Людина не вважає себе грішником
Стаття 31, 1985
(переклад з івриту)
Про поняття "людина не вважає себе грішником", написано в Зоар так: "Цар Давид зараховував себе до чотирьох категорій. Зараховував себе до бідних. Зараховував себе до благочестивих і т.д. Зараховував себе до благочестивих, як написано: "Оберігай душу мою, бо благочестивий (хасид) я". Адже людина повинна не вважати себе грішником.
Але якщо скажеш, що тоді ніколи не сповідається вона в гріхах своїх - це не так. Адже коли сповідується в гріхах своїх, тоді вона благочестива. Бо коли хоче людина повернутися до Творця, і забирає себе зі сторони зла, де досі перебувала у нечистоті своїй, а нині приліпилася до вищої правої сторони, яка є «хесед» (благочестя), простягнута, щоб прийняти її, і оскільки зливається з хеседом, зветься «хасид» (благочестивий). І не кажи, що Творець не приймає її, доти, поки не перебере вона всі гріхи свої з дня своєї появи на світ, або й ті, що приховані від неї. Це не так, бо має пояснити лише ті гріхи, які пам’ятає, і якщо забажає покаятися в них в час сповіді, всі інші гріхи потягнуться за ними". Кінець цитати.
І треба зрозуміти:
1) Як це людина говорить про себе, що вона благочестива? Адже це вже є ступенем високої важливості, то як це вона сама себе вихваляє?
2) Говорить, що не можна людині вважати себе грішником, а з іншого боку говорить, що треба перебрати свої гріхи. Хоча й каже, що не треба перелічувати всі свої гріхи з дня появи на світ, а треба перелічити ті гріхи, які пам’ятає. А якщо так, то коли пояснює людина гріхи, яких припустилася, то вона вже є грішником. То чому говорить, що не можна людині вважати себе грішником? І чи є різниця, коли говорить, що робила злі вчинки, лише не говорить про себе, що вона – грішник? Адже якщо людина каже, що чинила зле, - отже, само собою, говорить цим про себе, що грішник. Як знайшли ми в словах мудреців: «І сказав рав Йосеф: "Над якимось чоловіком вчинили насильство і він разом зі свідком подає позов на смертну кару для насильника. Якщо це з волі потерпілого сталося, він є злочинцем, як каже Тора: "Не бери свідком злочинця". А Раба сказав: «Людина найбільш близька собі самій і ніколи не вважає себе грішником".
Якщо так, витікає з цього, - якщо людина говорить, що згрішила, немає їй віри щодо неї самої, тому що вона є грішником. І тут, коли сповідається про свої гріхи, то чи не треба сказати, що за ці слова вже називається «грішник». Але ж ти говориш, що людина не вважає себе грішником. Якщо так, знову виникає так ж сама проблема: як людина перебирає свої гріхи під час сповіді?
І треба знати сенс того, що сказали, що «Людина не вважає себе грішником», - це тому, що «людина є найближчою собі». Треба сказати про це, що оскільки «Всі злочини покриє любов», тому в того, кого люблять, неможливо побачити жодного недоліку, тому що недолік річ погана, а людина не здатна поганити себе, бо вона вже підкуплена своїм себелюбством. Тому «людина не вважає себе грішником», і не є довіреною свідчити про себе щось погане, як хтось близький, який не гідний бути свідком.
І це треба знати, що коли людина приходить просити у Творця, що хоче повернутися до Нього, і просить у Творця, щоб Він допоміг їй, щоб могла повернутися, то виникає питання: якщо людина бажає повернутися до Творця, - хто заважає їй? Чи не має вона вільного вибору вчинити повернення? То для чого треба просити Творця, щоб допоміг їй повернутися? І в молитві «Шмона есре» ми молимося: «Наверни нас, Батьку наш, до Тори Твоєї, і наблизь нас, Царю наш, до роботи Твоєї, і поверни в повному каятті [стати] перед Тобою». Означає це, що без Його допомоги людина не здатна повернутися в каятті. І треба зрозуміти, чому це так, що людина сама не здатна повернутися до Творця.
