Мир після суперечки важливіший, ніж коли взагалі немає суперечки

Стаття 23, 1987 рік

(переклад з івриту) 

У трактаті «Укцін» сказав про мир рабі Шимон бен Халафта: «Не знайшов Творець іншого клі, щоб утримувало благословення для Ісраеля, крім миру. Як сказано: «Творець міць народу своєму дасть, Творець благословить Свій народ миром». Ось писання каже (Ішаягу, 57): «Мир, мир далекому і близькому, - сказав Творець, - і Я зцілю його». 

І слід зрозуміти ці слова, те, що каже: «Не знайшов Творець іншого клі, щоб утримувало благословення для Ісраеля, крім миру». Говорить «благословення» і говорить «мир». Із цього випливає, що головне - це благословення, а мир, він тільки утримує благословення. І ще слід зрозуміти те, що каже: «Клі, що утримує благословення для Ісраеля». Виходить, що, навпаки, для народів світу, коли в них мир, начебто це не добре для них. Чи можна так сказати, що існує місце, де буде недобре, коли буде мир? І також слід зрозуміти те, що каже писання: «Мир, мир далекому і близькому». Це означає, що Творець дає далекому мир, то певно, що дає мир і тому, хто близький до Творця. Якщо так, то що повідомляє нам тим, що каже: «далекому і близькому»?

І для того, щоб збагнути це в поняттях духовної роботи, потрібно зрозуміти поняття мети творіння й поняття виправлення створіння, про що ми вже говорили багато разів. Отже, мета творіння та, що людина має удостоїтися блага й насолоди, бо для цього створив Він створіння. І виходить, що весь час, коли людина ще не удостоїлася цього, це зветься, що така людина ще не прийшла до досконалості, оскільки вона є далекою від мети. Але на неї покладено удостоїтися мети, тобто блага й насолоди, бо для цього її створено.

Але до того, як людина займатиметься Торою та заповідями, аби прийти завдяки цьому до мети, вона повинна спочатку зайнятися виправленням створіння. А зміст цього в тому, щоб знати, як отримувати благо й  насолоду, щоб була в людини можливість мати втіху від цього. А якщо вона не знає порядку виправлень, вона зіпсує вище благо. І тому покладено на людину, перш ніж вона займається метою творіння, докладати зусиль і вивчати порядок виправлень. Тобто знати, що їй потрібно виправляти для того, щоб не зіпсувати подарунок Творця, який Той дасть їй.

Відомо, що всі виправлення відбуваються з категорією малхут, як написано: «Виправити світ з допомогою малхут Шадай (Творця), і всі «сини плоті» закличуть до імені Твого». Але що означає малхут, яку потрібно виправити.? Отже, оскільки бажання Творця було дати благо Своїм створінням, тому створив як «суще з нічого» феномен хісарону, званого «бажання отримувати задоволення й насолоду». І ця малхут зі своїм бажанням отримувати  розгалужується ще на декілька категорій через те, що існує правило в духовному, що розбіжність властивостей розділяє один духовний рівень надвоє. Тому після того, як ця малхут захотіла прикрасити точку бажання і забажала тотожності властивостей із Творцем за принципом «як Він милосердний, так і ти милосердний», вона забажала бути дарителем- так само, як і Творець є Дарителем.

І утворилося після цього виправлення, що зветься «скороченням», категорія  суду, закону, що заборонено отримувати, крім як лише коли можуть спрямувати намір на «заради віддачі». І цей закон зробився коренем, від якого походять кліпот, які є протилежними святості, де святістю зветься «віддача». Як написано «святими будьте» - означає «відокремленими будьте». Тобто щоб відокремили себе від того, щоб отримувати заради отримання, а весь намір щоб був тільки віддавати Творцю - так, як Творець віддає створінням.

І це те, що написано: «бо святий Я». Тобто, як Творець є Тим, хто віддає, так само народ Ісраеля повинні бути тими, хто віддає Творцеві. А протилежне цьому, тобто протилежне віддачі, називається протилежним святості, що є скверною, або ж сітрою ахрою, або кліпою. Тому з бажання отримувати утворилися потім кліпот, які й хочуть отримувати заради отримання.

І в «Передмові до книги Зоар», п. 10, написано там так: «Проте потрібно зрозуміти спочатку сутність існування нечистоти і кліпот - яка вона. І знай, що це - велике бажання отримувати, котре, як ми говорили, є сутністю існування душ коли розуміти їхнє єство як створіння. Завдяки йому вони готові отримати все наповнення, що є в задумі творіння, але воно не залишиться в душах у своїй формі, бо, якби залишилося в них, були б вони вимушені зостатися назавжди відокремленими від Творця. І щоб виправити це розходження, притаманне келім душ, створив Творець усі цілком світи і поділив їх на дві системи. І це – чотири світи АБЄА святості, і на протилежність їм - чотири світи АБЄА нечистоти. І наділив бажанням віддавати систему АБЄА святості, і вилучив з них бажання отримувати для себе, і дав його системі світів АБЄА нечистоти».

І в сказаному ми бачимо, якими є виправлення, котрі покладено на нас робити. Я сказав би: виправлення келім отримання, щоб був у них намір віддачі, як сказано там же (п. 10): «І спустилися світи вниз, до феномена існування цього матеріального світу, тобто до місця, у якому будуть існувати тіло й душа, а також час зіпсованості і час виправлення. Бо тіло, що є бажанням отримувати для себе, походить від свого кореня в задумі творіння, як зазначено вище, і проходить через систему світів нечистоти, як написано: «Диким ослям народжуватиметься людина». І залишається підкореним цій системі до 13 років, і це є час зіпсованості. А завдяки заняттям заповідями від 13 років і далі, коли займається для того, щоб принести задоволення своєму Творцеві, людина починає очищати своє бажання отримувати, вкарбоване в ній, і обертати його потроху на заради віддачі. І таким чином продовжує здобувати й осягати ступені святості від задуму творіння, що у світі Нескінченності. Аж поки вони допоможуть людині перетворити бажання отримувати для себе, що в ній, на таке, щоб було все в категорії «отримує, щоб принести задоволення Створювачеві своєму», а зовсім не для власної користі». 

І в сказаному ми бачимо, що все наше заняття в Торі та заповідях - це виправлення малхут, яка називається від її кореня в прямому світлі, від світу Нескінченності, ім’ям «отримувач для себе». І звідси походить порядок духовної роботи. Бо є порядок роботи для початківців, і є порядок роботи в інший спосіб - для тих, що вже йдуть уперед. І це як писав Рамбам, котрий каже: «Коли навчають малих і жінок, і загал простолюду, то навчають їх працювати, щоб отримати винагороду, аж поки примножиться їхнє знання і помудрішають додатковою мудрістю, тоді навчають їх діяти лішма, тобто не для отримання винагороди».

