Стаття 10, 1990 рік
(переклад з івриту)
Зоар (глава «Ваішлах») говорить так: «Рабі Шимон сказав: «Вивчали ми, що цар Давид, перш ніж з’явився на світ, не було в нього життя взагалі, крім як те, що Адам а-Рішон дав йому своїх сімдесят років. І ще є тлумачення, що праотці залишили йому від свого життя, кожен з них. Авраам залишив йому від свого життя, також і Яаков, і Йосеф. Іцхак не залишив йому нічого, тому що Давид був з його сторони.
Пояснюється тим, що цар Давид є, за суттю, нуква з лівої сторони, і отже, він є темрявою, а не світлом. І тому не було в нього життя, бо немає життя інакше як з правої сторони, що є, по суті, зеїр анпін, що зветься древом життя. Іцхак також був з лівої сторони, однак, включився в Авраама, в сенсі написаного «Авраам породив Іцхака». І також завдяки «акеда» (зв'язування на жертовнику). І тому було в нього життя, і все це тільки для нього. Але дати життя Давидові не міг, тому що його основа – з лівої лінії була», кінець цитати.
І слід зрозуміти, що таке «права лінія», як сказано, що «немає життя інакше як з правої сторони». І що таке ліва сторона, адже «там – це темрява, а не світло». Також маємо зрозуміти, чому Іцхак, який є лівою стороною, мав життя, але потребував включення з правої лінії, від Авраама. Тоді як Давид, - не було в нього життя абсолютно, а кожен повинен був дати Давиду від свого життя.
І щоб зрозуміти це в термінах духовної роботи, потрібно пам’ятати те, що ми вивчали, - що перед нами є дві речі:
1) Мета творіння, і метою творіння є – дати благо Його створінням. Тобто всі створіння повинні прийти до мети і удостоїтися блага й насолоди, що існують в меті Творця, який створив її.
2) Виправлення створіння, і це для того, щоб не було феномену «хліба сорому». Тому і впроваджено виправлення, зване «відбите світло», - коли створіння, навпаки, дають задоволення Творцю. Тобто, вони бажають отримувати благо й насолоду не для своїх потреб, а – заради віддачі.
І це дві речі, вони протилежні одна одній, оскільки Творець створив у створінь бажання отримувати собі. Тобто щоб створіння насолоджувалися, що і є Його метою, як ми вивчаємо. А виправлення, воно є полярно протилежним природі створінь, які створено з бажанням отримувати собі, і створінням потрібно тепер робити те, що проти їхньої природи, тобто віддавати.
Тобто, перш за все, робота починається з того, що нижні повинні виконувати дії віддачі, і щоб це було з наміром віддачі. А потім починається робота, щоб було в їхніх можливостях отримувати задоволення й насолоду з наміром віддачі.
І для того, щоб було місце для роботи і для вибору, щоб могли спрямовувати намір «заради віддачі», сталося скорочення і приховання. І це означає, що весь час, поки не має в людини можливості утворити намір заради віддачі, вона перебуває під прихованням. А отже, крім того, що не має вона можливості спрямувати намір на «заради віддачі», і все її бажання тільки лиш діяти собі на користь, з’явилася через це приховання додаткова річ. І це річ найважча, і полягає в тому, що людина повинна тяжко працювати аби удостоїтися віри вище рівня знання. Бо через приховання зробилося так, що в рамках знання людина не бачить блага й насолоди, які створіння отримують від Творця. І хоч вся мета творіння була лише через те, що Його бажанням є дати благо Своїм створінням, але людина не бачить цього блага, ні щодо себе самої, ні щодо решти людей. Виходить, що в додаток до того, що вона повинна працювати аби досягти тотожності властивостей, яка полягає в тому, що будуть в неї келім віддачі, людина повинна докладати зусилля, щоб удостоїтися віри в те, що Творець управляє Своїм світом властивістю «добрий і добродійний». А хто спричинив усе це? Усе це сталося через скорочення і приховання, які утворилися силою виправлення створіння.
Однак тут виникає серйозне питання: оскільки кажуть, що задля виправлення створіння утворилося приховання, то через це приховання з’являються в нас дві проблеми:
а) проблема, що бракує віри;
б) проблема, що не можна користуватися бажанням отримувати собі.
І це називається, загалом, іменами «моха» і «ліба». І виникає питання, що з’являється спочатку. Тобто, чи повинна людина спочатку удостоїтися віри, а потім вона може заслужити працювати на благо Творця, а не для своєї користі, - чи навпаки?
Розум зобов’язує думати, що спочатку повинна людина удостоїтися категорії віри, а потім вже можна сказати, що вона скасовує свою сутність, і не діє для особистої користі, а працює тільки на користь Творця. А цей феномен, коли людина робитиме все тільки для блага Творця, - це залежить від того, як вона вірить у велич Творця, і в цій мірі можна сказати, що вона працює для Нього. Тобто, неможливо докласти великого зусилля для чогось, що не є важливим, бо ведеться у світі так, що задля більш важливої речі вкладають більше зусилля.
