Стаття 17, 1989 рік
(переклад з івриту)
Зоар у главі «Тецаве» і в коментарі «Сулам», п. 51 пише так: «Рабі Єгуда почав: «Облиште ви людину, душа якої в її ніздрях, бо чим вважається вона… Чи про це попереджає пророк: уникати решти людей, і також щоб решта людей облишила його, і будуть існувати люди, які не наблизяться одне до одного повік? І відповідає: однак, ставить писання в провину тому, хто поспішає вранці до входу ближнього свого привітати його, перш ніж благословив Творця, і про це сказано: облиште…», - кінець цитати.
І на перший погляд, що це за заборона того, щоб людина вітала ближнього свого, перш ніж благословляє Творця. Може це виглядає так, наче вона вшановує ближнього свого раніше, ніж вшановує Творця, але чи потрібна Творцю шаноба, щоб сказати, що коли не вшанував Його раніше, ніж ближнього, то цим уразив Його честь?
Чи не подібно це до чоловіка, який увійшов у курник, і бачить він, що півень дивиться на іншого півня в курнику та не звертає уваги на нього, чоловіка, який тут є господарем. Чи можна сказати, що півень образив господаря, а тим більше створіння по відношенню до Творця? Ясно, що вони ще більш далекі від Його величі, щоб людина вважалась чимось по відношенню до Творця, і ми могли б сказати, що вона, боронь боже, уразила честь Творця.
І ще слід зрозуміти те, що написано: «Однак, ставить писання в провину тому, хто поспішає вранці до входу ближнього свого», - чому саме «до входу ближнього свого», на що вони вказують цим? Начебто виходить, що якщо не йде вранці до входу ближнього свого, то таки можна привітати ближнього. І слід пояснити це за методикою духовної роботи, за якою все, про що йдеться, все це існує в одній людині, тобто поняття «ближній», «привітати» також все в одній людині.
Відомо, що сутність духовної роботи людини та, що вона повинна прийти до злиття з Творцем, що зветься тотожністю властивостей. Оскільки ми вивчаємо, що з боку Творця, бажанням якого є дати благо Своїм створінням, створив Він у них бажання отримувати, яке є прагненням отримати благо й насолоду, які звуться метою творіння. Однак для того, щоб при цьому не було сорому, сталося виправлення, що зветься скороченням і прихованням, коли не відчувається святість і благо й насолода, що існують у святості.
І хоча й кажемо ми щодня: «Сповнена вся земля славою Його», - все одно, перебуває на цьому стан приховання. І коли нам доводиться вірити в це, все ж весь той час, поки людина не виправила своїх дій на «заради віддачі», все це не відчувається. А залежить все від роботи людини в досягненні келім віддачі, і в цій мірі відходить скорочення. І починає вона відчувати реальність Творця, і це й є всією нашою роботою для приходу до тотожності властивостей, яка зветься «злиттям з Творцем».
А для того, щоб удостоїтися келім віддачі, існує цілий порядок роботи, як пояснював мій пан, батько й учитель поняття трьох душ, що існують в людині:
1) Душа святості - і в цій душі немає що виправляти.
2) Душа трьох нечистих кліпот, де немає місця виправленням, бо виправиться тільки в «ґмар тікуні» (кінці виправлення).
3) Це душа кліпи ноґа, і вона наполовину добра й наполовину зла, і вся робота людини, вона – з цією душею, бо якщо людина виконує заповідь, тоді ця душа приєднується до святості, а якщо, боже збав, робить прогріх, ця душа приєднується до душі трьох нечистих кліпот. Тому ця душа може вирішувати між злом і добром. І вся робота - вона тільки з цією душею.
