6. Що таке в духовній роботі "основи в Торі"

Почуто в 1944 році

(переклад з івриту)

Коли людина вивчає Тору та хоче досягти того, щоб усі її дії були заради віддачі, вона повинна намагатися, аби завжди були в неї «основи в Торі». Основи – це живлення, яким є любов, і страх, і духовне піднесення, і бадьорість тощо. І все це людина має взяти з Тори. Тобто Тора повинна дати їй такі результати.

Але ж, коли людина вивчає Тору і не має таких результатів, це не входить у визначення «Тора», тому що в даному випадку мається на увазі світло, що міститься в Торі. Тобто те, що сказали мудреці: «Створив Я зле начало, створив Тору-приправу». Тут говориться про світло, що в ній, бо це світло повертає до добра.

І ще треба знати, що Тора ділиться на дві категорії:

а) категорія «Тора»;

б) категорія «заповідь».

І правду кажучи, неможливо зрозуміти дві ці категорії, перш ніж людина не удостоїться йти шляхами Творця, у «таємниці Творця для тих, хто тремтить перед Ним». А в час, коли людина перебуває в підготовці до входу в палац Творця, неможливо зрозуміти шляхи істини.

Але можна навести приклад, який людина, навіть коли перебуває на етапі підготовки, також може в певній мірі зрозуміти. І це так, як сказано мудрецями: «Сказав рабі Йосеф: "Заповідь, коли займається нею, захищає та рятує, Тора, і коли займається нею, і коли не займається нею, захищає та рятує"». (Трактат «Сота», 21:1).

Справа ось у чому: «У час, коли займається нею» означає в час, коли є в людини якесь світло, і цим світлом, що досягла, вона може користуватися лише в час, коли воно ще є в неї, і наразі вона перебуває в радості завдяки світлу, що світить їй. І це зветься категорією заповіді, тобто коли людина ще не заслужила категорії Тори. І лише зі світла вона бере життєву силу святості.

Тоді як Тора – це освоєння людиною певного шляху в духовній роботі, і цим шляхом, який осягла, вона може користуватися, навіть у час, коли не займається нею, тобто навіть тоді, коли немає їй світіння. І це тому, що лише світіння залишило людину, але шляхом, який осягла в духовній роботі, вона може користуватися, навіть коли відійшло від неї світіння.

Але разом з цим потрібно знати, що категорія «заповідь у час, коли займається нею», більша за категорію «Тора не в час, коли займається нею». Тобто «час, коли займається нею» означає час, коли отримує світло. Це й зветься «займається нею», адже отримав світло, що в ній. Тому заповідь, в час, коли є в ній світло, важливіша за Тору, коли в тій немає світла. Тобто, коли немає життєвої сили Тори.

Хоча з одного боку Тора є важливою, оскільки шлях, який людина освоїла в Торі, може служити їй, але все ж вона без життєвої сили, що зветься світлом. А в час, коли в заповіді людина таки отримує життєву силу, що зветься світлом, з цієї точки зору заповідь є важливішою. Тому, коли немає в людини духу життя, вона в стані «грішник». Тому що не може вона зараз сказати, що Творець управляє світом властивістю «добрий і добродійний». І оскільки вона звинувачує Творця, то зветься грішником, адже зараз вона відчуває, що немає в ній життєвої сили, і немає їй чому радіти, щоб була можливість сказати, що вона складає нині подяку Творцеві за те, що Він дає їй благо та насолоду.

І не можна припустити, що людина скаже, що вірить в те, що іншими людьми Творець веде своє управління властивістю «добрий і добродійний», оскільки шляхи Тори сприймаються нами, як відчуття в органах. І якщо людина не відчуває добро та насолоду, то що дає їй те, що в іншої людини є добро та насолода.

А якщо б справді людина вірила, що для ближнього таки розкрито управління як добре і добродійне, ця віра мала б принести їй радість і насолоду з того, що вона вірить, що Творець управляє світом добром та насолодою. А якщо це не наділяє людину духом життя та радістю, то яка користь з того, що каже, що ближнім його Творець таки керує добрим та благим управлінням.

А головне те, що людина відчуває у власному тілі: або добре їй, або зле їй. А з того, що є добро ближньому її, це лише якщо вона втішається з цього, що тому добре. Тобто ми вчимо: щодо відчуттів тіла не важливі причини, лиш те важливо, чи почуває людина, що добре їй. Тоді вона говорить, що Творець є добрим і дає добро. А якщо почувається зле, вона не може сказати, що Творець поводиться з нею як добрий і добродійний.