І з цього ми бачимо, що існує порядок роботи людського загалу й існує порядок роботи індивідуумів, і цей порядок роботи – не для мас. А для мас, як ми говорили, є «одна лінія» - і це робота загалу. Одна лінія - її можна пояснити так, що є верх і низ. Тобто вище за важливістю і нижче за важливістю. А людина йде постійно однією лінією, тобто не має вона ніяких намірів, щоб спрямовувати їх під час занять Торою та заповідями, крім одного. Повинна вона мати на увазі, що наразі виконує Тору та заповіді - ті, які Творець заповідав нам через Моше, учителя нашого, і за це ми отримаємо винагороду в цьому світі й у світі прийдешньому.

І на цьому шляху, котрий є однією лінією, ми бачимо, що людина постійно виграє. Тому що в кожної дії, яку вона виконує, є досконалість як практичної дії, і до неї немає чого й додати, як написано: «Не додавай і не віднімай».

Виходить, що не може бути, щоб ця людина не мала прибутку, а просто іноді виграє багато, тобто коли працює багато годин в Торі та заповідях, а коли працює менше, вона виграє менше.

І зі сказаного виходить, що однією лінією називається, коли людина йде дорогою Творця одним шляхом. Коли ж не займається Торою та заповідями, немає в неї ніякої лінії, тобто не має вона дороги в духовній роботі. А йдеться про все це тільки тоді, коли людина йде дорогою Творця й виконує Тору та заповіді, і це зветься, що вона просувається однією лінією. А називається так через те, що вона працює, тільки виконуючи практичні дії. І те, що слід виконувати, людина робить усе в усіх деталях і подробицях.

А ті, хто хоче діяти як індивідууми, тобто хочуть удостоїтися категорії «Творець Всесильний твій» особисто, вони повинні працювати з наміром. Означає це: якою є причина, що зобов’язує людину виконувати Тору та заповіді? Тобто з яким наміром вона виконує Тору та заповіді? Оскільки не існує дії без причини, тому людина повинна з’ясувати для себе, що є істинною причиною, заради котрої вона приймає на себе діяти «як віл під ярмо і віслюк під поклажу», і займатися Торою та заповідями.

Проте, коли вона дивиться на причину, що змушує її займатися Торою та заповідями, тоді критичний погляд на свої дії вважається щодо людини лівою лінією. І ті діяння, які вона робить, виходять тепер за рамки «однієї лінії» і називаються по-іншому, тобто правою лінією. Інакше кажучи, коли існує тільки одна лінія, неможливо сказати, що є в людини права лінія, адже має вона лише одну. Коли ж є в неї ще лінія, тоді належить сказати, що одна зветься «правою», а інша – «лівою».

Однак слід зрозуміти, чому ми називаємо роботу в практичних діях «права лінія», а роботу з наміром - «ліва лінія». А річ у тім, що існує правило: «Те, що не потребує виправлення, називається «праве». Тоді як те, що потребує виправлення, має назву «ліве».

І це так, як говорили мудреці в трактаті «Мінхот», 37, де Ґемара запитує: «Звідки ми знаємо, що коли накладають тфілін руки, то це на ліву руку, а не на праву? Рав Аші сказав, що про руку написано – на слабку руку». І пояснив Раші: те, що написано «на слабку руку», це належить до «некеви», жіночої суті, і з цього виходить, що про ліву йдеться тому, що немає в неї сили, як у жінки. І тому, про що б ми не вивчали як про слабку сторону або слабкий шлях, або про місце слабкості, називаємо ми це «ліве», тобто те, що потребує виправлення, бо само по собі воно слабке, називається «ліве».

І зі сказаного виходить, що стосовно практичних дій немає там чого додати, як, наприклад, не кажуть же, що сьогодні я накладав тфілін на ліву руку, а завтра я накладу тфілін також і на праву. Або що сьогодні я прибив мезузу на правому одвірку, а завтра я постараюся прибити мезузу також і на лівому.

Бо, як відомо, щодо практичного виконання заповідей ми говоримо: «Не додавай і не зменшуй». Тому ті люди, які вдаються лише до виконання практичних дій і всі їхні думки про те, щоб дія була гідною, і не думають про намір, тобто про те, що вони хочуть отримати як винагороду за свою роботу.

Іншими словами, якщо працюють і виконують Тору та заповіді, певно,  має бути якась причина, що зобов’язує людину діяти. А оскільки є багато причин, тобто чи то страх покарання, чи від любові, або щоб отримати насолоди в цьому світі і в світі прийдешньому, - усе це не входить в аналіз причин. Тобто в з’ясування істинної причини - причини, що вказує на істину. А це означає, що Творець бажає, аби доклали зусиль, щоб досягти того, чого Він бажає.

То якою є причина, щоб можна було сказати, що Творець бажає, аби ми працювали задля неї? Маємо спочатку зрозуміти, про що ми можемо сказати, що цього бракує Творцеві і завдяки нашій роботі він дістане задоволення від того, що ми дамо Йому те, що Йому потрібно.

На це існує одна відповідь, тобто якщо ми подивимося на мету творіння, тоді знатимемо, чого Творцю не вистачає. І оскільки мета творіння - це «дати благо Його створінням», значить, Він створив створіння для того, щоби дати їм всі блага. А ті келім, у які можемо отримати задоволення й насолоду, - це бажання отримувати насолоди. Як відомо, від того, до чого немає прагнення, не можна мати задоволення.

Тому і є в кожному зі створінь прагнення до насолод. Але для того, щоб не існувало феномена сорому, потрібно додати виправлення до бажання отримувати, щоб було воно заради віддачі. І оскільки цим виправленням є «не отримувати», тому його, це виправлення, відносимо до створінь, тобто коли створіння не хочуть отримувати, перш ніж буде в них намір заради віддачі.

Тоді як до Творця ми відносимо все, що Він таки дає. І оскільки Творець бажає, щоб, коли створіння будуть отримувати насолоди, не було в них анітрохи такого недоліку, як сором, тому ми й кажемо, що Вищий прийняв і згодився зі скороченням, які зробив нижній. Тобто щоб вище благо давалося нижнім лише відповідно до виправлення, яке зробила малхут Нескінченності.

Виходить, що основне виправлення ми відносимо до нижнього. Але тільки в тому, у чому Вищий, скажімо так, згодний з думкою нижнього. Тому неможливо отримати нічого духовного, якщо існують там обмеження й скорочення, які зробив нижній. Бо Вищий дає в мірі того, як нижній може отримати заради віддачі. І через це, після спуску світів, - адже людину створено після того, як розкрилися кліпот у світі, - бажає людина одержувати в келім егоїстичного отримання. І немає в неї зв’язку з виправленням, яке зробила свята малхут.