Тому, коли людина починає займатися Торою та заповідями в істині, а це для того, щоб прийти до злиття з Творцем, тоді є перед нею два шляхи. Тобто коли в роботі, яку вона виконує, винагорода буде для особистої користі, а не на користь Творця, тоді це зветься, що людина бажає живити душу кліпи, тобто та отримає винагороду за цю роботу. А якщо людина бажає, щоб завдяки її роботі живилася б святість, тобто винагорода за цю роботу буде тільки на благо Творцю, тоді виходить, що від її роботи живитиметься душа святості, і це називається, що душа кліпи ноґа приєднується до душі святості.
Проте слід знати, що підйом на рівень «щоб усі діяння твої були в ім’я небес» не робиться за один раз, а як сказали мудреці: «Зле начало людини зміцнюється проти неї щодня, і якби Творець не допоміг їй, не подолала б його». Інакше кажучи, ми бачимо, що мудреці бажають сказати нам дві речі:
а) що не за один раз підкоряємо зло, а кожен день є нова робота, як сказано: «Зле начало людини зміцнюється проти неї щодня»;
б) що людина не здатна підкорити його без допомоги Творця.
І дві ці речі називаються світло і клі. Тобто недолік, який людина знаходить в собі, над яким панує зле начало, - це клі. Інакше кажучи, людина відчуває, наскільки віддалена вона від роботи на благо небес і від любові до Творця всім серцем своїм. А «не для особистої користі» - тіло не спроможне зрозуміти, як може існувати таке, адже це буквально проти розуму й свідомості, щоб була можливість існувати такій речі в реальності.
А стан прийняття на себе тягаря малхут небес людина може зрозуміти, тільки якщо через це Творець забезпечить їй усі потреби її серця. Тобто людина здатна зрозуміти, що Творець служитиме людині, й обслуговуватиме її, і дасть їй все, що їй потрібно. Але навпаки, тобто щоб сама вона служила Творцю і думала б постійно, чим вона може дати задоволення Йому, щоб Творець тішився тим, що вона робить, як сказано «радітиме Творець його діянням», тобто коли «діяння Творця», якими є створіння, даватимуть Йому радість? – у такому разі людина запитує: що я виграю з того, що я буду давати радість Творцю? Адже тіло людини розуміє лише те, що належить до його особистого блага.
Цей недолік, який людина починає відчувати, що вона не здатна працювати на благо Творця, називається клі. Тобто потреба в тому, щоб хтось допоміг їй, щоб таки було в неї бажання працювати на благо Творця. А допомога, яку людина отримує згори, що зветься «Творець допоміг їй», називається світлом. І ці дві речі розкриваються одна за одною, а не водночас. Тому сказали: «Зле начало людини зміцнюється проти неї щодня», тобто світло і клі не завершуються за один день, а як написано: «Копійка до копійки скопичуються у великий рахунок», тобто аж поки клі набуде повної міри хісарону, щоб було гідним отримати світло в повноті.
І це як написано в Зоар («Передмова книги Зоар») такими словами: «День дню передає слово - і ніч ночі відкриває знання», тому що до ґмар тікуна, тобто до того, як підготували ми наші клі отримання, аби отримувати тільки заради надання задоволення Створювачу нашому, а не для особистого блага, називається малхут древом добра і зла. І малхут є управлінням світу згідно з діяннями людей, а управління це робить нас спроможними, врешті решт, виправити наші келім отримання «заради віддачі» та удостоїтися насолоди й блага, які Він задумав для нас.
І ось, управління добром і злом спричинює нам багато разів підйоми й падіння, і знай, що кожен підйом вважається через це окремим днем, і т.п. Адже всі ці «ночі», які є падіннями, стражданнями й покараннями, що припинили наше злиття з Творцем, так що утворилися численні дні один за одним, потім, після того як і ночі, і темрява, що між ними, робляться також і вони заслугами та добрими діяннями, тоді знову немає перерв між днями, і вони стають з’єднаними, всі шість тисяч років, лише в один великий день.
