Таємниця літери «каф» в слові «анохі» («Я»)
(переклад з івриту)
Ось, категорія малхут, що зодягнена в світи, зветься «я». І спускається до світу Асія, і саме вона є властивістю розділення, котра відчувається кожною людиною як cутність, як така. Відчуттям «я» в собі та його поширенням бажає захопити весь світ цілком, для бажання свого та втіхи, що є силою розбиття, що в світі Асія, - «я царюватиму». І це через святі іскри, котрі ще не вибрані, і називається «мішха де-хівья» (шкура змія), що є добром і злом кліпи ноґа.
Є в створеному дві душі-нефеш, котрими здобуває, і одягнені в дві душі-руах: «душа життєва» і «душа розумова». Це від кліпи ноґа, і є частиною Творця внизу. І називається також «Душа кожної плоті – кров її», що є душею життєвою. А душа розумова – це точка в серці (перед тим, як довершилася, за суттю «а серце моє не спить»). І оскільки душа життєва походить від кліпи ноґа, зветься «випадок», в протилежність «вічному». А свята душа зветься «вічним», що є частиною Творця внизу.
Відмінність між тілами ідоловірців та тілами Ісраель
А тепер маємо дивитися, відповідно до написаного: «Людина піднімає палець внизу лиш тільки якщо сповіщають про неї вгорі», - і наведено, що «Ось, народи краплею з відра і пилом на шальках вважаються». Як можна, щоб те і те існувало разом? Адже це ясно, що вище управління не поєднується з пилом на шальках або з краплею з відра, бо немає думки без дії у Творця, і немає дії без цілі навіть у людей.
Але тому й існує відмінність між тілами ідоловірців і тілами Ісраеля, бо тіло робітника Творця, - судить його Творець особистим управлінням, на користь того, чого прагне Творець, - бажаної кінцевої мети. Саме тому, навіть якщо тіло є кліпою, не зв’язаною з Коренем, все ж таки існує в думці Творця принаймні як інструмент. Але ж тіла ідоловірців, котрі не годяться для роботи Творця, і не надихаються вони вічним, і тому особисте управління поєднується з ними лише в загальній формі. Як людина, що важить м’ясо на терезах, і знає свою справу, і спадає їй іноді на думку, що за якийсь час залишиться налипле від м’яса на шальках, все ж думка ця не зветься думкою, бо вона без наміру, адже навіщо людині те налипле? – тіло її зовсім не потребує цього.
І наведу приклад: чоловік, який купив ящик з літерами для друку, і дає робітникові, щоб друкував ними книги. Виходить, що вся справа друку робиться під наглядом господаря, хоча сам він не є робітником. Але якщо літери без дії, тоді вони не під наглядом господаря, бо ніколи самі вони не були в його намірі, а всі його думки – щоб були вони в роботі, а не в марноті та в нічев’ї. І гідність мудрого господаря не зменшується від того, що літери залишені без дії, оскільки він, зрозуміло, не робітник. Але гідність робітника дійсно зменшується, бо лінується і зменшує благословення, що походить від цілеспрямованої підготовки, яку дали йому.
А сенс цього, що робітник, який друкує – це життєва душа, що походить від кліпи «ноґа», маючи дві форми – або добро, або зло, а оголоски беруться з точки в серці. А тіло літер - з порожності цього світу й того, що його наповнює.
«Ані» - «анохі»
Якщо друкар зближується з добрими сусідами, які дають йому методи і спрямування на хороші тексти, - цей друкар набуває нової властивості, що зветься «одна ложка з десяти мір золота, повна куріння», і форма передчуття «я» - «ані», поглинається новою формою «анохі». І це винагорода за його гарну роботу. І його гідність підноситься до рівня автора, подібно до друкаря-простолюдина, який займається друкуванням книг, і за деякий час, через споглядання книг за власним інтересом, робиться освіченим, і пише книги, як його попередні господарі, і також дає свої написані книги іншим друкарям, і платить їм за це. І зрозумій.
А якщо друкар перебуває в поганому оточенні, де дають йому друкувати погані тексти, оголошені точками з кліпи точки в їхньому серці лівої порожнини, то цим робиться втраченим і забутим, як і вони, як крапля з відра.
