Стаття 34, 1986 рік
(переклад з івриту)
Ось, говорить писання: «Суддів та стражників постав собі в усіх воротах твоїх, які Творець, Всесильний твій, дає тобі». І зрозуміти сказане можна за правилом, що Тора є вічністю і є дієвою в усіх поколіннях, а коли так, то слід тлумачити наведений уривок також і щодо нашого покоління. А тому кожне слово потребує окремого пояснення:
а) що таке судді;
б) що таке стражники;
в) «постав собі» написано в однині, тобто кожен повинен поставити суддів і стражників, - чи можливо, щоб кожен мав би зробити так?
г) «в усіх воротах твоїх», - слід зрозуміти, як в нашому поколінні можна сказати «ворота»; і ще – на що вказує нам «в усіх воротах твоїх», адже це означає, - якщо десь існують ворота, відразу потрібно постаратися приставити туди суддів і стражників?
ґ) головним чином, на що вказує нам тим, що каже «які Творець Всесильний твій дав тобі», - про що це хоче нам сказати, адже боронь, боже, чи є хтось інший, хто дає народові Ісраеля, крім Творця?
І щоб зрозуміти сказане вище, потрібно упередити це спочатку тим, що ми говорили в попередніх статтях:
а) мета творіння з боку Творця;
б) ціль нашої роботи у виконанні Тори та заповідей, тобто до якого рівня ми повинні прийти завдяки чудодійній силі виконання Тори та заповідей.
Відомо, що метою творіння є дати благо Його створінням. Тобто, щоб створіння отримали від Творця благо й насолоду в міру Його можливостей, без жодних обмежень. Проте, оскільки Він забажав, щоб існувала довершеність Його дій, тобто щоб не було «хліба сорому», сталося скорочення й приховання. Тобто, щоб не було ніякого явлення світла в келім, які діють заради отримання. А тільки після того, як клі, зване «бажанням отримувати», дістане виправлення «заради віддачі», тоді, в міру того, наскільки може спрямувати намір на «заради віддачі», в цій мірі розкривається вище благо. А до цього створіння бачать щось протилежне розкриттю, відчувають тільки приховання й укриття.
Виходить, відповідно, що тут, тобто після того, як сталося скорочення, починається робота нижніх, ціль якої має бути, щоб усі наші думки й діяння були б тільки з одним наміром, і це – «заради віддачі».
Однак постає питання: як можна, щоб таке існувало. Тобто, після того, як людина, якою вона народилася, за принципом «диким ослям людина народжуватиметься», - звідки вона може взяти сили, щоб мати можливість вийти з рамок природи, в яких вона створена.
І задля цієї потреби дана нам робота виконання Тори та заповідей. Тобто людина повинна спрямовувати намір, під час дії виконання Тори та заповідей, що це дасть їй силу згодитися перетворити наразі всі її побажання й жадання, щоб були тільки лиш – як і чим вона може дати задоволення Створювачу своєму.
До того, тобто до входу в роботу віддачі людина думала, що ця справа, те, що вона виконує Тору та заповіді, принесе їй удачу й благословення, щоб змогла вона тішити своє тіло, тобто завдяки дотриманню Тори та заповідей буде тілу тоді і цей світ, і світ майбутній. І це було її основою, і на цій основі мурувала вона фундамент, який буде тією причиною, що буде зобов’язувати виконувати Тору та заповіді в усіх деталях та подробицях. І матиме людина силу подолати лінощі, притаманні тілу, і зміцнитися, для того, щоб досягти винагороди.
На кшталт того, як це у людей, які виконують роботу в матеріальному аби заробити на хліб, адже і праці в матеріальній роботі тіло противиться, оскільки воно більше схильне до спокою. Але для матеріальної винагороди, коли людина бачить, що це на благо її тілу, є в неї сили подолання. І коли винагорода за роботу є оплатою для потреб тіла людини, також є в неї сила подолання всіх перешкод, що стоять проти неї. Оскільки та оплата, на яку вона сподівається, вона виключно для власних потреб і цьому тіло не перечить.
