М. Лайтман: Творець дуже-дуже страждає без нас. У Нього є бажання віддавати, насичувати, випромінювати. Але нікому, і ніхто не бажає. Репліка: Ну, ми ж бажаємо насичуватись, отримувати. М. Лайтман: Ми бажаємо насичуватись не від Нього і не Ним. Репліка: А саме Ним — Ви кажете? М. Лайтман: Так, саме так. Тому тут, я б сказав, це схоже на війну нервів. Репліка: Гарно сказано. М. Лайтман: Хто перший здасться і скаже: «Люблю». Репліка: Так. Ось це гарно. М. Лайтман: Це, звісно, гра на виснаження, насправді. Репліка: Саме так, на виснаження — це правильне слово. А в чому полягає наша ідентичність, коли ми доповнюємо Творця? Як Ви вважаєте? М. Лайтман: У тому, що ми стаємо необхідними для Творця в дії. Ми й так необхідні — в дії, у тому, що ми зближаємось із Ним, з’єднуємось і зливаємось із Ним, у тому, що ми доповнюємо світобудову. Ми викликаємо в усій світобудові наповнення Вищим світлом, яке наповнює все створіння. А без нас воно було б порожнім, холодним і темним. Репліка: Це красиво! Тобто ще раз, якого доповнення, саме конкретно, Він чекає від нас ? М. Лайтман: Щоб ми ввімкнули світло. Справді ввімкнули світло в цьому світі, щоб світло Творця, світло любові, добра, єднання, досконалості у всіх можливих формах наповнило ним світобудову. Репліка: Це красиво! Але Ви говорите це сьогодні, коли й не знаєш, куди бігти, розумієте? М. Лайтман: Не треба нічого робити. Треба лише чекати спокійно, з упевненістю, що це має відбутися. Репліка: І все ж таки хотіти цього? М. Лайтман: Так, так, так. Хотіти, просити — тихо просити Творця. Репліка: Від нас лише це потрібно. М. Лайтман: Так, так. Без зайвого галасу, заяв, суперечок — нічого більше.