Стаття 1, 1988 рік
(переклад з івриту)
Мудреці (в трактаті «Брахот», 18) сказали так: «Бо живі знають, що помруть». Це – праведники, що і в смерті своїй звуться живими. І пояснив Раші: «Це – праведники» - а що означає, що знають, що помруть, - беруть собі до серця день смерті і прибирають руки свої від гріха. «А мертві не знають нічого». Це – грішники, які й за життя свого звуться мертвими». І пояснення Раші: «Грішники не знають нічого», бо роблять з себе таких, які не знають, то й грішать», кінець цитати.
І зі сказаного висновуємо, що існує життя, що зветься «смерть». Тобто у грішників їхнє життя називається «смерть». І також існує смерть, що зветься «життя». І це – у праведників. Отже, існує два види життя:
а) життя грішників;
б) життя праведників.
Але як називається життя праведників, не написано, а те, що таки написано, - що смерть праведників називається «життя». І ясно, що слід сказати: якщо смерть праведників називається «життя», то певно, що життя праведників це ступінь ще вищий.
А згідно з тлумаченням Раші виходить, що в своєму стані смерті, тобто коли дивляться на свою смерть, тому й не грішать. Але як це стосується до життя? Адже той, хто не грішить, вже має життя. І також, як пояснює Раші, що грішники за життя свого звуться «мертвими», - чому? З тієї причини, що мертві не знають нічого. Тобто, роблять з себе таких, що нічого не знають. Слід тлумачити це так, що не знають дня своєї смерті.
Також і це слід зрозуміти. Бо той, хто не пам’ятає дня смерті, той мусить грішити. Адже сказали мудреці (в трактаті «Брахот», 5): «Завжди хай підбурює людина добре начало проти злого начала. Якщо переможе, - добре, а якщо ні, хай займеться Торою. Якщо переможе його, це краще, а якщо ні, хай читає «Шма, Ісраель». А якщо ні, хай нагадає йому день смерті. Отже, навіть якщо не пам’ятає дня смерті, також не обов’язково, щоб грішив».
Якщо так, що означає те, що пояснив Раші, - роблять себе, начебто не знають дня смерті, тому і грішать. Висновок: той, хто не бажає чинити гріхи, він повинен пам’ятати постійно день смерті.
І для того, щоб зрозуміти те, що наведено вище, потрібно пам’ятати все, що перед нами, тобто мету творіння, і також справу виправлення створіння, що виникла потім. І також слід розуміти правило, що не існує світла без клі. Відомо, що метою творіння є дати благо Його створінням. І також відомо, що немає світла без клі. Тобто, що неможливо бути наповненню без хісарону, потреби. І через це створив Творець, як суще з нічого, - феномен хісарону і прагнення до отримання насолод, і це називається «бажання отримувати задоволення».
І щодо цього клі, званого «бажання отримувати», зроблено потім виправлення, що зветься «скорочення». Тобто, оскільки через отримання вищого блага немає тотожності між тим, хто дає і отримувачем, - а це клі жадало тотожності властивостей, що зветься «злиття», - тому клі не бажало приймати в своє бажання отримувати. А буде щодо нього, цієї категорії, скорочення, і не буде більше отримувати, за винятком того, щодо чого може утворити намір заради віддачі. І це є виправленням створіння. Тобто, для того, щоб створіння мали неприємне відчуття під час отримання насолод від Творця.
І тепер зрозуміло нам, що метою творіння є те, щоб створіння отримували благо й насолоду. А виправленим створінням є те, яке не буде почуватися неприємно при отриманні насолод.
Словом «клі» називається хісарон, а «світлом» називається наповнення. І відповідно, виходить, що клі, в яке облачається життя, - воно називається бажанням, а життя, що одяглося в нього, називається світлом.
І з цього зрозуміємо, що є в нас два види келім:
а) одне клі - без виправлення створіння, яке зветься «отримує заради отримання»;
б) і є в нас клі, що таки існує щодо нього виправлення створіння, яке зветься «отримує заради віддачі».
І з того, що сказано вище, що життя називається «світлом», випливає, що є в нас життя, одягнуте в келім бажання отримувати, і через це ми у стані відмінності властивостей з Творцем, що спричинює нам відокремлення від життя життів. І тому життя таке називається категорією «смерть», з причини відокремлення, що утворилося там.