Тобто, хоча тіло насолоджується спокоєм, але кажуть йому, - поступись насолодою свого спокою, і буде тоді насолода така, що задоволення, яке ти отримаєш завдяки роботі, є насолодою набагато більшою за спокій. Або ж насолода, яку ти отримаєш завдяки відмові від спокою, це насолода більш нагальна для тебе ніж та, яку ти знаходиш у спокої. Бо завдяки цим насолодам ти зможеш існувати у світі, інакше ти не маєш права на існування. І щодо всіх цих питань є сили в тіла, щоб могло воно встояти перед малими насолодами і поступитися ними, для того, щоб досягти більше винагороди, ніж від роботи. Тобто, винагорода дається за всі поступки, яких людина вимагає від тіла, щоб воно поступилося, аби було йому краще, ніж воно почувається нині, до того, як відмовилося від насолод.
Але коли кажуть тілу, - попрацюй у роботі віддачі, тобто щоб завдяки виконанню Тори та заповідей воно удостоїлося мати втіху від Творця, інакше кажучи, коли говорять людині, - поступися своїм себелюбством, «а якою буде винагорода?» – Творець матиме задоволення від роботи виконання Тори та заповідей. Тоді відразу тіло приступає і ставить питання «хто» і «що». Тобто – що я виграю з того, що Творець втішатиметься від моєї роботи? І як це можна працювати без винагороди? І це претензія «хто», коли людина не бажає працювати, адже тіло каже: я готове трудитися як усі, але ж не на таких умовах, тобто коли я поступлюся любов’ю до себе і робитиму все для того, аби Творець мав задоволення, - який мені буде виграш з цієї роботи?
І коли людина переборює всі претензії тіла, вона думає, що вже є в її змозі сила встояти проти природи тіла, тобто є в неї нині відчуття, що зможе вона зосередити всі свої думки виключно на «заради віддачі», - і раптом тіло виступає проти неї з новими твердженнями. [Говорить:] правильно з твого боку, що ти бажаєш працювати заради небес, а не як це ведеться в загалі тих, хто працює заради отримання винагороди. Але це було б добре, якби після того, як вклала в це певний час, отримала б ти силу згори, щоб змогла ти потім йти дорогою віддачі. Але ти ж бачиш, що вже вклала багато зусиль і не зрушила з місця анітрохи. А коли так, то ти бачиш сама, що не здатна йти цією дорогою. Тому шкода твоїх старань, що ти гаруєш марно. І якщо так, то йди собі з цього шляху, тікай з цього поля бою.
І якщо людина долає всі ці твердження тіла, тоді воно приходить і розкриває їй нові речі, на які вже в людини немає йому жодної відповіді. І цим воно бажає відключити людину від усієї її роботи. Тіло говорить їй: «Відомо, що коли людина починає вивчати якусь науку, вона починає кожного разу просуватися вперед. Якщо має хист, йде вперед швидше, а якщо менше здібностей, просувається повільно. І коли вона бачить, що взагалі немає в неї поступу в науці, тоді кажуть їй, - премудрість ця, вона не для тебе, а слід тобі піти й навчитись якомусь фаху, і не годишся ти до вивчення наук». І це ми бачимо, що таки прийнято так у світі, і це те, що приймається логікою.
І тут тіло твердить: «Чи ти не бачиш за мірою тих зусиль, які ти вклала в роботу віддачі, і ти сама свідок цьому: мало того, що не просунулася ні кроку вперед, а навпаки, тобто до того, як почала роботу віддачі, не була настільки занурена у себелюбство?». Тож тепер, після того, як людина вклала роботу у подолання любові до себе, вона набула ще більше прагнення до цього, і відчуває, що наразі вона ще більше занурена в себелюбство.
Отже, в цій роботі виходить, що ми бачимо, як йдемо назад, а не вперед. І людина бачить це, буквально свідомо і відчутно. Тобто поки ще не почала своє зміцнення проти себелюбства, людина думала, що це річ не така вже й серйозна, - поступитися себелюбством, щоб удостоїтися духовного. Бо завжди була в неї думка, - як би мені знайти шлях, щоб змогла я йти ним і досягти цим трохи духовного. Але жодного разу не думала що слід потурбуватися про те, як вийти з себелюбства, бо це явно річ така, що не варто думати про неї. А всі клопоти були аби знайти правильний шлях, що веде людину до входу в палац Царя і досягти мети, задля якої її і створено.
