Стаття 36, 1986 рік
(переклад з івриту)
Відомо, що до всього, чого бажаємо, треба підготувати засоби, аби досягти цю річ. Згідно з цим, - що людина має підготувати, щоб Творець прийняв її сліхот (прохання про прощення)? В матеріальному ми бачимо, що людина не говорить іншому «вибач» інакше, як тільки коли зробила тому щось, що завдало йому шкоди, - щодо грошей, або щодо гідності, або може й страждання для його тіла, що призвело до якоїсь рани і подібне. Тоді належить сказати, що вона попросить у того пробачення, щоб вибачив її за гріх, який вчинила проти нього. І тут треба розрізняти дві речі:
1) Якщо людина не зробила тому нічого, і просить у нього пробачення, той дивиться на неї, як на людину що несповна розуму. Уявімо собі, якщо ми бачимо когось, хто йде вулицею, і говорить кожному: «пробачте, пробачте», - що б ми сказали про нього? Явно що це божевільний, бо «пробач» належить говорити лише про якийсь проступок.
2) Якщо людина завдала комусь дуже великих збитків, а просить вона в нього пробачення, як наче щось незначне зробила йому, - явно, що не отримає того, що просить, бо вона вчинила проти нього великий гріх, а просить його вибачити її так, неначе зроблено невелике щось. Зрозуміло, що при цьому не може бути й мови, щоб пробачити її. Тому хай людина виміряє міру кривди, яку завдала ближньому, і в цій мірі хай докладає зусиль, щоби ближній згодився пробачити її.
І це ми бачимо в тому, як ведеться в матеріальному, - як поводяться люди в справах пробачення між людиною та її ближнім.
А (з того, що є) між людиною та її ближнім, нам слід вивчати про той порядок, що між людиною і Творцем. Тобто, коли людина йде просити «сліха» - пробачення – у Творця, щоб вибачив би їй її прогріхи, - також існують дві згадані вище характеристики:
1) Що не належить людині просити пробачення за ніщо, а лише за те, чим вона завдала шкоди іншому. Інакше вона виглядає як людина ненормальна. Або глузує з іншого тим, що просить в нього пробачення;
2) Що порядок прохання про пробачення, він відповідає мірі, якою ти заподіяв шкоду іншому. Тому, коли людина йде просити пробачення у Творця, щоб вибачив би їй за те, що згрішила перед Ним, і завдала шкоди Його славі, тоді людині треба подумати про те, як саме вона згрішила щодо Творця. Оскільки коли людина не відчуває жодного гріха, і просить пробачення, - виходить, що вона начебто глузує, – і кричить, і плаче, і просить у Творця вибачити її, в той час, коли сама вона зовсім не відчуває, що чимось завинила щодо слави Царя.
А причина тому, що людина не відчуває своїх гріхів, це те, як сказали кабалісти (трактат «Йома», 86:2): «Вчинила людина прогріх, і повторила – робиться їй як дозволене». І з цього походить причина того, що людина не відчуває гріхів своїх, коли йде просити пробачення у Творця.
Виходить, згідно з другим визначенням, тобто що треба розуміти величину гріха, - є потреба, щоб людина спершу усвідомила величину шкоди, яку завдала славі Творця. Інакше немає про що говорити «сліха». А отже повинна людина намагатися, наскільки це можливо, піднести своє прохання, щоб Творець вибачив би її за прогріхи, в тій мірі, наскільки вона згрішила, - щоб дорівнювало одне одному.
І ось, кабалісти сказали (трактат «Сукка», 50:2), що грішникам їхні гріхи здаються як нитка волосини, а праведникам здається як висока гора. І постає питання, - що це за уявлення? Тобто, сказано «здається їм». Але як воно насправді?
А справа в тому, що коли людина не звертає уваги – щодо Кого вона грішить, і не відчуває важливості та величі Творця, і бракує їй віри, тоді, коли починає думати: «Але все ж таки і я належу до «Ісраеля»…», то оскільки зараз вже місяць елуль, і звичай Ісраеля такий в усіх поколіннях, що оскільки це місяць милосердя, і кожний, хто ім’ям «ісраель» зветься, відомо, що зараз саме час просити у Творця, щоб вибачив гріхи дому Ісраеля, і також в шофар сурмлять, щоби серце людини увібрало в себе роздуми про каяття за гріхи, тоді людина вірить, що певно, також і вона грішила, і треба просити пробачення у Творця.
