Стаття 8, 1989 рік
(переклад з івриту)
Каже писання (глава «Толдот», 22): «І стикалися (івр. «ітроцецу») сини в утробі її, і вона сказала: «Якщо це так, то навіщо я?» І пішла запитати Творця». І наводить Раші тлумачення мудреців: «Від слова «ріца» (біг): коли проходила Ривка повз входи в Тору Шема і Евера, - Яаков рвався вперед і бився аби вийти, проходила повз входи в ідолопоклонство, – Ейсав рвався вийти. Інакше кажучи: стикалися один з одним і сперечалися про успадкування двох світів», кінець цитати.
Ми бачимо, що в час виношування один звертався до святості, а один звертався до ідоловірства. Якщо так, то що за новину повідомляє нам Тора потім: «І виросли отроки, і став Ейсав людиною вправною у звіроловстві, людиною поля; а Яаков людиною нелукавою, що живе у наметах»? Ясно ж, що як народилися, так і продовжили свій шлях відповідно до своїх властивостей.
А Раші пояснює це і каже так: «І виросли» - весь час, як були малі, не визначалися своїми діями і ніхто не міг точно сказати, яка їхня вдача, а коли зробилися тринадцятирічними, один відділився до місць вивчення Тори, а другий відділився до ідолопоклонства».
І для того, щоб зрозуміти це стосовно процесу духовної роботи, коли ми вивчаємо все як таке, що міститься в одній людині, - і Яаков і Ейсав, - потрібно зрозуміти спочатку поняття «Яаков» і поняття «Ейсав» в духовній роботі.
Відомо, що все зло, про яке ми вивчаємо, що воно проти святості, називається в духовній роботі «бажанням отримувати для себе», тоді як святість називається «бажанням віддачі Творцю», як написано: «Святими будьте, бо святий Я, Творець». Де «святий» означає - відокремлений від отримання для себе, а весь він у віддачі, - як Творець віддає створінням, так і створіння мають віддавати Йому. Як сказали мудреці: «Як Він милосердний, так і ти милосердний».
Тому називається бажання отримувати для себе іменем «Ейсав», а бажання віддавати Творцю іменем «Яаков». Адже і з простого сенсу зрозуміємо, що означає Ейсав, - як пояснив Раші: усі називали його так, тому що був він як зроблений (івр. «нааса») і завершений, і з волосяним покровом як чоловік, якому багато років. І це вказує на бажання отримувати для себе, те, над чим не потрібно працювати, тому що це вже зробив Творець, тим, що бажання дати благо створінням створило бажання отримувати. І через це називається зле начало «цар старий та дурний», як написано в Зоар.
Тоді як заради бажання віддавати, що зветься «Яаков», потрібно докласти багато роботи, поки досягаємо це бажання. І це буквально в протилежність Ейсаву, який зробився і завершився сам по собі, з боку Творця. Тоді як бажання віддачі, воно належить до роботи людини, бо походить від виправлення скорочення, коли малхут, звана бажанням отримувати, зажадала бути такою, що віддає, як і Створювач, тому і зробила виправлення скороченням, щоб не отримувати інакше, як тільки заради віддачі. І цим вона дістала тотожність властивостей.
І це зветься категорія «Ейсав», як пояснив Раші про Ейсава, - усі називали його так, тому що був зроблений і завершений. А це означає, що людині не потрібно працювати для того, щоб досягти келім віддачі, а відразу, як народжується, є вже в неї зле начало, як сказано в Зоар, що зразу ж, коли народжується, вже має зле начало, як написано: «При вході гріх лежить». І пояснює, що входом називається вхід в утробу. І відразу являється йому зле начало, що зветься «гріх», як сказав цар Давид: «І гріх мій завжди переді мною».