А от тепер вона прийшла до стану, про який ніколи й гадки не мала, тобто що себелюбство буде каменем спотикання, який заважає прийти до істини. Зазвичай же вона думала, що готова принести себе в жертву для того, щоб прийти до істини. А нині бачить, що відійшла і спустилася на десять сходинок, тобто абсолютно не готова поступитися своїм себелюбством задля святості. І коли тіло приходить до неї з такими претензіями, вона тоді падає у стан «лежить, впавши під своєю ношею». І входить в стан зневіри і лінощів, і хоче втекти з поля бою, оскільки бачить вона тепер, що все, що тіло доводить, є твердженнями правдивими.
Однак, правда в тому, як ми вже говорили про це багато разів, - це те, як сказав мій пан, батько й учитель, що існує поняття «просування до істини». Тобто до того, як почала людина роботу у віддачі, була вона віддалена від істини, тобто від істинної міри відчуття зла, що в ній. Але потім, коли вклала роботу в подолання себелюбства, - наблизилася вона до істини, тобто кожного разу бачить все більше, наскільки вона занурена у зло, з голови до ніг.
Проте, слід зрозуміти, - вся ця справа, навіщо вона мені. Тобто чому перш ніж почала людина роботу віддачі, не було в неї відчуття зла у великій мірі. А от коли вклала сили подолання, зло в ній стало більш відчутним. То чому не було відразу розкритим в неї те, що слід розкрити потім, а розкривалося це поетапно, крок за кроком, щоразу трошки.
А справа в тому, що процес подолання відбувається за порядком і етапами, як у того, хто привчає себе піднімати штангу. Починає, скажімо для прикладу, піднімати п’ятдесят кіло, а потім додає все більше, бо завдяки тренуванням він може щоразу добавляти. Так само в роботі Творця, тобто саме через це не дають йому великий смак в любові до себе з самого початку, бо ясно, що не зможе подолати. Але щоразу додають йому смак в себелюбстві відповідно до міри його роботи. Тобто згідно з тим, що бачать, що він зможе подолати, так кожного разу додають йому смаку в любові до себе, для того, щоб мав можливість подолати. І з цього зрозуміємо те, що сказали мудреці (в трактаті «Сукка», 52): «Кожен, хто більший за ближнього свого, його зле начало більше, ніж у того».
І виникає питання: чому це так. А згідно зі сказаним вище це просто. Тобто такий самий порядок і в матеріальному, що просуваються від легкого до важкого. Тому до того, як людина починає працювати в роботі подолання, не дають їй велику силу себелюбства, таку, що не зможе подолати її. Бо вона ще не почала діяти в подоланні. А отже, не відчуває великого смаку в себелюбстві.
Але коли людина починає зміцнюватися, тоді дають їй насолоду й важливість в любові до себе ще більшу, для того, щоб було з чим змагатися. І коли вона подолає певну міру себелюбства, тоді дають людині ще більшу міру важливості себелюбства. І такою стезею людина йде і призвичаює себе до того, як перемагати насолоди, для того, щоб змогла сказати, що все, що вона отримує, все це лиш тільки заради віддачі.
Виходить, що себелюбство стає в неї щоразу річчю, яку все важче подолати, тому що кожного разу дають її бажанню отримувати більшу важливість, для того, щоб мала вона щоразу можливість працювати в подоланні його. Але слід зрозуміти, - чому змушені згори давати більшу важливість і більшу насолоду, щоб людині було важче долати це. Щодо цієї перемоги над матеріальним - було б краще, якби не додавали ще більшої важливості йому, а щоб тієї важливості, яку відчувала людина у себелюбстві на початку своєї духовної роботи, було б досить щоб подолати матеріальне, і могла б відразу увійти в роботу в духовному. Адже навіщо мені ця марна робота в тому, щоб долати себелюбство в матеріальних речах. Хоча й є кожного разу подолання все більше, але для чого людина повинна труждатися в роботі з себелюбством в тому, що стосується матеріального?
Проте це є великим виправленням. Тому що відомо, що вся та велика кількість насолод, що відчуваються в матеріальних задоволеннях, є лише «тоненьким світінням» у порівнянні з тим, що існує в духовних насолодах. А отже виходить, що навіть після того, як людина вже пройшла випробування в подоланні матеріальних насолод, і може вже отримувати їх тільки заради віддачі, - ці іспити актуальні тільки стосовно невеликих насолод, які людина здатна подолати, отримуючи їх тільки за умовами, коли може спрямовувати намір на «заради віддачі». Але не великі насолоди. І неможливо дати людині насолоди духовні, адже напевно візьме їх заради отримання.