Інакше кажучи, зусилля, яке людина здатна докласти, залежить від важливості предмета. І зрозуміло само собою, для того, щоб людина поступилася бажанням отримувати собі і працювала б лиш тільки ради Творця, то ясно, що чим важливіший для людини Творець, тим легше працювати для Нього. Якщо так, виходить, згідно зі сказаним, що для того, щоб мала людина силу поступитися власним задоволенням і встати, і виконувати дії на користь Творця, їй, зрозуміло, потрібно удостоїтися віри в Творця. А потім вона може скасувати себе перед Творцем, і робити все заради небес. Так зобов’язує нас розум, що таким має бути порядок духовної роботи.
Однак, з того, що написано в коментарі «Сулам» («Передмова книги Зоар»), виходить навпаки, тобто «перш ніж людина удостоїться виправити свої келім, щоб були заради віддачі, що зветься тотожністю властивостей, людина ця не здатна мати віру. Бо каже там – оскільки весь час, поки не має людина келім віддачі, вона не спроможна отримати благо й насолоду від Творця. Тому вона не може вірити, що Творець управляє світом властивістю «добрий і добродійний». Виходить, що вона злословить на Творця. Тому в цей час вона вже не вірить, що Творець управляє світом властивістю «добрий і добродійний».
І ще гірше за це те, що лежить на людині, боже збав, невір’я в управління Творця, і написано так: «Бо до виправлення називається малхут «древом добра і зла», і це означає, що малхут є принципом управління Творця у цьому світі. І поки отримувачі не прийшли до довершеності, щоб змогти отримувати досконалість Його блага, яке задумав для них в задумі творіння, мусить управління вестися за принципом добра і зла».
І це є сенсом написаного: «Все зробив Творець заради Себе». А ми кажемо, буквально, полярно протилежне. Тому і пристосовано для нас Його управління у вигляді добра і зла. Тобто, за принципом отримання винагороди чи покарання. Бо одне залежить від одного. Адже оскільки ми користуємося келім отримання, то ми й відчуваємо, неминуче, в діях вищого управління, що вони є злі для нас. Бо закон такий, що не може створіння отримувати зло від Творця відкрито, адже це завдає шкоди, боронь боже, шані Творця, коли створіння осягають Його як такого, що чинить зло, а це не личить досконалому Діячеві. І тому, коли людина відчуває зло, ось, в тій же мірі перебуває на ній невір’я в управління Творця, і зникає від неї Діяч, хай благословиться, що є найбільшим покаранням у світі.
Адже відчуття добра і зла в Його управлінні спричинює собою відчуття винагороди й покарання. Бо той, хто докладає зусиль, аби не відокремитися від віри в Творця, попри те, що відчуває зло у вищому управлінні, має винагороду. А якщо не виходить в людини докласти зусиль, дістає вона покарання, бо відокремилася від віри у Творця. І виходить, що попри те, що Він Сам робить і робитиме всі повністю діяння, все одно залишається це прихованим від тих, хто відчуває добро і зло. Бо в період зла дається сила сітрі ахрі приховати Його управління і віру в Нього і потрапляють під велике покарання відокремленням, і стають наповненими сумнівами невірства. А коли повертаються до Творця, виходить, відповідно, що вони отримують винагороду, і можуть знову злитися з Ним».
І у сказаному ми бачимо, що неможливо існувати вірі в Творця до того, як людина удостоюється келім віддачі. Бо тільки тоді є в людини повна віра. Якщо так, з’являється питання: якщо немає в людини віри, як може бути таке, що вона робитиме все на користь Творця, перш ніж буде в неї віра у Творця.
Відповідь така, що людина має часткову віру, тобто від того, що вона вірить на рівні людського загалу, адже в громаді Ісраеля є віра у вигляді «навколишнього світла», і це є світлом віри, що світить, в цілому, в спільноті Ісраеля. І кожен отримує від цього властивість віри, що зветься «частковою вірою», і ця категорія має назву «неживе святості». І всі починають свою духовну роботу в стані неживому.
І це як написано (у «Передмові до ТЕС», 14), такими словами: «Роз’яснив я вислів мудреців: «Той, для кого Тора його – це його ремесло» , що у занятті Торою пізнається величина його віри. Оскільки в «умануто» (ремесло його) – ті ж літери, що і в «емунато» (віра його). Подібно до людини, яка вірить своєму товаришеві, і позичає йому гроші. Можливо, що повірить йому на одну ліру, а якщо попросить в неї дві ліри, відмовиться позичати йому. А може також, що повірить йому на всі свої статки, без будь-якої тіні сумніву. І цей останній вид віри вважається повною вірою. А в попередніх випадках визначається не як повна віра, а віра часткова».