Але яка міра тієї шкоди, що завдала вона Царю? Не в змозі людина цього відчути. Лиш згідно з її вірою у велич Творця, - в цій мірі вона може оцінити для себе величину пошкодження, якого завдала своїми гріхами. Тому, всі ті, хто йдуть говорити і просити пробачення без будь-якої підготовки щодо того, про що вони проситимуть пробачення, - це є ніщо інше, як коли просить у когось вибачити його, і, незважаючи на те, що вчинив проти нього таке зло, щодо якого повинно бути справжнє розкаяння про те, що зроблено ним, а він просить вибачити так, неначе завинив перед ним у якомусь дріб’язку. І, безперечно, не може бути чогось вартим таке прохання вибачити, як це має бути про справжній гріх.
І зі сказаного випливає, що перш ніж людина йде просити пробачення, треба спочатку зробити самоаналіз про суттєве в цьому гріху. А потім людина може подивитися на гріхи, що спричинені цією суттю гріха. І людина має знати, що найсуттєвіше в гріху, чим вона завдає шкоди, - і з цієї причини походять всі гріхи, - це те, що людина не старається, щоб була в неї постійна віра. А якщо має вона лише часткову віру, - то вже й задовольняється цим.
І це, як написано в «Передмові до ТЕС» (п. 14), - якщо була б у нього постійна віра, така віра не давала б йому грішити. Тобто, він просить пробачення у Творця, оскільки бачить сам справжню причину всіх гріхів, і вона в тому, що бракує йому постійної віри. Тому він просить у Творця, щоб дав йому цю силу, тобто, мати б йому можливість, щоб завжди була усталена в його серці віра. І певна річ, він не буде вже грішити і завдавати шкоди славі Творця так, як коли немає в нього відчуття величі Творця, і тому він не може оцінити «славу небес» і не завдавати їй шкоди.
Тому, людина просить пробачення у Творця, щоб допоміг їй, щоби дав їй силу прийняти на себе тягар «малхут небес» вище за знання. Тобто, щоб була в людини сила подолання і зміцнення у вірі в Творця. І знала б, як поводитися їй з Творцем, щоб було трохи страху перед Його славою.
Тобто, коли людина усвідомить це, тоді вона побачить, що лише однієї речі їй бракує: проаналізувати, яка різниця існує між «ісраелем» і чужинцем. Адже про це ми промовляємо щодня благословення: «Благословен Ти, Творець, що не зробив мене чужинцем». Але людина не звертає уваги на те, що говорить – «що не зробив мене чужинцем». Тобто, вона не дивиться на себе, в чому вона «ісраель», а не «чужинець». А потрібно знати, що головна відмінність, - у вірі, що «ісраель» вірить у Творця, а в чужинця немає віри у Творця.
А після того, як вже відома ця різниця, людина має перевірити себе, якою є її віра в Творця. Тобто, як наведено вище з «Передмови до ТЕС», – наскільки вона готова поступитися на користь своєї віри в Творця. І тоді буде в неї можливість бачити правду. Що означає: чи готова вона робити дії виключно на користь Творця, а не для власної користі. Або тільки в малих мірах людина готова робити щось «в ім’я небес». Тобто, щоб, борони боже, не пошкодити своє себелюбство, бо інакше не буде в її силах нічого робити.
Виходить згідно з цим, що саме тут вона може бачити правду, - справжню міру віри в Творця. І з цього людина може бачити всі гріхи, які походять лише з цієї причини. І цим вона отримає підготовку і готовність до того, щоб іти просити у Творця, щоб пробачив їй за її прогріхи. Тоді зможе оцінити правильно міру пошкодження, тобто, - чим вона завдала шкоди славі Царя, і знатиме, що просити у Творця, тобто, про які саме гріхи, якими грішила. І вона має виправити їх, щоб не грішити більше ніколи.
І зі сказаного зрозуміємо те, що написано в главі «Ніцавім», «Бо заповідь ця, яку Я заповідаю тобі сьогодні, не недосяжна вона для тебе і не далека вона, не на небесах вона, і не за морем, але дуже близьке до тебе це слово, - у вустах твоїх і в серці твоєму, виконувати його».