Тому людина мусить спочатку пройти етап роботи з матеріальними насолодами. І там дають їй щоразу скуштувати смак ще більший ніж на початку роботи. Бо перш ніж почала цю роботу, вона може відчувати смак насолоди, яку дають зазвичай у матеріальних втіхах. Тоді як той, хто входить у роботу віддачі, тобто коли бажає удостоїтися духовного, тоді додають йому смак насолод в матеріальному більший ніж зазвичай, і це з первинним задумом, - для того, щоб звик переборювати ще більші насолоди ніж ті, що є в матеріальному. Бо це тільки підготовка, щоб бути загартованим для роботи подолання великих насолод, що існують в духовному.
І в сказаному ми бачимо, що дають, - тим, хто бажає виконувати роботу в святості, - добавку. Тобто, додають їм більше смаку в себелюбстві. Те, чого немає в тих людей, які не мають інтересу йти шляхами віддачі. І це, як зазначено вище, як сказали мудреці: «Кожен, хто більший за ближнього свого, і його зле начало більше, ніж у того. А це для того, щоб призвичаїлися до роботи в подоланні, оскільки для тих численних насолод, що існують в духовних задоволеннях, недостатньо людині того, що вона звикла переборювати це щодо матеріальних насолод, тому що там насолоди існують на своєму постійному рівні. А тут щоразу додають більше смаку і важливості, для того, щоб звикала людина до все більшого подолання.
І зі сказаного зрозуміємо те, що ми запитували щодо вислову в писанні: «Суддів та стражників постав собі в усіх воротах твоїх», - як таке робиться в наш час, щоб ставити суддів та стражників? Однак, коли людина хоче увійти в роботу Творця, слід вирізнити тут дві категорії:
а) в потенціалі, тобто перш за все хай зробить собі план, - що слід робити і чого не треба робити, тобто аналіз добра і зла, - і так хай людина діє в потенціалі, що зветься «суддя», який каже, що робити;
б) те, що потім, - потрібно виконати практично те, що було в потенціалі, а «виконання» вже називається «стражник».
І оскільки процеси цієї роботи, це робота не на один день, а кожного дня людина повинна докладати зусиль в ній, тому й написано в множині, тобто «судді та стражники». А те, що каже «постав собі», - в однині, - повідомляє нам, що ця робота стосується кожного.
А те, що каже «в усіх воротах твоїх», маємо пояснити в простому сенсі, тобто «ворота» називається місце входу. І означає, що завжди, коли людина хоче увійти в роботу Творця, має вона налаштувати порядок в роботі у двох категоріях, тобто в потенціалі і в дії, що є поняттями суддів і стражників.
Однак стосовно того, що каже «в усіх воротах твоїх» слід пояснити згідно з тим, що ми бачимо, що є в нас тут, у цьому світі, два види життя:
а) життя матеріальне;
б) життя духовне.
І з цього походить те, що існують у нас два види воріт:
1) Ворота, що подібні до воріт в’язниці. І це як написано: «Ті, хто сидять у темряві й смертній тіні, ув’язнені бідністю й залізом». І пояснює там «Мецудат Давид»: люди, що сидять в місці темряви і вони зв’язані узами, що завдають мук, і залізними ланцюгами.
2) Ворота, що подібні до царських воріт. Як написано: «А Мордехай сидів у царських воротах».
І в кожних воротах є стражники, що стоять на своїй сторожі. Але кожному стражнику належить своя, протилежна іншим, дія. Тобто ті, хто сторожать в’язниці, наглядають, щоб жоден із в’язнів не вийшов би з тюрми. Тоді як стражники, що в царських воротах, наглядають, щоб ніхто не входив у царські ворота.
А справа в тому, що ті люди, що занурені в себелюбство і окрім матеріальних насолод не мають вони ні розуміння, ні відчуття, - вони називаються «тими, хто перебуває у в’язниці». І стражники не дають їм вийти. А якою силою вони стережуть їх, не даючи вийти? Коли стражник бачить, що хтось хоче вийти з себелюбства і ввійти в роботу віддачі, стражники додають їм більше насолоди в себелюбстві. І цим вони зв’язують їх залізними ланцюгами, щоб не хотіли ті вийти звідти.