Тому людина починає свою роботу вірою загалу Ісраеля, бо є в них віра у вигляді навколишнього світла. І в цій вірі кожен отримує частину віри, якої достатньо йому аби почати свою духовну роботу, щоб захотіти увійти в індивідуальну духовну роботу, тобто щоб удостоїлася людина категорії віри в плані внутрішнього світла, і це зветься «полюби Творця, Всесильного свого».
Де «Всесильного свого» називається особистою частиною, тобто віра його не складається з загальної, від якої він отримує лише частину, що і зветься частковою вірою. А удостоюється він особистої віри, і це називається «повною вірою», коли людина не потребує загалу.
І для того, щоб заслужити повної віри, людина повинна спочатку працювати в плані тотожності властивостей, а це – щоб уся її робота була заради віддачі. І тільки потім, коли заслужить досягти келім віддачі, тоді вона може удостоїтися повної віри, і тоді зможе вона виконати те, що написано: «Полюби Творця, Всесильного свого всім серцем своїм».
Однак в час, коли людина починає працювати в плані тотожності властивостей, для того, щоб удостоїтися повної віри, робота відбувається в двох напрямках, що називаються «моха» і «ліба». Тобто, неможливо працювати заради віддачі, якщо той, кому хочуть віддавати, не є особою великою та шанованою. Тому людина повинна працювати частину свого часу в роботі «моха», а частину свого часу – в роботі «ліба».
І тут починається справжня робота, тобто коли людина бажає працювати аби удостоїтися категорії віри індивідуальної. Бо тут існує феномен підйомів та падінь, оскільки основа цієї роботи – діяти на благо Творцю, що є протилежним природі людини, яку створено з бажанням отримувати задля особистої користі. І тому тут починається справжня війна зі злим началом. Тому потрібно, щоб був порядок в духовній роботі, інакше людина не зможе продовжити йти цим шляхом, тобто аби прийти до стану злиття з Творцем.
Людина бачить, що робота її важка з тієї причини, що вона повинна просуватися завжди в категорії вище за знання, адже знання людини постійно дає зрозуміти, що не варто працювати, якщо не буде це для особистого блага. І кожного разу її знання показує їй, мовляв, адже бачиш, що народилася ти з бажанням отримувати для особистої користі, і як це ти хочеш скасувати себе і щоб не думати нічого про власне благо, а тільки про благо Творця. Тобто – що тобі буде від того, що ти працюєш на користь Творця. Адже можна зрозуміти, якщо людина виконує духовну роботу в Торі та заповідях заради отримання винагороди, свідомість і знання можуть це збагнути, що такий він, звичай у світі, що коли працюють у когось, то не важливо, хто він, господар, а завжди думають – скільки платні дають тут за роботу, бо оплата є тим, що все визначає. І це є роботою загалу.
Однак, коли людина бажає працювати заради віддачі, бо цим вона удостоїться повної віри, то тут починаються підйоми й падіння, тому що неможливо працювати без винагороди. А коли людина може працювати без винагороди? - тільки тоді, коли вона бажає дати задоволення важливій особі. Це дійсно називається для неї винагородою. Оскільки, як відомо, це так, як сказали мудреці: «За те задоволення, що отримує від нього», тобто існує задоволення від того, що людина шанована приймає від тебе подарунок.
Іншими словами, - існує таке в природі, що є задоволення для малої людини, якщо вона може прислужитися царю. Виходить що в час, коли бажає працювати заради віддачі, тоді покладено на людину шанувати Творця, для того, щоб була в неї можливість віддавати Йому. І щоб мала вона сили працювати на благо Творця. Тому, якщо пропадає в людини важливість Творця, що зветься мовою Зоар «Шхіна в пороху», коли не відчувається важливість святості, і вважається вона для людини як порох, то, само собою, не має вона сил працювати заради віддачі. Тому порядок духовної роботи, він як в моха, так і в ліба.
Проте, під час духовної роботи, коли людина діє для того, щоб прийти до цілі, а це означає – щоб удостоїтися злиття з Творцем, порядок такий, як і в матеріальному, де людина йде і просувається лише коли вона користується двома ногами, – правою і лівою. І це як сказали мудреці (в трактаті «Сота», 47): «Завжди буде ліва відштовхувати, а права – наближати». Де сенс поняття «права» - це те, що наближає до Творця, тобто відчуває людина, що вона наближена до Творця. І навіть коли поки що немає в неї такого відчуття, вона повинна йти вище за знання, начебто вже відчуває, наскільки вона є довершеною в граничній досконалості, як наводиться (в статті 9 за 1990 рік): «І він радіє своїй долі, і, само собою, він називається «благословенним». І тоді «благословенний зливається з Благословенним». І від цього він отримує життєву силу, оскільки вже наближений до Творця. І це називається, що він «злитий з древом життя», що користується келім віддачі, на які немає ніякого скорочення і суду. Тому з правої сторони, що зветься досконалістю, людина залучає життя від «життя життів».