Тоді як властивість «Яаков», що є категорією келім віддачі, які будуть панувати в людині, приходить через обман, як написано: «І сказав: «Прийшов брат твій облудно і взяв твоє благословення». А про суть цього обману сказав мій пан, батько й учитель, що оскільки перші кроки занять Торою та заповідями починаються з ло лішма, то для цього бажання отримувати може згодитися. Однак потім завдяки цьому удостоюються лішма. Тоді Ейсав і кричить, - ти обдурив мене! - як написано: «І сказав: «Чи не тому дано йому ім’я: Яаков, що він обійшов мене вже двічі?» А поняття «двічі» слід пояснити, що це як в «моха» (розумі), так і в «ліба» (серці). І починаємо з ло лішма, тому тіло не виявляє такої вже протидії, оскільки він дає йому зрозуміти, щоб воно вірило йому, що він працює тільки лиш на благо тіла, що зветься себелюбством.
А от для того, щоб вийти потім з-під влади себелюбства і удостоїтися любові до Творця, тут починається істинна робота, і тут починається процес, який зветься так: людина бажає піднятися на путь, що йде до злиття з Творцем. І перші кроки в роботі починаються з зародження (івр. «ібур»), тобто коли бажають перейти (івр. «лаавор») від бажання отримувати собі, входячи в стан бажання віддачі. І це те, що написано: «І стикалися (івр. «ітроцецу») сини в утробі її». Пояснив Раші: «Від слова «ріца» (біг): коли проходила повз входи в Тору Шема і Евера, - Яаков поривався вперед і бився аби вийти, проходила повз входи в ідолопоклонство, – Ейсав поривався вийти».
А мій батько й учитель пояснив, що коли людина починає духовну роботу, - це період, коли приходять їй думки, що протирічать одна одній. Тобто, до того, як починає роботу віддачі, не так вже й може брати до уваги тонкі відмінності, що існують у порядку роботи. А от коли бажає увійти в роботу віддачі, тоді може відчути кожен зі станів, в яких перебуває.
І сказав, що коли людина проходить повз входи Тори, вона збуджується, і приходять до неї думки, що варто увійти в місце Тори, яка є категорією «бо вони життя наше і довголіття наше». Це називається, що збуджується категорія «Яаков». І людина думає тоді, що вона залишиться в цих думках назавжди, адже відчуває, що це є ціллю її життя. А на матеріальне не варто звертати увагу, бо воно не є головним у житті, щоби був сенс жити для цього.
Однак потім, коли проходить повз входи в ідоловірство, інакше кажучи, виходить на вулицю і бачить, що всі люди занурені виключно в себелюбство, і взагалі питання віддачі їх не цікавить, - відразу виникають в неї думки, що варто йти їхньою колією, і забуває тоді всю роботу, яку вклала в справу лішма, і яка є головним у житті, бо тепер вона все розуміє зовсім інакше. Це називається ідолопоклонством (букв. «чуже служіння»), тобто коли людина служить сама собі, і не служить Творцю.
І це і зветься ідолопоклонством в термінах духовної роботи. Тобто, коли людина бачить, що властивість «Ейсав», що в її нутрі, рветься вийти і взяти участь в роботі. Проте, таке ми бачимо тільки в період зародження, тобто коли людина бажає перейти від любові до себе до любові до Творця, що є «заради віддачі». Але, в той час коли вона поки що діє в рамках роботи людського загалу, людина не здатна розрізняти свої відчуття, хоч вони в ній і присутні.
А сенс цього простий: як сказали мудреці: «Те, що не цікавить людину, не спадає їй на думку міркувати про це». Тому саме у тих людей, які бажають йти шляхом індивідуальної роботи, що зветься «заради віддачі», критичне відчуття у них розвинуте, оскільки вони зацікавлені знати, чи просуваються в духовній роботі і бачити кожну тонку деталь роботи. І кожну волосину вони бачать, - чи все гаразд у них, чи ні. Тому в стані виношування починаються згадані сутички між Яаковом і Ейсавом.
І це те, що написано: «І стикалися сини в утробі її, і вона сказала: «Якщо це так, то навіщо я?» Тобто, коли людина починає бачити, що іноді вона прагне до любові до Творця, а часом вона прагне до себелюбства, і саме тоді вона каже: «Якщо так, то навіщо я?» І означає це, - навіщо мені вся ця робота, якщо я бачу, що підйомам й падінням моїм немає кінця, і я відчуваю, що відтоді, як увійшла я в роботу за методикою віддачі, залишилась я без нічого і з того, і з іншого боку.
