Стаття 12, 1987 рік
(переклад з івриту)
Каже писання: «Коли будеш робити підрахунок синів Ісраеля за переліком їх, то дадуть кожен викуп за душу свою Творцеві при ліченні їх, і не буде серед них моровиці, коли лічитимуть їх. Це нехай дадуть вони: половину шекеля за вагою шекеля священного. Багатий не збільшить, а бідний не зменшить від половини шекеля, спокутувати душі ваші».
І щоб зрозуміти це за методикою духовної роботи, потрібно упередити це словами мудреців (трактат «Ніда», 31:2), які сказали так: «Навчали наші вчителі, - троє беруть участь в людині: Творець і батько її, і мати її. Батько її сіє білину, мати її сіє червоність, а Творець дає їй руах і нешама».
Відомо, що вся наша робота, вона в тому, аби тільки прийти до злиття з Творцем, що зветься тотожністю властивостей. Адже ми народилися з бажанням отримувати благо й насолоду через себелюбство, а це є протилежним Творцю, бажанням Якого є дати благо Його створінням.
І відомо, що розбіжність властивостей утворює роз’єднання. А коли створіння відокремлені від життя життів, називаються вони мертвими. І через це сталося, як відомо, виправлення, що зветься скороченням і утаєнням. Настільки, що мусимо ми працювати над вірою, - вірити в Творця та винагороду й покарання. Однак всі приховання, вони тільки для того, щоб була в людини можливість займатися Торою та заповідями заради віддачі, а не для особистої користі.
Адже якби були розкриті благо й насолода, і вище управління було б відкритим, - те, що Творець поводиться зі створіннями властивістю «добрий і добродійний», - тоді було б нереально і не було б жодної можливості щоби створіння могли працювати й виконувати Тору та заповіді заради віддачі. А були б змушені діяти заради отримання, бо не було би їм жодної ради, щоб могли вони подолати ті насолоди, які відчували б у Торі та заповідях.
Бо якщо сталося утаєння, коли не розкриті благо й насолода Тори та заповідей, то для того, щоб існував світ, щоб мали створіння хоч трохи життєвої сили і відчували б задоволення в своєму житті, дані нам світло й насолода, одягнені у матеріальні втіхи, те, про що каже Зоар. І маємо вірити, що це тільки дуже тонке світіння, яке зветься «тоненьке світло», що дано в кліпот, аби могли вони існувати й живити людину, поки не удостоїться отримати інші келім, звані «келім віддачі». І лише ці келім мають можливість, щоб вище благо з’явилося в них.
Тому початок духовної роботи людини – вірити вище знання, що все, що вона бачить і відчуває, є нічим іншим як приховання, і воно зроблено з попереднім наміром, на благо людині. Бо насправді все не так, як вона бачить і відчуває, а має людина сказати про себе: «Очі в них – і не побачать, вуха в них – і не почують».
Тобто, тільки завдяки роботі подолання у мозку і серці, людина може прийти й заслужити келім віддачі, бо саме цими келім зможе побачити і відчути управління Творця в формі «добрий і добродійний».
Однак що робити людині, коли вона бачить, що нелегко приходити до подолання себелюбства, так, щоб була в неї можливість прийти до рівнів віддачі у мозку і серці. У такому стані, коли людина починає відчувати, що є в ній зло і хоче вона вийти з-під влади зла, і відчуває, що не може вийти з-під його влади, і що це річ не така вже й легка, тож напевно аби досягти келім віддачі, мусимо докласти великих зусиль. І вона готова докласти зусиль, але не знає, в який спосіб вона може спланувати свій шлях щоб знати ясно, що це є правильною дорогою, що приведе її до входу в палац Царя. Тобто, щоб удостоїлася вона злиття з Творцем, як написано: «Любити Творця Всесильного свого, слухатись Його і злитися з Ним, бо Він – життя твоє».
Порядок такий, що перш за все людина повинна поділити свій спосіб роботи на два види, протилежні один одному. Тобто є спосіб, коли людина має йти шляхом досконалості, і хоча й бачить, що сповнена вона недоліків, все одно, є така річ, що зветься «щастя», коли людина щаслива, що немає в неї недоліків. І, як сказали мудреці: «Хто є багатим? – той, хто радіє своїй долі». А це залежить від міри, якою цінує важливість Царя.
І таке буде, якщо людина вдивиться в те, що вона хоче злитися з Творцем, у велич цього, тобто що варто їй поступитися собою і бути як ніщо перед Ним. І це як написано в книжці «Дарування Тори», де він дає приклад і пише так: «Бо душа є світінням, що походить від сутності Його. І світіння це відокремилося від Творця тим, що Він одягнув її в бажання отримувати, бо той задум творіння, дати благо Його створінням, утворив у кожній душі бажання отримувати задоволення. І така відмінність властивості бажання отримувати, відокремила те світіння від сутності Творця, і зробила його частиною, відділеною від Нього».
І має людина вірити в це, тобто в те, що її душа походить від сутності Творця, однак разом зі створінням, тобто з бажанням отримувати, що вкарбоване в неї, відділилася від Творця і зробилася окремішнім володінням, самим по собі. І він наводить про це притчу, такими словами: «І виходить, що душа повністю подібна наразі на приклад з органом, що відрізаний від тіла і відокремлений від нього. Отже, попри те, що до відокремлення були вони обидва, орган з усім тілом, одним цілим, і обмінювалися думками й відчуттями одне з одним, але після того, як відрізаний був орган від тіла, стали вони через це двома володіннями. І вже не знають вони думок один одного. А тим більше після того, як душа облачилася в тіло цього світу, припинилися всі зв’язки, що були в неї до того, як відокремилася вона від Його сутності».
Тому, коли людина вдивляється - наскільки важливим є те, що вона займається Торою та заповідями, адже це Творець дав нам виконувати Його накази, і реалізацією того, що Він заповідав нам, маємо ми заслугу здійснювати зв’язок з Ним. А те, що не відчуває поки що людина цієї честі, то це через брак відчуття важливості. Бо ми бачимо в матеріальному, де людина має втіху від свого життя, - то скільки разів на день вона втішається від матеріального? Отже, вона обмежена в отриманні насолоди. І існують для неї певні часи, коли відчуває задоволення.
Тобто, в час, коли людина їсть і п’є, і спить, і бачить гарні речі, або ж чує красиву пісню, мелодію й таке інше. Але вона не може їсти й пити, і дивитися та слухати весь день, тож задовольняється людина тим, що є в неї, і вже відчуває наповненим своє матеріальне життя. І не каже, що оскільки не можу я втішатися від усіх цих речей весь день, я поступаюся ними. А причина цього – у [мірі] важливості матеріального.