Тому, саме якщо людина втішається з того, що ближньому її добре, і в неї піднімається від цього настрій, і радіє тому, що ближньому добре, тоді вона може сказати, що Творець є добрим управителем. А якщо (боронь боже) вона не має радості, відчуває, що зле їй, то як вона може сказати тоді, що Творець є добрим і добродійним?

Тому, якщо людина перебуває в стані, коли не відчуває життєвої сили та радості, тоді це вже стан, коли не має вона ані любові до Творця, ані змоги виправдати свого Господаря, ані перебувати в радості, як личить тому, хто удостоївся служити великому та шанованому царю.

І взагалі ми повинні знати, що вище світло перебуває в абсолютному спокої, і все поширення святих імен¹ відбувається завдяки нижнім. Тобто всі імена, які має вище світло, походять від осягнення нижніми, інакше кажучи, які їхні осягнення, так і називається вище світло.

Іншими словами, як людина осягає світло відповідно до свого відчуття, таким іменем вона називає його. А якщо людина не відчуває, що Творець щось дає їй, то яке ім’я вона може дати Творцеві, якщо нічого не сприймає від Нього? Лише коли людина вірить у Творця, то каже, що кожен зі станів, що вона переживає, наданий їй Творцем. Тоді, відповідно до свого відчуття, вона й дає ім’я Творцеві.

Тобто, якщо людина відчуває, що їй добре в тому стані, в якому вона перебуває, тоді каже, що Творець називається добрим і добродійним, оскільки так вона відчуває, що отримує від Нього благо. І тоді людина називається праведником, оскільки виправдовує свого Господаря (Творця). А якщо людина в тому стані, в якому вона перебуває, відчуває, що зле їй, тоді вона не може сказати, що Творець посилає їй благо. Тому вона називається тоді грішником (івр. «раша»), бо звинувачує (івр. «маршіа») свого Господаря. Але не буває «середнього» стану, тобто, щоб людина сказала, що почувається в своєму стані, що і добре їй, і погано. Їй може бути або добре, або погано.

І це те, що сказали мудреці: «Світ створений або для закінчених грішників, або для абсолютних праведників» (трактат «Брахот», 61). І це через те, що немає такого в дійсності, щоб людина відчувала добро та зло разом. А те, що мудреці кажуть, що існує «середній», це щодо створінь, для яких існує категорія часу, можна говорити про «середнє» у двох відтинках часу, один за одним. Як ми вчимо, існують стани підйомів та падінь, і це – два відтинки часу. Іноді людина – грішник, а іноді вона праведник. Але такого, щоб людина в один і той же час відчула, що зле їй і добре одночасно, немає в реальності.

І зі сказаного виходить, що Тора важливіша за заповідь саме в час, коли не займається заповіддю. Тобто тоді, коли не має життєвої сили, тоді Тора важливіша за заповідь, в якій немає життєвої сили. Оскільки від заповіді, що не має життєвої сили, людина не може отримати нічого. Але від Тори все ж таки залишився їй шлях в роботі з того, що отримала тоді, коли займалася Торою. Хоча дух життя й пішов від неї, але шлях залишився, і людина може скористатися ним. Але є час, коли заповідь важливіша за Тору, це тоді, коли є сила життя в заповіді, а від Тори немає їй цієї сили.

Тому «в час, коли не займається нею», тобто в час, коли не має людина життєвої сили та радості в духовній роботі, немає їй іншої ради, крім молитви. Однак під час молитви людина повинна знати, що вона – грішник, оскільки не відчуває зараз благо й насолоду, що існують у світі. І хоча й вважає, що таки може вірити, що Творець дає їй лише благо, але не всі розрахунки людини, які вона робить, виявляються істинними на шляхах духовної роботи.

У рамках роботи те, коли думка приводить до дії, тобто до відчуття в органах (бажаннях), щоб органи відчули, що Творець, Він добрий і добродійний, тоді органи повинні отримати від цього дух життя та радість. А якщо немає в людини духу життя, то яка користь їй від розрахунків, адже її органи зараз не люблять Творця за те благо, яке Він дає.

Тому людина повинна знати, що коли не має вона радості й життєвої сили в роботі, це ознака того, що вона – грішник, оскільки немає в неї того блага. І всі її розрахунки не є істинними, якщо вони не ведуть до дії, тобто до відчуття в органах, щоб людина любила Творця за те, що Він дає добро та насолоду створінням.