Стаття 6, 1991
(переклад з івриту)
Писання говорить: «І сталася суперечка між пастухами худоби Аврама і між пастухами худоби Лота» (глава «Лех леха»). І сказав про це мій пан, батько й учитель, що поняття «мікне» (худоба) означає «кіньянім» (придбання), адже суперечка була між пастухами худоби Авраама, які говорили, - як можна удостоїтися духовних надбань, які є категорією «ав-рам» (букв. «батько-піднесений»), тобто саме станом «рам» (високий), а це – вище знання, адже категорія «Авраам» означає «батько віри».
Де ав-рам тлумачиться, що він бажав, бо ав – від слова «ава» (бажав), тобто, як написано: «І не побажав відпустити їх». Рам називається «вгорі», тобто Аврам просувався вище бажання, яке є в людині, що зветься бажанням отримувати, і вище бажання, яке є в людині, що зветься бажанням знати й розуміти те, що вона робить, і не бажає вірити. А Аврам йшов вище цих двох, тобто в категорії «моха ве-ліба» (розум і серце). І це зветься пастухи, бо лише таким шляхом бажав вести себе.
І зовсім інша справа «пастухи худоби Лота». Де поняття «Лот» називається «альма де-етлатья» (світ прокляття), від слова «прокляття», мається на увазі бажання отримувати, яке є категорією «змій», тобто бажання отримувати собі, адже Лот був основою для категорії «змій». І вони говорили, що – нам треба йти і тішити себе, бо так створив Творець створіння, - з бажанням отримувати для власної користі, а інакше не створював би бажання отримувати. І чи хтось робить щось у світі, щоб не користуватися цим? Тому, оскільки створив в нас бажання отримувати, отже, покладено на нас працювати для нього, аби бажання отримувати дістало б своє наповнення, а інакше буде, наче Творець даремно створив його.
Тому, коли ми говоримо про духовну роботу, то і властивість «Аврам», і також властивість «Лот» існують в одному тілі. Й існує суперечка в тілі людини: є такі, думка яких з властивістю «Аврам», і є прихильники, навпаки, властивості «Лот». Тому є суперечка між ними: яким чином людина має поводитися в духовній роботі. Тобто, якщо робота людини на благо Творця, то аби прийти до цього, людині потрібно йти вище знання, що є категорією ав-рам. Або в рамках знання, що є властивістю бажання отримувати для власної користі, а оскільки на нього було скорочення та приховання, тому ця сторона називається Лот, прокляття. Адже жодне благо та насолода, що були в задумі творіння, не можуть увійти в неї. І залишається в стані «простір, порожній від світла».
Виходить, в духовній роботі зветься «пастух» - те, що вказує, як поводитись, так само як Моше зветься «вірний пастир», бо він вів народ Ісраеля властивістю віри. Лот і Аврам - означатиме: добре начало, що в людині зі злим началом, що в людині.
І зі сказаного маємо пояснити те, що говорить Зоар в главі «Лех леха»: А Аврам важкий дуже худобою, сріблом і золотом. «Важкий дуже» - з боку сходу, і це - тіферет. «Худобою» - з боку заходу, що є малхут. «Сріблом» - з боку півдня, хохми. «Золотом» - з боку півночі, біни.
І маємо зрозуміти це в поняттях духовної роботи. Відомо, що схід і захід – це дві протилежності. Сходом називається те, що світить, як схід сонця. А захід – він навпаки, тобто те, що не світить. Коли сонце заходить і не світить, - це захід. Ось, середня лінія, якою є тіферет, включає в себе все, тому вона називається сходом, оскільки вона – світить, адже вона включає вже всю роботу, яка вийшла з усіх ліній.
З іншого боку, захід, який називається «малхут небес» (влада властивості віддачі), адже треба прийняти малхут небес «усім серцем своїм і всією душею своєю». Тобто навіть коли Він забирає душу, потрібно також приймати на себе малхут небес, що зветься категорією віри в любові, як написано (в четвертій статті), - навіть коли немає людині ніякої життєвої сили, що зветься «навіть коли забирає душу», отже, позбавлена будь-якої життєвої сили, що і зветься категорією «захід», тобто, що не світить, все одно людина повинна бути в стані віри вище знання.
