Стаття 44, 1990 рік
(переклад з івриту)
Раші пояснює написане: «Коли вийдеш на війну проти ворога свого», - про війну за дозволом каже писання». І слід зрозуміти поняття «коли вийдеш на війну проти ворога свого» - «про війну за дозволом», - що означає в духовній роботі війна за дозволом, і що таке війна що не входить у поняття дозволу.
Відомо, що існує РАМАХ (248) заповідей наказових і ШАСА (365) заповідей заборонних, що звуться «тарьяґ (613) заповідей». І є обов’язок дотримуватися їх в усіх деталях та подробицях. Якщо ж ні, це зветься «прогріх». І про них сказано: «Не додавай і не віднімай». І обов’язок цей стосується категорії дії, практичного виконання, тобто щодо дій існує обов’язок в людини виконувати, або ж - не виконувати те, що заборонено.
І зовсім інше щодо наміру. Тобто, спрямовувати намір на виконання заради віддачі, - війна за це визначається як дозволена. Тобто, можна сказати, що ця робота відноситься не до всього загалу, а до людей, в яких є внутрішній поштовх, якщо вони відчувають, що виконання заповідей у той звичний спосіб, яким вони їх виконують, - немає в цьому почуття зв’язку зі злиттям з Творцем. І вони бачать, що замість того, щоб мала людина прийти до любові до Творця, - при всьому, що вони роблять, не мають вони іншого наміру, як тільки власну користь. Саме їм належить ця робота, що зветься «заради віддачі».
Тоді як широкому загалу це не дано. Тому називається духовна робота у віддачі «війною за дозволом», а не обов’язковою. І це як каже Рамбам в кінці «Законів про повернення», і так він пише: «Тому, коли навчають малих, жінок і загал простолюду, навчають їх працювати лише зі страху і для того, щоб отримувати винагороду, аж поки примножиться їхнє знання і помудрішають додатковою мудрістю, - тоді розкривають їм цю таємницю потроху».
Це означає, що поняття лішма, що зветься «заради віддачі», належить не загалові, а людям, в яких вже примножилося знання. Тому виходить, що робота у віддачі відноситься саме до них, - тих, в кого примножилося знання. А отже називається робота у віддачі «війною за дозволом», а не «війною за обов’язком», тому що це не покладено на весь загал, а як зазначено вище, на тих, що «аж поки примножиться їхнє знання і помудрішають додатковою мудрістю, тоді розкривають їм цю таємницю потроху».
І слід ще додати про цю тему, - що таке війна за дозволом (івр. «решут»), оскільки поняття злиття з Творцем є справою скасування особистого володіння (івр. «решут»). Адже людина з боку природи народжується, відчуваючи тільки лиш власне володіння, тобто що вона є господарем. Те, що вона бажає, вона й робить. А для того щоби знати, що існує володіння Творця, який керує світом, - у це людина повинна вірити, що Творець є царем світу.
І людина має вірити, що це приховання, коли вона не відчуває, що існує Цар світу, - це Творець утворив, і зветься воно «виправлення скороченням». Проте, людина змушена вірити і докладати велике зусилля до цього, аж поки стане відчутним в її органах, що Творець управляє світом. І не просто управляє, а людина має вірити, що управління Творця реалізується властивістю «добрий і добродійний». І для цього слід людині робити все, що в її змозі, аж поки матиме можливість осягнути це. Бо виражається воно в двох видах:
1) Людина повинна докладати зусиль, аби виникли в неї бажання і прагнення, щоби захотіла анулювати своє володіння, так, як сказали мудреці про написане: «Людина, якщо помре в наметі», - «Бо Тора існує тільки в тому, хто вмертвляє себе заради неї». А сенс цього той, що хоче вона скасувати свою сутність. Тобто людина повинна прийти до такого стану, коли існує для неї тільки одне володіння, яке є володінням Творця. Тобто, людина не чинить жодної дії для власної користі, а дбає вона тільки лиш про благо Творця. І це називається «володіння Єдиного», і зветься «війна за дозволом». Тобто, вона бореться з собою аби досягти володіння Єдиного. І це називається «війною за дозволом» в духовній роботі.
