й насолоди? Я сказав би, що це – не більше й не менше, як те себелюбство, що в нас, котре й перешкоджає нам в отриманні блага й насолоди. І це те, що спричинює нам смерть, оскільки воно відокремлює нас від Життя живих. Тому ми називаємося «мертвими», як сказали мудреці: «Грішники за життя свого звуться мертвими».
І коли вдивимося у феномен нашого зла, як воно розмовляє з нами і бажає панувати нами, з якою силою воно приходить до нас, щоб ми дослухалися до його тверджень, то слід розрізняти тут чотири категорії:
1) Можемо уподібнити і віднести до повернення до Творця через любов (хоча повернення через любов – це річ велика, але тут ми говоримо про співвідношення).
2) Уподібнити за цінністю поверненню через трепіт.
3) Хто не може перебороти і вчинити повернення, але все ж таки залишається зламаним і розбитим тим, що не може вчинити повернення.
4) Хто не переймається тим, що не може подужати зло і вчинити повернення.
І з’ясуємо їх по черзі. Відомо, що коли людина бажає просуватися способом, коли робитиме все ради небес і про все, що вона робить, думає, – яка користь з цього буде Творцеві? – і не думає про власний зиск, тоді являється до неї тіло з претензіями і починає лихословити про цей шлях, котрий зветься «шляхом віддачі, а не власної користі». І воно висловлює «твердження фараона» і «твердження грішника», котрі є категоріями «моха і ліба» і питаннями «хто» і «що».
І коли людина починає слухати їхні претензії, вона починає дивуватися, бо ніколи ще не чула від тіла свого таких сильних тверджень, як чує нині. Вона думала, коли починала духовну роботу, що слід їй просуватися щоразу все більше до мети, тобто кожен раз треба їй розуміти, що таки варто працювати заради небес.
І раптом людина бачить, що замість того, щоби мало бути в неї більше тяги до служіння Творцю, вона чує протидію з боку тіла, котре каже їй тепер: «Чому ти не хочеш іти колією всього світу, коли головним чином слід прискіпливо виконувати свої дії з усіма подробицями та деталями, а щодо наміру слід сказати: «Хай буде Його бажання, що начебто я мала намір». А тепер, – каже тіло, – я бачу, що ти звертаєш увагу саме на наміри, тобто щоб змогти спрямувати намір аби все було заради небес, а не для власної користі. Чи може таке бути, щоб ти стала винятком? Адже ось, – ти не хочеш просуватися вперед як увесь загал людський, який каже, що його шлях є найбільш надійним. А доказ цьому – подивися на більшість людей, як вони поводяться».
І тоді починається процес роботи подолання. Тобто, коли людині треба переборювати ці твердження і не підкорятися тому, що вимагають від неї. І зрозуміло, що вона має дати ясні відповіді на те, що дають їй зрозуміти, мовляв, те, що вона бажає мати намір, щоби всі її діяння були лише віддачею, а не заради власної користі, – це протирічить розуму. Бо розум зобов’язує до того, що оскільки людина створена з бажанням отримувати задоволення й насолоду, є в неї внутрішня природна вимога задовольнити його. А інакше навіщо їй потрібно все це життя, якщо не мати задоволення від нього, задовольняючи вимоги, котрі виставляє тіло. І тіло дає їй зрозуміти, що все це відповідає логіці на сто відсотків і жодних відмовок не має людина аби відповісти на його твердження.
А ясною відповіддю має бути те, що ми віримо в слова мудреців, які навчали нас, що ми маємо йти вище рівня розуму та знання. Тобто справжня віра – якраз вище рівня знання, і не все є правильним з того, що розум може збагнути, бо стосовно Творця ми вивчаємо, як написано: «Бо не Моїми думками є ваші думки, і не Моїми шляхами ваші шляхи».
І тут починаються відмінності в процесі роботи:
І перший ступінь той, коли каже людина своєму тілу: «Усі твердження, котрі ти мені висуваєш, – з боку розуму правда на твоєму боці, і я також згодна з твоєю думкою. Але знай, що істинний шлях, згідно з тим, як я прийняла це від віри в мудреців, – він вище за знання. Просто досі не було мені можливості проявити цей мій шлях наочно, те, що він дійсно такий, що я йду вище рівня знання.
Тоді як тепер, коли ти приходиш до мене зі своїми претензіями, що потрібно просуватися в рамках знання, і лихословиш щодо шляху віддачі й віри, то я дуже задоволена тим, що ти приходиш до мене зі своїм лихослів’ям, бо тепер я можу розкрити свої погляди, що вся основа, на котрій я вибудувала служіння Творцю, є шляхом істини. Тобто, наразі я вже можу сказати, що я йду вище рівня знання. Тоді як до того, як ти з’явилося до мене, не було мені можливості розкрити свій шлях.
