(переклад з івриту)
Написано: «Не роби інших богів переді Мною». І Зоар пояснює: треба, щоб були «камені, щоб зважувати ними».
І запитав про це: як зважують духовну роботу каменями, щоб цим пізнати свій стан на шляхах Творця? І відповів, – відомо те, що в час, коли людина починає працювати більше, ніж вона звична, тоді «тіло» починає брикатися і опиратися з усіх сил цій роботі. Адже справа віддачі для тіла – вона як ярмо й тягар, і не може витерпіти цієї роботи. А опір тіла набуває в людині форми сторонніх думок. І воно з’являється і задає питання «хто» і «що». За цими питаннями людина визначає, що напевно всі їх посилає їй сітра ахра, аби завадити їй в духовній роботі.
І сказав, що якщо людина говорить, що вони приходять від сітра ахри, тоді вона порушує те, що написано: «Не роби інших богів переді Мною».
А сенс в тому, що людина повинна вірити, що це приходить їй від святої Шхіни, бо «Немає нікого, крім Нього». І це Шхіна показує людині її справжній стан в її просуванні шляхами Творця, саме тим, що посилає їй ці питання, що звуться чужими думками. Тобто завдяки цим чужим думкам вона бачить, як людина розв’язує ці питання, що характеризуються як чужі думки. І при всьому цьому людина повинна знати свій справжній стан у духовній роботі, щоб знати, як діяти.
І це як коли, наприклад, один з товаришів хоче знати, наскільки його товариш любить його. І певно, віч-на-віч товариш його приховує це, бо соромиться. Тому ця людина посилає когось, щоб говорив зле про неї. Тоді вона дізнається про реакцію товариша, коли він не поряд з нею. І відтак може знати правду про міру любові свого товариша.
А висновок такий: коли Шхіна показує своє обличчя людині, тобто, коли Творець дарує людині життєву силу й радість, у такому стані людина соромиться сказати свою думку щодо роботи у віддачі, коли не отримує нічого заради себе. Але ж позаочі, – тобто коли життєва сила та радість охолонули, це вважається «позаочі», – людина може бачити свій істинний стан щодо «заради віддачі».
І якщо людина вірить у написане «Немає нікого, крім Нього», і що всі чужі думки – це Творець їх посилає, тобто що лише Він діє, то напевно, вже знає що робити, і як пояснити всі утруднення. І це виглядає так, неначе Шхіна посилає до неї посланців, побачити, як людина говорить зле про неї, про «малхут небес». Так можна пояснити описане вище питання.
І людина може зрозуміти те, що все приходить від Творця. Бо відомо, що ті удари, те, що тіло товкмачить людину своїми сторонніми думками, – вони не завдаються їй, коли вона не займається духовною роботою. А ці удари, які діють на людину настільки відчутно, що думки ці плющать їй мозок, – приходять вони саме тоді, коли їм передують Тора й духовна робота більші ніж зазвичай.
Це й зветься «камені, щоб зважувати ними». Тобто, ті камені (івр. «аванім»), коли людина бажає зрозуміти (івр. «леhавін») ці запитання, – падають їй на мозок. Бо вона йде потім зважити мету своєї роботи, чи дійсно варто працювати ради віддачі і працювати всією суттю та душею своєю. І щоб всі її прагнення були аби лише надіятись, що все, що треба здобувати в цьому світі – все лише з ціллю роботи ради принесення задоволення Творцю, а не для жодних матеріальних надбань.
І тоді починається гостра суперечка, коли бачить що є рація і з одного і з іншого боку. І про це попереджає писання: «Не робіть чужих богів переді Мною». Тобто, не кажіть, що інший бог дав вам «камені» зважувати ними вашу роботу, а «переді Мною» (букв. «перед Моїм лицем»). І людина повинна знати, що це є категорією «Моє лице». І сенс в тому, щоб людина побачила істинний вид основи й фундаменту, на якому зводять будову духовної роботи.
А головна складність, що є в цій роботі, та, що це «Два вислови, що заперечують один одного»:
1) Що з одного боку людина повинна намагатися, щоб уся робота її була аби прийти до злиття з Творцем, щоб усе її бажання було аби лиш тільки принести задоволення своєму Створювачу, і анітрохи для власної користі.
2) А з іншого боку ми бачимо, що це не є головною метою. Оскільки метою творіння було не те, щоб створіння віддавали Творцеві, адже Він (боронь боже) не має нестачі, щоб створіння давали Йому щось. А навпаки, мета творіння існує через те, що Його бажання – дати благо створінням, тобто щоб створіння отримали б добро та насолоду від Нього.
І оскільки дві ці речі суперечать одна одній, абсолютно: бо з одного боку людина повинна віддавати, а з іншого боку людина повинна отримувати, то це означає, що існує феномен виправлення створіння:
а) прийти до злиття, що є тотожністю властивостей, і полягає це в тому, що всі дії людини щоб були лише заради віддачі;
б) а потім можна прийти до мети творіння, якою є отримання добра та насолоди від Творця.
Тому, коли людина привчає себе йти шляхами віддачі, тоді, само собою, не має вона келім отримання. А коли йде дорогами отримання, немає в неї келім віддачі. Тому «каменями, щоб зважувати ними» вона набуває і ті й ті разом. Оскільки після всіх суджень та пересудів, які є в людини під час роботи, коли вона зміцнюється і приймає на себе тягар малхут небес в плані віддачі «бе1-моха ве2-ліба» (розумом та серцем), це дає їй те, що коли вона збирається отримати вище благо, – адже є вже в неї тверда основа того, що все має бути у віддачі, – то навіть коли дістає якесь світіння, вже отримує його ради віддачі. І це тому, що вся основа її роботи базується тоді виключно на властивості віддачі. І це зветься, що вона «отримує ради віддачі».