С.Винокур: Питання: «Ви говорили, що не могли заспокоїтися і весь час шукали щось. Ви розуміли, що ви шукаєте?» Це до вас особисте запитання. М. Лайтман: Не зовсім. С.Винокур: Не зовсім? М. Лайтман: Сенс життя. Що відбувається зі мною? Яким чином я маю діяти, щоб знайти відповіді на питання? Такого типу. С.Винокур: Ну значить, вас щось не влаштовувало, правильно? М. Лайтман: Звичайно, так. С.Винокур: А що вас не влаштовувало, можете сказати? М. Лайтман: Не влаштовувала безглуздість. С.Винокур: Безглуздо науковою роботою займаєтеся, безглуздо... М. Лайтман: Звичайно, це все... С.Винокур: Якесь передчуття було, що це десь є, що зобов'язаний шукати? М. Лайтман: Ну, загалом, десь є. Тому, що природа сама по собі не терпить цієї порожнечі. Вона сама прямо волає, кричить про те, що є мета і є правда, і вона для всіх, хоча для кожного може бути своя, але людина може її знайти. С.Винокур: І ось це ви відчували - цей крик такий, внутрішній, так? М. Лайтман: Так, звісно. С.Винокур: Чи був у вас такий момент, коли ви відчули, що якщо не досягнете мети, то нема чого жити? М. Лайтман: Це звісно. С.Винокур: Так? Навіть жити нема чого? М. Лайтман: Так-так. Це було протягом багатьох років - безглуздість. С.Винокур: І як ви виходили з цих станів? М. Лайтман: Це непросто, але багато людей, я думаю, все-таки перебувають у такому стані. С.Винокур: Точно. М. Лайтман: Найголовніше - це зрозуміти, що це не залежить від тебе, це дано тобі згори, що це подарунок природи. С.Винокур: Навіть так... М. Лайтман: Так, подарунок. І ти маєш продовжувати шукати відповіді на питання про свою долю. С.Винокур: Тобто тут є така позитивність: ви все одно рухаєтеся, ви не зупиняєтеся. М. Лайтман: Обов'язково, так. С.Винокур: Скільки тривають ці стани, коли «якщо не знайду, краще не жити»? Ось такі фрази, внутрішні? М. Лайтман: У мене було десятки років. Десятки років. С.Винокур: Який момент у вашому житті ви вважаєте найголовнішим? М. Лайтман: Найголовніший момент - коли я знайшов свого вчителя. Я усвідомив, що зараз на мене звалилося величезне щастя. С.Винокур: Невже за весь час, що ви займаєтеся кабалою, ви жодного разу не пошкодували про це? М. Лайтман: Ні. А що б могло бути? С.Винокур: Ну, напевно, той, хто запитує, може бути в якихось сумнівах. М. Лайтман: Сумніви - це забутися і заснути? С.Винокур: Не знаю, можливо, щось ще є. Я не знаю. М. Лайтман: Я ні від чого не ховаюся і ні на що не закриваю очі, просто іншого нічого немає. С.Винокур: Ви займаєтеся вже довго, понад сорок років, під п'ятдесят. Не було жодного моменту сумніву? Ви жодного разу не пошкодували про це? Чи сумніви були якісь - чи там ви перебуваєте? М. Лайтман: Ні. Розкривається перед тобою така глибина й такі горизонти, що тобі нема чого більше шукати. Або ти це кидаєш, або залишаєшся в цьому. С.Винокур: Тобто у вас не було ніколи сумнівів, і ви в цьому йшли. Але різні стани все-таки були, правильно? М. Лайтман: Звичайно. С.Винокур: Зрозуміло, а для чого ці стани даються по дорозі? М. Лайтман: Щоб перевіряти себе. С.Винокур: Тобто так чи інакше запитання ви собі ставили? М. Лайтман: Так. «Чи треба тобі це?». С.Винокур: Ось це запитання, так? М. Лайтман: Так. С.Винокур: «А чи там я перебуваю?» М. Лайтман: «Чи там я перебуваю?» - не зовсім. Чи правильні джерела, чи правильна методика, чи так я маю поводитися - це все було. С.Винокур: І як ви відповідали на ці запитання? М. Лайтман: Я відповідав тим, що я не вірю ні в що і тому - перевіряти. С.Винокур: Перевіряти? М. Лайтман: Так. С.Винокур: Чи є щось у житті, про що ви шкодуєте найбільше і хотіли б повернутися назад і зробити це по-іншому? М. Лайтман: Так. Я б хотів повернути й переробити абсолютно все, крім мого вибору в житті. Тобто сам вибір - він правильний, а реалізація його могла бути більш інтенсивною.