Тому я люблю твої претензії, бо зробило ти мені велику послугу тим, що говорило до мене лихослів’ям. Тобто те лихослів’я, котре я почула від тебе, привело до того, що тепер я повертаюся до Творця, адже тепер я мушу переборювати властивістю «вище рівня знання». Виходить, хто спричинив те, що я маю прийняти на себе нині тягар малхут небес в стані віддачі і вище за знання? Тільки твоє лихослів’я. І якби ти не з’явилося до мене з претензіями, не було б мені можливості прийняти на себе заповідь віри. Але тепер я мушу зробити повернення». Виходить, що людина не сердиться на лихослів’я, що почула.
І це можна уподібнити відношенню до повернення у любові (і насправді повернення у любові й повернення у трепоті – це два великих ступеня). Як сказали мудреці: «Повернення через любов – зловмисності перетворюються людині на заслуги». Також і тут можна пояснити, що зловмисності робляться людині як заслуги. І слід зрозуміти, яким чином стають зловмисності заслугами. Адже поняття зловмисностей проявляється тоді, коли людина злиться, що випадає їй чинити зловмисності. А заслуги – це саме такі речі, коли людина радіє з того, що приходять їй заслуги. І як можна сказати, що із зловмисностей утворилися заслуги, адже в чому тут зловмисність, коли з’явилося тіло зі своїми претензіями до віри, котру людина прийняла на себе вище рамок знання. І як може бути зловмисність більша, ніж у того, хто зводить наклеп на святу віру?
Але якщо людина робить повернення через любов, тобто те, що робить зараз повернення і приймає на себе віру вище рівня знання, при ясній свідомості, вона вирішує йти саме шляхом віри. Адже наразі є перед нею два шляхи, і вона вирішує, а отже, є в неї можливість для вибору. Тоді як перш ніж прийшло до людини [тіло] зі своїм лихослів’ям, то хоч і прийняла на себе віру вище рамок знання, проте, було не настільки вже явно те, що є перед нею два шляхи. Тоді як зараз вона робить істинний вибір, вирішуючи, що потрібно йти саме вірою вище знання.
Виходить, відповідно, що людина ця задоволена від лихослів’я, котре чула, і любить ті погані речі, котрі говорили їй про віру, хоч це і зловмисності. А оскільки ці речі утворили для неї місце вибору, щоб було ясно їй, що дійсно вона бажає йти шляхом віри вище знання, виходить, що важливість цих зловмисностей така ж як і у заслуг, бо без них не мала б вона можливості вибирати. Виходить, якщо, роблячи тепер повернення, людина задоволена роботою, що трапилася їй наразі, тоді це належить до повернення з любові. Тобто, людина любить дію повернення, котру вчинила наразі, тоді, само собою, причини цього, котрими є зловмисності, вважаються для неї заслугами. Тобто, вона любить їх так само як і заслуги. Бо одне без одного не існує. І цінність цього для неї, як співвідношення світла та клі. Тобто, хісарон, котрий спричинили людині зловмисності, називається «клі». А повернення, коли вона робить вибір, діє тут як світло. І це є першим ступенем, з тих, що в процесі роботи.
А другий ступінь той, коли людина, хоч і переборює те лихослів’я, котрим тіло говорить про шлях істини, яким є віддача і віра, і робить повернення, тобто коли відповідає тілу, що все, що я чую від тебе, це лише те, що ти кажеш, що «розум зобов’язує». Але я дію згідно з тим, що чула, що найсуттєвіша основа служіння Творцю – це віра вище рівня знання. Тобто, я не йду як «розум зобов’язує», а вище за розум. Отже, це правдива відповідь.
Але каже людина, що вона була б більше задоволена, якби не чула того лихослів’я, бо була при цьому в небезпеці, – адже може й не змогла б зробити вибір. Виходить, що ця відповідь є категорією трепоту. Тобто, людина боїться, що робота подолання є важкою роботою. Бо коли вона стоїть перед випробуванням, дуже важко вибрати добро.
Виходить, що це повернення належить до повернення з трепоту, коли зловмисності стають для людини як помилки. Оскільки зробила повернення до Творця щодо цих зловмисностей, вони зробилися як помилки. Але не як заслуги. Бо заслуги – мається на увазі, що воно подібне до заслуг. А наскільки людина прагне до заслуг, настільки вона радіє своїй роботі, бо дана їй можливість зробити вибір. А коли вона боїться лихослів’я, тоді сама каже, що це не заслуги, а подібно це до помилок.
