Що означає в духовній роботі "Немає в нас царя, крім Тебе"
Стаття 1, 1991 р.
(переклад з івриту)
Треба зрозуміти, що означає те, що ми говоримо: "Немає в нас царя, крім Тебе". Це означає, що цим ми складаємо хвалу Творцеві, що "немає в нас царя, крім Тебе", тобто ми не як народи світу, в яких є багато божків, а в нас лише Ти – наш Цар.
Виходить, начебто Творець – більший за них. Чому це так важливо, якщо Творець важливіший за них. А ми обрали Творця. Про це ми можемо сказати так, як написано в Зоар ("Передмова Зоар", п.161): "Сказав рабі Аба: "Уривок цей, де написано: "Хто не убоїться Тебе, Цар народів! Бо Тобі це личить", - яка це хвала?" Сказав йому рабі Шимон: "Ось, і цей уривок не так вже й збільшує Його честь, де написано: "Бо в усіх мудреців народів і в усіх їхніх царствах, немає подібного Тобі". Що це за порівняння з синами людськими, котрим і існування немає?" Кінець цитати.
Хоча є цьому багато тлумачень, з’ясуємо це в термінах духовної роботи. Відомо, що порядок роботи починаємо перш за все на засадах віри. Адже ми починаємо відразу на початку роботи приймати на себе ярмо «малхут небес» (владу властивості віддачі), що означає вірити, що Творець управляє світом. Тобто, що Він управляє світом особистим управлінням, як наведено в статті "Порядок духовної роботи за Бааль Суламом".
А потім треба знати, що феномен віри, яку ми приймаємо на себе, є категорією «низької важливості», тобто, якби все було в рамках знання, не треба було б вірити, було б це знання більш важливим для людини. Але людина має вірити, що хоч віра для неї й низька за своєю важливістю, і все ж вона вибирає йти саме цим шляхом, вірою вище знання. Тому що вона вірить вірою мудреців в те, що вони осягли і сказали.
А той, хто не має віри в мудреців, він говорить, що коли б знання було більш вдалою формою роботи людини, ніж віра, як людина думає і говорить, що якби була робота Творця в режимі знання, і не було б треба вірити, певно набагато збільшилась би кількість робітників Творця, і було би більше людей, які віддавали б себе цій роботі. Але ж коли людина повинна вірити, вірою Творця та вірою мудреців, все це, тобто віра, котрою повинні вірити, віддаляє людей від того, щоб взятися за роботу.
Проте, та людина, яка бажає наблизитися до Творця, вона має вірити вірою мудреців, що вони сказали нам, - якби дійсно був би шлях знання кращим для управління світом, Творець дав би нам роботу в режимі знання. Але Творець знає, що найбільш вдалий шлях для того, щоб людина змогла прийти до мети, котрою є Його бажання дати благо створінням, щоб людина мала можливість отримати добро та насолоду без відчуття "хліба сорому", - це саме шлях віри. Проте, оскільки людина народилася з природою себелюбства, тому від того, що ближче до себелюбства, тіло втішається. Отже, коли говорять людині, що вона повинна виконувати Тору та заповіді на основі віри, це важко їй. Тобто, людина була би більш задоволена, якби все було в знанні.
Проте, також і щодо віри існують багато визначень. Тобто, у що людина повинна вірити? Найпростішим є те, що людина має вірити тільки у винагороду та покарання. Тобто, якщо виконуватиме Тору та заповіді, буде їй оплата. А якщо (боронь Боже) не буде виконувати, - отримає покарання.
І справа винагороди та покарання ведеться на всіх рівнях. А вся різниця лише в тому, яка оплата і яке покарання. В цьому існують відмінності між рівнями. І це ведеться також і в матеріальних справах. Наприклад, коли говорять дитині, - якщо вона не хоче їсти, отримає покарання. Наприклад, всі діти, які добре їдять, поїдуть на екскурсію. А той, хто не хоче їсти, залишиться вдома. А іноді винагорода й покарання набуває виразу в самій їжі. Бо той, хто не зробить те, що наказали йому батьки, той не отримає сьогодні їжі, і залишиться голодним, - і таке інше. Виходить, що в усіх людей це одне й те ж, тобто винагорода та покарання дають людині поштовх до поступу.