Тож зі сказаного висновується, - якщо людина зверне увагу на важливість Царя, то наскільки є в неї можливості, буде вона сповнена задоволення від того, що дав Він їй виконувати Тору та заповіді. Навіть, скажімо, коли мала б вона честь говорити з великим царем, таким, що не кожному дають увійти й перемовитися з ним, а потрібно довго шукати ласки у наближених до царя, щоб дали комусь можливість обмінятися кількома словами з царем. То яке піднесення відчувала б ця людина, коли бачила б, що є багато людей, яким не тільки не дають увійти до царя, а й не повідомляють їм, що цар перебуває тут, у місті, і що є люди, які мають можливість розмовляти з царем.
Так само вона бачить, що є люди у світі, які не відають, що існує Цар світу, і тільки невеличкій жменьці людей дали думку й бажання вірити, що у світі є Цар. І навіть є ті, яким вже дали відомість про Царя, але не знають вони, що є можливість говорити з Царем. А цій людині дали знати з небес, що вона може увійти й розмовляти з Царем, тобто що вона може вірити.
І зрозуміємо це на прикладі, коли людина збирається попити води, кажуть їй: піди, увійди до Царя (світу) й поговори з Ним, і скажи Йому – я дякую Тобі за те, що дав мені пити. І промовляє вона благословення, - «Благословен Ти, Творець…», тобто складає подяку і каже Йому, - я дякую Тобі за те «що все виникло по слову Твоєму». Виходить, якщо людина вірить у те, що вона говорить до Царя, як написано «сповнена вся земля славою Його», то наскільки велике захоплення відчуває вона, коли вірить, що розмовляє з Царем, навіть одну мить.
І схвильованість від того, що вона стоїть нині й говорить до Царя, навіть якусь хвильку, має дати повне задоволення, щоб мала вона життєву силу і радість цілий день. І хоча й не бачить людина Царя, але для цього дана нам віра, щоб вірили ми, що сповнена вся земля славою Його, і також дано вірити в «бо Ти чуєш молитву кожних уст».
І сказав про це мій пан, батько й учитель, що «кожних уст» означає навіть уста людини найбільш нікчемної, - усіх Творець чує. І, відповідно до віри людини, коли вона промовляє до Творця, - тобто чи коли дякує Йому, чи коли просить у Нього щось, - все це чує Творець. Ця людина, коли йде таким шляхом, вона може бути в радості весь день, тому що відчуває задоволення від того, що говорить до Царя.
І особливо під час молитви, наскільки людина молиться, навіть якщо не знає вона сенсу слів, не страшно, - бо те, що вона молиться і промовляє те, що написано в молитовнику, вона має знати, що цей порядок слів, є тим, що впорядкували люди, близькі до Царя, щоб коли входять до Нього, промовляли б ці слова. Якщо так, то немає значення, чи знає людина те, що каже, чи не знає. Бо не сама вона утворює цю молитву або цю подяку. Адже це є порядком для всіх, бо ті, хто входять говорити з Царем, вони склали це, а не вона сама.
А насправді, те, що людина просить, не написано воно в молитвах чи в подяках, які вона промовляє. І молитви ці, які людина сама говорить, написані й відображені на серці людини. Тобто, вона просить не те, що написано в молитовнику, а те, що записано на її власному серці. Отже, висновок: хоч усі моляться по тому ж молитовнику, але кожен з них вимагає й молиться, щоб задовольнили потреби його серця.
І це як написано в благословенні нового місяця: «Життя, - щоб задовольнив Творець запити серця нашого на добро». Тобто, після всіх молитов, які ми читаємо в благословенні нового місяця, тих, що встановили нам мудреці, завершуємо ми своєю молитвою, тобто тим, про що серце молиться, і кажемо ми, щоб задовольнив би Творець запити серця нашого на добро.
І в тому, що ми говоримо, щоб Творець задовольнив би запити серця нашого на добро, маємо зрозуміти те, що ми додаємо, - «серця нашого на добро». І зі сказаного зрозуміло, що оскільки серце людини, - а те, що вона просить і молиться, приходить з її серця, - то хто знає, чи до речей хороших серце її прагне, бо може бути, боронь боже, що серце просить речей поганих. І через це дано нам додавати «запити серця нашого на добро». Бо коли мудреці встановлювали молитви, серця їхні були у мирі з Творцем, і певно що й молитви їхні є молитвами добрими, на відміну від нас, тому потрібно додавати «на добро».
І зі сказаного виходить в нас, що людина повинна бути радою й веселою через те, що удостоїлася перемовитися з Царем кількома словами. І це зветься «правою лінією». Тобто шлях правої сторони, що називається досконалістю. А це - коли не відчуває в собі жодного недоліку. І цим можна пояснити те, що сказали мудреці: «Троє беруть участь в людині… батько її сіє білину…» Батьком називається «захар», тобто – досконалий. Тоді як мати називається «некева», та, що має хісарон, нестачі. Тому сказано «батько сіє білину», від слова «біле», тобто таке, в чому немає плям, а все біле, без жодного недоліку.
І це як сказали мудреці: «Усі повороти, де ти повертаєш, хай будуть лише через праву сторону», і означає це, що початковий процес духовної роботи слід починати в правій стороні, тобто у стані досконалості, коли людина не бачить в собі жодного недоліку. І само собою, тоді є місце для прославлянь Царя за те, що дав людині досконалість. І тоді можна сказати, що «благословенний зливається з Благословенним».
Проте, коли людина відчуває в собі недоліки й нестачі, тоді кажуть мудреці: «Проклятий не зливається з Благословенним». І через це в такому стані людина перебуває у відокремленості. Тому мусить вона йти правою лінією, званою досконалістю, і від цього вона дістає життя, оскільки злита, в певній мірі, з життям життів. І людина, весь той час, коли вона живе, може бачити свої діяння, чи вони добрі, чи погані, - і виправляти їх. Але якщо вона «мертва» і немає в неї життєвої сили, тобто, не має вона від чого отримати життя, тоді неможливо їй виправити свої діяння, бо вважається вона мертвою. І при такій її «життєвості» може бути, якби можна було людині втекти від того життя, в якому вона перебуває поки що в цьому світі та вмерти тілесною смертю, або ж якби могла прийняти снодійне, щоб можна було поспати щонайменше місяці зо три… І якби вона побачила таку пігулку снодійного, отримала б від цього життєву силу. Адже що вона може зробити, коли поки що не бажає нічого іншого, як тільки спати. А якщо й мусить щось робити, то коли згадує, що скоро буде їй час поспати, - то хоч від цього вона має поки що силу жити.
І через це зобов’язана людина встановити собі першу основу в духовній роботі: просуватися правою лінією, яка є лінією досконалості, без ніяких недоліків як у розумі, так і в серці. І мій батько й учитель казав про те, що написано в сувої Естер: «А Мордехай знав усе, що зробилося, і розірвав Мордехай одежі свої, і одяг веретище й попіл, і вийшов, і закричав криком великим та гірким, і прийшов поперед царських воріт, бо не можна входити в царські ворота у веретищі». І пояснює там Ібн Езра, що це – спосіб нехтування царством. І сказав на це тлумачення, що коли людина займається Торою та заповідями, або коли молиться вона, це зветься, що стоїть у царських воротах. І тоді, коли вона дивиться на себе і хоче побачити, чи вона гаразд, тобто чи не порушила, боже збав, заповідей Царя, то цією дією знеславлюється Цар. Тим, що людина бачить, що є люди, і вона – одна з них, які не бажають визнавати велич Царя, і не бажають приймати на себе зверхність Царя, а навпаки, є в них сила сказати, що не визнають вони царювання Його.