І існує життя, яке зветься «світлом», що облачається в келім, щодо яких існує виправлення створіння, яке називається «отриманням заради віддачі». І завдяки цьому, хоч вони і звуться «отримувачами», але оскільки наміром є «заради віддачі», вони залишаються в стані злиття (з Творцем), навіть під час отримання насолод. А отже, світло, яке отримується, тобто життя, називається «життям» тому, що світло залишається злитим з життям життів.
І цим слід пояснити те, що сказано: «грішники за життя свого називаються мертвими», тому що все, що вони отримують, вони беруть це в келім отримання, що призводить до роз’єднання (з Творцем). Тому сказали: «грішники за життя свого називаються мертвими». А з цього, природно, зрозуміло, що «праведники за життя свого називаються живими», тому що отримують наповнення клі, тобто світло і насолоду, в келім віддачі, і цим вони злиті з життям життів, попри те, що стають вони отримувачами.
Проте, згідно з цим: як пояснюється сказане мудрецями, - «праведники в смерті своїй називаються живими»? А справа в тому, що порядок духовної роботи такий, що починають з ло лішма, а із ло лішма приходять до лішма.
І отже, коли людина входить в духовну роботу, має вона намір «для особистої користі», що зветься «винагородою і покаранням». А потім вона удостоюється, і показують їй зверху через «збудження згори», що вона повинна йти шляхом істини, тобто щоб усе робила в ім’я небес. А коли показують їй згори, що таке «в ім’я небес», а не для своєї користі, тоді тіло тікає від цієї роботи, і не бажає більше працювати. І людина в такому разі думає, що вона перебуває в стані падіння.
Тобто, коли починала роботу, вона була в стані підйому, тобто була більш чистою. І не була такою вже грубо-матеріальною. Тому тіло й не чинило опір її духовній роботі. Тоді як тепер тіло зробилося грубішим, і через це воно не бажає працювати. І воно каже тоді, - робота ця, вона не для мене, бо я бачу, що мало того, що я не просуваюся більше, а ще і йду назад. Якщо так, то шкода і роботи моєї і мого часу. А тому, оскільки я не здатне набути духовного життя, то хай, щонайменше, я матиму собі матеріальне життя, як і весь світ, де думають не про духовне, а тільки про матеріальне.
Отже, хай також і я буду як вони. І принаймні я буду намагатися мати втіху від світу, наскільки це можливо, інакше я залишуся голим-босим і позбавленим усього. І тіло каже тоді, що буду я виконувати те, що сказали мудреці (в трактаті «Йома», 72), де написано так: «Сказав Раба вчителям нашим: «Прошу вас, не успадкуйте двічі пекло». І пояснення Раші: «двічі пекло», оскільки трудяться і працюють в Торі в цьому світі, «і не виконаєте її, і успадкуєте пекло, коли прийде смерть, - та й за життя свого не насолоджувалися своїм світом».
І цим слід пояснити, що коли людина приходить до стану падіння, що зветься «смерть», тобто коли відчуває смак смерті, якщо вона піде шляхом віддачі, тобто - коли всі її діяння, що б не робила, будуть тільки аби завдяки цьому було задоволення Творцю, а для себе людина не бажатиме нічого, що і зветься «служити Творцю у самозреченні», - то такий стан людина відчуває, що це для неї смерть.
Але насправді знову виникає питання, яке ми ставили: чи не відомо, що «заповідь тягне за собою заповідь»? А коли так, то чому людина переходить зі стану, коли відчувала смак життя в час занять Торою та заповідями, - у стан, коли як тільки починає говорити, що вона збирається виконувати Тору та заповіді в ім’я небес, відчуває в цьому смак смерті, а не життя? То де ж те правило, що «заповідь тягне за собою заповідь»? – адже написано (в трактаті «Авот», розд. 4:2) так: «Бен Азай каже: «Поспішай до легкої заповіді і тікай від прогріху, бо заповідь тягне за собою заповідь, а прогріх тягне за собою прогріх. Адже оплатою за заповідь є заповідь, а оплатою за прогріх є прогріх».
Проте справа, вона така, як сказано вище. Тобто коли почала людина духовну роботу ло лішма, і віддалася роботі серцем і душею, і прийняла все на себе всерйоз, і через це вона удостоїлася, що згори дали їй знати, що існує робота віддачі, а не для особистої вигоди. А причина того, що удостоїлася такої відомості і відчуття в органах, була в тому, що «заповідь тягне за собою заповідь». Бо не кожен заслуговує відчути, - що означає те, що вся його робота буде тільки на благо Творця, а не для своєї користі. І таке належить саме тому, хто доклав усіх своїх сил у роботі ло лішма, і завдяки цьому така людина приходить до відчуття лішма. І, зрозуміло, що на це тіло не згодне в жодному разі.
