Про винагороду тим, хто отримує

Стаття 32, 1985 рік

(переклад з івриту)

Відомо, що людина не здатна працювати без оплати. Тобто якби не давали їй винагороди, не робила б жодного руху. І це витікає з Кореня створінь, а Йому рух не притаманний. Як написано в ТЕС (част.1, стор.20, п.19): «Ми любимо спокій і ми дуже ненавидимо сам феномен руху. Настільки, що не робимо жодного руху інакше, як для досягнення спокою. І сталося це через те, що Кореню нашому рух не притаманний, а Його стан – спокій, і рух не існує в Ньому абсолютно. І тому рух також проти нашої природи, і він ненависний нам", кінець цитати. І згідно з цим маємо знати, якою є наша оплата, задля якої варто нам працювати. Для того, щоби з’ясувати це, слід подивитися трохи на те, що нам відомо: існує мета творіння і виправлення створіння.

Мета творіння, вона від Творця, тобто ми кажемо: те, що Творець створив створіння, було це з причини Його бажання дати благо створінням. І на це виникає відоме питання: чому ж створіння не отримують благо та насолоду? Адже хто може йти проти Нього й казати, що не бажає добра та насолоди, якщо Він дав створінням таку природу, щоб кожен бажав би отримувати.

Адже ми вивчаємо, що тільки бажання отримувати називається «створіння», і смисл [поняття] «створіння» – це нова річ, що зветься «суще з нічого». Отже, Творець створив цю природу в створіннях, і коли так, певно, що всі бажають отримувати, а Він бажає давати. То хто ж заважає?

І на це з’являється пояснення, наведене в словах Арі (на початку книги «Ец хаїм»): «Для того, щоб вивести на світло досконалість Його дій, і ось тоді скоротив Себе».  І пояснює там в тлумаченні «Ор пнімі», що сенс в тому, що існує відмінність між Тим, хто дає, і одержувачем, і це спричинює розбіжність властивостей, тобто неприємний стан для одержувачів. А для того, щоб виправити це, зробилося виправлення, коли вище благо світить лише там, де є намір ради віддачі, як відомо, бо це зветься тоді «тотожністю властивостей». І називається «злиттям з Творцем». І тоді, коли отримує добро та насолоду, не відчуває неприємності. І вище благо може прийти до отримувача, бо він не відчує тоді ніякого недоліку в отриманні блага, як зазначено вище. Тобто не відчує хісарону від того, що він сам – отримувач, тому що намір його такий, що він бажає надати задоволення Творцю, а не те, що він хоче отримати насолоду собі.

Виходить, згідно з цим, якщо зробимо самоаналіз, що нам робити для того, щоб отримувати благо й насолоду, то це лише дістати келім, які є другою природою, і звуться «келім віддачі». І це називається «виправленням створіння». Тому ми повинні знати, яку винагороду ми маємо вимагати від Творця, щоби дав нам її за наші зусилля в Торі та заповідях. І вона полягає в тому, щоб Він дав нам келім віддачі.

І як написано у «Вступі до книги «Панім масбірот», що корінь винагороди це екран і відбите світло. Тому не насолоду і благо ми вимагаємо як оплату за роботу, а келім віддачі. Бо лише цього бракує нам, щоб отримувати добро й насолоду. А перш ніж досягаємо келім віддачі, людина терпить страждання в своєму житті, бо немає в неї келім, здатних отримувати добро й насолоду.

І в порядку нашої духовної роботи ми бачимо, що необхідно розрізнити в наших діяннях три різновиди, звані:

а) те, що заборонено;

б) те, що дозволено;

в) виконання заповідей.

Так от, щодо речей заборонених, недоречно говорити про намір заради «небес» (властивості віддачі), що я начебто можу робити, навіть лішма, те, що заборонено. Також не можна сказати «робити їх». Бо це називається мовою мудреців «заповідь, що виконується через порушення». І лише щодо дозволених речей можна сказати, що слід спрямовувати намір на «заради небес». Або якщо не може утворити цей намір, - тоді і заповіді немає. І лише тоді, коли може утворити намір заради віддачі, ця дія називається «заповіддю».