Тому Вищий не може давати благо вниз, перш ніж нижні приймуть на себе користуватися тільки келім віддачі, бо, як сказано, Вищий згоден зі скороченням, що його зробила малхут Нескінченності, яка зветься «коренем усіх отримувачів», котрі з’являться потім.

Тому Вищий очікує на келім віддачі, які нижній надасть Творцю, щоб Той мав можливість дати йому благо й насолоду в абсолютній досконалості, тобто щоб не було сорому в момент отримання вищого блага.

Проте як людина може дістати келім віддачі, коли це проти її природи, адже вона народилася з бажанням отримувати собі, тому що з’явилася вона після того, як народилася система кліпот. І з цієї причини, тобто для того, щоб були в людини келім віддачі, щоб була у Творця можливість дати все благо, дав нам Він Тору та заповіді, як сказали мудреці: «Захотів Творець удостоїти Ісраель, тому примножив для них Тору та заповіді»; як сказано «Творець бажає заради Своєї праведності, - збільшить Тору і зміцнить її».

І зі сказаного виходить, що істинна причина, що зобов’язує людину виконувати Тору та заповіді, - це те, що завдяки Торі та заповідям вона удостоїть себе вийти зі свого «авіюту» (грубості бажання), що є егоїстичним отриманням, і дістати келім віддачі. На ці келім і чекає Творець, бо саме в келім віддачі людина здатна отримувати задоволення й насолоду від святості.

Тому покладено на людину, котра бажає йти дорогою істини, що перед тим, як щось вдіяти як в Торі, так і в молитві та в добрих справах, хай пильнує, щоб мати істинну причину, заради якої вона займається Торою та заповідями. Тобто щоб Тора та заповіді дали б їй ту мету, для якої вона працює і докладає всіх зусиль, що в її змозі, для того, щоб її досягти.

Однак слід знати, що як в практичному виконанні заповідей є робота, чи чинити ці добрі справи, чи ні, тобто існує там вибір, то потрібно знати, що відносно наміру робота вибору ще важча. А сенс в тому, що справа наміру - це робота людини в плані «ви зветеся людиною, а не народи світу». І це означає, що словом «адам» (людина) називається той, хто віддає, і числове значення цього слова – МА (45), що називається категорією «захар» (чоловіча суть), тобто «той, хто віддає». Бо «бегема» (худобина) називається категорією «некева» (жіноча суть), і числове значення «бегема» - БОН (52), тобто «той, хто отримує».

Виходить, що, коли людина в практичних діях і не думає про намір, тоді вона виконує Тору та заповіді з причин тваринного рівня. Тобто через ту винагороду, на яку людина очікує отримати за свою роботу, і це категорія отримання, звана «бегема», а не «адам», як каже Зоар про вислів «А милість  народів – гріх», бо «все добро, яке роблять, для себе самих роблять його».  

І це в плані тієї духовної роботи, яка зветься роботою в отриманні винагороди для категорії «народи світу, що в людині». І хоча у формі практичної дії також важко займатися Торою та заповідями, але таке називається «ло лішма» і означає – для особистої користі. Проте потрібно знати, що це є першим рівнем, з якого мусимо починати, і іншої ради немає, як каже Рамбам.

І це вже є категорією «адам», а не «бегема». Тому хоча й кажемо ми, що категорія ця [зветься] «народи світу», але вони вже – «народи світу, що в людині». І категорія ця, вона – «худобина, що в людині», тоді як ті, що не мають відношення навіть до практичного виконання, називаються «народом, подібним до віслюка».

А тому потрібно знати, що рівень «ло лішма» є дуже важливим ступенем. І ми не маємо розуму оцінити важливість Тори та заповідей ло лішма. І мій пан, батько й учитель сказав: «Наскільки людина розуміє, що слід цінувати роботу лішма, що це є робота важлива, вона все ж має знати, що ло лішма навіть ще важливіша від лішма, яку людина дуже цінує. Бо вона не готова й не здатна цінувати важливість виконання Тори та заповідей ло лішма. Але ясно, що досконалість виконання Тори та заповідей має бути лішма».

І зі сказаного випливає, що хоча істинна причина виконання Тори та заповідей має бути «для того, щоб удостоїтися келім віддачі», бо саме в ці келім можливо Творцеві дати вище благо - оскільки Він бажає, щоб нижні відчули під час отримання блага тільки насолоду, без жодного сорому, тому Він чекає на нашу роботу в Торі та заповідях, роботу з наміром удостоїтися завдяки цьому келім віддачі, - однак початок роботи, він саме в царині практичних дій. 

І тоді не потрібно обмірковувати і з’ясовувати точно, яку оплату людина сподівається отримати від Творця за свою роботу. А діє вона в Торі та заповідях лише тому, що виконує наказ Творця. Це називається «роботою, достатньою для загалу». Тобто що про намір не треба й думати, а всі думки людини вкладаються в те, як виконувати Тору та заповіді у формі практичних дій.

І ясно, що існують тут вибір і війна зі злим началом, яке не дає нам виконувати Тору та заповіді навіть ло лішма. І зрозуміло, що винагорода цієї людини дуже велика: як сказано в словах мудреців, що перед Творцем ло лішма є дуже важливим. Бо практичне виконання Тори та заповідей вимагає багато сил, і людина змушена робити багато поступок у матеріальному житті, для того щоб мати можливість виконувати те, що наказав Творець. Так чи інакше, істинна робота починається тоді, коли людина хоче з’ясувати намір лішма, тобто коли бажає працювати, не отримуючи при цьому жодної винагороди.

А в роботі щодо наміру, котрий є справжньою причиною, задля якої людина виконує Тору та заповіді, тут починається істинний конфлікт добра і зла. Бо людина бажає працювати для Творця, адже Творець зветься «добрим і добродійним» і Він є Тим, хто віддає. Тоді з’являється тіло, зване «злом», і заважає їй. Бо бажання отримувати для себе називається «злом», адже на ньому перебуває категорія суду, через те що був присуд і скорочення, що воно залишиться в темряві. І воно не гідне отримувати ніякого світла.

Адже, оскільки людина з боку природи народилася з бажанням отримувати, отже, вона вимушена працювати проти природи. Тут і є істинний конфлікт. Настільки, що не в силах людини перемогти і підкорити своє бажання отримувати, щоб мала вона можливість працювати заради небес, а не для особистої користі.