2) І після всіх зусиль, які людина докладає аби досягти цього володіння, а це зветься, що людина досягає «іншої природи», тобто замість того, що було в неї раніше бажання отримувати для власної користі, вона хоче скасувати це володіння і отримати нове володіння, що є бажанням віддавати Творцю, а це - феномен злиття. Тобто, як Творець є Тим, хто віддає, так само і людина хоче віддавати Творцеві.
Але не спроможна людина дістати це володіння. А тільки Творець, як дав їй спочатку володіння бажання отримувати задля власної користі, - Він може дати їй інше володіння, тобто володіння Єдиного, - Творця. Це і зветься, що Творець дає людині «іншу природу», якою є «бажання віддавати Творцю».
Виходить, що коли людина народжується, є в неї тільки одне, її володіння. А потім, коли людина приймає на себе малхут небес, дотримання Тори та заповідей, тоді вона приходить до двох володінь. Інакше кажучи, вона працює заради отримання винагороди, як сказав Рамбам: «Коли навчають малих, жінок і загал простолюду для того, щоби отримати винагороду».
А потім починається робота зі сторони війни за дозволом, тобто скасувати власне володіння, зване «власна користь» і прагнути, щоби Творець дав їй володіння Єдиного, тобто володіння Творця. І це зветься, що людині потрібно удостоїтися іншої природи, званої «бажанням віддавати», щоб мати бажання надати задоволення Створювачу своєму.
І це те, що написано: «Коли вийдеш на війну проти ворога свого». Тобто війну за дозволом, як зазначено вище. І це неможливо, - перемогти ворога, який зветься «бажанням отримувати для себе», тобто анулювати це володіння, але писання обіцяє нам: «І віддасть його Творець Всесильний твій в руку твою». Інакше кажучи, Творець дасть тоді цю силу, тобто це володіння, зване «володіння Єдиного», а отже, Творець дасть нам «іншу природу», як вже сказано.
А для того, щоб була людина готовою просити про це володіння, необхідна молитва з глибини серця. Тобто, щоби людина відчула, наскільки бракує їй цієї сили, що зветься «бажанням віддавати». І задля цього дані нам 613 заповідей у вигляді «ітін» (порад), що зветься «613 порад», завдяки яким людина дістане хісарон відчути, наскільки для неї нагальним є бажання віддавати. Адже це [відсутність його] є саме тим, що утримує від досягнення досконалості цілі.
І ще про це, - тобто також про те, що не відчуває людина істинного хісарону тому, що немає в неї істинної потреби в бажанні віддавати. І людині слід і про це молитися, щоби Творець дарував би їй цю потребу – потребу того, що немає в неї хісарону досягти бажання віддавати.
І по правді, коли є в людини віра в Творця, і вона вірить, що Він є великим Царем, - вона мусить скасувати себе, «як свічка перед смолоскипом». І тоді не потрібен вибір, бо вона анулює себе природним чином. Однак, коли людина починає працювати заради віддачі, приходять їй сторонні думки, і віра її послаблюється через це. Виходить, те, що людина не може діяти заради віддачі, - це з причини нестачі віри.
І це як написано («Теилім», 42): «Була мені сльоза моя хлібом удень і вночі, коли говорили мені весь день: «Де твій Всесильний?». Тобто, коли приходили до нього думки фараона, який сказав: «Хто такий Творець, щоби я Його слухався?» Виходить, що людина повинна молитися тоді про дві речі разом:
а) про віру, щоби Творець не приховував Себе від неї, як написано: «Не приховуй лице Своє від мене»;
б) щоби наблизив її, тобто щоби дав людині силу бажання віддачі, бо завдяки цьому бажанню людина наближається до Творця, що зветься «тотожністю властивостей».
А причина того, що коли людина бажає працювати заради віддачі, являються їй сторонні думки, - це тому, що весь час, коли вона працює ради власної користі, тіло не так вже й опирається цьому. Бо людина обіцяє йому, що воно отримає велику оплату, так що варто йому виконувати Тору та заповіді, адже оплата підсолоджує зусилля так само, як в матеріальних роботі та зусиллях. Тому тіло не ставить жодних запитань про роботу людини в Торі та заповідях, і людина живе безтурботно, і вона задоволена своєю роботою, оскільки вірить, що винагорода її зростає з дня на день. Тому людина живе тихим життям і відчуває душевний спокій у своєму житті. І якщо ще й є можливість їй виконати заповідь «дорікаючи, докоряй ближньому своєму», - ясно, що буде вона задоволена.