Слова «бо ця заповідь», - яку заповідь Він має на увазі? І також треба зрозуміти, що означає «не прихована вона від тебе». А справа в тому, як зазначено вище, що головна заповідь – це заповідь віри, тобто, вірити в Творця. А потім ми вже можемо виконувати Його заповіді. А щодо заповіді віри, то тут з’являються всі обвинувачі та всі перешкоди. І тіло починає ставити багато важких запитань. І ті, що воно саме запитує, і також те, що тіло чує запитання про віру від інших людей.
І вони приходять до людини тоді, коли вона бажає прийняти на себе тягар «малхут небес» - «як віл у ярмо і віслюк під поклажу», тобто, все щоб було вище рівня знання. Раптом робиться тіло кмітливим, і починає досліджувати. А також запитувати «хто» і «що». І жодним чином не дає людині прийняти на себе заповідь віри. І питання тіла, вони настільки сильні, що людина не здатна дати пояснення цим питанням. І тоді вона розгублюється, бо не відчуває в собі сили перебороти його справедливі твердження, згідно з тією логікою, в рамках якої воно запитує. А запитання тіла, вони дійсно зарозумілі.
І на це - приходить писання і говорить нам: «Бо заповідь ця…», тобто заповідь віри, «не недосяжна вона для тебе» - тобто, тобі дійсно не треба давати відповіді тілу на його питання, які воно запитує на рівні знання, бо заповідь віри, вона засновується саме на рівні «вище за знання». Тобто, зовнішній розум, даний людині, не може її осягти. І тому ти не повинен давати йому відповіді на його зарозумілі запитання.
Бо людина має вірити, що всі запитання, ті, що тіло запитує, з’являються не для того, щоб їх розв’язувати. А навпаки, ці питання приходять до людини, щоб була в неї можливість вірити вище знання.
Інакше, якби тіло і збагнуло своїм розумом те, що людина бажає працювати заради небес, було б це в рамках знання. І звалось би це «знанням», а не вірою. Бо саме там, куди розум людини не досягає, там, якщо робить щось, то це тільки лиш на основі віри.
І зі сказаного виходить, що людині не треба бути занадто талановитою, щоб була вона в змозі відповісти тілу на його запитання. Бо всі відповіді – вони вище знання, і це зветься «вірою». І називається це: «Бо не на небесах вона, і не за морем», що треба було б вдаватися до надзвичайних засобів. А все воно є дуже простим. І це зветься – «у вустах твоїх вона і в серці твоєму – виконувати її». Тобто, щоб тільки бажання було у серці, - і можна подолати.
Проте, справа «вище знання» потребує пояснення, оскільки маємо розрізнити в ній багато характеристик. І мій батько й учитель сказав, що «вище рівня знання» зветься те, що людина має уявляти собі, як вона виконувала б Тору та заповіді, якби її зобов’язувало знання, що, мовляв, варто займатися Торою та заповідями. Тобто, якби вона відчувала смак кожної з заповідей, той, що є в ній.
Бо людина має вірити, що як це є в матеріальних насолодах – наприклад, в насолодах їжі, або питва, або пошани тощо, де ми бачимо, що в кожній речі є інший смак, так само ми маємо вірити, що є в кожній із заповідей особливий смак. І згідно з цим, якби людина смакувала різноманіття смаків у час занять Торою та заповідями, який захват і життєву силу вона відчувала б під час своєї роботи! Бо знання зобов’язувало б її, щоб уявляла б собі під час духовної роботи таку картину, яка годиться працівнику Творця. І дивилась би на все, що мало б заважати їй в роботі, так, наче все це подібне в її очах до часникового лушпиння, що не варто й дивитися на таке.
І згідно з тим образом, який людина змальовує собі в знанні, той самий образ вона має утворювати вище знання. Тобто, незважаючи на те, що немає в неї жодного відчуття, - аби хоч щось було, щоб знання зобов’язувало її, - і все ж таки людина діє саме так, неначе має при цьому достеменне знання і справжнє відчуття. І в час, коли вона чинить так, це зветься, що вона «працює вище знання».
Однак, весь той час, коли людина відчуває, що якби було в неї знання, вона працювала б з більшою жагою і з більшою постійністю, виходить, що вона працює зараз поки що в знанні. Оскільки є наразі різниця між «у знанні» і «вище за знання». А саме тоді, коли немає для неї різниці, - це зветься «вище за знання».