І це зветься категорією «мікне» (худоба), як зазначено вище, бо цим «конім кіньянім» (купляють надбання) духовні, що називається пастухи худоби Аврама. Тобто саме завдяки вірі вище знання, інакше кажучи, навіть коли відчуває темряву на цьому шляху. І незважаючи на те, що розуміє, що якби малхут світила відкрито, а не приховано, і щоб тіло відчувало велич Творця, певно, було б йому набагато легше йти далі і удостоюватися завжди бути в стані духовної роботи, і не траплялося б з ним ніяких падінь, - і все ж він вибирає йти вище знання. І це називається категорією «худоба пастухів Аврама», і називається категорією заходу, тобто навіть якщо й не світить йому, він також діє всіма своїми силами, неначе світило б йому все відкрито.
І це те, що написано: «А Аврам важкий дуже», тобто схід – тіферет, яка є середньою лінією, і називається «мізрах» (схід) через те, що середня лінія включає всю духовну роботу, яка була в людини. І все підсолодилося нею, адже людина пройшла всю роботу, яку потрібно виконати, і, само собою, «зореах» (сяє) там світло. Тому називається «мізрах» (схід) «кавед» (важкий) дуже, через те, що «кавод» (шана) Творця, - тобто велич і важливість Творця, вже дуже відкриті, тобто що вже сяє світло Творця.
Тому це називається так, як ми з’ясували (в четвертій статті) – «Кожен, хто тікає від пошани, пошана женеться за ним». Тобто, після того, як завершилася суперечка двох висловів, що заперечують один одного, тоді людина удостоюється середньої лінії, де вже шана Творця відкрита і сяє. І це те, що називається тіферет (букв. «пишнота»), схід.
Однак основна духовна робота – на заході, там місце роботи. Бо поки що людина перебуває в стані темряви, а там відбуваються підйоми й падіння, адже всі приховання стосуються саме цього місця, званого «маарав» (захід), де захід вказує на малхут небес, бо загалом малхут називається категорією віри. І там існує тема добра і зла, як написано в Зоар, що малхут зветься «дерево добра і зла». Удостоївся, - вона є добром, а зло приховується і зникає. Не удостоївся, - добро зникає а зло розкривається назовні. А все, що назовні, воно й панує.
І тому називається захід мікне, тому що це головний «кіньян» (здобуток), який людина повинна «лікнот» (придбати), і це – малхут небес. А якщо не має вона цього, тобто малхут, що зветься властивістю віри, - не має вона нічого. Тому називається малхут «мікне», як написано: «А Аврам важкий дуже ба-мікне (худобою)...» І через це називається «мікне» - малхут і захід. Бо звідси починаються всі «кіньянім» (придбання) святості. Як написано: «Початок мудрості – трепет перед Творцем».
І це те, що написано: «Срібло – з боку півдня, який є хохмою (мудрістю)», як сказали мудреці: «Хто хоче помудрішати, зверне на південь», і тут мається на увазі удостоїтися вбрання світла хасадим (в яке зодягається світло хохма). А «хесед» (букв. «милість») називається любов’ю, бо бажає віддавати і впливати добром. А також бажає анулювати себе щодо Творця, що і зветься «кесеф» (срібло), що є властивістю «кісуфін» (жадання). Як написано: «Жадає й конає душа моя». А південь називається правою стороною, категорією досконалості, коли людині нічого не треба, а вся її жага лише в тому, щоб могла вона прагнути до Творця. А про себе не думає, і лише після етапу правої сторони, можна удостоїтися категорії лівої, що зветься біною.
І це те, що написано: «Золотом, - з боку півночі, яка є біною». Поняття «золото» - це як написано: «З півночі золото світить», де поняття «золото» є властивість біни, яка повернулася знову стати хохмою. А також написано: «І скромним – мудрість (хохма)», тобто хохма має бути зодягнена у вбрання хасадим, що зветься «скромністю», - тому що вона вся зодягнена в хасадим і її не видно без облачення хасадим.
