Репліка: Інна пише: "Шановний Міхаелю Лайтмане, я зараз вся тремчу, коли пишу вам. Я живу в Ізраїлі вже 30 років. Тут виросли мої діти. І ось зараз старший в армії. Він у бойових частинах, на закритій базі. Зв'язок із ним дуже рідкісний. І щойно він був поруч - моя дитина - тепла, добра, любляча, і раптом дитинство закінчилося. І це усвідомлення, що дитинство закінчилося - це жахливо! І дуже сильне відчуття порожнечі! І тут ніякі переконання, ніякі мізки не допомагають. І молодші діти не допомагають. Наче вийняли з тебе шматок тебе. Я боюся за нього! Я відчуваю, що вся провалююся в це хвилювання! Як це пережити? Як триматися?" М. Лайтман: Треба просто вірити. Нічого іншого сказати тут не можна. Вірити в те, що все буде добре. Що є вища сила, яка влаштовує долю кожного, і вона з добром ставитиметься до кожного з нас. Запитання: І до мого сина, і взагалі, до наших дітей? М. Лайтман: Так. Це дуже непросто уявити собі почуття матері. Нічого її не заспокоїть, крім того, що він буде поруч. Запитання: І цього хотіти? М. Лайтман: Так. Він має бути поруч! Під серцем!