І це й є зміст вислову «день дню передає слово», бо згадане вище слово, що відділило день від дня, стає нині великою славою й славить Творця, бо стало заслугою, і тому всі стали одним днем для Творця, бо лише всі разом у спілці робляться гідними отримати велике знання», - кінець цитати.
І зі сказаного виходить, що тільки завдяки падінням і підйомам, що звуться днями і ночами, коли вони з’єднуються в повну міру, щоб бути здатними отримати велике знання, мусить утворитися велике клі, тобто велика потреба. І це робиться силою падінь, коли людина бачить, що вона щоразу все більше потребує Творця, щоб допоміг їй вийти з себелюбства, а кожен день, тобто в підйомах, означає, що кожного разу вона отримує допомогу, яка зветься світлом і вищим благом, коли світло, що в ній, повертає її до добра.
І це називається «Творець допомагає їй», коли саме завдяки обом здобуваємо клі, щоб було воно придатним отримати насолоду й добро, які Творець задумав для людини, і це зветься, що здобула виправлення й підготовку, щоб отримати мету творіння, якою є «дати благо Його створінням».
Проте найскладніше в духовній роботі те, коли робота являє собою «два вислови, що заперечують один одного», і важко зрозуміти, як можуть бути обидва правдою.
Наприклад, написано в статті мого батька й учителя про порядок духовної роботи: «Коли відносять роботу до Творця, вірити, що Творець приймає нашу роботу, і не має значення, у якій формі виглядає ця робота». Це означає, що неважливо, чи працює людина дійсно з великим знанням та розумінням, бо якщо вона відносить свою роботу до Творця, тобто діє з наміром віддачі, Творець приймає її роботу з бажанням. Тобто навіть хай буде робота в повній простоті, без ніякого розуміння, це означає, що людина повинна спрямовувати намір на «заради віддачі» й говорити, що в будь-якій формі потрібно вірити, що почує, навіть коли не має вона наміру саме на «заради віддачі», але має на увазі, що розмовляє з Творцем, повинна людина тоді вірити, що Творець чує молитву.
А з іншої сторони написано в книжці «Прі хахам», що людина має прагнути осягнути Творця, тобто злитися з Ним, у повному усвідомленні, що це є категорія «Святий, благословен Він». І означає це, що людина повинна йти правою лінією, яка визначається як досконалість, і молитися Творцю, і дякувати Йому, навіть коли не знаходить у собі нічого, щоб було в неї прагнення до духовного. І згідно з цим, як вона може йти й дякувати Творцю, і казати, що Творець чує те, що вона говорить до Нього, що й означає, що відносить роботу до Творця, і Він приймає її роботу, і не має значення, як робота виглядає?
Однак якщо людина лише відносить усе до Творця, і каже: «Те, що я звертаюся до Творця й вірю, що Він може відповісти мені на мої запити», - цьому вона радіє й відчуває себе піднесеною над усіма. Тобто коли решта людей не має нічого спільного з духовним, а вона таки вірить, що Творець, як-не-як, дав їй [відчуття], що немає в неї духовного, то немає значення, у якій формі, але те, що є в неї зацікавленість думати про зв’язок з духовним - не важливо, чи має вона його, чи ні. І навіть якщо вона наразі в кінцевій ницості, тобто бачить, що немає в неї ніякого бажання піднятися вище рівнем і вийти з цієї ницості - все одно, приносить вона подяку Творцеві за те, що принаймні вона думає про духовне, а в інших людей немає жодної думки про це.
Якщо людина може скласти подяку Творцеві, вона дістає від цього радість, і «з ло лішма приходить до лішма», і завдяки цьому вона піднімається зі стану своєї досконалості, і може через це прийти до стану, коли вона навіть забуває стан ницості, у якому перебувала перш, ніж зробила розрахунок і подякувала Творцеві, і здається їй, начебто вона завжди була в такому стані.