Тобто, коли я працювала роботою загалу, я знала, що як не день, то й просунулася я вперед в роботі Творця, оскільки кожен день могла я вчинити собі самоаналіз, і бачила, скільки часу я молилася і скільки часу я навчалася, і було мені на що подивитися. І була я в радості й у піднесеному настрої, тому що дивилася тільки на практичні дії і бачила, що, хвала богові, є в мене успіхи в роботі.
Тоді як нині, коли увійшла я в роботу з наміром віддачі, і сказали мені, що не достатньо практичних дій, які я виконую з тим наміром, що Творець заповідав нам служити і виконувати Тору та заповіді, - а повинні ми спрямовувати намір на «заради віддачі», тобто на користь Творця. А я бачу, скільки б я не докладала сил, я не в змозі подолати себе, попри те, що на мою думку, я зробила все, що в моїх можливостях, але не просуваюся вперед ні кроку, ні півкроку, - і що буде в результаті? «Якщо так, навіщо це я?» - навіщо покинула я ту роботу, що у людського загалу?
І це те, що написано: «І пішла запитати Творця». Тобто побачила, що не має вона наразі жодної ради, тому що повернутися до загалу вже не може, адже побачила, що існує шлях істини, і вже не може працювати тільки лиш в плані практичних дій, - а тому немає іншого виходу як тільки вимагати у Творця, щоби Він допоміг їй, як сказали мудреці: «Тому, хто приходить очиститися, допомагають».
І каже: «Тепер я бачу те, що сказали мудреці: «Зле начало людини посилюється проти неї щодня, і якби Творець не допоміг їй, не подолала б його», - у це мені вже не потрібно вірити, що «не подолає його», бо я бачу це на рівні знання».
Тоді як ті люди, які діють в рамках знання, вони повинні вірити, що Творець допомагає їм, оскільки на рівні знання вони бачать, що коли займаються Торою та заповідями, і якщо тіло бажає полінуватися трохи, відразу вони переборюють лінощі тіла, і не помічають, що є в них якісь недоліки в духовній роботі. І хоча й розуміє людина, що існують люди, набагато більші за неї, як кількісно, так і якісно, однак відомо, що у величі немає міри, а отже бачить, що слава богу, рахується вона між людьми шанованими, і ніколи не приходять їй погані думки, тобто щоб думала вона, що є в ній зло, а так, загалом, в неї майже все гаразд, адже «немає праведника на землі, який зробив би добро, не згрішивши». Тому людина вірить вище рівня знання, що має вона все ж недоліки. Проте, - так воно тільки тому, що вона шукає для себе приниженості, але так, якщо насправді, то стан її в духовному не такий вже й страшний.
Але коли бажає хтось перейти до роботи у віддачі, тоді знає він, що немає в нього ніякого просування в Торі та заповідях, щоб мати йому можливість спрямувати намір на «заради віддачі». Тому він бачить, що немає йому іншого вибору, як лише вимагати від Творця, щоб допоміг йому. І також важко йому молитися, щоб Творець допоміг йому, тому що з’являються сумніви в тому, що Творець почує його молитву.
І це приходить до нього тому, що він вже переборював багато разів, і просив Творця, щоб допоміг йому, – щоб було в його змозі займатися роботою віддачі, але не отримав він ніякого поступу в роботі віддачі. А коли так, йому потрібно тепер велике зміцнення, щоб мати можливість молитися Творцеві аби допоміг йому. Тобто, він повинен вірити вище знання, що Творець допоможе йому. А на рівні знання бачить, що він голий-босий і всього позбавлений в плані роботи у віддачі. І це буквально назворот тому, коли він займався роботою на рівні людського загалу.
А тепер з’ясуємо те, що ми запитували про написане: «І виросли отроки, і став Ейсав людиною вправною у звіроловстві, людиною поля; а Яаков людиною нелукавою, що живе у наметах». І запитували ми – що тут нового? Певно, як були вони на стадії виношування, так будуть і коли виростуть. І Раші пояснює це й каже: «Весь час, як були малі, не визначалися своїми діями і ніхто не міг точно сказати, яка їхня вдача, а коли зробилися тринадцятирічними, один відокремився до місць вивчення Тори, а другий відокремився до ідолопоклонства».