Тому, буває що людина вірить, що виконанням Тори та заповідей вона заслужить винагороди в цьому світі, як написано в Зоар: "Є люди, страх яких стосується винагороди й покарання цього світу. Тобто, довголіття, здоров’я тощо. І є такі, для яких винагорода й покарання – в світі прийдешньому. Тобто, що є в них Ґан Еден, райський сад. І є люди, в котрих страх стосується лішма (заради Тори). Тобто, "Тому що Він – великий та владний", бо є в них заслуга, що служать Цареві.
І це – їхня нагорода, і не потребують більше ніякої платні. Тобто, вони анулюють своє право. Іншими словами, не дбають про власну користь, а вся турбота їхня, - лише приносити задоволення Створювачу". І оскільки ця річ не приймається тілом, що зветься "бажанням отримувати", тому воно опирається цій роботі. Через це саме тут, у роботі, котру людина бажає виконувати ради віддачі, існують підйоми та падіння.
І в цій роботі "винагородою та покаранням" зветься щось зовсім інше, ніж ті винагорода та покарання, що існують в роботі ради отримання платні. Бо в час, коли є в людини якийсь смак у роботі, і вона відчуває, що є в неї трошки наближення до Творця, - це й є її оплата. А якщо вона відчуває, що відкинули її від роботи Творця, тобто, не відчуває жодного смаку в роботі, - це у людини зветься "найбільше покарання".
Тобто, не має вона ніякого відчуття роботи. І людина повинна сказати, що, певно, те віддалення, яке вона відчуває, - це тому, що вона далека від Творця. Бо вона розуміє: якби вона була наближеною до Творця, тоді почувалася б зовсім інакше, ніж те, як почувається зараз, як написано: "Сила та радість в місці Його".
Означає це, що коли людина відчуває, що перебуває в місці святості, а про святість написано "сила та радість", а вона відчуває тепер, що не має ніякого духу життя, і бачить все чорним, і не має можливості подолати стан, в якому перебуває, - це зветься у людини, яка хоче прийти до роботи заради небес, "найбільшим покаранням".
І коли людина бажає подолати стан, в якому перебуває, тоді бачить, що не має жодної можливості наблизитися до Творця. І іноді вона доходить до зневіри. Тобто, бажає втекти з поля бою. І вирішує, що немає жодної можливості, аби колись вдалося б їй прийти до рівня "щоб не дбала б абсолютно про власну користь, а лише про користь Творця".
І постає питання, - що є істиною. Тобто, чи помиляється людина. Інакше кажучи, може таки є можливість прийти до стану, коли всі її дії будуть заради небес, - чи ні? Тобто, чи таки допомагає подолання. Іншими словами, може таки є сила в людини самій перетворити свої дії на "заради небес".
Відповідь така, як написано: "Немає в нас царя, крім Тебе". Бо не маємо ми сили подолання, щоб змогли б прийняти це на себе. Щоб Ти був нам Царем, а ми служитимемо Тобі лише через важливість Царя. І для себе не будемо робити нічого, а лише те, з чого зростатиме для Тебе втіха. А це лише Ти можеш дати нам, цю силу, тобто, іншу природу, котрою є "бажання віддавати".
Тому говоримо спочатку: "Батьку наш, Царю наш, грішили ми перед Тобою". Тобто, коли не може людина сказати, що "немає нам царя, крім Тебе". І лише Творець може дати силу для цього. То звідки людина знає, що це не в її змозі? Просто спочатку вона має зробити все, що в її силах, як написано: "Все, що в руці твоїй і в силі твоїй зробити – роби".
І тоді людина приходить до стану, коли відчуває, наскільки вона віддалена від Творця. Тобто, не має змоги зробити нічого на благо Творця. Тоді людина відчуває, що попри те, що вона виконує Тору та заповіді, при всьому цьому називається "грішником", оскільки бачить, що не працює ради небес. Тому людина повинна сказати спочатку : "Батьку наш, Царю наш, грішили ми перед Тобою", незважаючи на те, що вона виконує Тору та заповіді. А все ж таки відчуває, що грішить, тим, що не робить нічого ради небес.
Після цього вона говорить відкрито: "Батьку наш, Царю наш, немає в нас царя, крім Тебе". Тобто, лише Творець може допомогти, щоб був у нас цар, і щоби людина змогла працювати лише для того, щоб служити Царю. І це буде її винагородою. Адже це заслуга, - те, що вона служить Цареві. Тобто, лише тоді вона має можливість робити все заради небес.