У попередніх статтях ми пояснювали, що з тієї причини, що Творець створив в нас природу бажання отримувати, виходить, що первинна форма цього бажання – ради отримання. Лише потім, як ми вчимо, утворилося виправлення, щоб отримувати не з наміром отримання, а з наміром віддачі. І це називається «виправлення скороченням». Тобто, ще до того, як нижній буде підготовлений наміром «ради віддачі», буде це місце порожнім та вільним від світла. А від цього виправлення походить для створінь, униз, те, що до виходу з себелюбства людина не спроможна відчути світло Творця. І через це повинні спочатку вийти з себелюбства, інакше панує ними закон скорочення.
А вийти з тієї природи, що створив Творець, людина не в змозі, бо Творець створив цю природу. Тому, немає іншої ради, як просити у Творця, щоби Він дав людині іншу природу, котрою є бажання віддавати. А весь вибір, який ми бачимо в людини, полягає лише в сфері молитви, тобто щоб людина просила Творця, аби Він допоміг їй, щоби дав їй іншу природу. І через це, коли людина бажає вчинити повернення до Творця, їй треба лише просити Творця, щоби Він допоміг їй, а саме – вийти з себелюбства у любов до ближнього. Тому ми просимо у Творця, і говоримо, і молимося: "Поверни нас, Батьку наш».
Але коли людина просить Творця істинно, щоби Він повернув її до Себе? Може бути, що лише тоді, коли вона відчуває, що повинна повернутися. Але перш ніж людина вирішить, що вона є грішником, немає місця молитві, щоб Творець повернув її до добра, адже воно не так вже й зле, щоб потребувати милосердя від Творця. А з сенсу молитов, які мають бути прийняті Творцем, виходить саме, що людині необхідно милосердя, як ми говоримо в молитві «Шмона есре»: «Бо Ти чуєш молитву всіх уст (але ж коли) народу Твого Ісраеля в милосерді».
Виходить з цього: коли Творець чує молитву всіх уст? Якщо людина відчуває, що нагально потребує милосердя. А це можна сказати саме в час, коли вона відчуває себе у великій напасті, і немає нікого, хто міг би допомогти їй, - тоді можна сказати, що звертається до Творця просити в Нього милосердя. Але ж коли приходить до Творця і просить, аби Той дав їй надлишків, тобто коли стан її не такий вже й страшний, адже є люди, в яких, як вона бачить, стан набагато гірший, ніж у неї, - виходить, те, що людина молиться Творцеві, то це не тому, що необхідно їй милосердя з небес, а вона бажає бути в стані кращому й набагато ліпшому, ніж інші люди. Це зветься, що вона просить у Творця, щоби дав їй жити життям надмірностей, тобто, хоче бути щасливішою за інших.
Тому, коли людина просить, щоб Творець прийняв її молитву, то перш за все вона має відчути себе, що їй дійсно потрібно, щоб дали їй життя більше, ніж іншим. Тобто, коли вона бачить, що всі живуть якось у світі, а їй немає ніякого життя через те, що вона відчуває себе грішником, і бачить, що занурена в себелюбство більше за інших. Тоді людина бачить, що потребує вищого милосердя не тому, що хоче жити життям надмірностей, а тому, що не має вона ніякого духовного життя.
Виходить, що тоді людина просить дійсно милосердя, щоб мати щось аби оживити свою душу, і тоді вона кричить Творцеві, - адже «Ти даєш хліб голодним», і «Творець визволяє ув’язнених», тобто говорить, що просто бачить, що бракує їй властивості віри, що зветься «хлібом». І бачить людина, що вона сидить у в’язниці, що зветься «себелюбством», і не може вийти звідти, бо лише Творець може допомогти їй. Це називається, що людина підносить істинну молитву.
Адже треба знати, що молитва має бути про «хісарон» (нестачу). Але хісароном зветься не те, чого немає, а хісароном називається потреба. І тому великим хісароном зветься, коли людина має велику потребу в тому, що вона просить. І якщо немає в неї великої потреби, це зветься що не має вона великого хісарону, і, само собою, й молитва її не надто сильна, оскільки людина не так вже й потребує того, чого вона просить, тому й прохання не дуже велике.