І тут можна сказати, що вони називаються «двома речами, що заперечують одна одну». І бажання отримувати буквально є полярно протилежним бажанню віддавати. І тоді «приходить третій і вирішує між ними». Тобто аж поки приходить Творець і робить мир між ними. Інакше кажучи, Творець дає людині подарунок - бажання віддавати. І тоді зле начало підкоряється дарункові Творця, і тоді згаданий вище отримувач упокорюється під владою добра людини.

Інакше кажучи, як ми вивчаємо, існують дві сили в тілі, тобто два види бажання. Але, як зазначено вище, бажання віддавати починає діяти в людині тільки тоді, коли вона бажає почати працювати в роботі з наміром. Тоді як у роботі загалу не можна ще побачити, що існує в тіла бажання й потреба мати намір заради віддачі, і не можна сказати про те, що бажання отримувати протидіє, оскільки поки що немає чому протидіяти.

А саме тоді, коли людина починає діяти заради віддачі, і думає вона: якщо забажає працювати заради віддачі, то це в її силах, тобто що все залежить тільки від її бажання; але коли починає роботу, вона бачить, що не вона є господарем?, щоб робити те, що побажає, а є в неї ще інша позиція, у ній самій, тобто бажання отримувати протидіє.

І в цьому стані відчуває вона дуже важку роботу. І вона ще важча, ніж робота вибору, яку людина повинна виконувати, діючи у заповідях, адже це й справді робота суто в ім’я небес - те, що вона хоче робити. Як сказано вище, вона бажає виконувати роботу святості, а це означає – заради віддачі. І тоді починається справжня суперечка між добром та злом. Тоді як під час практичної роботи ще не було ясно тілові, що людина бажає йти шляхом, де не отримує для себе нічого і щоб усе було в ім’я небес. І думало воно, що все буде на користь отримувача.

І оскільки це - дві сили в людині і бажання отримувати з’являється в людині відразу ж в час народження, як написано в Зоар (глава «Ваєшев», стор. 1, і в коментарі «Сулам», п.п. 3 і 4) такими словами: «Цар старий та дурний. Цар – це зле начало, бо воно зветься царем і володарем у світі над людьми. Старий та дурний він - певно що старий: від дня, коли людина народилася і вийшла в повітря світу, він перебуває з нею і тому він є царем старим та дурним».

І ще там (п.8) написано так: «Тому поквапилося зле начало з’єднатися з людиною з того дня як вона народилася, для того, щоб вона йому вірила. І коли потім з’явиться добре начало, людина не зможе йому вірити і слова його будуть для неї як важкий тягар».

І ще там (п.9) написано: «І зле начало забігло наперед, і вже висловило їй докази того, що коли з’явиться потім його друг, тобто добре начало, то погано буде людині бути з ним і не зможе й голови підняти, бо наче навантажить воно їй на плечі усі вантажі, що у світі». І зі сказаного ми бачимо, що існують дві сили в людині, але сила зла, вона дужча, тому що воно з’являється з твердженнями, що потрібно дбати про особисту користь. Тому і влада його сильніша, оскільки приходить раніше, ніж добре начало. І це називається: «Правий той, хто перший у позові своєму», як написано там (п. 10): «І тому кожен суддя, котрий приймає слова однієї зі сторін ще до того, як прийде друга, подібно це наче приймає на себе іншого бога, щоб вірити йому».

І ще там (п.11) написано: «Але той праведник, який тріпоче перед Володарем своїм, - скільки зла він терпить в цьому світі, аби тільки не вірити і не мати справ зі злим началом. І Творець рятує його від усього цього. Це те, як написано: «Багато лиха у праведника, і від усього цього врятує його Творець», і це означає, що той, хто зазнає багато лиха, він – праведник, тому що Творець бажає його. Бо те зло, якого зазнає, віддаляє його від злого начала. І через це Творець бажає ту людину і рятує її від усіх».

І згідно зі словами Зоар виходить: коли Творець рятує людину? – тільки тоді, коли вона зазнає багато зла. Після цього приходить Творець і визволяє її. І на перший погляд незрозуміло, навіщо потрібно людині зазнавати багато страждань і лише потім Творець їй допомагає. Чому це так небайдуже Творцеві? А що, якби Він врятував праведника ще до того, як той зазнаватиме багато лиха?

А відповідь така, що відомо: «немає світла без клі», де «клі» називається потреба, і якщо дають людині те, у чому не має вона потреби, вона не буде зберігати це і воно пропаде. І тому, коли людина починає діяти з наміром заради віддачі, то це суперечить природі, і тоді тіло чинить опір, бо це протилежне його природі.

І тоді починається суперечка між обома. А оскільки, як сказано вище, отримувач перший з’явився в людині, а «перший – правий у своєму позові», тому його влада сильніша. І в міру тих старань, яких докладає людина для того, щоб перемогти свого отримувача, а не може, вона й почувається зле. І щоразу, коли людина зміцнюється й думає, що вона вже на коні та вже отримувач підкорився їй, тому що відкрито для неї, які збитки від нього і те, що отримувач завдає їй горя тим, що не дає спрямувати намір на «заради віддачі», а ось тепер вона вже бачить істину, - і раптом вона знову падає в його володіння.

І навіть не відчуває момент випадіння свого зі святості в стан ницості. І лише потім, за якийсь час, людина доходить усвідомлення, що вона вже під владою отримування для себе з усією його низькістю. Настільки, що дивується вона, як може бути таке.

Тобто відомо, що будь-яка річ деградує за якимось порядком і послідовністю. А тут людина помічає, що ось вона відчуває, що перебуває у висотах небесних, і раптом бачить, що впала в глибини земні, так, що і проміжних станцій не було. І усвідомлення падіння, воно не в процесі самого падіння, а коли лежить на землі. Тоді повертається до неї свідомість і бачить, що вона вже долі. І немає також постійного терміну, який проходить між її падінням і усвідомленням падіння.

І насправді слід зрозуміти, чому воно так. Сенс в тому, що, дійсно, такий порядок у духовній роботі. А справа, вона, як зазначено вище, така, що завдяки підйомам та падінням утворюється в людині велика потреба в допомозі Творця. І це те, що написано: «багато лиха у праведника». Бо той, хто хоче бути праведником (а, як відомо, «праведником» називається властивість «єсоду» (основи), а сфіра єсод - це той, хто віддає), а отже, той, хто хоче просуватися в роботі віддачі,  - він називається «бажає бути праведником», і він страждає від багатьох бід, тобто багатьох падінь, коли кожне з падінь завдає йому болю та горя від того, що перебуває він під владою «отримувача».