Тоді як «лівим» називається «те, що потребує виправлення». Бо коли людина робить перевірку своїй роботі, і (бачить) її недоліки, і оскільки немає в неї нічого, щоб бути досконалою, тоді бачить, наскільки вона відштовхнена від святості. І, природно, вона бачить, що є «проклятою», а «проклятий не зливається з Благословенним». Виходить, що тоді вона відокремлена від Творця і, само собою, не має життєвої сили. Виходить, що в плані лівої лінії, коли людина робить свій розрахунок в рамках знання, бачить тоді, що вона гола-боса і позбавлена всього. Тому немає життя, коли людина просувається в лівій лінії.
І сказаним маємо пояснити те, що ми запитували про слова Зоар, що «цар Давид, перш ніж з’явився на світ, не було в нього життя взагалі». Причина та, що оскільки цар Давид є категорією малхут, на яку було скорочення, і Давид називається «спільність малхут», яка має отримати виправлення, щоб виправилося кожне бажання отримувати, що є в клі отримання, тому він мав складатися з келім, в яких є келім віддачі, щоб завдяки цьому загальна малхут виправилася б.
І це називається «кінцем виправлення». Тобто, «цар Машіах» називається кінцем виправлення, і це означає, що загальна малхут виправиться на «заради віддачі». І тому сказав Зоар, що тільки Авраам і Яаков, і Йосеф, які не мали в собі властивості суду, вони дали від себе Давиду, щоб мав він життя. Означає це, що будуть в нього келім віддачі, які належать до правої сторони, що є хеседом, і це є протилежним властивості суду, притаманній келім отримання. Тому не отримав він від Іцхака, який є категорією «ліве», властивістю суду, келім отримання.
І це є поясненням того, що «з лівої сторони немає життя», оскільки коли людина просувається в категорії «ліве», вона бачить, чого їй бракує, а нестача називається категорією суду, тому з лівої сторони немає життя. А саме з правої, тобто коли діє в плані «бо бажає хеседу», і не бракує їй нічого, тоді відчуває людина, що вона живе. Тоді як, перебуваючи в стані, коли вона позбавлена всього, відчуває, що немає в неї життя. Бо коли вона відчуває свої нестачі, і не світить їй майбутнє, щоб колись мала можливість задовольнити свої потреби, тоді людина каже: «Краще мені смерть, ніж життя».
І цим слід пояснити те, що написано, що «цар Давид не мав життя». Це означає, що оскільки все створення світу було для того, щоб створіння отримували благо й насолоду, тому перший ступінь в духовній роботі, це коли людина повинна вірити в мету творіння, що бажанням Творця є щоб створіння отримали благо й насолоду. Виходить, якщо людина вірить у це, то вона повинна думати, якою є причина, що не маю я ні блага, ні насолоди, того, що Творець бажає, щоб я отримала.
Виходить, якщо вона вірить, що має отримувати, в цій мірі вона відчуває хісарон, нестачу. І коли відчуває свій хісарон, тоді вона йде побачити причину – «чому вона не може виправити свій хісарон». І тоді потрібно вірити в слова мудреців, які сказали, що бракує нам злиття, що було б станом тотожності властивостей, тобто як написано: «Як Він милосердний, так і ти милосердний».
Виходить, тією мірою, якою людина вірить, що Творець, Він дає все благо всьому світові, в цій мірі також і їй слід віддавати Творцю. І тоді, коли вона вірить, що Творець дає всьому світу, від цього людина повинна отримати важливість і велич Творця, на зразок шанованої людини в матеріальному світі. Адже ми бачимо, що є велика честь, якщо можемо прислужитися важливим людям, і від самої своєї служби людина отримує задоволення й насолоду, і не потребує ніякої іншої винагороди. Отже, наскільки великою є віра в категорії «моха», - цією мірою людина може працювати в плані віри.
Однак, оскільки вона народжується з властивістю бажання отримувати собі, то в цьому плані немає в неї життя. Виходить, що категорія «цар Давид», яка є точкою, що в серці, - немає їй життя. Тобто, світло життя не може світити там. Тому відбулося «сполучення властивості милосердя і суду». І це те, що написано, що «з категорії правої, яка є властивістю віддачі, що поєдналася з категорією «цар Давид», від цього малхут, яка є властивістю суду, отримає життя». І тому від категорій Авраама, Яакова і Йосефа, які є властивостями милості й милосердя, дано для категорії «цар Давид». А не від Іцхака, який є лівою стороною, а це – клі отримання.