Виходить з усього сказаного, що людина не може бачити погане в самій собі. І згідно з цим треба запитати: якщо людина знає, що хворіє, і, певно, хворіти є ділом поганим, то йде до лікаря, щоб той вилікував її недугу. І якщо лікар каже їй, що не бачить нічого поганого в її тілі, напевно, людина не покладатиметься на нього, а піде до іншого лікаря, великого фахівця. І той говорить їй, що знайшов щось недобре в її тілі, і треба зробити операцію. Ясно, що ця людина радіє, що той знайшов щось зле в ній, і платить йому за це солідну суму, - за те, що той знайшов її хворобу, і відомо, як зробити її тіло здоровим, щоб вона жила й могла б втішатися життям.
Ми бачимо, що буває, коли знаходять зло, то це добре, як у випадку з хворобою, і тоді не можна сказати, що людина не бачить зла в собі, тому що коли вона бажає виправити зло, тоді зле зветься річчю доброю. Виходить, що тоді людина таки може виявити в собі зло.
І згідно з цим можемо зрозуміти слова Зоар, коли ми запитували, - що з одного боку він говорить: «Людина не вважає себе грішником», а потім говорить, що повинна вона пояснити свої гріхи. Але ж коли пояснює гріхи, що вчинила, то ставить себе грішником, тим що говорить, - зробила такий-то й такий-то прогріх. Можемо пояснити тут, що коли людина звертається до Творця просити, аби наблизив її, тому що вона занурена в зло, тобто в себелюбство, і якщо хоче, щоб молитва її була прийнята, знає, що треба молитися Творцеві з глибини серця. Тобто, вона потребує милосердя набагато більшого, ніж решта людей, позаяк відчуває себе набагато гіршою за них.
Тоді людині треба бачити самій те зло, якого є в ній більше, ніж в інших людях, інакше це зватиметься, що говорить неправду, кажучи, що вона гірша за інших. І написано: «Близький Творець до всіх, хто закликатиме Його істинно». Тому, якщо людина знайшла в собі зло, - і тоді може сама побачити, що має дуже нагальну потребу, щоби Творець допоміг їй, - то це вважається нею як добра річ. Тому, коли пояснює свої гріхи, це вже не зветься «вважає себе грішником», а навпаки, нині вона може піднести істинну молитву, щоби Творець наблизив її до Себе.
Виходить, тим, що людина знаходить зло в собі, Творець стає дуже-дуже потрібним їй. А потреба зветься "хісарон". І молитва, котрою вона молиться, повинна бути з глибин серця. Де поняття глибини означає, що молитва, котрою людина молиться про свій хісарон, не є поверхневим хісароном, а торкається він до точки в серці, тобто коли всі її органи відчувають її хісарон. І тільки тоді це зветься «молитвою».
І цим зрозуміємо те питання, яке ми ставили, - як людина говорить про себе, що вона є благочестивою, чи не є благочестивість вже таким рівнем, коли не кожен може так називатися, "благочестивий". То як це вона говорить про себе, що є "благочестивою"? А згідно з тим, як чув я від пана мого, батька й учителя, який сказав про те, що написано: "Дає мудрість мудрим», - то чи не "Дає мудрість дурням" треба було б сказати? І сказав про це, що "мудрим" називається "на майбутнє", тобто той, хто бажає бути мудрим, вже зветься "мудрий".
Тому виходить, що коли говорить "благочестивий я", мається на увазі, що бажає бути благочестивим, - а це називається "любов до ближнього". Спочатку сказав (Давид) "молитва бідняка", тобто що він перебуває в себелюбстві, і "я хочу бути благочестивим". І це те, чим завершує Зоар, так: "Тоді він – благочестивий, бо хоче отримати [згоду на] повернення, і знаходить себе на стороні зла, що досі перебував у нечистоті своїй, а нині приліпився до вищої правої сторони, яка є «хесед» (благочестя), простягнутої, щоб прийняти його, і оскільки зливається з хеседом, зветься «хасид» (благочестивий). Тобто, приходить нині приліпитися до благочестя, тому називається "хасид", ім’ям майбутнього стану.
І в цьому зрозуміємо також те, що говорить Зоар, такими словами: "І не кажи, що Творець не приймає його, доти, поки не перебере він всі гріхи свої з дня своєї появи на світ, це не так, і якщо забажає покаятися в них в час сповіді, всі інші гріхи потягнуться за ними". Маємо сказати, що коли людина молиться про головне і про корінь, звідки з’являються всі гріхи, які є бажанням отримувати, - само собою, всі гріхи потягнуться за ними, тобто за себелюбством.