І це походить від категорії «благословенний зливається з Благословенним», оскільки та подяка, яку вона складає Творцю, це дає людині те, що відчуває вона себе досконалою, і в тій мірі радості, яку вона залучає, вона може піднятися рівнем. І, певно, слід сказати, що цей шлях є шляхом істини, тобто немає сили в людини оцінити важливість святості, але дотик, будь-який, до святості вже є для Творця нескінченно важливішим від усіх матеріальних речей.
А щодо речей матеріальних, людина знає, що варто висловити за це подяку Творцеві, і причина цьому, що матеріальні насолоди надані Творцем так, щоб людина, яка отримує їх, відчула б задоволення і душевне піднесення. Тоді як щодо святості, це Він дав для виправлення, як ми вивчали про стан приховання й утаєння.
Але слід вірити, що й стосовно людини, яка лише розкриває перед своїми очима важливість, що в цій речі, уже за це вона може піднести велику подяку, але те, що не видно їй очима, хай би то була річ дуже важлива, цього вона не цінує. Але все одно, той, хто бажає увійти в роботу Творця, мусить вірити вірою мудреців і сказати, що найменший дотик до святості великим ділом вважатиметься. І має працювати над цим, цінувати це, аж поки буде здатен отримувати велику радість із цієї невеличкої речі.
І це називається мовою мудреців: «Хто є багачем? - той, хто радіє своїй долі», коли він задовольняється малим. Тобто навіть за щось маленьке людина може скласти велику подяку так, наче отримала велику річ. Тому кожен контакт, який є, навіть негативний, також і це вважатиметься позитивом.
Тобто те, що людина бачить і відчуває, наскільки немає в неї бажання й прагнення до духовної роботи - і це є річчю буквально негативною - і все одно, якщо вона може вийти з цього й побачити, наскільки має вона все ж таки думку розмірковувати про зв’язок з духовним. І вона підносить подяку й хвалу Творцю за те, що є в неї інтерес у духовному, і бачить, що є люди, яким Творець не дав навіть і думати про справи духовної роботи, і вірить у те, що Творець таки обрав її дати відомість, що існує поняття духовного, і каже, що Творець лише не дав їй ще дозвіл увійти й виконувати роботу святості, і якщо вона від такого стану може дістати радість, це може вивести її зі стану ницості й увести у святість.
Однак з іншого боку, повинна людина збуджувати в собі відчуття цінності роботи шляхом істини, тобто те, що покладено на людину виправляти. І це як написано там, тобто що людина має прийти до досконалості, удостоїтися в 620 разів більше, ніж було в неї осягнення до того, як душа спустилася в тіло. І хоч це й протирічить категорії «праве», але й це є правдою, тобто досконалість, вона саме в тому, що прийде до виправлення того, що покладено на неї.
І зі сказаного зрозуміємо те, що ми запитували, що означає заборона вітати ближнього перш, ніж благословив Творця. Адже слід нам знати в плані духовної роботи, що кожна людина є цілим світом, виходить, що також і ближній її, мається на увазі тіло, у тому плані, що є в ньому душа кліпи ноґа. «Привітати» (букв. «дати шалом (мир)») означає, щоб була в нього «шлемут» (досконалість), перш ніж благословив Творця. Тобто основою людини має бути те, що благословляє Творця, іншими словами, все, що вона робить, це все на благо Творця, а не для особистого блага, бо це вже є душею трьох нечистих кліпот. І тому, коли людина старається спочатку спрямувати намір, щоб усе було на благо Творця, потім може сказати «шалом» ближньому своєму, тобто тоді вона підкорює «ближнього свого», так, щоб був вимушений також і він діяти на благо Творця.
Виходить, що якщо людина благословляє Творця до того, як вітає ближнього свого, тобто бажає, щоб шана Творця була відкритою, як написано: «Коли побажає Творець шляхів чоловіка, також і ворог його примириться з ним», - має бути саме так, а не навпаки. І це те, що заборонено вранці поспішати до входу ближнього свого… і тому подібне.