Стаття 38, 1989 рік
(переклад з івриту)
Написано: «Суддів та наглядачів постав собі в усіх воротах твоїх». І слід зрозуміти, що таке в духовній роботі «судді» і що таке «наглядачі». І також маємо зрозуміти, що означає «в усіх воротах твоїх» в духовній роботі. А також треба зрозуміти те, що написано: «Не саджай собі кумирного дерева, будь-якого дерева при жертовнику». І тлумачили мудреці: «Кожен, хто настановляє суддю недостойного, неначе саджає кумирне дерево в Ісраелі». І також слід зрозуміти, що є в духовній роботі «суддя недостойний» і чому заборона настільки сувора, що він начебто «саджає кумирне дерево».
У матеріальному ми бачимо, що існує суд і там ведеться так, що кожен твердить, що правда за ним. А судді виносять вердикт і кажуть на чиєму боці правда. Але навіть коли судді вже вирішили хто правий, то це лише потенційно. Ми знаємо правду, але той, кого визнали винуватим, не бажає слухати голосу цієї правди від суддів. Тоді процес такий, що передають вирок суду до поліції і поліцейські наглядачі виконують вердикт суду, переводячи з потенціалу в дію. Тобто вони силою беруть винуватого і реалізують рішення суду примусово. Але весь той час, поки немає наказу виконати присуд суддів, людина говорить, що судді, вони праві, але вона не в змозі виконати вердикт суду, при тому, що сама вона не перечить його рішенню.
І порядок такий, що коли наглядачі приходять виконати рішення суду, вже немає місця суперечкам з ними, бо вони є лише посланцями суду. Тому недоречно вести з ними полеміку, а лише в суді є можливість сперечатися і говорити все, що на серці у людини. А той, хто таки намагається сперечатися, наглядачі сміються з нього і кажуть: “Шкода усіх твоїх балачок, ми мусимо виконати те, що сказали нам судді”. Так само ведеться і в духовній роботі. Коли людина бажає йти дорогою істини, починається війна між добрим і злим началами. І кожен з них стверджує: «Усе моє», тобто, зле начало твердить, що все тіло належить йому, тобто, тіло повинне працювати тільки на власну користь. А добре начало стверджує, що все тіло повинно працювати тільки на благо Творця. А що роблять, коли двоє, котрі не згодні один з одним, сперечаються між собою? Йдуть до судді, щоб він дав свій присуд. І суддя скаже, кому належить тіло, тобто на кого тіло має працювати.
Тоді цей суддя, що існує в серці людини, а людина бажає почути його думку, те, що той має сказати, кому належить тіло, - цей суддя повинен бути достойним суддею. Але звідки ми знаємо, чи суддя цей є суддею достойним? Це залежить тільки від величі судді. Інакше кажучи, ми повинні побачити, наскільки суддя розуміє велич і важливість духовної роботи. Тобто, слід служити великому чи малому Царю.
Мається на увазі, що «достойним» суддя називається тоді, коли людина оцінює для себе, що Цар, якому ми всі повинні служити, є Царем великим та важливим, заради якого варто поступитися усіма задоволеннями, якими вона може втішатися від тваринних пристрастей. І людина розуміє, наскільки важливим є задоволення від служіння Царю - більше від усіх насолод цього світу. І цей момент - те, що варто відмовитися від них - це може статися лише з суддею, який знає і осягнув велич Творця.
Або ж може бути в іншій формі, тобто якщо людина вірить вірою мудреців, у те, що вони сказали нам:, що потрібно вірити у велич Творця вище знання. Тобто, попри те, що поки що в рамках знання людина ще не удостоїлася бачити велич Творця. А навпаки, тобто кожного разу, коли вона бажає прийняти на себе тягар «малхут небес» (панування властивості віддачі) вище рівня знання, воно (тіло) протидіє. І що людина може тоді зробити, якщо тіло, тобто суддя, що є в серці людини, не переймається тим, що людина каже йому? І хоч воно й чує, і не каже людині, що вона говорить не по суті, але це подібно тому, як написано: «Як глуха кобра, яка не чує голосу факірів».
Перш за все людина має сказати: “те, що я зрозуміла, - що тіло не бажає дослухатися до судді та наглядачів, - що таки варто працювати на користь Творця, - це річ природна”. Адже, з боку природи, людина народжується з бажанням отримувати для себе. Тому, хоч суддя й сказав, що варто працювати на користь Творця, тіло просто не розуміє цього. Тобто, як можна робити щось, від чого людина не має задоволення? А суддя каже йому, що людина має дійти до такого рівня, коли всі турботи її будуть, аби тільки Творець мав утіху. І хоча й наводить йому суддя докази з Тори, де написано, що сказали: «Благословен Всесильний наш, який створив нас Собі на славу» і «Усе вдіяв Творець заради Себе», але тілу аби своє, і воно каже: “я бачу, що я мушу робити щось, що протирічить знанню та розуму”. Тому є в цьому стані дві можливості:
1) Коли “я не бажаю слухати твоїх слів, навіть якщо ти й маєш рацію. Тому, - твердить тіло, - я не виконуватиму твого наказу”.