Форма тимчасова і форма вічна
І з цього зрозумій, що і друкар, і ящик літер – все це випадкове і не навіки, і автор зовсім не зважає на них особисто, як людина, яка наймає робітника для своєї роботи, не зважає на його вид та форму обличчя, бо не в них його потреба. А головне – його сила та вірність, і саме з цим поєднується управління господаря, а не з рештою його рис, котрі є випадковими, і не впливають на його ціль (навіть при тому, що є щодо них управління для іншої речей, тобто для парування і мати прихильність друзів, - але це загальне управління). А головна спрямованість думки автора, це поєднання літер правильні, не зіпсовані в процесі роботи, щоб були здатні розкрити мудрість, закладену в цих поєднаннях. Коли кожний, хто дивитиметься на них, набуде сам своєї властивості, і буде мудрим, як і він, і має він намір створити нове створіння, духовне, як він сам, подібно до бажання матеріальних: людини, птаха і худобини до продовження роду.
І це сутність залишення душі навічно, котра є категорією «одна ложка (івр. «каф»)…», котру здобув друкар, і це «нове «анохі» (нове «я»), бо тоді набуває нової форми сам автор, і своїми силами створює добрі та вірні тексти, сповнені благословення й світла, адже ці поєднання літер залишаються навіки як келім мудрості. А його «один каф» (ложка), котрий є його «я» - «анохі», наповнюється у великому достатку насолодою «веселощів, радості й пошани», що є його долею навіки.
І виходить, що знання і вибір йдуть разом, бо друкар не має вибору, як зазначено вище, бо друкує книги інших авторів, і не його це все. Але коли удостоюється скинути згадану форму, і вбратися в форму «анохі», отже, він – «добірний з народу» і обраний Вищим Всесильним. Як наведено в Мідраші: «І обери життя» - як чоловік, який бере руку сина свого і кладе її на гарну долю, і говорить йому: «Обери собі це», і це те, що написано – «І обери життя».
І не треба утруднювати питання, що, мовляв, його знання зобов’язує діяти, і якщо знав, що «ані» здобуде форми «анохі», це означає, що вже зобов’язаний здобути її, а коли так, то яка винагорода йому за його дії. І це сутність: «Якщо ходитемете зі Мною не постійно, то й Я піду проти вас з величезною непостійністю», - вчить нас, що форма, що здобувається є новим створінням, духовним, що зробилося з відкидання матеріальної форми. І кожний друкар, котрий віддає тимчасову форму, є готовим щодо Творця, адже Творець готовий зняти йому його тимчасову форму і замінити її на нову, духовну, бо створює в ньому нове серце і новий дух.
І це стосовно того, хто друкує хороші книги, і прагнення його – насолоджуватися ними вічно. Але ж той, хто друкує погані поєднання літер, тексти, і прагне насолоджуватися від них, і від того, що вже готове для нього від його родоводу, - той злитий випадковістю зі світом минущим та безцільним, а коли так, - «…то й Я піду проти вас з величезною непостійністю».
Тож ясно тобі, що це важке питання зовсім не стосується духовного, бо неможливо проводити паралель з матеріальним. Наприклад, якщо знає Творець, що Реувен породить сина, то Реувен вимушений породити сина, навіть без зівуґу чоловічого й жіночого начал. Але таке не може спасти на думку, тому треба, - через глупство, яке внаслідок своєї простоти бачить тут проблему, - сказати просто: все, що ти зробиш після всіх розрахунків, - це відомо з самого початку, і до цього ти зобов’язаний.
Також і друкар, що долучився до випадковості, падає в «бочку» випадковості, обов’язково й безсумнівно, і не треба утруднювати питання тим, що не належить його карати, бо не має ні бажання свого, ні вибору. Бо покаранням є той стан, в якому перебуває, в стані перед створенням і в неіснуванні, що не є покаранням від Творця, а означає, – не створив того, хто не хоче бути створеним і скинути з себе стан випадковості, - і не дає йому форму духовну та вічну.
І не можна робити з цього висновок про страждання душ в пеклі, бо це належить до точки в серці, ще до того, як включається в свій Корінь, - отже, вона зобов’язана викинути нечистоту, що є в неї від матеріального світу, що є для неї гірким покаранням, і не помстою, а великим визволенням, і глибоким є це, і зрозумій через сутність поруки, - загального принципу.
Немає примноження в суті вічності
… і дійсно, той, хто сіє, аби мати хліб, не уточнює стан місця і деталі місця, а відношення місця до «насіння на благословення». І будь-яке місце, в котрому сіє, і здобуває там хліб для насичення, цього досить без збільшення або зменшення, що походять від цінності місця з його особливостями. Адже основа одна. І це сутність того, що повинна людина сказати: «Для мене створено світ», бо весь світ є вартим для неї, і «весь світ створено лиш для того, щоби це наказати», бо немає примноження в сутності властивостей вічності.
І всі форми душ є сутністю однією і поєднаною, бо немає окремого «шматка» в духовному, і вся справа недоліку та виправлення – це нове створіння, котре робиться з відкидання старої форми, що є втіхою Творця, за принципом «в численності народу пишнота царя».