І через ті численні біди, що людина відчуває, утворюється в ній потреба, звана «клі», щоб Творець допоміг їй і врятував би її - у тому сенсі, що бачить вона, що не має виходу, щоби врятуватися від цієї влади [зла], а тільки Творець може допомогти їй. Виходить, що завдяки стражданням, які людина відчуває, усі ці біди породжують в ній потребу, звану «клі», щоби Творець дав їй наповнення для цієї нестачі.

Тоді як перш ніж почала людина страждати від того, що не може діяти заради віддачі, то, якби Творець дав би їй якесь світіння, що повертає до добра, вона не зважала б на нього, тому що ця річ їй не потрібна. Хоча й просила вона, щоб дали їй бажання віддавати, але відразу ж міняла своє рішення, оскільки ця потреба ще не усталилася в її серці.

І це є відповіддю на те, чому Творець не допомагає їй негайно ж, тут же, як вона молиться. А надто, коли молилася Творцеві декілька разів, а Він не дослухався до її молитви, і людина ремствує на Творця. І часом виникають в неї думки, що відчуває вона досаду й каже: «Якби я просила Творця, щоб допоміг мені для особистої моєї користі, я могла б тоді зрозуміти, що ще не достойна, щоб Творець слухав мене. Тоді, як я приходжу просити Його, щоб допоміг мені в тому, що я бажаю працювати для Його блага, тобто на благо Творця, - то чому Він не хоче допомогти мені?» І через це людина тікає від роботи.

А тепер з’ясуємо те питання, що ми ставили. Логіка зобов’язує до того, що там, де немає конфлікту, ясно, що це місце важливіше за те, де є суперечність. Хоч потім хтось заглибиться в цю справу і влаштує мир між сторонами. Проте мусимо сказати, що було б значно краще, якби взагалі не було конфлікту і не були б вимушені влаштовувати примирення.

Але в процесі духовної роботи ми бачимо інакше, що мудреці сказали (у трактаті «Брахот», 5): «Нехай завжди підбурює людина добре начало проти злого начала, як сказано: сердьтеся і не грішіть». І пояснив Раші, - «підбурює добре начало», щоб воювало зі злим началом.

Мається на увазі, що, хоч і є там мир, і зле начало не заважає людині займатися Торою та заповідями, все одно слід їй розпочинати з ним війну. І ще маємо запитати: якщо воно не заважає людині займатися Торою та заповідями, чому зветься «злим началом»? Та ще й треба його сердити. Навіщо маємо його сердити, якщо зле начало не чинить людині ніякого зла?

Тож в поняттях духовної роботи слід пояснити просто: маючи певне виховання, людина призвичаєна займатися Торою та заповідями в усіх деталях та подробицях, і немає їй чого додати до практичних дій. Але, згідно з порядком виправлення створіння, людина має виправляти свого «отримувача для себе», щоб діяв заради віддачі. Тому, коли вона починає думати про наміри, тобто починає давати лад для себе перед виконанням заповідей - заради якої причини вона збирається їх виконувати?, -  доходить істинного наміру, тобто що Тору та заповіді дали, аби очистити ними створіння. Це означає, що віднині й надалі вона сподівається на сґулу - чудодійну силу Тори та заповідей - у тому, що не даватиме вона своєму «отримувачу» нічого.  

Тому людина й підбурює його тим, що каже тілу, щоб працювало й виконувало Тору та заповіді, а оплата йому буде за його роботу та, що вона не даватиме йому нічого. А не так, як це було досі, коли всі її думки були тільки про те, як задовольнити свого отримувача. А тепер каже вона отримувачу: я прошу тебе, щоб займався ти Торою та заповідями з новим наміром, тобто щоб я не давала тобі нічого.

То чи таке не сердитиме його? Адже правда на боці злого начала, і де це таке бачено у світі? Це ж буквально нахабство, коли кажуть комусь: я хочу, щоб ти працював у мене, а ті блага, за які ти працюєш, я віддам іншому. Та й поготів: ту платню, що належить тобі за роботу, я віддам тому, хто ненавидить тебе.

І про це сказали мудреці: «Завжди нехай підбурює людина добре начало проти злого начала». І це, як написано в Зоар, що Творець ненавидить тіла. Але все одно те, що людина сердить зле начало, це проти логіки, адже воно не робить їй нічого поганого, то чому б належало їй його сердити?

Ось цар Шломо називав зле начало «ненависником», як написано: «Якщо голодний ненависник твій, нагодуй його хлібом». І слід зрозуміти, чому це нас навчає. Отже, у світі ведеться так, що коли хтось має злого сусіда і той ненавидить його, то ненависник, зла людина, зазвичай чинить зло сусідам. А буває іноді, що хтось зустрічає товариша і запитує його: «Де ти живеш?». Той каже йому: «У домі такого-то, і нас там двоє сусідів». І він питає: «Як ти уживаєшся зі своїм сусідом, бо чув я, що він людина дуже зла?». Тоді той відповідає йому: «Я не знаю цього, бо жодного разу він не зробив мені нічого поганого». І цей каже: «Та чи може таке бути? - і запитує, - як ти поводишся з ним?». І той розповідає: «А я кожного дня перш ніж вийти з дому, запитую його про те, що йому потрібно. Навіть те, про що він мені не каже, я також розумію, що йому це потрібно. Та й щодо решти речей, перш ніж він попросить у мене, відразу ж я задовольняю його бажання». І цей відповідає: «Тепер я розумію, що він насправді людина погана, але немає йому навіщо чинити тобі зло, бо боїться він, що може втратити те, як ти можеш йому прислужитися. Спробуй не допомагати йому і побачиш тоді його злостивість, що насправді він ненавидить тебе, просто не хоче втратити ті послуги, котрі ти робиш йому».

А висновок із цього той, що, оскільки все, що б ми не робили - чи то в Торі й заповідях, чи то в матеріальних справах – усе на благо «отримувача», тому він не розкриває своє зло. І тільки коли кажуть йому: досі я працював для тебе, а віднині й далі я бажаю діяти заради віддачі Творцеві, і не лише це, а я бажаю, щоб ти також працював задля святості, а не для скверни, - і коли той чує такі речі, відразу гнівається.

І з цього зрозуміємо, чому мудреці сказали підбурювати проти нього. Не мається на увазі, що слід його сердити, якщо він не чинить нам ніякого лиха та зла. Просто нам потрібно працювати в нашій духовній роботі з категорією наміру - спрямовувати намір на віддачу Творцю. І якщо людина хоче знати, чи насправді вона бажає йти віднині й далі тільки заради небес, то ознака для цього та, чи зле начало гнівається. Це і є знаком того, чи дійсно бажає людина йти шляхом звеличення святості. І тому зле начало й сердиться.