А шана царська в тому, щоби всі визнавали Його важливість, і всі бажали б служити Йому від усього серця й усієї душі. І це гарне видовище, як усі стоять і вихваляють, і розмовляють тільки про славу Царя, як Він дбає, щоби все найкраще було мешканцям Його країни. І це є сенсом сказаного: «Бо не можна входити в царські ворота у веретищі», бо це одяг брудний. А коли приходять до царських воріт, слід бути вдягненим в одяг, гідний того, щоб сидіти в царських воротах. Інакше, якщо людина сидить в руб’ї, це ознака того, що вона не задоволена царем, а сидить у скорботі через те, чого бракує їй в житті, і не має вона спокою душевного. Виходить, що сидить вона й горює, і це є ганьбою для царя, за те, що цар не милосердиться над людиною і не задовольняє її потреби.
А отже, коли людина займається Торою та заповідями, вона повинна вірити вище за рівень знання, що те, що має вона, все це є дуже важливим, і не гідна вона більшого, а слід бути задоволеною малим і радіти своїй долі, попри ту малість, що дали їй, щоб мати контакт з духовним, хоч і малий він і якісно, і кількісно.
І від усього цього людина має бути в радості, тобто щодо тієї невеличкої міри, якою вона тримається за духовне і вірить вона, що дали їй це з небес, що і це «не сила моя і міць руки моєї», - тоді, природно, вона може бути злитою з Творцем в мірі, що зветься «благословенний зливається з Благословенним».
І це те поняття, про яке сказали мудреці (в трактаті «Шабат», 30): «Шхіна перебуває лиш тільки в радості заповіді», як сказано: а тепер приведіть до мене музику, і було, коли заграв музика, була на ньому рука Творця. Сказав рав Єгуда, - а також щодо галахи (закону). Йдеться про те, що злиття має бути тотожністю властивостей. А отже, коли людина відчуває себе проклятою, тоді не має місця злиттю. І слід пояснити те, що сказав рав Єгуда, «а також щодо галахи». Як відомо, «галаха» називається «а-кала» (наречена), і зміст цього – прийняття малхут небес. Тобто те, що прийняття малхут небес відбувається вище рівня знання, і це зветься «радістю заповіді».
І є ще вищий рівень, що зветься «перебування Шхіни». І все приходить завдяки радості. Інакше виходить в нас, що саме «благословенний зливається з Благословенним». У той час, якщо він відчуває себе проклятим, він не може злитися з Благословенним, і природно, в цьому стані залишається позбавленим життя.
І зі сказаного випливає, коли ми кажемо: «Благословен Ти, Творець, який чує молитву», означає це, що ми дякуємо Творцеві за те, що Він чує молитву. Однак, коли людина відчуває наразі недоліки й нестачі, - бо інакше неможливо молитися, - а отже, вона при цьому в стані «проклятий», то як може бути, щоб була вона в злитті з Творцем під час молитви. І ще, якщо вона в стані хісарону, то за що вона дякує?
А відповідь на це така: тим, що ми віримо, що Він чує молитву, вже радіємо, через те, що напевно Він врятує нас.
Виходить, що в молитві, в час, коли є в людини також і впевненість у тому, що Творець допоможе їй, потрібно діяти вище рівня знання, і вже є в людини радість, і відразу може удостоїтися злиття. Тому що сама лише впевненість дає їй стан досконалості, і називається вона вже «благословенною», а благословенний, він зливається з Благословенним, як зазначено.
Однак саме в час, коли людина просить у Творця, щоби наблизив її до Себе, приходить зле начало і дає їй зрозуміти, що Творець не чує її молитви, і воно не дає їй бути впевненою в Творці, що Той допоможе їй. І наводить їй декілька доказів, і каже: подивися назад і побачиш, скільки разів ти вже складала молитви і думала, що Творець допомагає тобі, а потім знову залишалася голою-босою і без нічого. І це повторюється в тебе щоразу і щоразу ти кажеш, - от зараз Творець напевно почув мій голос і я буду вже постійно злитою з духовним. І от скажи сама, - що було потім? – знову впала ти в місце ницості, і знову ввійшла у себелюбство, ще й у мірі набагато більшій, ніж була до того, як молилася. А отже, звідки ти береш наразі ще більшу впевненість, що цього разу Творець почує твій голос і ти вже красно дякуєш Творцеві, і кажеш: «Благословен ти, Творець, що чує молитву»?
І що є людині відповісти тілові, коли воно наводить їй докази з минулого, що не прийнята була її молитва, тож на основі чого людина хоче сказати йому що це не так, а каже – вірю я вище знання, що от тепер я впевнена, що Творець таки відповість мені на мою молитву.
Відповідь така: оскільки вся основа фундується на категорії віри вище знання, то маю я виконувати цю заповідь. Тому те, що ти наводиш мені факти з минулого, що молитва моя не була прийнята і через це немає місця впевненості у Творці щодо того, що тепер таки буде прийнята моя молитва, то на те, що ти піднімаєш мені з минулого якісь докази для того, щоб послабити мені силу віри та впевненості, я кажу тобі, що саме зараз я можу стверджувати, що вірю я і впевнена вище рівня знання.
Бо ти мені наводиш докази тільки з рівня знання. А я вельми вдячна тобі за ці питання, які ти ставиш мені, і за доводи твої, якими ти даєш мені місце, збудувати на ньому моє «вище за знання». А отже є в мене тепер велика радість, тому, що маю можливість виконати заповідь віри і впевненості вище за рівень знання.
І зі сказаного висновуємо, що з того самого місця, де тіло докладає сил аби послабити людину від тієї радості, яку вона має в молитві й у впевненості, що Творець відповість їй негайно на її молитву, - людині потрібно дістати силу віри вище знання. Тобто на місці знання є тепер нагода поставити зверху своє «вище за знання». Бо якщо знання не дасть їй протилежне [її вірі], то як вона зможе сказати, що сама вона йде вище цього.
І тому людині потрібно постійно казати, що їй з небес дають щоразу падіння, для того, щоб мала вона можливість йти вище рівня знання. І тоді, безперечно, тіло не зможе послабити її в її вірі та впевненості, які є в неї під час молитви, коли воно протидіє їй, щоб не висловлювала подяку Творцеві, кажучи «благословен Ти, Творець, який чує молитву». А тіло твердить, - звідки ти знаєш, що Творець відповість тобі на молитву, що ти оце Йому дякуєш?
І не можна ж сказати, що людина дякує Творцеві за те, що Він відповідає на молитву іншим, і за це вона складає Йому подяку і каже Йому: «Благословен Ти…». Бо зазвичай людина говорить про те, що одержує сама, а не дякує за інших.