2) Коли говорить іноді: “так, я хочу слухати те, що ти кажеш, але я не можу, позаяк все, що я роблю, це неприродно, і я терплю страждання і не маю змоги я виносити такі великі страждання, адже працювати на благо Творця це просто смерть, і як я можу вмертвляти себе”.
А, отже, покладено на людину діяти примусом. Означає це, що слід їй вірити в те, що сказали мудреці: «Тому, хто приходить очиститися, допомагають». Сенс цього той, що людина має сказати тілу: “це дійсно так, те, що ти кажеш, - що не маєш можливості виконувати дії, що проти природи. Але треба знати, що основним в діях є намір, і це означає, що намір має бути таким, щоби дія, яку ти виконуєш, була б на користь Творцю”.
І хоч тіло і не здатне зрозуміти це, тому що, як сказано вище, це проти природи, тобто проти розуму й знання, але те, що людина таки здійснює це, то лише силою віри, а не тому, що розум так каже. І тому зветься це «діянням». І коли людина бажає виконувати Тору та заповіді в плані дії, а не в плані знання, і якщо вона бажає прийти до істини, повинна вона сказати, коли хоче реалізувати те, що судді сказали, що слід працювати на користь Творця, що зветься категорією «наглядачі». А щодо наглядачів, ми бачимо, що нема чого й сперечатися з ними і немає ніяких дискусій з наглядачами. Тобто, вони не слухають того, що їм кажуть.
Так і в духовному. Людині нема чого сперечатися з тілом, коли вона йде вище знання. І має вона сказати тілу: “неважливо нам, чи праве ти, чи ні”, адже, може бути, що тіло має рацію на всі сто відсотків, але наглядачі діють згідно з настановою судді. Тому людина повинна молитися Творцеві, щоби дав силу наглядачам, аби змогли перебороти звинуваченого. А в духовному це означає, що людина має молитися Творцю, щоби дав міці й снаги її силі подолання, щоб змогла перебороти тіло, аби було в її змозі виконати те, що сказали судді.
З цього зрозуміємо те, що ми запитували: «судді та наглядачі» в духовній роботі – що це? А це, як наведено вище, слід призначити суддів, щоби сказали, кому належить тіло. Тобто, коли тіло працює, - хто матиме прибуток з його роботи? Чи буде зиск для власної користі, чи на користь Творця. А потім людині потрібна сила подолання, щоб виконати вердикт судів, і сила подолання зветься «наглядачі». І це має бути «в усіх воротах твоїх».
І запитували ми, - що таке «в усіх воротах твоїх»? З простого сенсу виходить, що до кожних з воріт потрібно приставити суддів і наглядачів. Тож слід пояснити слова «ворота твої». Як каже Зоар про вислів «відомий у воротах чоловік її», що значення «у воротах» (івр. «бе-шаарім») - це «кожен згідно з тим, як оцінює (івр. «мешаер») в серці своєму». Тобто, при кожному визначенні, якими людина вимірює в серці своєму велич та піднесеність Творця, вона повинна настановити там «суддів та наглядачів», щоб змогти практично реалізувати все те, що є в потенціалі.
І щодо сказаного, зрозуміємо те, про що ми запитували, - що означає вислів «не саджай собі кумирного дерева, будь-якого дерева при жертовнику». І тлумачили мудреці: «Кожен, хто настановляє суддю недостойного, неначе саджає кумирне дерево в Ісраелі». І запитали ми, - що це за заборона, сувора настільки, що людина неначе саджає ідоловірство в Ісраелі. І наводили також, що в духовній роботі кожна людина є маленьким світом і буває, що точиться суперечка між злим і добрим началами, і кожне з них твердить: «Усе моє», тобто тіло належить йому. Зле начало стверджує, що тіло повинно працювати не на благо Творця, а собі на благо, бо працювати на користь Творця є роботою, чужою нам. А оскільки ми маємо дослухатися до голосу доброго начала, яке говорить, що тіло повинно працювати на користь Творця, то коли людина призначає недостойного суддю, тобто, який не може сказати, що потрібно працювати на благо Творця, а каже, що слід працювати на користь тіла, виходить, що він насаджує ідолопоклонство в Ісраелі. Адже цей суддя не розуміє, що потрібно працювати на благо Творця, а вважає, що слід працювати на користь тіла, - а це робота, яка чужа нам.
Ось чому заборона щодо «недостойного судді» настільки велика. Бо суддя говорить людині працювати в ідоловірстві, що зветься «кумирне дерево». Тому покладено на людину, якщо вона бажає знати, що робити і хоче цілковито довіряти судді, що в людині, то слід спочатку подивитися, чи цей суддя може чинити істинно правдивий суд, тобто, коли говорить їй іти шляхом правди, а отже, працювати на благо Творця.