А справа в тому, що про хохму ми знаємо, що вона облачається в келім (букв. «посудини») отримання. І тому людина має стежити, щоб келім отримання завжди були ради віддачі. Тому, оскільки вона користується келім отримання, потрібно оберігатися, отже, необхідно притягнути хасадим, - а це світло, що світить в келім віддачі. І цим оберігають світло хохма, щоб могло світити в келім з наміром заради віддачі.
Тому сказали: «південь – хохма», тобто, хто хоче здобути хохму (мудрість) – зверне на південь. А щоб хохма залишилася у ньому і не відійшла б, йому слід прямувати на південь, тобто до хеседу, який зветься жаданням (до Творця). Від слів «жадає й конає душа моя». І ці обидва, тобто південь та північ, які є хохмою й біною, світять в середній лінії, що зветься схід, - тіферет, - в яку включено все. Однак основна робота починається на заході, який є малхут, і це зветься мікне, що є категорією малхут і захід.
А стосовно малхут, що зветься «захід», і зветься вона мікне, маємо знати, що порядок духовної роботи починається з малхут небес. Адже людині потрібно, перед кожною заповіддю, прийняти на себе тягар малхут небес, що зветься вірою. Коли людина вірить, що Творець управляє світом як добрий і добродійний, вона благословляє Його. І це як сказали мудреці: «Завжди хай складе людина хвалу Творцеві, а потім молиться». І маємо запитати, - що означає «хвала Творцю», яку людина повинна скласти.
Відповідь, як сказано вище: людина говорить Творцеві, - вона вірить, що Він керує світом властивістю «добрий і добродійний». І це називається «хвала Творцю». А потім молитиметься.
І сказав про це мій батько й учитель, що коли людина просить щось у ближнього свого, то порядок такий:
а) людина знає, що у ближнього її є те, що вона просить у нього;
б) що ближній має добре серце, що він любить робити добро.
Тоді є можливість просити у ближнього.
Отже, також коли людина просить у Творця, щоб дав їй потрібне їй, вона повинна вірити, що Він є добрим і добродійним. І через це початок роботи людини – це скласти хвалу Творцеві, тобто, щоби вірила вона, що Він – добрий і дає добро. Хоч тіло й не згодне з тим, що вона говорить, і людина бачить що все це – «з уст та назовні», порожні слова. Тоді вона має сказати, що бажає вірити вище знання, і радіє вона принаймні тому, що знає правду, - що повинна вірити.
І хоч слова ці, які вона вимовляє, все це йде примусом, тобто, тіло не згодне з тим, що вона говорить, але вона радіє й тому, що може сказати устами правдиві слова.
«А потім молитиметься», тобто після того, як людина склала хвалу Творцеві, за те, що Він управляє світом властивістю «добрий і добродійний», - і якби це було в рамках знання, певно, була б вона рада. Але хоч це тільки вище рівня знання, а також через примус, все ж іноді є в людини тепер снага молитися Творцю, щоби дав їй силу вірити, що так воно насправді. І буде в неї спроможність весь день промовляти вихваляння Творцю за те, що Він чинить їй лише добро.
І в цій роботі є підйоми й падіння. І людина має вірити, що є в неї точка в серці, світна іскра. А іноді вона є лише чорною точкою, і не світить, і цю іскру необхідно завжди збуджувати, бо іноді ця іскра збуджується сама і розкриває в людині недолік, і вона відчуває, що бракує їй духовного, і занадто вже вона груба, і не бачить кінцевої мети, щоб мати можливість вийти з цих станів.
І ця іскра не дає спокою душі людській. Тобто, як матеріальна іскра не може сама світити, однак людина від іскри може запалити різні речі, і з цих речей, до яких доторкнулася іскра, може спалахнути велике полум’я. Так само іскра, яка є в серці людини, не може світити, проте, цією іскрою можна запалити дії людини, щоб світили, бо іскра штовхає людину до роботи.
