Переддень Йом а-Кипурім, (4 жовтня) 1957 року.
(переклад з івриту)
Стосовно твого запитання, «чому нас залишено настільки покинутими в загальній системі».
Ось, мудреці кажуть: «Кожен, хто плаче й тужить за гідною людиною...» і т.д. У чому полягає плач і скорбота?
Відомо, що існують два види плачу. Є плач скорботи, і є плач від радості. Бо в час, коли серце сповнюється хвилюванням більш ніж зазвичай, - чи коли схвильованість від чогось доброго, або, Боже збав, коли дуже непокоїться через щось зле, - тоді хвилювання проявляється й назовні. Бо це як склянка води, - коли переповнюється, вода виливається з посудини. Так само й сльози, вони є тим надмірним, що виходить назовні. Тому є сльози веселощів і, зрозуміло, й навпаки.
Але сльози без причини, - таке неможливо, хоч існують і штучні сльози, тобто в того, хто хоче показати ближньому, що він дуже переймається чимось, і хоч це також причина для сліз, але називається це «штучним».
Тому достойна людина, коли «запрошують її до вищого засідання» (помирає), і відчувається нестача її, і почуття, і смуток накопичуються в серці, тоді це набуває виразу в сльозах. І само собою, коли відчуття нестачі збирається в людині в певну міру, тоді це відчуття робиться молитвою, і завдяки молитві знову залучають утрачене. Але коли не звертають уваги на це, і смиряються зі станом, тоді щоразу все більше віддаляються, аж поки забувають.
І відомо те, що мертвий забувається в серці, бо сама смерть вже називається відчаєм. Тоді, само собою, щодо померлого, який мав зв’язок з людиною, і цей зв’язок зобов’язує людину звернути увагу, і це викликає звинувачення, - чому праведник пропав, і нікому й діла немає. Тому, щоб не було звинувачення щодо цієї людини, яка мала зв’язок з праведником-померлим, цей праведник-померлий робить виправлення, тим, що забирає в неї назад те, що дав їй.
І, природно, людина стає надзвичайно поганою. Оскільки в таких людей вже було бажання отримати духовне, а потім пропало в них духовне, і речі матеріальні починають наповнювати міру насолоди [яку мали] від духовного. Тому вони падають ще нижче низького стану, тобто в ниці пристрасті, або ж у пристрасть до шаноби ще в більшій мірі.
Тому пояснив після того, що трапилось у нас, що забули головне й обрали шлях суперечок…
І само собою, я знав з самого початку, якими будуть результати. І є люди, здатні приховувати свої думки, і є люди, що немає в них сили до цього, тоді розкриваються їхні думки назовні, тобто вони діють не гідним чином, і показують усім, що немає в них і, що не було в них ніякого зв’язку з праведником.
Коли так, то чому ти дивуєшся нині, адже це сталося відразу після Йом Кипура 1955 року, і тоді відразу було присуджено цьому статися, і донині відбувається не більше, ніж процес розвитку їхніх думок і діянь.
А тепер зрозумій: ще більшою є необхідність вірити в слова мудреців, які зобов’язали людину казати: «Для мене створено світ». І як сприйняти цю велич, що людина має бути гордієм найвищого ґатунку?
Але якщо вся основа полягає у вірі, то можна вірити також і в це. Бо коли людина працює задля себе, тоді є такі твердження. Але якщо людина бажає, або принаймні хоче, щоб було її бажання в ім’я небес, вона вже може вірити також і в це. Бо феномен віри потрібен на кожному кроці.
«Великими є праведники в смерті своїй більше ніж за свого життя», тобто повинні ми посилювати віру після їхньої смерті більше ніж тоді, коли вони були живі. Тому що вся основа шляху праведника, вона дійсно у властивості віри, бо лише на цьому шляху розкривається відомість: тому, хто заслужив іти дорогою віри, тільки йому – мудрість і сила.
«Кожен, хто лінується в оплакуванні мудреця, годиться його поховати ще за його життя» (трактат «Шабат», 105:2). Означає це: там, де не відчувається хісарон, там відчуваються лінощі. Адже не відчуває втрати й не переймається цим в тій мірі, щоб пробудилася в його серці скорбота, то навіть коли поки що живий і ще не відійшла від нього життєва сила, яку отримав від мудреця, все одно годиться його поховати ще за його життя.
Як немає іншого виправлення мертвому, крім поховання, так цю людину годиться поховати, тому що смерть вже напевно прийде, тобто життя відійде від неї. І це те, що кажуть нам мудреці, що вже віднині годиться поховати його…
Барух Шалом Алеві,
син пана мого, батька й учителя Бааль Сулама