Проте, коли людина каже тілові своєму, - досі працювала я для твого блага, тобто все, чим я займалася, як у матеріальних справах, так і в Торі та заповідях, все це було з наміром аби тобі було добре. Тобто, всі мої турботи були заради бажання отримувати для себе, що зветься «себелюбством», або «особистою користю».
Але тепер, тобто віднині й надалі, не хочу я більше працювати на благо тіла, а лише на благо Творця, - тоді тіло починає противитися, чому людина відкидає його. І чинить усе що тільки може, і наводить воно людині питання і твердження з усього світу. Тобто претензію фараона, який сказав: «Хто такий Творець, щоб я Його слухався?» і також слова грішника, який запитав: «Що це у вас за робота?». Ці думки утруднюють людині роботу, настільки, що роблять це багато разів падіннями та підйомами, які людина відчуває. І бачить вона, що немає цьому кінця і хоче втекти з поля бою.
І все, що людина може відповісти тілу, це те, що вона бажає працювати в стані істинного трепоту, що зветься в Зоар: «Через те, що Він – великий і всевладний». Тобто, матиме вона велику честь тим, що служитиме великому Цареві, і бажає вона приносити задоволення Створювачу своєму, і це буде всією її турботою, і не бажає більше клопотатися про себе.
І зі сказаного зрозуміємо те, що написано: «Цього дня Творець Всесильний твій заповідує тобі виконувати ці закони й устави, і будеш дотримуватися їх і виконувати їх усім серцем своїм і всією душею своєю». І пояснив Раші: «Цього дня» - тобто кожен день будуть для тебе новими, так, наче саме в цей день заповідані вони тобі». І слід зрозуміти, що додає нам це, тобто що ми виграємо тим, що маємо старатися щоб кожного дня начебто були вони заповідані нам саме в цей день. А справа в тому, що є перед нами два види духовної роботи:
а) для того, щоб отримати винагороду;
б) не щоб отримувати винагороду, а з причини величі Творця.
Для тих, робота яких була для отримання оплати, немає потреби, щоб «були щодня як нові». Адже коли людина вірить, що вона дістане винагороду за свою роботу, вже є в неї сила діяти, бо винагорода ця є чинником для виконання Тори та заповідей. Якщо так, не має значення, чи вірить вона у винагороду, яку пообіцяла нам Тора і не має вона потреби щодня поновлювати заповідане, бо що це їй додасть?
Тоді як ті люди, які бажають працювати з причини «тому що Він – великий і всевладний», і це – з причини величі Творця, щодо цієї причини є потреба в «наче саме в цей день заповідані вони тобі». І це тому, що людина, коли займається Торою та заповідями заради віддачі, тоді щодня потрібно визначати, - наскільки вона цінує велич Творця і те, що для Нього варто докладати зусиль, щоби служити Йому.
Відповідно до написаного в Зоар: «Відомий у брамах чоловік її», адже «кожен – в мірі того, як він оцінює в своєму серці», тобто в роботі віддачі відбувається процес підйомів та падінь і виходить, що «жоден день не подібний іншому дню». Бо іноді людина оцінює, що має вона великого Царя, а іноді навпаки. А отже виходить, що кожен день має бути «новим». Тобто, «наче саме в цей день заповідані вони тобі».
Тобто потужність зусиль відповідає тому, якому царю людина в цей час служить, великому, чи малому. Тобто, якщо вчора було в неї поняття, що він – великий Цар, а сьогодні немає в неї цього поняття, тоді вона докладає не те ж саме зусилля, як учора, а згідно з величиною віри сьогодні. Тому каже нам писання: «Цього дня Творець Всесильний твій заповідує тобі». Інакше кажучи, людина має знати, що кожного дня є в неї інша міра віри в Творця.
Тому людина не переймається тим, що трапляється іноді, в час падіння, цар буває «малий». Тобто, віра людини - в малому стані, і не може така віра зобов’язати її, щоб мала вона наснагу подолати своє тіло, - і підкоряється вона своєму тілові, і думає вже покинути поле бою.