Виходить, що хоч і підняла людина зло до святості, тобто виправила зло тим, що вчинила повернення, але цей ступінь набагато нижчий, ніж повернення від любові, бо вона сама не робить їх заслугами. Тому визначається це як другий ступінь, що існує в духовній роботі.
А третій ступінь той, коли слід розрізняти в процесі роботи те, що приходить до людини тіло з відомими претензіями, і лихословить на категорії «моха» і «ліба» (розум і серце), а людина підкоряється цьому і не може його подужати. А отже, вона змушена впасти зі свого ступеня. Тобто, замість того, як раніше думала, що вона вже рахується між служителями Творця, то тепер вона бачить, що є далекою від цього. Бо до того, як з’явилося до неї тіло з відомими претензіями, вона думала про себе, що вже вона в повному порядку, тобто немає в неї жодних прагнень до себелюбства, а все, що вона являє собою, певно все воно заради віддачі.
Тоді як тепер людина бачить, як вона не може подолати його твердження, хоч наразі вона не стоїть фактично перед випробуванням, адже всі суперечки тепер лише потенційні. І все одно людина бачить, що вона підкоряється твердженням тіла і не може тепер прийняти на себе віру вище рівня знання, і сказати, що «я бажаю йти тільки дорогою віддачі».
Тож людина сидить і дивується сама собі, як обернулася справа. І здається їй неначебто це те колесо, котре обертається в світі: те, на що вона завжди дивилася як на нікчемне, вона сама зараз впала туди, і не може вийти з цього місця, хоча й пам’ятає, наскільки вона гидилася і дивилася на цих людей як на дрібноту, як вони займаються дитячими справами, і завжди віддалялася від них. А от нині вона сама там, і не може вийти звідти власними силами.
І от вона бачить щось на кшталт тієї історії, що розповідають про рабі Йонатана, коли була в нього дискусія з одним пресвітером і той казав, що може поміняти природу, а рабі Йонатан стверджував, що природу, котру створив Творець, неможливо змінити. Тільки сам Творець може змінити, але людина своїми силами на це не спроможна.
Що зробив священник? Узяв декілька котів і навчив їх бути офіціантами, і одягнув їх в одяг офіціантів, пішов до короля і розповів йому всю ту справу, котра була в нього з рабі Йонатаном. І священник влаштував трапезу, і запросив короля й міністрів. І перед трапезою знову завів священник на тему другої природи, чи можна природу змінити. А рабі Йонатан сказав, що тільки Творець може змінити, а не людина.
А потім дав священник команду. І сказав, що спочатку потрапезуємо, а потім ми завершимо нашу дискусію. І відразу увійшли офіціанти, тобто коти, які були одягнуті точнісінько як справжні офіціанти. І вони накрили стіл, а також принесли всі страви кожному з гостей. А священник і король, і міністри дивилися й дивувалися на чудові дії «офіціантів». І всі бачили тепер, що немає сенсу влаштовувати нову дискусію після трапези. І всі дивувалися рабі Йонатану, як це він сидить настільки спокійний і не дивується видовищу, котре доводить, чорним по білому, що таки спроможна людина змінити природу.
І розповідають, що зробив рабі Йонатан. Після того, як завершили трапезу і офіціанти стоять і очікують, щоб обслужити гостей, вийняв рабі Йонатан табакерку. І всі подумали, що він хоче понюхати тютюну. Але, коли відкрив табакерку, вискочили з неї кілька мишей. І коли офіціанти побачили, як миші вискакують з коробки й тікають, відразу покинули вони гостей і побігли за мишами, згідно зі своєю природою. І тоді побачили всі, що правда на стороні рабі Йонатана.
Те ж саме у нас. Коли з’являється тіло і починає своє лихослів’я, і починає показувати людині наочно смак, що є в любові до себе, відразу ж людина покидає і Тору, і духовну роботу, і Володаря світу, і біжить досягати себелюбство, те, що тіло показує їй, - насолоду, що є в цьому. Тоді вона бачить, що не має вона ніякої сили щоби вийти з себелюбства.
Виходить, що в такому стані, коли людина бачить, наскільки вона занурена в себелюбство силою нашої природи, це вже зветься, що вона прийшла до певного ступеня в духовній роботі. Тобто, вона прийшла до рівня істини, що зветься «усвідомленням зла». І відомо їй тепер, що вона має почати свою роботу заново. Бо досі вона йшла тією дорогою, йдучи котрою, дурила себе. І думала про себе, що вона вище за всіх. А зараз людина бачить свій істинний стан.