І взагалі, звідки людина знає те, що є в серці ближнього? Тому подяку Творцеві вона висловлює за себе. І також і тілу говорить «красно дякую» за те, що ти явилося мені з правдивими твердженнями, і от тепер є в мене можливість працювати вище рівня знання. І це зветься правою лінією, досконалістю, і є основним шляхом, яким людина має йти. Бо звідси людина черпає життя, як сказано вище, що стоїть вона тоді на ступені «благословенний». Отже, зветься це «благословенний зливається з Благословенним».
Однак однією ногою людина не може йти, тим, що зветься тут «правою ногою», яка є досконалістю. І потребує вона також і другої ноги, якою є ліва. А поняттям «ліве» зветься те, що потребує виправлення, де є якийсь недолік і необхідно його виправити. І як сказали мудреці (в трактаті «Сота», 47): «Навчали нас наші вчителі, - завжди буде так, що ліва відштовхує, а права наближає».
І слід пояснити це за нашою методикою: праве, коли людина діє правою лінією, - наближає, тобто наближає її до святості, коли вона дивиться і бачить, наскільки наближена до духовного. І кожній мірі, якою, як людина бачить, вона ближчою стала до святості, навіть найменшій, вже вона радіє і підносить подяку Творцеві за це. І не дивиться на негативне.
А ліва – відштовхує, і коли людина йде лівою «ногою», тоді вона дивиться тільки лиш на відокремлення, тобто наскільки вона відштовхнута й віддалена від святості, як кількісно, так і якісно. Тобто ці два шляхи, вони вкрай протилежні один одному, буквально повністю. І через це називається правий хеседом, бо відомо, що права лінія – хесед (милість) і називається також «день», як написано: «Удень явить Творець милість Свою».
А справа в тому, що той, хто йде правою стороною, той дивиться тільки на милість, яку Творець робить з загалом людським, і (на те), як він сам отримує милість Творця. І за всі отримання милості він складає подяку Творцеві, і, природно, живе він у «день, який повністю є добром». Оскільки відчуває на собі ті милості, які Творець чинить з ним, і з цієї причини він радий та веселий, і є йому за що дякувати Творцю.
Проте, коли хоче людина йти також і лівою ногою, а щодо лівого ми вивчали, що «ліва відштовхує», тобто коли вдається вона до критичної оцінки своїх діянь, чи може потрібно щось виправити, - саме тоді час бачити тільки відштовхування, тобто наскільки її відкинуло від духовного, і всі її думка, мовлення й діяння занурені в себелюбство. І не бачить людина перед собою ніякої можливості, щоб могла вона вийти з-під влади тіла, що панує нею усією своєю силою.
І не тільки це, а навіть коли лише починає думати, що не варто залишатися в стані отримання, негайно ж тіло являється до неї з претензіями ще сильнішими, ніж було воно звичне заявляти раніше, коли вона не хотіла до нього дослухатися, а було її бажання діяти у віддачі. Бо стало тіло тепер ще енергійнішим, і ставить запитання ще гостріші.
І людина запитує сама себе, - чому до того, як почала я працювати в духовному з більшою наснагою та енергією, тіло не було таким вже й кмітливим. А тепер ось, як почала я діяти в духовній роботі, то розуміла я так, що задля свого добра людина мала б бути більш мудрою та проникливою, енергійнішою, адже духовною роботою я займаюся.
І згідно з правилом «заповідь веде за собою заповідь», було в мене розуміння, що тіло ослабло, тобто ті твердження, що були в нього досі, закоркувалися, і не має воно вже сили сперечатися. Адже святість дістала посилення від добрих справ, якими я займалася весь час у духовній роботі. А нині я бачу протилежне, що тіло стало таким тямущим і твердження наводить сильніші й більш резонні.
А головне, що приводить людину до зневіри, це коли воно каже, що набагато краще для неї, щоб припинила цю роботу, яка зветься «діяти заради віддачі», і діяла б собі як і весь загал. І не шукати собі бути винятком серед людей, тобто слід повернутися до прийнятного стану, а отже досить нам того, що будемо виконувати Тору та заповіді без намірів. А всю наснагу слід приділити виконанню Тори та заповідей з більшою точністю, оскільки це легше, ніж намір віддачі. І головне, я бачу, що в усьому загалі ті, хто хочуть бути винятком з загалу, вони займаються більшою деталізацією в Торі та заповідях, ніж інші люди. І за це вони дістають «титули», одного називають «праведник», а іншого – «хасидом», а когось – «людиною видатною». І навіщо тобі ставати на шлях «заради небес», а не для особистого блага…
І в такому стані людина великого милосердя потребує, аби не втекти з поля бою. І немає їй ніякої ради вийти з цього стану інакше, як завдяки вірі вище знання. І сказати: те, що тіло зробилося тепер великим прозорливцем, це тому, що дають їй з небес відчуття – відати, що таке знання, для того, щоб мала вона тепер можливість йти вище рівня знання. Бо те, про що кажуть «знання» - йдеться при цьому про знання, що приходить від зовнішнього розуму, де зовнішнім називається кореневе бажання отримувати, в якому немає нічого від властивості віддачі. А внутрішнім знанням називається знання, що одягається у внутрішні келім. І воно є категорією біни, характер якої, з самого її початку, це властивість віддачі, і немає в неї від властивості отримання нічого. І через це зовнішній розум не може збагнути, що є така річ як бажання віддавати. Тому в час, коли людина збуджується до дії, яку бажає зробити заради віддачі, відразу ж він постає проти неї, як вояк, навчений воювати і починає підкоряти людину з великою кмітливістю.
І не питай про те, що, мовляв, сказано ж у писанні, що зле начало зветься «цар старий та дурний», то як це ми кажемо, що воно – кмітливе? Бо цьому можна протиставити інше питання, - як можна сказати про ангела, який є духовним, що він дурний, як написано в Зоар про слова: «Бо ангелам Своїм накаже про тебе, зберігати тебе на всіх шляхах твоїх». І пояснює, - «ангелам Своїм», тобто двом ангелам: доброму началу і злому началу. І якщо зле начало називається ангелом, то як можна щоб було воно дурнем. Отже, слід пояснити, що ангел зветься на ім’я своєї дії, як написано: «І сказав йому ангел Творця: «Навіщо це тобі запитувати мене про ім’я моє? Адже воно незбагненне». І означає це, що ім’я ангела змінюється згідно з його призначенням, коли посилається виконати якусь дію, то виходить, згідно з дією дається йому ім’я.
Тож згідно з цим слід сказати, що зле начало називається дурнем через те, що воно старається, щоб людина вчинила дурість. І те, щоб людина була дурнем, він робить це з великою кмітливістю. І тому, коли вона починає йти сміливо вперед, і не хоче слухатися його, він мусить показати їй більшу тямущість і те, що правда на його боці. І коли вона пересилює претензії злого начала, мусить тоді воно прийти до неї з твердженнями ще більш премудрими, і людина не може перемогти його інакше як тільки вірою вище знання. І сказати, що немає у знання ніякої цінності, а сама вона йде вище рівня знання.