Проте, людина має вірити, що це падіння, в яке вона увійшла і немає в неї сили подолати, - воно для того, щоб вона вірила у Творця, що Він допоможе їй і підніме її з цієї низькості, в якій людина перебуває. І досягне вона потім віри в Творця ще більшої. І тоді напевно будуть в неї сили до роботи, бо кожен день це річ нова, тобто нова віра. І це те, що сказано: «наче саме в цей день заповідані вони тобі». Тобто все відповідно до тієї віри, яка є в людини в той день, - в цій мірі людина і працює.
І слід знати, що коли людина починає діяти заради віддачі, і тіло протидіє цьому, тоді тіло скидає її до найгіршої ницості. Тобто, бажання отримувати переборює людину і спускає її до ницих пристрастей. А буває іноді, що являються людині думки та бажання, про які вона ніколи й не думала. І вони приходять до неї як незвані гості. І людина дивується й каже: «Що це за день такий серед усіх днів?» Тобто хто спричинив мені ці думки й бажання? Чи за те, що я думала, що потрібно працювати тільки на благо Творця, ці думки скинули мене в таку ницість? І запитує: «Адже відомо, що «заповідь тягне за собою заповідь», то чому бажання досягти келім віддачі призводить до того, щоб мені отримувати за це такі думки? І чим людина може зарадити собі в таких станах?»
Однак людині слід знати, як каже мій пан, батько й учитель (в книжці «Шаматі», стаття 1), що Творець посилає ці думки їй для того, щоби вона не могла б уже терпіти таку ницість. І це спричинить їй, що молитиметься Творцю з глибини серця, аби замість думок, що призводять до роз’єднання і віддалення від Творця, дав би їй Творець сили наближення. І тоді покладено на людину молитися і кричати до Творця: «Не відкидай нас з-поперед Себе і дух святості Своєї не забирай від нас», - а щоб Творець дав їй іншу природу, яка є бажанням віддавати. Тобто, щоби було в людини бажання тільки лиш приносити Творцю задоволення, а про себе вона не турбується. Тоді, само собою, підуть від людини всі ті думки та прагнення, які бажання отримувати приносить їй.
Тобто, про всі ці думки, які бажання отримувати викликає в неї, людина має вірити, що це з небес посилають їй ці думки. І це тому, що хоче вона йти шляхом віддачі, але поки що лінується в роботі. А отже, через те, що вона молиться аби Творець наблизив її, бути злитою з Ним, що є тотожністю властивостей, тому, оскільки бачать, що людина лінується в роботі, посилають їй сторонні думки. Так, що людина не може згодитися бути під такою владою. Тому це дає людині поштовх, коли вона мусить перебороти той стан, в якому перебуває.
Виходить, відповідно, що від того зла, коли людина відчуває себе в такому ницому стані, що жодного разу і на думку їй не спадало, що реально було б їй опинилася під такою владою. Тому не слід цим перейматися і тікати з поля бою, а навпаки, людина повинна вірити, що Творець наразі опікується нею і Він наближає людину таким чином за допомогою стану «ахораїм».
І це так, як написано в книзі «Прі хахам» (ч.2, стор.77): «Про вислів «Подібний мій милий оленю», - як олень, коли тікає, повертає обличчя назад, так і Творець, коли Він віддаляється, - хай нас омине! – від Ісраеля, то повертає обличчя назад». Тоді «панім» (обличчя) повертається щоби бути в «ахораїм» (тильна сторона). Тобто, прагне і жадає повернутися й злитися з Ісраелем. І з цього народжуються також в Ісраелі жага і прагнення злитися з Творцем, і міра прагнення й туги і є самими «панім», обличчям».
І слід пояснити це. Мається на увазі що в час, коли людина перебуває в стані ницості, що визначається як те, що Творець віддаляється і відходить від неї, і не має вона ніякого бажання і прагнення до духовної роботи, це називається, що Творець являє перед людиною форму духовного, в якій немає жодного сенсу. І навпаки, людина бажає втекти і забути взагалі про духовну роботу. То це зветься, що Творець показує їй категорію «ахораїм».
Оскільки «панім», обличчям Творця є бажання дати благо Його створінням, то «ахораїм» - це буквально назворот. То чому показує Творець людині категорію «ахораїм»? Це робиться з тим задумом, що цим людина дістане поштовх до злиття з Творцем, бо не зможе залишатися в стані ницості. Виходить, що тут, в «ахораїм», є всередині категорія «панім».