І маємо пояснити це у той спосіб, як сказали мудреці (в трактаті «Кідушін», 40): «Навчали наші вчителі, - завжди хай бачить себе людина наполовину винною і наполовину заслуженою: виконала одну заповідь – щаслива, що переважила себе на шальку заслуг». І постає питання: після того, як виконала одну заповідь і вже схилила себе на шальку заслуг, як вона може сказати після цього, що бачить себе наполовину винною і наполовину заслуженою, - адже схилила вже себе на шальку заслуг.
А слід пояснити це так, як сказали мудреці (у трактаті «Сукка», 52), такими словами: «Прийшов той старий і вчив його: «Кожен, хто більший за свого ближнього, і його зле начало більше за того». Але також і це слід зрозуміти: чому, якщо він зробився великим, - чому зростає в нього також зле начало. Проте це, як сказано вище: це тому, що потрібно, щоб було половина на половину, інакше не можна говорити про вибір, коли є можливість вибору. Бо те, що виконав одну заповідь, вже схилив на шальку заслуг, або навпаки. Тому додають йому зла, коли зробиться великим, тобто після того, як вже виконав одну заповідь, - і виходить, що кожного разу, коли робиться великим, додають йому зла. Отже, завжди перебуває в «половина добра і половина зла». І це те, що сказано: «Завжди хай бачить себе людина наполовину винною і наполовину заслуженою».
І цим слід пояснити те, що тлумачив Раші: «Весь час, як були малі, не визначалися своїми діями і ніхто не міг точно сказати, яка їхня вдача». Тобто, оскільки коли вони малі, немає тоді в людині багато добра, і само собою, немає в ній багато зла, щоб давалося взнаки зло, що в ній. Це й пояснює Раші: «Не визначалися своїми діями і ніхто не міг точно сказати…»
Але коли «і виросли», тоді виросли обидва. І вже є відмінність між добрим началом і злим. І це хоче навчити нас, що на початку духовної роботи, в стані зародження (івр. «ібур»), тобто тоді, коли починає переходити (івр. «лаавор») від роботи загалу до індивідуальної роботи, відразу починається розкриватися в людині зло. Проте, ще не настільки вже й видне. Але, коли починає підніматися в роботі, коли починає рости, як написано: «І виросли отроки», то відповідно до порядку і міри росту зростає зло, згідно з мірою добра, яке людина чинить, в цій мірі росте і зло в ній, як сказано вище, щоб була наполовину винною і наполовину заслуженою.
І сказаним слід пояснити те, що тлумачив Раші: «Інакше кажучи: стикалися один з одним і сперечалися про успадкування двох світів». І слід зрозуміти – задля якої потреби має бути суперечка між обома. Однак, як сказали мудреці (в трактаті «Брахот», 5): «Сказав рабі Леві: «Завжди хай підбурює людина добре начало проти злого начала». І пояснив Раші, що хай влаштує війну зі злим началом. І маємо зрозуміти: війна ця – задля якої потреби? Чи не було б краще, якби людина бачила, що зло, що в ній, не збуджується в її нутрі? Навіщо їй потрібно пробуджувати його і розпочинати з ним війну? Адже краще не вводити себе в стан небезпеки, коли раптом не зможе перемогти його, за словами мудреців: «Не слід людині вводити себе у стан небезпеки».
А за порядком духовної роботи, коли займається людина діями заповідей, або коли займається Торою, бажаючи прийти до віддачі, покладено на неї сказати, що вона хоче робити все з наміром віддачі, - це і зветься, що буде підбурювати добре начало проти злого. Бо в час, коли людина каже тілу своєму, що потрібно працювати в ім’я небес, а не для особистої користі, тіло відразу спалахує злістю і активно протидіє їй, і каже людині: «Можеш ти робити все, але «в ім’я небес» і не для особистої користі, - таке навіть до уваги не береться». Виходить, що якщо не буде сердити його, ніколи не буде реальним для неї прийти до істини.