І добре зрозумій, що не більше втіхи Творцеві від загального визволення всього світу водночас, ніж від визволення однієї душі в одну мить. Бо створіння не примножувалися у віддалених місцях і тілах позачасово, - а одне за одним, що зветься двома зівуґами, неба й землі. А в двох людях одночасно, - зветься одним зівуґом, і спільна душа є в них, буквально однакова, без зменшення та примноження, за принципом «доля визначає час», або ж за принципом сучасника, - коли всі, що народжуються водночас, мають одну долю, як відомо.
Тепер тобі ясно, що головне в бажанні створити шість тисяч років, це щоб примножити покоління та часи, в які мінятимуться і будуть примножуватися зівуґи, але не примножувати тіла. Бо якщо не так, буде незрозуміло, - адже треба було б Йому створити всі тіла шести тисяч років в один рік, що було б зрозуміло й просто. І не тільки це, а ще й, як відомо… якщо так, тіла поновлюються, і перші самі перевтілюються і з’являються в інші часи та покоління, тобто, «життєва душа» їхня, котра є коренем людей.
То коли так, - не хвилює нас зовсім, яке тіло розкриє вище бажання, а головне та точність, з якою розкриється бажання, хай там через будь-кого, як не робиться жодних висновків з того, яке там обличчя в друкаря, а головне щоб книгу було надруковано. А особисті подробиці численних «друкарів» у світі, вони як крапля з відра і як пил на шальках, губляться й зникають в своїй «бочці» випадковості. Проте нам все ж таки потрібен «друкар», щоб був гідний свого ремесла, і кожний, хто приймає роботу, бере свою оплату від Досконалого, і знання цього не визначає риси обличчя в деталях, а кожен, кого спонукає серце, піднесуть приношення Творцеві, а спритний славиться щодо своєї власної цінності.
Головне в створінні це вічність, що в створінні
А пояснення сказаного - це те, що Творець є всемогутнім, і тому, хоч створіння «худобі подібні», все ж той, хто удостоїться скасувати своє бажання перед бажанням Творця, Він дає йому, - і творить в нутрі його, - новий дух і нове серце, і робить його володарем усіх діянь рук Своїх, за принципом «Мною царі царюватимуть». Подібно до другої людини після царя, котрій передано все керівництво країною. І дійсно, той, кого удостоєний цього, забажає, - забирає з-під управління, що належить кліпот, і переводить під управління, що підпорядковане вічності, і «бажання тих, хто боїться Його, виконає». І це сутність сказаного: «Як Я створюю світи, так і праведники створюють світи». Бо головне в створінні це вічність створіння. Так, що вічне, що в первинному створінні цього світу, тобто Адам Рішон, виріб рук Творця, він належить Творцеві, але від Адама й далі, це створіння передано в руки праведників, що в кожному з поколінь, і саме вони управляють світами за своїм бажанням і хотінням, і «праведник постановляє, а Творець виконує».
І знай, що через це особисте управління матеріальним зовсім не зобов’язане мінятися, бо духовне не лімітоване межами матеріального, і варте доповнення різними межами, що в матеріальній дійсності.
І тому світ сповнений тілами безмірно, так, що навіть коли з’являться шістсот тисяч праведників, - також зможуть займатися створенням нових світів. Але все йде за внутрішнім змістом, що є управлінням, коли праведник постановляє, а Творець виконує, а те, що відчувається якась надмірність над цим бажанням, - вона як крапля з відра і як пил на шальках, і природа не здатна вдивлятися в щось, що нічого не варте.
А життєва душа, вона як щось зіпсуте, що ось-ось згорить, без дещиці життя, і зветься «випадкове», натякаючи на те, що відчуття єства, що їй притаманне, воно в «бочці» випадковості, і воно дійсно випадкове. Але душа, що здобута як «частина Творця внизу», зветься «те, що існує», і це за принципом «наділити тих, хто люблять Того, Хто існує, і скарбниці їхні наповню». Бо лиш тільки про цю сутність можна говорити, а не про всі оболонки, що передували підготовці до нього, сутність котрих є простий випадок, що існує лише в час своєї дії, а після того, як все закінчиться, зникнуть, і небо й земля, як одяг, зносяться, і лише придбане бажання залишиться назавжди й на віки вічні.
І щодо цього «того, що існує» є примноження відповідно до поколінь та часів, за принципом колеса, через що не існує розділу в поновленні «того, що існує», чи то в одному тілі, чи то в усіх тілах у світі, бо розділення та примноження залежить від «часів», і вникни в це дуже, бо вельми глибоким воно є.