У виконанні заповіді, як наприклад поїдання маци, трапеза сукки тощо, навіть коли не спрямовує намір на віддачу, все одно називається «заповідь», бо навіть коли ло лішма, це заповідь. А коли людина таки має намір заради віддачі, тоді ця заповідь дає їй удостоїтися світла, що в ній.

А якщо не може ще утворити намір, а виконує заповідь ло лішма, сказали мудреці: «Завжди хай займається людина Торою та заповідями ло лішма, а із ло лішма прийде до лішма». Виходить, навіть якщо не має наміру, все ж вона виконує заповідь Творця. Тоді як щодо дозволених речей, коли людина їх робить, зветься це «необов’язковою дією», і вони не можуть увійти в категорію заповідей.

Але стосовно заборонених речей, коли (боронь Боже) зробить щось, тоді записується порушення на її рахунок. Виходить, що тоді людина відступає назад на шляху Тори, чим робиться більш віддаленою від Творця. А коли виконує заповіді ло лішма, вона все ж стає більш наближеною до Творця, але це повільний рух. Тобто цим вона наближається до Творця далеким шляхом, аж поки-поки з’явиться в неї можливість злитися з Творцем.

Тоді як коли виконує дії заповідей лішма, робиться людина завдяки цьому злитою з Творцем щоразу все більше й більше, так, що аж удостоюється смаків Тори і смаків заповідей.

І тут слід також розрізняти між тим, чи вона втішається, чи ні, від заповіді. Тобто, коли людина з’їдає «ке-зайт» («як маслина» - найменша порція їжі) маци, то неможливо виконати заповідь, якщо не має задоволення. Бо той, хто їсть «кезайт» маци, не насолоджуючись, не виконує обов’язок заповіді, тож повинен мати задоволення, інакше не можна благословляти.

Також і насолода в суботу є заповіддю. І якщо він не має задоволення від суботньої трапези, - також не виконує обов’язку. Тому існує закон, що напередодні суботи, перед молитвою «мінха», хай не їсть людина, аж поки не стемніє, для того, щоб насолоджувалася від трапези. Як сказали мудреці (в трактаті «Псахім»): «Як ми вивчали, хай не їсть напередодні субот та свят, від мінхи й далі, щоб увійшов у суботу, маючи жадання, - слова рабі Єгуди».

І все одно, навіть коли не може спрямувати намір на заради віддачі, він також виконує заповідь поїдання маци та ін. І також є речі дозволені, коли навіть не може утворити намір ради віддачі, все одно не робиться більш грубо-матеріальним через те, що їсть дозволені речі, тим більш коли це речі необхідні, тобто коли без них людина не може існувати. І такі речі можна отримувати будь-яким чином. Тобто навіть коли не може мати щодо них намір ради віддачі.

Тоді як щодо речей дозволених, але які не є необхідними, то коли людина користується ними, вона робиться більше загрузлою в матеріальність, попри те, що не робить ніякого прогріха, коли їсть їх. А з іншого боку, можна сказати, що речі необхідні стоять на сходинку нижче за те, що стосується заповіді, але виконане ло лішма.

І відповідно, виходить, що слід розподілити знизу вгору так:

а) речі заборонені;

б) речі дозволені, але не може спрямувати їх на заради віддачі;

в) речі дозволені, але вони необхідні;

г) речі, що належать до заповіді, але не спрямовує намір на заради віддачі;

ґ) необов’язкові речі, які спрямовує на заради віддачі (але заповідь без наміру і необов’язкові речі ради віддачі потребують з’ясування, що з них важливіше, тому що в цьому можна схибити і тому я не хочу пояснювати це)

д) те, що належить до заповіді, і спрямовує їх на заради віддачі.

Витікає з цього, що найголовнішою винагородою є лише досягнення келім віддачі. І коли досягає людина ці келім, вже є в неї все.