Тому є в неї тепер хісарон, щоб молитися Творцю з глибини серця. Бо наразі вона просто бачить, наскільки віддалена вона від роботи віддачі, так, що не здатна людина врятуватися, і тільки Творець може допомогти в цьому. І це третій ступінь, нижчий за два попередні.
А четвертий ступінь такий, котрий є нижчим за всі три перші, бо буває іноді, що тіло з’являється до людини з усіма своїми претензіями. І вона слухає, і не відповідає йому нічого. Але сприймає всі його твердження всерйоз.
І також бачить людина, що це річ природна – те, що не до снаги їй виконувати дії, що належать до віддачі. І залишається в себелюбстві, як зазвичай, не переймаючись цим. І сприймає все холоднокровно. І забуває людина своє місце і стан, в котрому перебувала мить тому, тобто перед тим, як з’явилося до неї тіло зі своїми питаннями. Коли думала про себе, що не подібна вона до інших людей, вся духовна робота яких будується на себелюбстві. А нині вона й сама відчуває, що такий він, шлях духовної роботи, – виконувати її так само як і весь загал це робить.
Виходить з усіх питань, що з’явилися перед нею, що це певно було проголошено згори, аби привести її до того, щоби мала можливість піднятися вгору. Або як на першому ступені, котрий подібний до повернення з любові, або як на другому ступені, котрий подібний до повернення з трепоту, або як на третьому ступені, котрий існує для того, щоби було в людини місце хісарону, тобто щоб мала вона можливість ще молитися до Творця. Адже вона бачить наразі, що це зовсім нереально, щоб людина своїми силами змогла собі допомогти.
А тепер людина приходить до стану, коли вона вірить і бачить те, що сказали мудреці (в трактаті «Сукка»): «Сказав рабі Шимон бен Лакіш: «Зле начало людини посилюється проти неї щодня, і бажає вмертвити її, як сказано: «Спостерігає грішник праведника і бажає вмертвити його». І якби не Творець, який допомагає людині, не подолала б його, як сказано: «Творець не залишить нас в його руках і не звинуватить нас, коли буде судити його». І вона бачить, що й насправді тіло бажає вмертвити її, тобто своїми твердженнями воно хоче відокремити її від Життя живих. І людина бачить, що немає в неї власних сил подужати, а чекає вона, що Творець допоможе їй. Виходить, ті питання, котрі з’явилися перед нею, не були марними, а цим дано їй було місце для молитви з глибини серця. Тоді як на четвертому ступені, коли вона все сприймає холоднокровно, виходить, що всі питання з’явилися в неї дарма, без усякої користі.
Але слід знати, що у людини, яка почала йти шляхом віддачі та віри, нічого не пропадає марно. Бо потім, за кілька днів чи годин, людина приходить до тями, виходить зі стану, в котрому перебувала після того, як почула лихослів’я. І тоді вона бачить щось нове: як людина може впасти з високого ступеня на рівень цілковитої ницості порівняно з тим, на якому була. І все одно не має вона ніякого відчуття цього, а почувається, неначе нічого не сталося, і сприймає все тихо та спокійно, і згодна вона залишатися в нинішньому стані, і вона спокійна й перебуває в настрої «не так вже й страшно все». І це замість того, що раніше вона думала, що коли не має вона поступу в духовному, почувалася, що краще їй смерть ніж таке життя. І постійно вона тремтіла й непокоїлася, як би ще йти вперед. І постійно дивилася на людей, як це вони такі спокійні, коли займаються сухою Торою та заповідями, тобто не заглиблюючись в усякі думки, а так, займаючись «завченою людською заповіддю».
А нині вона не відчуває, що хоче дістати хоч якусь підтримку від будь-кого, щоби відчути, що не має недоліків. Адже це просто природно, що людина хоче собі бути в спокої, і не шукати в собі якихось дефектів, а судити себе на шальку заслуг. Тобто, про будь-що, коли вона думає, що це її недолік, є в неї відразу ж маса пояснень. І головне, чого вона бажає, – жити без ніяких страждань, адже пам’ятає, що колись, коли вона думала про духовне, була вона сповнена страждань, і завжди мала повно клопотів. А нині, хвала Богові, не має вона ніяких духовних турбот, і живе собі як усі люди.
Однак, коли приходить їй потім якесь збудження згори, тоді знову починає людина турбуватися про духовне. І тоді бачить щось нове: що людина не господар сама собі. А сама вона як камінь у пращі, коли згори кидають її як захочеться, і перебуває вона в руках Вишнього. Тобто іноді дають їй думки, щоб покинула вона всі матеріальні справи, що належать до власної користі. А іноді скидають її вниз, у матеріальний світ, тобто забуває вона всі духовні поняття.