Інакше кажучи, злість його – це результат того, що людина хоче працювати в ім’я небес. Коли ж те, що людина каже, що бажає діяти в ім’я небес, це лише балачки, то зле начало не злиться через це, бо байдуже йому, коли людина говорить і не тямить навіть того, про що вона каже. Тобто коли не знає вона, що означає «в ім’я небес».

Згідно із цим і виходить те, що сказав Раші, що значення сказаного «підбурює». Це щоб влаштувала людина з ним війну. І слід зрозуміти, що саме додає Раші тим, що пояснює, щоб влаштувала з ним війну. Відповіддю й буде те, що поняття «підбурює» має на увазі, щоб почала людина воювати зі злим началом. Тобто щоб не прислуговувала йому, а хай постане проти нього. І скаже йому: «Донині служила я тобі з усіх своїх сил, але тепер я вже не дам тобі нічого, а, навпаки, хочу примусити тебе, щоб працювало ти на благо небес».

І в результаті цього вона побачить, що зле начало починає гніватися на добре начало. А якщо ти починаєш війну і не  бачиш, щоб зле начало сердилося на тебе, це є ознакою, що ти не знаєш навіть, що таке «в ім’я небес». Тільки чув, що написано в книжках, що потрібно все робити в ім’я небес. І кажеш, що й ти хочеш цього, але, по правді кажучи, не знаєш навіть, про що йдеться.

І зі сказаного виходить, що насправді зло існує в людині, а ми не бачимо його. І тільки через суперечку воно й проявляється. Тому, якщо людина житиме з ним у мирі, вона пропала. Бо ніколи не буде в неї можливості прийти до мети творіння, тому що немає в неї келім віддачі, а є тільки келім отримання. А ці келім не можуть прийняти вище благо через розбіжність властивостей.

Але людина не знайома із силою зла, щоб знати, що слід тікати від нього, перш ніж відчує те, що зло спричинює їй. І тому саме через війни, які влаштовує з ним, має вона щоразу падіння й підйоми. І відчуття падінь, коли болить їй, приводить до того, що зненавидить зло.

І це сенс сказаного: «Ті, хто любить Творця, ненавидьте зло, [Він] береже душі прихильників Своїх, від рук грішників врятує їх». Бо той, хто бажає бути тим, хто любить Творця, тобто щоби весь його намір в житті був мати тільки одне бажання, щоб була можливість принести задоволення Творцеві, - він мусить спочатку ненавидіти зло. З тієї причини, що неможливо діяти заради небес інакше, як тільки тоді, коли не дієш собі на користь. І оскільки «отримувач» називається злим началом, він заважає людині працювати на благо Творця, і це приводить до того, що людина зненавидить своє зло, яке називається «особистою користю».

І це як згадано вище, що саме тим, що людина старається таки працювати на благо небес, але бачить, що її зло заважає, - це збуджує щоразу певну міру ненависті до нього. Бо не подібні той, хто спричинив зло комусь один раз, і той, хто чинить зло йому щодня. Виходить, що міра ненависті вимірюється мірою зла, яке людина терпить від нього. Тому сказали: «Зле начало людини постає проти неї щодня і бажає вмертвити її. І якби Творець не допоміг їй, не подолала б його, як сказано: “Творець не залишить нас у його руках”» (трактат «Кідушін», 30).

І зі сказаного зрозуміємо, чому потрібно, щоб зле начало людини поставало проти неї щодня, а потім Творець допоможе їй. Адже чому Творець не допоможе людині раз і назавжди? Навіщо мені ця робота - що не день, то те ж саме? І людина розуміє, що кожен день вона повинна просуватися, бо такий порядок в усьому: коли людина хоче щось набути, кожного дня вона просувається, часом менше, часом більше. А тут вона бачить буквально навпаки, що мало того, що не йде вперед, а бачить щоразу, що відступає вона назад.

Однак правда в тому, як сказав мій батько й учитель, що кожен день людина, котра бажає йти шляхом істини, просувається до неї все ближче й ближче. А означає це, що кожного дня людина бачить все більше правду, що бажання отримувати для себе є злом. І з того, що «отримувач» завдає їй зла тим, що віддаляє її від роботи на благо Творця, випливає, що людина потерпає щодня від лиха та зла, через те що Творець не дає їй працювати на благо небес. Виходить, що зло, яке людина отримує від злого начала, приводить її до того, що зненавидить вона його.

І це те, що написано: «Ті, хто любить Творця, ненавидьте зло». Тобто ті, хто любить Творця, мусять прийти спочатку до ненависті до зла. І це з’ясовується для людини тим, що зло завдає їй лиха. Це й є причиною, щоб ненавиділа вона його. І тільки тоді вона приходить до великого трепоту: а що як вона залишиться під владою себелюбства і ніколи не зможе звільнитися від нього?

Тоді приходить обіцянка, що Творець допоможе їй. Як написано: «Творець не залишить нас у руках зла». Але якщо людина ще не прийшла до трепоту, що може залишитися в руках зла навіки? Адже вона бачить, що не боїться залишитися в руках «отримувача», бо це наразі не болить їй так, щоб відчути скруту й горе через те, що нічого не може вдіяти на благо небес. Виходить, що не має поки в цьому потреби.

То як Творець може допомогти їй? Адже на те, у чому немає потреби, людина не зважає. І тому, якщо Творець дасть їй поміч, людина відразу все втратить. Бо допомога Творця, вона - як написано в Зоар, де сказано про слова мудреців: «Тому, хто приходить очиститися, допомагають»; і питається: «Чим?», і дається відповідь: «Святою душею». 

А коли досягне цього людина, не маючи великої потреби, - не матиме вона можливості цінувати вище благо. То і втратить це, і кліпот заберуть усе від неї, бо не зрозуміє важливість святості і те, що потрібно берегти її від зовнішніх, тобто від тих, хто за межами святості.

Однак тут постає питання: коли людина може відчувати зло, тобто бажання отримувати, зване «злом»? Бо в час падіння, коли людина падає в матеріальний світ, то взагалі не думає про духовну роботу, бо й голова її і вся вона занурена лише в пристрасті цього світу. І в цьому стані вона працює на «пана отримувача» і любить його серцем і душею. То як вона може відчути, що отримувач зветься «злом»? А якби відчувала, що отримувач для себе називається «зло», не служила б йому серцем і душею. А тому - коли він, час зла, тобто коли приходить час, що людина відчуває, що отримування для себе називається «зло»?

І мій батько й учитель говорив, що основний гріх у тих, хто займається духовною роботою, коли бажають іти шляхом істини, він стається саме в час підйому, а це час, коли людина може робити розрахунки в тому, що стосується роботи Творця. Тоді як в період падіння немає з ким розмовляти. Бо тоді вона не людина, а худобина, тому що немає в неї тоді інших турбот, крім тваринних пристрастей. Тому в період підйому, якщо людина не бачить, що її робота йтиме правильним порядком, викидають її назовні, і падає в найнижчий стан, бо вона не діяла під час підйому як належить і не звертала увагу на це.