Однак, іноді іскра гасне і не світить. І це може статися посеред роботи. І це зветься, що сталася в людини дорожня аварія. Тобто, посеред роботи сталася пригода, що людина впала зі свого стану і залишилася в безтямі. Отже, вже не знає, що існує духовне в реальності, а забула все, й увійшла всіма своїми відчуттями в матеріальний світ.
І лише через якийсь час людина приходить до тями, і бачить, що вона перебуває в матеріальному світі. І тоді вона починає знову підніматися вгору, тобто відчувати духовну потребу, і знову дістає поштовхи, - як наблизитися до Творця.
А потім ще раз падає зі свого ступеня. Однак, людина має вірити, що кожного разу вона піднімає свою іскру до святості. І хоча й бачить, що опустилася зі свого стану і впала знову на те ж місце, як і була на початку роботи, проте, кожного разу вона піднімає нові іскри, тобто, щоразу вона піднімає нову іскру.
І в «Передмові до книги Зоар» сказано так: «Ось, людина, коли народжується, відразу має вона нефеш (душу) святості, але не справжня нефеш, а ахораїм (зворотна сторона) нефеш, що означає – її останній ступінь, що в період свого «катнуту» (малого стану) називається точкою. І вона облачається в серце людини».
І слід пояснити це, як зазначено вище, що ця «точка», яка поки що є темрявою, щоразу розкривається і світить, в мірі роботи людини з очищення свого серця точка починає світити. Тобто, кожного разу, коли людина починає знову підніматися після падіння, вона має вірити, що це – новий ступінь, категорія. Тобто порівняно з тим, що було, коли раніше піднімалася, - те вона вже підняла у святість, і щоразу починається нова властивість і робота.
Оскільки при кожному початку людина мусить починати наново прийняття на себе малхут небес, і не досить того, що була в неї вчора віра в Творця, тому кожен ступінь прийняття малхут небес вважається новою категорією. Тобто отримує наразі частину з «порожнього простору», який був порожній від малхут небес. І вводить порожнє місце, і наповнює його малхут небес, - владою властивості віддачі. Виходить, що людина вибрала й проаналізувала щось нове, чого не було перед тим, як взяла порожнє місце і наповнила його з малхут небес. І це називається, що підняла людина нову іскру в святість. Так, що багатьма своїми підйомами вона піднімає завжди іскри з порожнього простору в святість. Виходить, що з кожного падіння вона приходить до нового початку і піднімає нові іскри. Тому, коли людина бачить, що вона в падінні, слід їй берегтися, щоб не втекти з поля бою, незважаючи на те, що бачить вона, що не просувається. І має вона намагатися щоразу, знову й знову. Тобто, те, що вона починає підніматися, хай не каже, що знову повертається на попередній ступінь. Бо виходить, що вона нічого не зробила своєю роботою, оскільки думає, що знову піднімається наразі на попередній свій рівень. А має людина вірити, що це – нова категорія, що кожного разу вона піднімає інші іскри, аж поки підніме всі свої іскри, що належать до її особистої частини.
І сказаним маємо пояснити те, що сказали мудреці в трактаті «Бава Меція»: «Сказав Ельазар: «З цього [вивчаємо] про праведників, які говорять мало і роблять багато. Грішники говорять багато, але не роблять навіть анітрохи».
А поняття «грішники й праведники» в духовній роботі слід пояснити, що всі ті, хто бажає виконувати Тору та заповіді заради небес, називаються в духовній роботі «праведники». Означає, що хоче бути праведником.
А ті люди, які займаються Торою та заповідями не заради небес, називаються в духовній роботі «грішниками», через те, що є в них розбіжність властивостей з Творцем. Тому вони визначаються, як категорія грішників (але ж з боку загалу вони також називаються праведниками). А у тих людей, які працюють на рівні загалу, скажімо, наприклад, коли людина у віці сорока років, вона знає: відтоді, як прийшла до віку повноліття, з 13 років і до сорока років, має вона здобутків двадцять сім років Тори та заповідей. Виходить, що вони говорять, що є в них багато. І це те, що написано: «говорять багато». Тобто, що є в них багато Тори та заповідей. Однак не роблять навіть анітрохи заради небес.