А після всіх спроб подолання, тобто коли стражники бачать, що в’язні хочуть втекти від себелюбства і почати входити в любов до Творця, відразу добавляють їм більше смаку й більшої важливості. У такій мірі, про яку людина ніколи й не думала, щоб настільки варто було залишатися в себелюбстві, так, як вона відчуває наразі, що себелюбство річ не така вже й проста, як вже згадано, що «кожен, хто більший за свого ближнього, і його зле начало більше, ніж у того». І в цьому й полягає сила стражників, щоб наглядати, щоб жоден не втік би з в’язниці.
Однак стражники, що стоять у царських воротах, їхня функція в тому, щоб не давати нікому увійти в царські ворота. І що то за сила в них, що можуть встояти проти тих людей, які хочуть таки увійти в царський палац? Це як написано в «Передмові до ТЕС», 133: «І подібно це до царя, який забажав обрати для себе всіх тих, хто любить його, хто є найвірніший йому з усієї країни, і ввести їх до служіння собі в приміщеннях свого палацу. Зробив таке: дав відкритий наказ по країні, щоб кожен, хто бажає, великий чи малий, прийшов би до нього займатися внутрішніми роботами в його палаці. Але поставив зі служителів своїх численних охоронців на вході до палацу... І наказав їм хитрістю вводити в оману всіх, хто наближається до його палацу.
І зрозуміло, що всі мешканці країни побігли до палацу царя. Проте, були відсторонені хитрістю спритних охоронців. Але багато хто подолали їх, так що аж вдалося їм наблизитися до входу в палац. Однак же ті, що при вході, були стражниками надзвичайно ревними, і того, хто наближався до входу, відволікали і відсторонювали з великим завзяттям, доки той не повертався туди, звідки прийшов.
І так знову приходили й поверталися. І лише найгероїчніші з них, яким міра їхнього терпіння допомогла, перемогли тих стражників, та розчинивши вхід, удостоїлися відразу зустріти царя, який призначив кожного до служби, яка тому підходила».
Виходить, відповідно, що ті стражники, що стоять в царських воротах, вони збивають з пантелику різноманітними твердженнями, що «це не для тебе», входити в царський палац. І кожному вони вигадують причини, щоб люди ці зрозуміли, що не варто їм дурно докладати зусиль. А головне, є в них сила різними твердженнями віддаляти і відвертати від справи роботи у святості. І це означає «в усіх воротах твоїх», тобто ворота в’язниці і царські ворота.
А тепер з’ясуємо кінець вислову, те, чим завершує: «…які Творець Всесильний твій дав тобі». І запитували ми – що це хоче нам сказати? Чи ж не відомо, що все приходить від Творця? Проте, як вже пояснювали ми вище, людина, яка хоче врятуватися від усіх цих тверджень стражників, є їй лише одна порада, і це – віра вище знання. Означає це: все, що стражники кажуть, - вони праві в цьому. Однак Творець – Він милосердний і милостивий, і дослухається до молитви всіх уст, - Він дає силу подолати всі перешкоди.
Але існує правило, що людина повинна сказати: «Якщо не я собі, - хто мені?» Тобто що не слід людині чекати, поки Творець допоможе їй зміцнитися, а має вона зміцнитися сама і зробити все, що в її можливостях робити. І тільки просити, щоби Творець допоміг, щоб могла вона все перебороти, тобто – «допоміг їй». І якщо людина старається в усьому, що в її змозі, тоді вона повинна просити у Творця, щоб її старання принесли плоди. Але не слід людині говорити, щоб Творець працював для неї, а хай Творець допоможе їй в роботі, щоб вдалося їй здобути благо.
А отже, оскільки людина працює, а Творець лише допомагає їй, то людина робить собі розрахунок, - через що вона удостоїлася наближення Творця більш за всіх. Це тому, що інші люди не були здатні вкладати стільки роботи у «вище за знання» і не дивитися на всі претензії тіла, так, як вона щоразу зміцнювалася в своїй роботі і ніколи не звертала уваги на помисли відчаю, якими тіло хотіло їй перешкодити. Виходить, що є тоді в людини можливість сказати: «Сила моя і міць руки моєї зробили це досягнення».
На це каже писання, що слід людині знати: «…які Творець Всесильний твій дав тобі», що це ніщо інше як подарунок Всесильного. Тобто те, що була в тебе сила поставити суддів і стражників в усіх воротах, - було це виключно даром Всесильного.