Тому людина в час підйому має зробити розрахунок того, що вона втратила в час падіння і чого їй слід досягти й піднятися сходами святості, і чому вона не піднімається наразі в стан більшої досконалості, ніж той, у якому перебуває зараз. І також потрібно придивитися, може, й справді вона зараз на верхівці сходів і немає жодного рівня, вищого за той стан, у якому тепер перебуває. А також зробити підрахунок, яку велич і міру важливості вона відчуває в тому, що перебуває на підйомі. І що їй робити далі. Чи вже удостоїлася таємниць Тори, і чи взагалі вона сподівається заслужити цього, й таке  інше. Про все це людина може думати тільки в момент підйому.

Виходить, відповідно, що лише в час підйому – тоді, коли підраховує, що може здобути і що вона програє тим, що поневолена вона у свого бажання отримувати, де вона не може нічого придбати, а лише програє, - коли робить такий підрахунок, вона може відчути, наскільки її зле начало завдає їй лиха.

І з кожного підйому людина має підраховувати, що вона втратила від падіння. І цим вона бачить, що зле начало чинить їй багато зла. А щоб усталити їй у своєму серці потребу в допомозі Творця - таке вдається їй після багатьох бід, від котрих вона страждає; як сказано в Зоар про вислів «багато лиха у праведника», що праведник страждає, зазнаючи багато лиха від злого начала.

І згідно з тим, як ми пояснили, слід з’ясувати написане «багато лиха у праведника», тобто після того, як праведник страждав від багатьох бід, бо «праведником» називається в ім’я майбутнього стану. Тобто той, хто хоче бути праведником, інакше кажучи, бажає діяти на благо небес, він страждає від багатьох бід, аж поки накопичиться багато їх. І це те, що написано: «і від усіх», тобто коли є в нього вже  багато лиха - тоді врятує його Творець. Через те, що тоді має він істинну потребу, щоби Творець допоміг йому. І вже знає, як цінувати допомогу Творця. А це тому, що немає світла без клі, як вже сказано.

А тепер з’ясуємо питання - те, коли ми запитували про написане: «Не знайшов Творець іншого клі, щоб утримувало благословення для Ісраеля, крім миру». Означає це, що саме для Ісраеля мир є річчю цінною. Тоді як для народів світу мир не є добрим для них. Чи може таке бути? Для кого мир не є доброю справою? Тобто із цього випливає, що для грішників краще розбрат, ніж мир. Як може бути таке?

І як ми пояснили вище, поняття «грішники» має на увазі зло, що в тілі людини, і ці грішники мають отримати виправлення. Як ми вивчали, бажання отримувати повинно дістати виправлення, щоб могло служити святості. І це є змістом «полюби Творця Всесильного свого всіма серцями своїми - двома основами». Але як зле начало може отримати таке виправлення? А це може бути тільки завдяки конфлікту з добрим началом, коли добре начало має розсердити його, тобто розпочати з ним війну.

І завдяки цим війнам розкривається зло, що в людині. Тобто вона відчуває ті лиха, які зле начало спричинює їй. І тоді людина може встановити, що «отримувач для себе» називається «злим началом». А коли отримувач для себе не чинить людині зло, тоді все навпаки: людина служить йому в усьому, серцем і душею, і всі її турботи та думки, вони лише на благо отримувача.

І, само собою, кожного разу, коли отримувач чинить багато речей, що проти святості, то називається цей отримувач для себе ім’ям у множині, тобто «грішники». І для цих грішників добром є не мир, а розбрат, бо завдяки розбрату вони отримають виправлення. Як написано (Ішаягу, 57): «Немає миру, - сказав Всесильний, - для грішників».

І сказаним слід пояснити поняття «зловмисності робляться людині як заслуги». Як можна сказати, що це відповідає логіці? Тобто якщо зле начало спричинює людині кожен раз падіння, коли вона змушена щоразу падати знову в найбільш ниций стан, де вона робиться повністю відокремленою від святості, - то як такі речі й такі дії колись можуть стати заслугами?

І виходить, що ті численні біди, яких праведник зазнає від грішника, означають, що від того, що зле начало чинить щоразу зло людині, від цього вона дістає потребу, щоби Творець допоміг їй, інакше вона пропала цілком. І «від усіх урятує», тобто скопичується так багато зла, що аж людина піднімає молитву з глибини серця і тоді Творець допомагає їй.

І як написано (в «Теилім», 85): «Почую, що казатиме всесильний Творець, бо говоритиме Він миром до народу Свого і до прихильних до Нього, аби не повернулися вони до глупства». І згідно з цим виходить: хто це спричинює те, щоб «казав всесильний Творець, бо говоритиме Він миром до народу Свого, аби не повернулися вони до глупства», тобто щоб не грішили більше? Це були саме ті лиха та біди, котрими грішники, що в людині, спричинили їй зловмисності, і вже дійшла вона до кінцевої ницості, яка тільки може бути у світі, як сказано «багато лиха у праведника».
Як написано в Зоар, тим, що праведник зазнає багато лиха (а те горе, якого  зазнає, віддаляє його від злого начала), через це Творець бажає цю людину і рятує її від усіх. І, як зазначено вище, тим, що зазнає лиха, вона приходить до усвідомлення, що зле начало, тобто «отримувач для себе», є злим.

Виходить, що страждання, яке вона дістає від злого начала, віддаляє його, щоб не хотіла людина працювати для нього. І тоді має вона потребу кричати до Творця, щоби допоміг вийти з-під його влади. Виходить, чому Творець бажає саме цю людину? Це тому, що в неї, у цієї людини, є потреба і клі, щоб Творець допоміг їй, як сказано: «немає світла без клі». Виходить, що саме зловмисності, котрі зле начало чинить людині, приводять до того, що в неї з’являється клі. І Творець дає їй мир у це клі. І зветься це, що «зловмисності зробилися для людини заслугами». Оскільки кожен, хто удостоївся почути мир від Творця, було йому це саме через ці зловмисності. Тому вони стали заслугами.

А тепер зможемо зрозуміти те, що ми запитували про сказане мудрецями: «Не знайшов Творець іншого клі, щоб утримувало благословення для Ісраеля, крім миру». І запитували ми: що таке благословення і що таке мир? Слід зрозуміти це згідно з правилом «немає світла без клі». Тобто ніщо не може існувати, якщо немає потреби в ньому. Якщо немає потреби, мусить ця річ анулюватися. Тому сказали мудреці: «Щоб клі утримувало благословення, немає іншого клі, крім миру». Інакше благословення мусить видалитися. Тобто благословення є світлом, а мир є клі. Як написано: «клі, щоб утримувало благословення для Ісраеля». 