І сказаним слід пояснити те, що сказали мудреці («Танхума», 8): «Кожен, хто судить насправді правдивим судом, заслуговує життя світу прийдешнього». Звідси випливає, що тому, хто бажає удостоїтися життя прийдешнього світу, є для цього найлегший спосіб і не потрібно докладати таких вже й зусиль в Торі та духовній роботі. Бо якщо він буде старатися судити дійсно правдивим судом, він удостоїться майбутнього світу. І, як сказано, в процесах духовної роботи «суддею» зветься той, хто присуджує - кому належить тіло - чи тіло повинно працювати на користь Творця, чи на власну користь.
Виходить, що цей суддя, якого людина настановляє в своєму серці щоб він виносив судове рішення - кому належить тіло, тобто на кого воно повинно працювати, - чи на користь Творця, чи на власну користь, а не для Творця, - то якщо він не є достойним суддею, не вміє він оцінити велич Творця і поки що підкуплений він бажанням отримувати для себе, а людина каже, що буду я таки дослухатися до того, що суддя вирішує й говорить, на благо кого мені слід працювати, - тоді виходить, що цей суддя, він начебто саджає кумирне дерево, тобто ідоловірство.
А отже, цей суддя, якого людина хоче слухатись, говорить їй, що не варто працювати для Творця. Виходить, якщо людина слухається цього суддю, вона вимушена займатися ідолопоклонством, а не працювати в ім’я Творця.
І це те, що сказали мудреці: «Кожен, хто настановляє суддю недостойного, неначе саджає кумирне дерево». І запитали ми, що це за суворість така, що коли суддя недостойний, то неначе займається ідолопоклонством. А це тому, що в плані духовної роботи це справжнє ідолопоклонство, адже він каже людині, що не слід працювати для Творця. І це те, що сказали: «... неначе саджає кумирне дерево в Ісраелі». Адже кожна людина повинна бути категорією «Ісраель» і, як відомо, це – яшар-ель, тобто «щоби всі дії твої були заради небес». А недостойний суддя каже, що більш варто працювати для власної користі, а це зветься «ідоловірством».
І цим зрозуміємо те, що ми запитували про слова мудреців: «Кожен, хто судить істинно правдивим судом, заслуговує життя світу прийдешнього». Якщо так, то навіщо нам потрібно так вже й гарувати і докладати зусиль, щоб удостоїтися життя світу прийдешнього. Адже є для цього більш легкий спосіб, тобто нехай старається судити істинно правдивим судом, і завдяки цьому удостоїться життя майбутнього світу.
А за методикою духовної роботи пояснення буде таким, що є поняття «правда» і є поняття «істинна правда».
Правдою зветься те, коли суддя, що в серці, каже людині, що треба виконувати Тору та заповіді, однак – ради отримання винагороди. Тобто, Тора та заповіді, які людина виконує, будуть [оцінюватися] винагородою та покаранням в плані власної користі. Виходить, що, з одного боку, це таки зветься «правдою», як каже Рамбам: «І тому, коли навчають малих і жінок, і загал простолюду, навчають їх не інакше, як працювати зі страху і для того, щоб дістати винагороду і, аж коли порозумнішають більшою мудрістю, розкривають їм цю таємницю потроху».
І це означає, що «суддя судить по-правді».
А «істинна правда» це тоді, коли суддя каже людині, що необхідно працювати на благо Творця, а не собі на користь. Це зветься «істинна правда». Тобто, і дія є правдою, і намір теж є правдою. І це називається «істинною правдою».
Однак, маємо пояснити, на що вказує нам вислів «істинна правда», адже виходить, що правда це те, коли це дійсно так і всі визнають, що це правда, а не просто він каже, що це правда. Це можемо зрозуміти способом, описаним в ТЕС, де він пояснює сьоме виправлення з тринадцяти властивостей, і це:
1. Творець, 2. милосердний, 3. милостивий, 4. віддаляє, 5. гнів, 6. і множить милість, 7. і істину.
І пояснює, що таке «і істину». Ось його слова: «І згідно з цим називається у Нього це виправлення назвою «і істина», бо коли розкриваються два «святих яблука» внизу, тоді розкривається істинність Його управління нижніми. Тому зветься розкриття Його управління іменем «і істина», бо це істинність Його бажання. Коли всі види приховань, що існують у світах, покликані лише аби розкрити цю істинність в Його управлінні, яке є «дати благо створінням», як відомо. І тому це виправлення в Зеїр Анпіні зветься «і істина».
І зі сказаного зрозуміємо, що це є поясненням вислову «Кожен, хто судить істинно правдивим судом, заслуговує життя світу прийдешнього». Тобто, тоді всі народи світу, що в тілі людини, бачать істину, а отже, удостоюються добра та насолоди, які є в бажанні Творця, а воно є бажанням дати благо створінням. І це називається «істинною правдою».