Це означає, що якщо Творець не дає людині цю силу, щоб відчула, що є в нас великий Цар, не мала б людина сили діяти заради небес. Адже тіло твердить: "Що буде тобі з того, що ти віддаватимеш Творцеві?" Тобто, весь час, поки бажання отримувати панує, немає жодної ради людині. І трапляється іноді, що вона дивується основам. Тобто, говорить, що нині вона бачить, що працювала марно, і не заробила нічого тим, що докладала зусилля. А тепер дійсно бачить, що всі її зусилля були дарма.
Тому, коли Творець допомагає людині, і дає їй бажання віддавати, і людина відчуває, що є в неї великий Цар, - таке лише Творець може дати. І це те, що написано: "Батьку наш, Царю наш, немає в нас царя крім Тебе". Бо лише Ти можеш дати нам відчути, що є в нас великий Цар, і варто працювати для Нього, приносити Йому задоволення.
І зі сказаного можна тлумачити те, що написано в Зоар (гл. Гаазіну, п.210): "Щаслива доля того, хто закликає до Царя, і вміє закликати до Нього як годиться. А якщо він кличе, і не знає до Кого він закликає, - Творець віддаляється від нього, як написано: "Близький Творець до всіх, хто закликає до Нього". До кого Він близький? Повторив і сказав: "До всіх, які закликатимуть Його істинно". Але ж чи є такі, хто кличе в неправді? Сказав рабі Аба: "Так, це той, хто закликає, і не знає, Кого кличе. Бо написано: "До всіх, хто кличе Його істинно". Що таке "істинно"? Це - печаткою персня Царя".
І маємо зрозуміти те, про що говорить "істина" і "брехня". Бо чують лише того, хто закликає в "істині". Але запитує – що таке в "істині". То треба знати, що таке в "неправді". Тобто, що означає в процесі духовної роботи, що людина закликає до Творця неправдиво.
В коментарі "Сулам" ("Передмова книги Зоар", п.175) наведено мідраш мудреців, і так сказано: "В час творіння світу, коли сказав ангелам: "Утворимо людину за образом нашим". То Милосердя сказало: "Хай буде створена, тому що вона чинить милосердя". Правда сказала: "Хай не буде створена, тому що вся вона – брехня". Що зробив Творець, - взяв Правду і кинув на землю, це те, що написано: "І кинута буде правда на землю". Означає це: адже відомі слова мудреців: "Завжди хай займається людина Торою та заповідями, хоч і ло лішма, бо із ло лішма приходить до лішма". Бо людині через її ницість неможливо займатися заповідями Творця відразу, на початку, так, щоб приносити задоволення Творцеві. Тому вона вимушена спочатку займатися заповідями ло лішма, тобто для власної користі. Але, разом з тим, притягує світло святості в дії заповідей. І завдяки світлу, яке людина притягує, зрештою прийде до виконання заповідей лішма. І це те, в чому звинувачувала Правда створення людини, коли сказала, що вся вона – брехня".
І зі сказаного ми бачимо, що істиною зветься лішма, тобто на користь Творця. А брехнею зветься ло лішма, тобто ради власної користі. І цим треба пояснити те, що сказав Зоар: "Близький Творець до всіх, хто закликає Його істинно". Відомо, що поняття "далеко і близько" в духовному, означають: тотожність властивостей зветься "близько", а розбіжність властивостей називається "далеко".
Виходить, людина, яка бажає прийти до істини, тобто коли приходить до відчуття, що якщо Творець не допоможе їй прийти до "заради небес", - сама вона не має ніяких шансів, щоб колись з’явилася можливість прийти до рівня лішма, тобто щоб робити все тільки ради небес, - тоді вона закликає до Творця, щоби допоміг їй, щоб дав їй властивість істини, званої "ради небес".
Тобто, коли людина просить, щоб Творець дав їй властивість істини, що зветься "тотожність властивостей", - до цієї людини Творець близький. Це означає, що вона бажає бути в тотожності властивостей з Творцем, що називається "Як Він милосердний, так і ти милосердний". Це зветься, що Творець близький до тих, які бажають бути близькими, що називається категорією тотожності властивостей.
Але тим людям, які закликають до Творця в неправді, тобто, бажають, щоб Творець допоміг їм в ло лішма, що зветься "розбіжністю властивостей", виходить, що Творець від них далекий. Бо вони не бажають наблизитися до Творця, що звалось би "злиттям", "тотожністю властивостей". І це те, що говорить, що "Правда зветься перснем Царя", що є категорією правди. Тобто малхут небес, котру такі люди приймають на себе, є категорією правди, що означає "заради небес".