Виходить, відповідно, що навіть четвертий ступінь, це також рівень, коли дають людині можливість навчитися, що таке істина, щоб завдяки цьому вона могла би приліпитися до Творця. З того, що вона бачить, що залежить від Його руки, – пробудиться просити Творця, аби допоміг їй вийти з себелюбства і прийти до любові до Нього.
Але це довга путь. А порядок такий, як казав мій батько й учитель, що людина повинна сказати: «Якщо не я собі, то хто мені?». І має сказати, що все існує в самій людині. Бо весь вибір даний в руки людини – робити, а не чекати аж поки прийде пробудження згори.
А після цієї дії людині слід вірити, що все перебуває під особистим управлінням, і людина нічого не може додати до своєї роботи. А як бажають вгорі, так вона й мусить діяти. І немає їй ніякого вибору, – і це дорога коротка і найбільш успішна, оскільки виграють час і уникають мордувань, бо не страждають через подовження часу.
Виходить, що в процесі роботи у віддачі й вірі, коли людина починає її, ми знаходимо тут чотири стани:
1) Коли приходить до людини тіло з твердженнями свого лихослів’я, вона сприймає це з любов’ю. І каже: “Наразі маю я можливість виконати заповідь віри вище знання, бо інакше я працювала б лише в рамках знання.” І в цьому є зв’язок з поверненням через любов, тобто, коли людина любить це повернення.
2) Коли з’являється до людини тіло з його претензіями лихослів’я, то хоч вона й переборює їх, але не любить цю роботу. Бо це робота важка – переборювати, коли чує лихослів’я. Це подібно до повернення з трепоту, коли зловмисності перетворюються людині на помилки, як описано вище, тому що вона була б більше рада, якби вони не з’являлися в неї.
3) Коли приходить до людини тіло з його доводами лихослів’я, вона підкоряється його доводам і немає в неї сил для подолання. І тоді вона почувається зле, тому що до того думала, що вона вже в числі робітників Творця, а наразі бачить, що не має вона нічого. І жалкує людина про це, але не має їй можливості чимось зарадити собі. Виходить, що зле їй в тому стані, в котрому перебуває.
4) Коли з’являється людині тіло з його твердженнями лихослів’я, вона «лежить під своїм тягарем», і виконує все, що тіло їй каже, і сприймає все незворушно, і відразу ж на місці забуває, що була вона колись служителем Творця. І почувається тоді добре, начебто нічого не сталося, і втішається своїм станом, бо не терпить наразі жодних страждань від того, що не думає про справи служіння Творцю, і хоче продовжувати все своє життя, послідовно, в цьому стані. А іноді також і про це не думає, тобто взагалі вона не думає про мету в житті, а просто добре їй так.
І ці чотири стани слід уподібнити чотирьом ступеням, як сказали мудреці:
а) праведник і добре йому;
б) праведник і зле йому;
в) грішник і зле йому;
г) грішник і добре йому.
І хоч мудреці говорять про рівні високі, все одно за відповідністю можна провести паралель.
Стан перший, він подібний до повернення через любов. Назвемо його «праведник і добре йому», що означає, - немає в нього зла абсолютно, тому що зловмисності стали для нього як заслуги.
Стан другий, котрий подібний до повернення через трепіт, назвемо його «праведник і зле йому», як пояснює Зоар: «Праведник і зле йому, тому що погано йому під його владою». Тобто, що панує над ним, вчинивши повернення щодо лихослів’я, котре чув від свого тіла. А оскільки зловмисності не стали заслугами, виходить, що є в нього ці зловмисності, але вони як помилки, тому що зло під владою добра. Виходить, поки що існує в ньому зло, але добро панує над ним.
Стан третій, і це тоді, коли чує лихослів’я від тіла, і людина підкоряється злу, і немає їй сили прийти до повернення від лихослів’я, і вона приймає його. Але жалкує про те, що не може подолати лихослів’я. І це можна назвати «грішник і зле йому». Хоч він і грішник, тобто не робить повернення, але почувається незручно через це, що і зветься «зле йому», - від того, що не було сили подолання.
Стан четвертий, коли людина сприймає лихослів’я холоднокровно і навіть не відчуває, що почула наразі лихослів’я. І це можна назвати «грішник і добре йому». Тобто, попри те, що він грішник, але добре йому так, і не відчуває в собі жодного недоліку.