Але якщо людина переборює зовнішній розум, який висуває справедливі твердження, цим вона виграє те, що віра її зростає щоразу ще вище рівнем, ніж було в неї до того, як зле начало з’явилося зі своїм розумом, (доводячи), що не варто виходити з себелюбства. [Виграє] тому, що кожного разу, коли рівень знання злого начала збільшується, не має людина іншого виходу, - якщо хоче залишитися в святості, - як тільки залучити категорію віри ще більшу. І вона щоразу потребує Творця, щоб Він допоміг їй врятуватися від свого зла. А отже, хай молиться людина не щоб сторонні думки вмерли, а щоб повернулися вони до Творця.
І це саме завдяки тому, що дістає допомогу згори у вигляді віри вище знання. Отже, що не просить вона у Творця, аби думки вмерли і щоб їй більше не потрібно було переборювати їх, а було б їй достатньо тієї віри у Творця, яка вже є в неї. Тієї віри, що була в неї до того, як проявилося зле начало з його справедливими твердженнями, які неможливо пояснити без допомоги Творця, коли людина дістає (від Нього) силу йти вище рівня знання.
Тоді як той, хто не йде шляхом істини, щоби вся його робота базувалася на основі «моха» і «ліба», він просить у Творця, щоб Він забрав у нього ці думки, аби не заважали йому в духовній роботі. Внаслідок цього він залишається на своєму рівні і не має можливості йти вперед, тому що немає в нього потреби у поступі, а бажає він залишатися в нинішньому стані постійно. І лише на це він сподівається, і не має потреби у великому стані, ґадлуті.
Хоча й бажає людина більш високих духовних рівнів ніж інші люди, тобто, якщо вона є знавцем, і знає сама, що є люди, що й нігтя її не варті, то ясно, що і в духовній роботі вона бажає бути вищою за всіх, і через це вона хоче піднятися на ще вищий ступінь, ніж той, як вона відчуває, на якому стоїть нині.
Але все це лише як надмірності, а не як необхідність. І той, хто молиться про надмірне, - не може бути ця молитва з глибини серця. Бо він знає сам, що ведеться йому не так вже й зле. І це тому, що бачить він людей ще гірших за себе, - то лише надмірностей йому бракує? Адже за правилом «немає світла без клі», де клі означає потребу та хісарон, людина потребує наповнення хісарону. Тоді як надмірності ще не звуться в духовному хісароном. І з цієї причини залишається вона на своєму місці, не маючи аніякої можливості зсунутися з нього.
Однак буває, що людина, коли хоче йти шляхом істини, і бажає діяти в категорії «моха» і «ліба», тоді являється до неї тіло і починає атакувати її, - чому вона хоче збочити з загальної дороги всього світу, адже всі займаються віддачею заради отримання. І після кожного такого разу, коли людина перемагає його, воно приходить до неї з твердженнями ще жорсткішими. І в такому стані вона не просить у Творця, щоби відвернув від неї його претензії, а просить вона, щоб внаслідок всіх цих тверджень, які грішник висловлює, вона поверталася б до Творця, тобто щоб Він давав їй сили йти вище знання. Виходить, те, що людина просить у Творця, щоби дав їй більше сил, це не задля надмірностей, а просто хоче вона бути людиною з Ісраеля, яка вірить у Творця. А тіло навіює їй думки, злословлячи про шлях Творця і про все, що належить до святості. Тобто, коли людина хоче зробити що-небудь заради віддачі, відразу тіло з’являється з твердженнями грішників, які глузують над служителями Творця, як написано: «Не нам, Творцю, не нам, а імені Своєму дай славу, - навіщо народам говорити».
І тому причиною, чому людина щоразу бажає все більших сил згори, є необхідність, оскільки вона просить допомоги врятуватися від смерті, увійти в життя, бо «грішники за життя свого звуться мертвими». А оскільки тіло хоче своїми твердженнями зарахувати людину до гурту грішників, тому вона просить у Творця допомоги, не щоб давав їй надмірного, а просто щоб жила душа її, тобто щоб не стати одною з грішників.
І зі сказаного випливає, що людина завжди виграє від запитань грішника, тим, що з’являється в неї місце хісарону, просити у Творця щоб задовольнив би потреби серця її на добро, тобто щоб було добро і не було б зла. І така молитва, звана «молитвою з глибини серця», негайно приймається вгорі, оскільки називається «молитвою бідняка». Як написано в Зоар про сказане – «молитва бідняка, коли обгорнеться», і каже, що молитва бідняка затримує всі молитви, оскільки молитва його приймається перед усіма ними. А про причину цього слід сказати, що, як зазначено вище, ця молитва в людини не є чимось надлишковим, а просто людина бажає жити, і не бути в стані мертвого, адже грішники за життя свого називаються мертвими. І це те, що написано: «Близький Творець до всіх, хто закликає до Нього по правді».
І маємо пояснити, що близький Творець дати порятунок їм, тим, хто бажає йти шляхом істини, що зветься «в ім’я небес». Тобто, вони бачать, що не в їхніх силах подолати себелюбство і діяти заради віддачі, і просять у Творця, щоби дав їм допомогу, - щоб мали можливість подолати тіло. Тобто те, чого вони просять у Творця, - це лише одне: щоб мати їм можливість зробити щось в ім’я небес, щоб могли сказати щиро: «Благословен Всесильний наш, який створив нас на славу Собі», - а не для користі тіла.
І зі сказаного зрозуміємо те, що мовили мудреці: «Троє беруть участь в людині: Творець, батько її і мати її. Батько дає білину…» Білиною називається права лінія, що є категорією «біле», тобто немає там жодної плями і дефекту, а тільки досконалість. Але, як сказано вище, досконалість, вона з боку важливості. Означає це, - незважаючи на те, що бачить людина недоліки, але звідки вона знає це, що має недоліки? – це приходить від матері, що зветься лівою лінією. І це є категорією «ліва відштовхує», адже вона є категорією «нуква» і – недолік.
Коли людина дивиться на свій духовний стан, вона бачить, що не всі наміри є бажаними, тобто так, щоб усі були на віддачу. І відкриває, наскільки вона потонула в себелюбстві. І не тільки це, ще й розуміє, що немає можливості в неї вийти з-під цієї влади, бо лише Творець може вивести з вигнання, як було при визволенні з Єгипту, про що написано: «Я, Творець». І тлумачили це мудреці: «Я, а не посланець». Тобто, як зазначено, тільки Творець може вивести з-під уярмлення себелюбством, званим землею єгипетською. Бо «ерец» (земля) – від слова «рацон» (бажання). Тобто бажання отримувати, - все його жадання аби тільки лиш «леяцер» (гнобити) святість, що зветься «ерец Міцраїм» (земля єгипетська). І через це після того, як почала людина (рух) в правій лінії, що є досконалістю, і за те, що Творець дав їй досконалість в усій її важливості, певно що слід їй дякувати і славити Царя, як написано «…а тому ми зобов’язані дякувати Тобі й підносити хвалу й подяку імені Твоєму. Щасливі ми, наскільки гарна доля наша, щасливі ми, коли ми і рано-вранці, і ввечері - в домах зібрань і в домах навчання».