Однак тепер, тобто в стані, коли людина бачить, що з роботи у віддачі немає тілові що отримати, вона постає перед дилемою.
Або має вона сказати, що нині перебуває в стані падіння, що зветься «прогріхом». І тоді людина приходить до зневіри, кажучи, як наведено вище, що бачить вона тепер, що основне – це віддача, а у віддачі вона не здатна працювати, тому слід їй тікати з поля бою, і повертатися хоча б до того, щоб мати втіху від матеріального життя.
А бо ж сказати, що коли я починала цю роботу, всі дії були з наміром ло лішма. Тоді робота була не проти бажання отримувати. І тоді тіло не опиралося. Але ж тепер, коли удостоїлася я знати, що існує таке діло, як лішма, зване «працювати заради блага Творця», то ясно, що тіло має протидіяти, оскільки це проти природи. То як можна працювати на благо Творця? Відповіддю є те, що існує в природі таке явище, коли малий може служити великому без ніякої оплати, оскільки відчуває велике задоволення тим що служить йому.
Якщо так, постає питання: чому тіло не згоджується діяти на користь Творця? А відповідь на це та, що тіло не вірить у велич Творця. Бо там, де потрібно вірити, тіло чинить опір, оскільки справа віри є чимось не важливим. Інакше кажучи, якщо велич Творця не розкрита в рамках знання, а потрібно вірити, - це називається у людини чимось «нікчемним» і станом, «низьким» за важливістю. І цю роботу тіло не терпить.
І якщо так, слід запитати: чому утворив Творець феномен приховання і скорочення, - так, що велич Творця не відкрита. А якщо людина хоче відчути велич Творця, вона може прийти до цього тільки завдяки вірі. Відповідь, вона відома: оскільки, коли людина ще не є чистою від келім отримання, тоді вона прийме всі розкриття Творця в келім себелюбства. І це призведе до відокремлення її від духовного. І це буде як категорія «той, хто знає свого Володаря, і наміряється постати проти Нього».
І якщо людина є праведником, як сказали мудреці, що «праведником зветься той, хто виправдовує Господаря свого», тобто каже, що певно, те, що він відчуває наразі час падіння, напевно, це не відштовхнув його Творець, щоб не працював на Нього, а це для нього є великим виправленням. Тобто дана йому нині можливість вірити вище рівня знання у велич Творця. І також дана йому тепер потреба просити у Творця, щоб світив йому Своєю величчю.
Але бажає він відчувати велич Творця не через задоволення, яке існує в цій величі. Тобто, не має на увазі дати задоволення своїм келім отримання. А навпаки, оскільки бажає він скасувати все себелюбство, що є в ньому, а тіло не хоче підкорятися, тому він і просить у Творця, щоби світив йому, і усунув би від нього приховання, для того, щоб бажання отримувати для себе скасувалося перед Творцем.
І з цього зрозуміємо те, що сказав Бен Азай: «Поспішай до легкої заповіді». Означає це, що оскільки людина стоїть перед дилемою:
Або сказати, що падіння, те, що впала з попереднього духовного щабля, коли були в неї бажання і прагнення до роботи, а зараз – такий стан, що смак, який відчуває в духовній роботі є неприємним і без ніякої життєвої сили, і все робить, примушуючи себе, - це прийшло їй згори, тому що бажають, щоби йшла вона шляхом істини, тобто вірою вище за знання. І це є категорією «легкої заповіді», бо людина легковажить її, оскільки здається це категорією не важливою для людини, коли вона мусить іти вище рівня знання.
Або ж сказати навпаки, що це не з причини «заповідь тягне за собою заповідь», а просто що вона є людиною більш грубою і має більше поганих якостей, ніж інші люди. Тому вона просто робить прогріхи і не гідна виконувати духовну роботу. А «прогріх тягне за собою прогріх», оскільки те, що я роблю нині в Торі та заповідях, все це через примус, коли ніякої любові до духовної роботи в мене немає. Тому я зроблю ще один прогріх, тобто покину шлях роботи за примусом, і коли буде в мене гарний настрій, тоді я і займусь Торою та заповідями. А поки що я повернуся до свого матеріального життя, і буду втішатися принаймні від цього світу, як сказав Раба в наведеній вище цитаті.