А от праведники «говорять мало», тобто говорять вони, що вже займаються Торою та заповідями ті самі двадцять сім років, і ще не удостоїлися ми зробити щось заради небес. Однак, мають вони вірити, що роблять вони багато, тобто від кожної дії, яку, як вони бачать, не можуть виконати ради небес, болить їм, - це зветься молитвою.
Отже, вони складають багато молитов, тим, що бачать, наскільки вони віддалені від Творця, щоб було в них бажання та прагнення принести задоволення Творцеві. Тобто, вони віддалені тим, що не мають можливості оцінити велич Царя. Тому немає в них сили нічого зробити ради небес, а лише для власної користі. Виходить, що вони роблять багато, для того, щоб Творець наблизив їх до Себе.
Отже, хай не дивується людина, коли вона бажає виконувати дії ради небес, і бачить, що кожного разу вона йде назад. Їй слід вірити, що вона робить багато, аби наблизитися до Творця і удостоїтися, щоб Творець дав їй бажання віддавати. Тобто, що саме завдяки падінням та підйомам є в людини можливість молитися Творцеві, щоб насправді наблизив її. І щоразу вона піднімає нові іскри в будову святості, аж поки підніме всі іскри, що мають належність до неї. І тоді вона удостоїться, що Творець дасть їй другу природу, звану «бажання віддавати». І тоді вона удостоїться постійної віри.
Однак до того, як заслужить того, що всі її дії будуть заради небес, - немає місця для властивості віри. І це як написано в «Передмові книги Зоар»: «Бо такий закон, що не зможе створіння прийняти зло від Творця відкрито, адже це було б ураженням гідності Творця, коли б створіння сприймали б Його як такого, що робить зло. І тому коли людина відчуває зло, - в тій же мірі перебуває в ній заперечення вищого управління, і зникає від неї Той, хто діє».
Тобто, весь той час, коли немає в людини бажання віддачі, - не підготовлена вона отримувати добро та насолоду. Тому коли людина відчуває зло, - пропадає в неї віра. А от коли удостоїлася бажання віддачі, тоді вона отримує добро й насолоду від Творця, тоді удостоюється постійної віри. Виходить, що всі ті підйоми й падіння привели її до того, щоб Творець допоміг їй досягти бажання віддачі. І тоді всі дії її будуть ради небес.
Проте, людина має знати: коли вона приходить до стану, що не бачить, щоб була колись дійсно можливість вийти з себелюбства, і хоче втекти з поля бою, вона зобов’язана знати, що є тут дві речі, протилежні одна одній, як сказали мудреці: «Не тобі закінчити роботу, і не вільний ти покинути її».
Тож, з одного боку людина повинна працювати і ніколи не кидати роботу. Виходить з цього, що це в можливостях людини досягти, оскільки говорить: «не вільний ти покинути її». Виходить, людина повинна працювати, тому що напевно досягне того, чого бажає, тобто буде в змозі виконувати дії для того, щоб принести задоволення своєму Створювачу.
А з іншого боку, говорить: «Не тобі закінчити роботу». Означає, що це не в силах людини, а, як написано, «Творець закінчить за мене», тобто, не в змозі людина досягти бажання віддавати. І діють тут дві речі:
1) Те, що людина повинна сказати: «Якщо не я собі – хто мені?» Тому хай не переймається людина тим, що не удостоїлася ще досягти бажання віддавати, хоч і вклала в це, на свою думку, багато роботи, все ж вона повинна вірити, що Творець чекає на неї, поки людина розкриє те, що вона має зробити.
2) А потім: «Творець закінчить за нього». Тобто, тоді людина отримає за один раз все, чого бажає. Як написано: «Порятунок від Творця – як оком змигнути».