А потім переходимо до лівої лінії, що зветься категорією «хісарон». Тобто тієї, що зветься «матір», категорія «некева», і вказує вона на хісарони, недоліки. І це істинна міра того, наскільки багато в неї протидії бажанню віддачі. Іншими словами, коли людина бачить, як кожного разу, якщо вона бажає утворити намір віддачі щодо якоїсь дії, тіло відмовляє їй, і не в її силах подолати його. І в такому стані є нагода підняти молитву, щоб Творець допоміг їй, щоб мала вона можливість перебороти, а потім знову повертається до правої лінії. І каже, що має вона цілісність і велику заслугу, принаймні в плані практичних дій. І хоч ця служба, яку вона робить для Царя, породжена наміром себелюбства, що зветься «ло лішма», все одно, вона дуже цінна для людини, ця служба, бо хай там як, а вона таки служить Творцю практичними діями.
А оскільки Цар є важливим для неї, вона може радіти тому невеличкому контакту, що є в неї зі святістю. Виходить, що завдяки лівій лінії людина отримує наразі нагоду зміцнитися в категорії правої і сказати, що вона радіє тому, що може оцінити той невеликий контакт, який є в неї. Тобто, до того, як прийшла вона до лівої лінії, думала, що насправді є в неї якась досконалість, тільки ще не цілісна, і все ж є мені за що славити Царя. Але тепер, коли ліва лінія дала людині зрозуміти, наскільки вона віддалена від досконалості, отже, наразі вона має журитися, а не радіти, - все одно людина зміцнюється й каже, що оскільки Цар є дуже важливим, тому, навіть те, що є в мене хоч і маленький контакт з духовним, це для мене також річ вельми важлива.
І зі сказаного маємо висновок, що ліва лінія спонукає людину постійно вдивлятися у велич і важливість Творця, інакше їй немає за що вихваляти Царя, бо не має вона нічого важливого для себе в духовному, щоб було їй за що дякувати. І тому права лінія веде до того, що ліва робиться у людини щоразу більшою. А ліва лінія спричинюється до того, що права лінія мусить зростати. І завдяки цьому лінії зростають, і коли досягають вони певної міри, аж поки робиться ясно, що вони повністю протилежні одна одній, тоді Творець дає душу, і тоді людина виходить з вигнання, що зветься «тому, хто приходить очиститися, допомагають». Як сказано вище в словах Зоар, тим, що дають йому душу, це й є тією допомогою, яку він дістає від Творця.
А тепер з’ясуємо те, що ми запитували щодо половини шекеля, - на що це вказує нам в духовній роботі. І слід пояснити: «Коли будеш робити підрахунок…» (букв. «коли підноситимеш голову»), - це коли людина бажає щоб саме категорія «голова» належала до святості, а не хвіст, як ми говоримо в ніч Рош а-Шана: «Хай буде бажання Твоє, щоб були ми головою, а не хвостом». А «хвостом» називається, коли в людини особисто немає власної думки, а тягнеться вона за більшістю, і не має ніякої критики щодо власних дій, тобто, щоб бути самостійною, щоб самій зрозуміти, якою є мета її діянь, адже ясно що після роботи отримуємо винагороду. То яку винагороду вона сподівається отримати взамін за свою роботу? І чи правда те, що чула людина від своїх вихователів, які роз’ясняли їй, що варто поступитися спокоєм, як спокоєм тіла, так і спокоєм розуму, і займатися Торою та заповідями, і завдяки цьому отримати винагороду. І тому, що саме є винагородою, вони наводили їй багато прикладів оплати, і ясно, що варто докласти зусиль, аби удостоїтися такої оплати. Чи може є оплата вища й більш піднесена, а ті приклади винагороди, на які вони вказували їй, це тому, що вона поки що була початківцем в духовній роботі, і через це, якщо повідомлять, що існує більш висока оплата, ніж кажуть їй, вона не зможе зрозуміти красу тієї винагороди. І це було через малість її розуміння, а тому покладено на неї нині критично розглянути й подивитися, чи насправді винагородою є те, що вона чула від них, або ж слід піти й попитати, якою є та оплата, яку вона має отримати за свою роботу.
І ще більш за це хоче людина тепер знати, якими насправді є ті зусилля, які вона повинна докласти, та й взагалі, що то за зусилля. Тобто, чи досить тільки практичних дій, того, що вона виконує Тору та заповіді у вигляді практичних діянь, або ж потрібен також і намір, тобто потрібно мені знати заради чого я виконую ці дії. А не тому, що я роблю це через те, що бачу, що є інші, які так діють, і вони є людьми видатними серед усіх, і я також хочу діяти як вони. Бо бажаю я знати, чи є можливість дізнатися, які наміри Тори та заповідей, чи може немає нікого в світі, в кого є якесь поняття що таке Тора та заповіді, - більшого розуміння і більшого відчуття, ніж у малих дітей, коли ті входять під тягар Тори та заповідей. Тобто, хоч і робляться потім ці діти дорослими, відомими досягненнями в Торі, але це лише в плані відкритої Тори, тобто вони більше знають, якими і якого штибу повинні бути відкриті дії, але з боку Тори та заповідей в плані її величі, - це не додає нічого.
І означає це, що вся та велич Тори та заповідей, вона стосується лише її зовнішньої сторони, але щоб було дещо внутрішнє, - жодної людини в світі немає, щоб хоч якось тямила в цьому.
Або ж таки існують люди, яким додалося в справі Тори та заповідей щось з внутрішнього сенсу, що є в ній. І хоче людина знати це внутрішнє, що в Торі, тобто те, що є в кожній з заповідей, може якийсь особливий намір? І колись вона чула або бачила те, що написано в Зоар, що заповіді в Торі називаються мовою Зоар «613 вкладів», а також мали вони назву «613 порад». А відмінність між ними та, що в кожній речі є «панім» (лицьова частина) і «ахор» (тилова, зворотна частина), де категорія підготовки до цієї речі зветься ахор, а категорія осягнення її зветься панім. І за тією ж логікою є в Торі та заповідях стан «зробимо» і стан «почуємо», як писали мудреці (в трактаті «Шабат», 88): «Ті, хто виконують Його слова аби почути Його слова, спочатку «виконують», а потім «чують». І заповіді називаються «613 порад», і це категорія ахор, а коли удостоюються почути голос слів Його, робляться 613 заповідей категорією «пкудін», і це від слова «пікадон» (вклад). Бо існують 613 заповідей і в кожній заповіді вкладено світло особливого рівня, що відповідає певному органу в 613 органах та жилах душі та тіла».