І тому, коли людина стоїть перед дилемою, каже Бен Азай: «Поспішай до легкої заповіді, щоб прискорив і вирішив би все легкою заповіддю». Тобто цей стан є категорією «легка заповідь», тим, що дали тобі з небес, аби йшов ти уперед шляхом, що веде до істини. А причина в тому, що «заповідь тягне за собою заповідь», і оскільки почав ти з ло лішма, але намір твій був віддатися Торі та заповідям серцем і душею, тому «заповідь тягне за собою заповідь».
І через це дали тобі з небес, повідомити тебе, що існує поняття «лішма», і ти почав відчувати це, а тепер – час, коли в тебе є потреба, щоб Творець наблизив тебе. Бо людина бачить тоді те, про що сказали мудреці: «Зле начало людини переборює її щодня, і якби Творець не допомагав їй, не подолала б його».
І тікай від прогріху. Тобто, усунься від того, щоб сказати, що цей стан, в якому ти перебуваєш наразі, є категорією прогріху. А скажи, що заповідь тягне за собою заповідь, і не може бути, що це прогріх. А якщо не скажеш так, а скажеш, що це прогріх, знай, що «прогріх тягне за собою прогріх». Тому ти будеш вимушений ще раз згрішити. Тобто, будеш вимушено повертатися до матеріального життя, і покидати ту роботу, яку почав, бо захочеш принаймні втішатися від життя цього світу, як сказано вище, в словах Раби, який сказав, щоб пекло не успадкували, як помрете, хоч і в житті своєму не насолоджувалися в своєму світі.
І зі сказаного зрозуміємо те, що ми запитували щодо слів тлумачення Раші, який сказав про написане «бо живі знають, що помруть», - це про праведників, які і в смерті своїй називаються живими». «А що таке «знають, що помруть», - беруть до серця день своєї смерті, «і прибирають руки свої від гріха». «А мертві не знають нічого», - це грішники, що і за життя свого звуться «мертві». І каже, що удають начебто не знають, - і грішать.
І запитували ми: адже згідно з коментарем Раші виходить, - той, хто не звертає уваги на день смерті, той вже грішить. І запитали ми:
1) Про те, що пояснює, що праведники й у смерті своїй називаються живими. Бо завдяки тому що знають, що помруть, - не грішать. А отже той, хто не грішить, вже є в нього життя. Але яке відношення має він, той, хто не грішить, до життя?
2) Тут висновується зі слів Раші, який каже про цих праведників, - «бо живі знають, що помруть», - що беруть до серця день своєї смерті. «І прибирають руки свої від гріха», - висновуємо з його слів, що те, що не грішать, то це від того, що звертають увагу на день смерті, інакше грішили б. Але ж існує вислів мудреців: «Не обов’язково, щоб день смерті утримував би від гріха» (трактат «Брахот», 5). І так сказано: «Завжди хай підбурює людина добре начало проти злого начала. Якщо переможе його, - добре, а якщо ні, хай займеться Торою, а якщо ні, хай читає «Шма, Ісраель». І якщо ні, - нагадає йому день смерті».
Якщо так, то ми бачимо, що не обов’язково саме день смерті утримує людину від скоєння гріха. А отже, зі сказаного зрозуміємо, - і тому слід уточнити те, що сказав «день смерті», - йдеться про час, коли людина приходить до стану падіння, тобто не має вона смаку в Торі і смаку в молитві, і все, що вона робить в справі Тори та заповідей, все в неї через примус, і не має вона аніякої життєвої сили, а це буквально відчуття смерті.
І людина запитує себе: якою є причина того, що я впала зі свого попереднього стану? Тобто, перш ніж увійшла в роботу віддачі, була я в радості та впевненості, що буду я робітником Творця. І це постійно збуджувало мене ще і ще докладати сил. І не знала я ніяких ані лінощів, ані слабкості, а завжди була бадьорою в усьому. А от коли увійшла я в роботу способом віддачі, пропала в мене вся життєва сила в роботі, і все йде в мене знехотя. І я відчуваю в житті смак смерті при цій роботі. Але ж сказали мудреці, що заповідь тягне за собою заповідь, - а я бачу нині навпаки.