Проте, людина мусить спочатку підготувати для цього світла клі, що зветься "бажанням віддачі". І клі називається потребою. Тобто, людина не кличе Творця, щоби допоміг їй, до того, поки вона почне роботу у віддачі. Але бачить, що не може ніяким чином досягти цього сама. Тоді людина просить допомоги згори, щоби посприяли їй.
Тому після того, як людина робить все, що в її змозі, і бачить, що не має жодної можливості досягти цього бажання, тоді вона усвідомлює, що ніхто не допоможе їй, крім Творця. Тоді вона говорить: "Батьку наш, Царю наш, немає в нас царя", тобто, немає жодної можливості, щоб мати нам віру в Царя, щоби змогти працювати для Нього "тому що Він – великий та владний", "… крім Тебе", - тобто лише Творець може допомогти їй.
І там, в Зоар, пояснюється, що перснем Царя зветься середня лінія, що середня лінія називається істиною. Тобто, що кожна лінія окремо не має досконалості. І це можна зрозуміти з притчі про двох людей, які підготували трапезу для громади. Один приготував м’ясо та рибу, та решту страв, а другий підготував лише спеції, приправи, та сіль, та оцет тощо. Але врешті-решт сталася між ними суперечка. Тоді кожен сказав, що він закличе громаду до себе, і влаштує їм трапезу. Тож той, хто пообіцяв підготувати приправи, коли дав їсти спеції, пити оцет та їсти сіль тощо, - хто зможе це їсти? І другий подав м’ясо, рибу та решту страв до столу, - але хто може їсти м’ясо та рибу без солі та подібного? І оскільки люди не можуть їсти ні в цього, ні в того, то мусили укласти мир між собою, і змішали їжу зі спеціями і в них разом вийшла гарна трапеза.
Також, коли людина починає йти шляхом ло лішма, вона перебуває в досконалому стані. І це зветься "одна лінія". Але, коли вона переходить до лівої лінії, тобто, коли починає критично сприймати порядок своєї роботи, тобто: з яким наміром вона працює? або інакше, - яку оплату вона бажає за свою роботу? тоді вона відчуває гіркий смак.
Тобто, бачить, що з нею негаразд. Інакше кажучи, людина бачить, що не в змозі вона зробити щось на користь Творцю. Виходить, тоді, коли кожна лінія сама по собі, - немає досконалості. Бо права лінія, - її досконалість лише в тому, що радіє своїй долі. Тобто, людина говорить, що має великий виграш з того, що є в неї трошки контакту з духовним, навіть коли це ло лішма. Але в практичному плані є в неї щось з того, що виконує заповіді Творця, хоча віра в Творця в неї лише часткова (як написано в "Передмові до ТЕС", п.14). Але і це, частина, також важлива для неї. А от ліва лінія, коли людина бачить, що сповнена недоліків, і відчуває гіркий смак в своєму житті, це як спеції, котрими дано приправити їжу. Але приправи без їжі – це не страви. Виходить, що кожна лінія сама по собі не має досконалості. Але коли користуються двома лініями, правою та лівою, від цього приходять до середньої лінії.
Тобто, Творець дає душу, як сказали мудреці: "Троє беруть участь в людині: батько та мати, та Творець". Батьком зветься права лінія. Вона дає білину. "Білим" називається, бо не має в собі жодної нестачі. Матір’ю зветься ліва лінія. Вона дає "червоність", і це називається недоліками. І з обох разом може з’явитися середня лінія, яка зветься "Творець дає душу". І тоді з’являється категорія "людина".
І треба знати, коли людина переходить до лівої лінії, і починає бачити, наскільки вона віддалена від бажання віддавати, і занурена лише в себелюбство, і бачить свої недоліки такими, що і й не снилося їй, що буде настільки віддаленою від роботи заради небес, і починає думати, що напевно перейшли на неї чужі думки від сітри ахри, які передають їй ці думки й бажання, що не личать чоловікові, який бажає бути працівником Творця, та навіть простій людині, що не в духовній роботі, також не пасують ці думки й бажання. Тоді людина повинна зміцнитися в вірі мудреців, і вірити, що всі ці думки приходять згори. Як наведено в статті "Чужі боги". Тобто, що Творець посилає їх людині. Але не треба думати, що ці думки та бажання є новими, що не було їх у людини раніше, а з’явилися лише тепер.
Бо це не так. А були вони і раніше в тілі людини, не проявляючись, тому що нічого не відбувається без потреби. Але тепер, коли людина бажає йти шляхами істини, і хоче виправити себе, тоді згори розкривають їй те, що є в її тілі, але не розкривається назовні. І зараз, коли людина бажає виправити себе, відкривають їй ці думки, щоб знала, що виправляти.