І цим слід пояснити «Коли будеш робити підрахунок синів Ісраеля…» (букв. «коли підноситимеш голову»), тобто коли ти відчуєш покликання бути категорією «голова», а не «хвіст», сини Ісраеля, коли побажають зрозуміти що таке «яшар-ель», тоді - «…лі-пкудейгем» (за обчисленнями їх), тобто заповіді їх в категорії «пкудін» (вклади). І як сказано, «то дадуть вони кожен викуп за душу свою Творцю» - «при перерахуванні їх» (івр. «бі-пкод отам»), де сенс «пкод» (пкудін), - це рахунок і кількість, аби знати людині, наскільки вона розуміється у намірах Тори та заповідей, і міру, якою вона наближається до Творця виконанням Тори та заповідей. І тоді людина може дійти, боже збав, до зневіри і втекти з цієї війни, що зветься «пагуба». А щоб виправити це, благословили Ісраель на початку, а потім знову благословляють Ісраель в кінці, вдруге, - і не було в них пагуби. Як написано в Зоар: «Іди й дивись: адже встановили, що вище благословення не перебуває на тому, що перелічено, тому спочатку благословляють Ісраель в час, коли приймається викуп, а потім знову благословляють Ісраель».
І ще запитує (в Зоар), - чому виникає пагуба в результаті переліку? – і відповідає: тому, що благословення не перебуває на тому, що перелічене, а оскільки відходить благословення, перебуває на ньому сітра ахра. І необхідно зрозуміти, чому немає благословення на перелічене.
Отже, згідно з тим, як ми пояснили вище, благословенний зливається з Благословенним, і через це, коли людина починає входити в ліву лінію, перевіряти себе, - вона вже розуміє все на рівні свого знання, вже відчуває, що йде вперед в духовній роботі. І якщо насправді має вона віру і впевненість, що Творець допоможе їй і вона таки удостоїться духовного, і не залишиться в своїй нікчемності, то якщо під час критичного аналізу виникають в неї думки й розрахунки, протилежні тому, що вона хотіла б бачити, тобто тоді, коли вона починає обмірковувати, чи варта та робота, яку вона вклала, того, щоб удостоїтися чогось в духовному, то якщо йде людина шляхом правди, тоді здатна бачити істину більше, ніж решта людей. І тоді ясний для неї її істинний стан, наскільки вона дійсно далека від святості, і починає думати про категорію «сумнівається в основах», тобто марно вкладала роботу, бо бачить тепер, за своїм розумінням, що даремно гаяла час.
Це означає, що оскільки до того, як почала йти шляхом істини, були в неї кращі думки про духовне, і не була вона сама настільки «грубо-матеріальною», тобто не відчувала настільки доброго смаку в матеріальних речах. Тоді як нині, коли почала роботу віддачі, вона отримує більше жадання до матеріальних принад, тому що відчуває в них більше смаку насолоди. Виходить, за цим розрахунком, людина «сумнівається в основах», тобто є в неї нині велике розчарування у своїй теперішній роботі, званій віддачею. А від попередньої роботи вона відійшла, але ж мала вона тоді задоволення від діянь і почувалася довершеною, в кінцевій простоті цього слова, бо знала, що основне – це практичні дії, а про намір і думати не потрібно. І підтримкою їй були слова мудреців, що «не навчання є основним, а дія», а в плані дії вона була в повній досконалості, і, природно, все виконувала з радістю, бо почувалась людиною цілісною. А якщо Творець і побажає покарати її, розуміє людина, що дійсно, може статись і належить їй покарання через те, що не докладала багато сил в заповідь «докоряючи, дорікай ближньому своєму». Адже сказали вчителі наші: «І кожен, хто має змогу протестувати, не протестує, карається за це», і тільки в цьому людина відчуває, що лінувалася щодо цієї заповіді.
І так вона думала завжди, тоді як тепер, коли почала працювати у спосіб «заради віддачі», вона бачить зло, що є його в ній зараз більше, ніж завжди, а якщо так, навіщо їй продовжувати цей шлях? – і тому людина перебуває нині в стані «проклятий», а «проклятий не зливається з Благословенним». І як наслідок, у цей час вона в стані «мертва», тому що відокремлена від життя життів, а це й є стан смерті, і як сказано вище, називається «пагуба».
І цим слід пояснити причину того, що на переліченому не перебуває благословення, - «оскільки відійшло благословення, перебуває на ньому сітра ахра, і воно може завдати шкоди». Бо «переліченим» зветься те, що людина почала підраховувати зиск, який є від духовного, і тоді вона бачить навпаки, відчуває, що має самі тільки збитки. Як сказано, сітра ахра завжди наводить людині докази того, що краще їй втекти з поля бою і шкода кожного дня, в який вона марно вкладає сили, бо не для неї цей шлях. Відповідно, людина не здатна зробити щось правильно. Отже, в лівій лінії, що зветься «рахунок», існує небезпека смерті. А якщо просуватися «однією лінією», тобто йти шляхом, яким вона простувала перш ніж обрала собі працювати заради віддачі, коли знала, що не потрібно нічого крім діянь без усяких намірів. Адже не вимагають згори від жодної людини, щоби працювала з намірами, і якщо вона може виконувати дії заповідей, для неї це буквально досконалість, і нічого їй і думати про наміри. Але від цього вона ніколи не прийде до істини, бо істиною є те, що кожна дія має бути в ім’я небес.
І також в стані лічби, коли хоче людина зробити розрахунок, чи заробила вона щось тими зусиллями, що докладала в роботі Творця донині й бажає побачити правду, - є в цьому велика небезпека, бо коли вона бачить, що немає в неї поступу в духовній роботі, то може прийти до того, що відступиться від роботи і прийде до стану, що зветься «дивується на основи».
І через це каже Зоар, що було там виправлення, «бо не робили розрахунок, аж поки не зібрався весь той викуп, і був порахований, і виходить, що спочатку благословляють Ісраель в час отримання викупу, а потім знову благословляють Ісраель, і внаслідок цього Ісраель благословилися на початку і в кінці, і не було серед них моровиці».
І зі сказаного в словах Зоар зрозуміємо пораду, якої маємо дослухатися, коли хочемо йти в напрямку – удостоїтися злиття з Творцем. Згідно з правилом, що немає світла без клі, тому що немає наповнення без хісарону, а хісарон називається потребою, то потреба має бути з глибини серця, щоб відчувала людина те, чого їй бракує, як необхідне, а не як надлишкове. І коли відчуває хісарон, вона належить до проклятого, а проклятий не зливається з благословенним, отже, належачи до стану «благословенний», людина відчуває, що вона досконала і немає в неї ніякого хісарону, інакше вона не називається досконалою. А якщо в стані досконалості не має вона хісарону, отже, немає й потреби, званої клі, щоб Творець наповнив би її потребу.