Однак, слід людині звернути увагу на стан смерті, той, який вона відчуває тепер. «Бо живі знають, що помруть» - беруть до серця день смерті і прибирають руки свої від гріха». Сенс «беруть до серця день смерті» відповідає правилу «заповідь тягне за собою заповідь», - тобто мав би бути тепер день. Бо коли людина входить у роботу лішма, мало б бути в неї тепер більше життя, адже вона йде наразі шляхом істини. То чому вона відчуває при цьому стан смерті, що є темрявою, а не днем, і це є категорією «ніч»?
Однак, той, хто відповідає категорії «праведник», - він виправдовує Господаря свого, і каже: певно що те, що Творець дав йому нині стан падіння, це йому на благо. Означає це, що тепер Творець дав йому знати, що означає те, що людина працює не для власної вигоди, а виключно на благо Творця. І зрозуміло, що тіло чинить опір цьому, тому що це проти його природи. А от до того, як увійшла людина в роботу лішма, то оскільки працювала для особистої користі, тіло не опиралося цьому.
Виходить, це є ознакою того, що людині повідомили, щоб знала, що вона просувається правильною дорогою, оскільки тіло протидіє, інакше воно не опиралося б. І тому тепер є в людини потреба, що зветься «клі», щоб Творець допоміг їй. Як написано: «Тому, хто приходить очиститися, допомагають», оскільки для того, щоб іти проти природи, потрібна допомога Творця. Адже те, що є в природному шляху, людина здатна робити. Тоді як те, що проти природи, називається «диво з небес», і означає, що тільки з небес можуть дати людині сили, щоб було в її змозі йти проти природи.
Якщо так, то сенс слів «беруть до серця, - це зрозуміти день смерті», - те, що насправді та «смерть», яку я відчуваю, є станом «день», а не ніччю. А щодо «дня смерті» то є тут місце вибору, щоб сказати що це – день, званий «життя», або ж сказати, що це – смерть. І це з’являється в мене після того, як працював я істинно і енергійно, щоб дістатися до цілі, задля якої я народився. А оскільки почав я з ло лішма, а ло лішма не суперечить природі, тому тіло й не протидіяло.
І зовсім інше тепер, - удостоїли мене з небес, щоб я йшов дорогою лішма, тому тіло протидіє, і не бажає давати сил для роботи, тому що це проти природи. Отже, я й відчуваю нині смак смерті. А тому, якщо я кажу, що наразі це день, а не смерть, то я отримую від цього стану силу впевненості у тому, що матиму успіх на цьому шляху, яким іду зараз.
І я «прибираю руки свої» від того, щоб сказати, що цей стан, в якому я відчуваю «смерть», він такий тому, що я перебуваю в стані прогріху, що зветься «падінням». І через це немає мені що вдіяти ще в цій роботі, бо я бачу, що все більше деградую. А тому шкода мого часу. Тож і кажу я, що стан цей не є падінням, а це підйом вище ступенем, і піднявся я на шлях істини.
І це те, що написано: «І прибирають руки свої від прогріху», тобто відсторонюють себе від того, щоб сказати, що цей стан є категорією прогріху. І, природно, «прогріх тягне за собою прогріх», тобто, варто мені покинути всю цю систему. Але я кажу навпаки, що піднявся рівнем вище, тому що «заповідь тягне за собою заповідь».
І поняття «заповідь тягне за собою заповідь» можна тлумачити як про минуле, так і про майбутнє. Тобто, якщо людина каже, що стан цей є заповіддю, тоді «заповідь тягне за собою заповідь», а отже є в неї тепер віра і впевненість, що удостоїться підніматися сходами святості, і матиме заслугу прийти до мети.
І цим зрозуміємо те, що ми кажемо: «Згадай нас до життя, Цар, що бажає життя, і запиши нас у книгу життя заради Тебе, Всесильний життя». І слід збагнути, що це за закінчення, де кажемо «заради Тебе, Всесильний життя».
Отже, як ми бачимо, існують два види життя:
а) життя грішників;
б) життя праведників.
Де життя грішників – воно в келім отримання, що зветься «відокремленість від Творця», а життя праведників, - воно в келім віддачі, що є станом «злиття з Творцем».
Тому й кажемо: «згадай нас до життя». Яке життя? «Заради Тебе», тобто у віддачі. Іншими словами, ми просимо життя, щоб було воно в келім віддачі.