І для того, щоб зрозуміти це, варто уважно прочитати в книзі "Прі хахам" (част.2, стор.11), сказано там так: "Насправді згоджуся, що ти мав рацію в цьому, що я не відчуваю зовсім того болю, який відчуваєш ти.
І навпаки, я втішаюся й радію тим пошкодженням, відкритим і тим, що відкриваються. Проте наскільки я ремствую та горюю з приводу тих пошкоджень, які поки що не розкрилися! І якщо розкриваються зараз, немає жодного сумніву, що були вони в самій основі, лиш тільки були приховані. Тому радію я їхньому виходу "з задніх рядів". І пам’ятаю я, як, подібно до цих речей, було в нас з тобою в перший день Рош а-Шана 5681 (1921) року, коли поверталися ми з дому мого батька й учителя, з кідушу, розказав ти мені дуже гнітючі думки, що бачив в молитовнику вранці, під час молитви (він був посланцем громади на ранковій молитві). І дуже сповнився я радістю перед тобою. І запитав ти мене: "Радість ця – що робить?" Сказав я тобі також, як написав вище, що при розкритті похованих грішників, попри те, що не подолані вони повністю, все ж саме їхнє розкриття великим визволенням хай вважається, бо це спричинило святість дня".
Тому не дивуйся тим, що людина відчуває, що дістала падіння, неначе скинули її згори. А навпаки, повинна вона тоді вірити, що Творець опікується нею, і веде її так, щоб була їй можливість прийти до злиття з Ним, як написано: "І злитися з Ним".
І тоді людина приходить до стану, коли відчуває, що вона є грішником. Тобто, до того, як почала роботу у віддачі, думала, що бракує їй довершеності, але загалом вона в порядку, - через те, що бачила ницість решти людей. Але ж сама вона, дякувати Богові, - ну, не так вже й страшно… Але тепер людина бачить, що вона є гіршою за всіх. Тобто, ні в кого немає таких думок та бажань.
А відповідь, як зазначено вище: для того, щоб була у людини можливість отримати досконале, мусить вона, щоб потреба її була досконалою. Тому зверху розкривають їй щоразу її недоліки, котрі були сховані в тілі людини. Виходить, згідно з цим, що людина має сказати, що Творець чинить з нею милосердно, тим, що розкриває їй її недоліки, точно такі, як і наповнення, що дає, "бо не існує наповнення без нестачі".
І цим можна пояснити те, що написано (Теілім, 89): "Милості Творця вічно оспівуватиму з покоління в покоління, сповіщатиму вірність Твою вустами своїми". І треба зрозуміти, що це – "Вічно оспівуватиму". І як можна співати Творцеві, коли людина бачить, що вона сповнена недоліків. І серце її не в мирі з Творцем. І вона відчуває, що віддалена від Творця. А іноді вона бажає навіть втекти з поля бою. Як вона може сказати, що це – милість Творця, і вона за це підносить пісню Творцеві?
І висновок: повинна людина сказати, - те, що вона перебуває в стані ницості, це не тому, що зробилася вона нині гіршою. Просто тепер, оскільки вона бажає виправити себе, щоби всі її дії були б заради небес, то згори розкривають їй її справжній стан, те, що є в її тілі. Бо досі недоліки були приховані, і не видно було їх ззовні. А тепер Творець розкрив їх, як сказано вище, в книжці "Прі хахам".
І про це людина говорить, що це є милістю, те, що Творець розкрив їй зло, що в ній, щоб вона знала правду, і буде в неї можливість скласти істинну молитву Творцеві. Виходить, що з одного боку, людина бачить нині, що вона віддалена від Творця, а з другого боку, повинна сказати, що Творець є близьким до неї, і Творець опікується нею, і показує їй недоліки. Тому вона має сказати, що це милість.
І це те, що написано: " Милості Творця вічно оспівуватиму". Тобто, має вона, з одного боку, радість, і за це оспівує Творця. А з іншого боку вона бачить, що повинна вчинити повернення до Творця. Тобто, що вона має просити Творця, щоби наблизив її і щоб дав їй бажання віддавати, що є іншою природою.
І це те, що написано: "І з покоління в покоління, сповіщатиму вірність Твою устами своїми". Де поняття "з покоління в покоління" означає, що є припинення посередині, і це – феномен підйомів та падінь. Бо "покоління" зветься позитивом, а припинення – негативним явищем. Проте саме завдяки цьому розкривається світло віри.