І на це приходить відповідь, що благословляли Ісраель перед переліченням і після нього, і через це вже не було місця пагубі в Ісраелі. А справа в тому, що феномен благословення означає, що порядок входу людини в духовну роботу починається в правій лінії, тобто, повинна вона цінувати ту службу, якою вона служить Творцеві, тим, що виконує заповіді Творця. І згідно з тим, як оцінює в своєму серці велич Творця, так вона й радіє і веселиться тим, що удостоїлася виконувати те, що наказав Творець. А ця річ, шаноба до великого, - вона є в нашій природі, адже ми бачимо, що великою честю вважається, якщо є хтось, якась людина, велика в поколінні, яка сприймається всіма як людина шанована, то всі бажають прислужитися їй, як відомо. Але задоволення від цієї служби залежить від величі й важливості тієї особи, тобто від того, як люди її цінують. І відповідно, що коли людина відчуває і змальовує собі, що вона служить Творцю, вона відчуває себе благословенною, і тоді вступає в силу правило, що благословенний зливається з Благословенним.
Виходить, що в цьому стані людина відчуває себе щасливою в світі, і тоді це час, коли вона повинна дякувати Творцеві за те, що дав їй хоч невелику службу прислужитися Йому. І тоді вона злита з Творцем, тому що має вона радість, а як сказали мудреці, «Шхіна перебуває не інакше як серед радості». Але разом з цим немає в людини ще клі, щоб мати їй хісарон, аби Творець наблизив її насправді, тобто щоби весь її намір був би тільки лиш віддавати, що зветься лішма. А для того, щоби прийти до лішма людина має пильнувати щоб були в неї бажання й потреба, а в правій лінії, коли вона відчуває досконалість, немає місця хісарону.
Тому вона повинна перейти до лівої лінії, званої лічба і рахунок, побачити очима свого розуму, чи насправді бажає вона бути робітником Творця, а не служителем самої себе, - тобто коли в усьому, що вона робить, не буде в неї іншої думки як тільки особиста користь. І тоді бачить людина істину, як сказано вище, «ліва відштовхує», бачить вона, наскільки немає в її можливостях зробити будь-що в ім’я небес. І згідно з мірою того, наскільки відчувала досконалість в правій лінії і почувалася добре, і була рада й весела тим, що служить Творцю, - в тій же мірі почувається зле, коли бачить, що вона в стані віддалення від служіння Творцю. Тобто наразі їй все чорне, так, що не бачить вона можливості сподіватися вийти з-під цієї влади. І тоді є нагода для молитви, і тоді перебуває в стані, що зветься «проклятим», і називається «мертвим» і називається «грішник», адже бачить людина, що не здатна вона працювати на благо Творцю.
І для того, щоб не було пагуби, бо щодо переліченого немає праведника на землі, який зробив би добро, не згрішивши, - а людина завжди знаходить недоліки, - мусить вона перейти до правої лінії. І тоді потребує ще більшого зміцнення щодо величі Творця, щоб була їй можливість сказати, що «я радію тому, що хоч трохи дотична до роботи Творця, оскільки це річ дуже важлива, служити Царю. І тому навіть хай контакт буде якнайменший, все одно в плані важливості, для мене це вважається річчю великою». А те, що стало утримання за святість тепер ще меншим, - це з боку лівої лінії, коли побачила людина, наскільки вона в повній низькості, і тому важко їй тепер сказати навпаки, що відчуває досконалість. А те, що каже людина, що має досконалість, це є правдою лише з причини важливості величі Царя. І також за правилом, що те, що найважливіше за якістю, то навіть дуже маленька кількість чудової якості важливіша за велику кількість низької якості.
Виходить, відповідно, що кожного разу людина мусить звеличувати праву лінію, діючи вище рівня знання, і говорити постійно, наскільки вона цінує велич та важливість Творця, і що варто виказувати велику подяку за невелику кількість, і має вона ще більше славити і вихваляти Царя за те, що дав їй хоч і невеликою службою прислужитись Йому. Як написано: «Ми просто не встигаємо дякувати Тобі, Творцю, Всесильний наш».
А отже, тим, що повертається до правої лінії, де робота ведеться в досконалості, що зветься категорією «благословенний», то потім ще раз повертається до лічення й рахунку, а потім повертається до «вище рівня знання», де немає місця розрахункам, що користуються розумом. Це називається, що буде благословення до переліку і благословення після переліку, і це виправлення, щоб не було їм пагуби, - щоб не залишилася людина в своїй нікчемності, і не прийшла б до зневіри і не втекла б з поля бою навік.
І це є змістом слів «половина шекеля за мірою шекеля священного», і означає, що хай святою роботою зважить діяльність, хай дасть половину роботи, яка називається категорією «праве», що є станом «благословенний», - викуп Творцеві. І нехай скаже, що наразі я працюю увесь для Творця, і немає в мені ніякого хісарону, і само собою, я можу піднести хвалу й подяку Творцеві, і я почуваюся благословенним, який злився з Благословенним. І це є викупом, щоб не залишитися в ницості лівої лінії, бо таке зветься категорією «проклятий» і є станом відокремленості від Творця.
А друга половина роботи буде в стані «ліве», і це так, як каже Зоар, що має бути благословення перед переліченням, тобто перед тим, як піде лівою лінією, що зветься ліченням, має бути людина в категорії «праве», що зветься «благословенний». А потім знову повертається, і, природно, не буде моровиці при переліченні їх, тобто коли побажає удостоїтися, щоб заповіді були в нього в плані 613 вкладів, як сказано вище. І це те, що написано: «Багатий не збільшить, а бідний не зменшить від половини шекеля».
Багатим називається категорія «праве», що йде шляхом досконалості і не бракує йому нічого, а скільки є в нього, він радіє й веселиться. Тому називається багатим, і хай не дає він більше за половину шекеля, - тобто хай не йде шляхом правої сторони весь час, а потрібно перейти в категорію «ліве», що зветься ліченням і підрахунком. «А бідний не зменшить», - бідним називається той, хто не має нічого, бо в час, коли починає рахувати й підраховувати свою роботу, чи вона на благо Творця, чи для особистої користі, - бачить він тоді, що не має він нічого, щоб мати можливість сказати, що він робить це в ім’я небес. Тому називається «бідний» - тож хай не зменшить більше, ніж половина, тобто повинен перейти до категорії «праве», що є станом благословення й досконалості. Отже, робота має бути врівноваженою, щоб ці дві лінії дорівнювали одна одній для того, щоб кожна з них звеличувала іншу.
І це те, що написано, «спокутувати душі ваші», бо саме завдяки їм двом, які протилежні одна одній, здійснюється спокута, коли душа вийде з-під влади вигнання, де народи світу панують над Ісраелем силою себелюбства. І завдяки цьому удостояться «рош де-кдуша» (букв. «голови святості») і не будуть хвостом, як сказано вище.
І це те, що написано: «Троє беруть участь в людині… батько її сіє білину», тобто з правої сторони, яка зветься «батько її», захар, а «захар» називається досконалістю, і досконалість саме коли це біле без ніякого бруду. А мати, що називається нуквою, сіє червоність, і бачать тут, що це місце небезпеки і потрібно його виправити. А потім Творець дає душу, оскільки з двох згаданих ліній виходить клі, гідне аби дати туди вище благо. І тоді можна сказати, що людина називається «тим, хто приходить очиститися», - і це після того, як вона йде двома лініями, а потім – «допомагають йому святою душею».