Проте, маємо зрозуміти, що за чудодійна сила, сґула, є в мирі, що саме в мирі може існувати благословення, інакше змушене буде зникнути. Відомо, що світло називається благословенням. Бо коли людина удостоюється світла Творця, їй вже не бракує нічого, а перебуває вона в кінцевій досконалості. Адже неможливо сказати, що якась людина є досконалою, якщо їй чогось не вистачає.

І це як написано: «І Творець благословив Авраама в усьому». Що означає «в усьому»? Слід сказати «в усьому», тобто що не бракує йому нічого, інакше не називалося б це «благословенням», якби була якась нестача. І тому світлу, щоб залишалося в людини і не йшло від неї, йому потрібне клі, щоб могло існувати в ньому і не зіпсувалося. Інакше, коли бачимо, наприклад, що напій залишається в клі, у посудині, то він мусить зіпсуватися - і забирають напій із цього клі.

А висновок той, що в духовному, оскільки світло є тим, що дає благо, і для того, щоби благо існувало в клі, воно також має бути з наміром віддавати, інакше світло зіпсується. Означає це, що оскільки зовнішні сили, тобто кліпот, бажають насолоджуватися світлом, це називається, що «вино псується», тобто це вино вже не гідне, щоб людина його пила, тому що «ви називаєтеся людиною, а не народи світу», то через це, перш ніж клі зіпсує вино, видаляють це вино.

Так само, перш ніж клі пошкодить вище благо, видаляють те благо, і світло зникає. Як сказали мудреці: «Людина робить прогріх лише тоді, коли входить у неї дух дурості» (трактат «Сота», 3). І про це всі запитують: якщо так, то чому виходить дух мудрості з людини? Хай би не виходив, і, само собою, людина не грішила б.

І мій батько й учитель пояснив. Відомо, що «око бачить, а серце жадає». Це означає, коли людина бачить якусь річ, це бачення підштовхує її прийти потім до жадання. І з баченням людина не здатна зробити нічого, бо це не в її руках. І бачення - це не обов’язково, що саме баченням очей приходимо до жадання, а можливо, навіть «розумовим баченням». Тобто коли приходить людині якась думка, ця думка приводить людину до пристрасного бажання.

Тому, якщо людина не хоче прийти до жадання, адже жадання є вже гріх, то рада цьому – розкаятися вже щодо бачення. Тоді вона не прийде до пристрасного бажання. Інакше вона змушена дійти до жадання, а жадання - це вже гріх.

Тому сталося виправлення. Для того щоб людина не уразила святість, відразу після бачення, якщо не розкається, світло хохма піде від неї, і замість нього входить дух дурості, і, само собою, вада не така вже й велика. То це й є поясненням, чому дух мудрості видаляється з людини, бо мудреці повідомили нам, яке виправлення зроблено згори для людини, що дух мудрості видаляється від неї.

А щодо нашого питання, зрозуміємо наразі, для чого потрібне клі, яке може втримати благословення, що дають людині згори, і щоб не було потреби взяти його назад. Це, як сказано, те, що дух мудрості забирають у людини - для того, щоб не завдала шкоди святості. Також, якщо людина удостоїлася благословення з небес, отримавши вище благо згори, і якщо вона буде «не в порядку» - тобто клі, у котре зодягнуте вище благо, не таке як слід і, як наведено вище, може зіпсувати благо, мов те вино, - тоді існує виправлення згори, що благословення забирають назад.

У відповідь на це з’являється рабі Шимон бен Халафта і каже: «Не знайшов Творець іншого клі, що утримує благословення для Ісраеля, крім миру». І він дає нам пораду, щоб благословення існувало й не припинялося, - це мир. Але що таке мир? Потрібно пояснити, як сказано вище, суттю написаного: «Послухаю, що говоритиме всесильний Творець, - адже говоритиме мир до народу Свого, і щоб не повернулися до глупства свого».

Як ми пояснили вище, має бути суперечка в людині, як написано: «Завжди хай підбурює людина добре начало проти злого», і як пояснив Раші: «щоб розпочало з ним війну». І саме завдяки війні розкриється зло, що є в людині. І щоразу, коли розкривається зло, це зветься «розкривається грішник». І завдяки багатьом розкриттям виявляється, що є в людини багато грішників, як сказано в Зоар: «Багато лиха у праведника, і від усього цього врятує його Творець».

І ці грішники, що розкриваються в людині, вони утворюють потребу, що називається «клі для допомоги Творця». Як написано: «Тому, хто приходить очиститися, допомагають». І чим? Говорить Зоар: святою душею. Тобто людина удостоюється вищого світла, званого «душа». І це повертає її до добра.

А тепер зрозуміємо, що таке мир, адже написано: «Бо говоритиме мир, і щоб не поверталися до глупства». Це те, що Творець допомагає людині тим, що дає їй душу як допомогу, аби перемогти зло, - це зветься «мир». Тобто зло підкоряється добру і служить тепер святості, як сказано: «Полюби Творця Всесильного твого всіма серцями своїми, двома основами своїми». Тобто також і зле начало робиться таким, що любить Творця. Іншими словами, тепер воно здатне діяти заради надання задоволення Творцеві. 

Цей мир, що утворюється в людині, яка вже не повернеться до глупства свого, - це клі, [що] вже зберігає світло, щоб не припинилося. Бо те, що ми сказали, що клі може зіпсувати вище благо, це може бути, якщо пробудиться в клі бажання отримувати для себе, тоді вище благо може перейти в кліпот. Тому мусить благо видалитися. Коли ж Творець каже людині: «Мир, щоб не повернулася до глупства свого», це клі, що утримує благословення.

І цим зрозуміємо те, що ми запитували, якщо Творець каже «Мир далекому», то звісно, що каже «мир близькому». А що Він повідомляє нам тим, що каже «близькому»? Зі сказаного вище пояснення буде таке: коли каже «мир»? - коли є поняття «далекий». Тобто, коли вже розкрите зло через суперечку і відчутно, що отримувач для себе, – він віддаляє людину від Творця, це і зветься «далекий».

І певно, що може існувати згадане поняття саме тоді, якщо є хтось, хто бажає бути наближеним до Творця, з ним він і влаштовує війну. І він називається «близьким». І саме завдяки обом їм, тобто коли слід зробити мир далекому і близькому разом, тоді каже Творець: «Мир». І це те, що написано: «Мир, мир далекому і близькому».