Правда і віра

Стаття 3, 1985 рік

(переклад з івриту)

Поняття правди і віри, які є двома речами, що суперечать одна одній. Адже ми бачимо, що в нашій молитві, яку встановили мужі Великого зібрання, є в ній дві речі, які суперечать між собою. Бо, з одного боку, налаштували нам порядок молитви. Адже про молитву можна говорити саме тоді, коли людина перебуває в нестачах. І не тільки це, а ще й сказали мудреці: «Молитва повинна бути з глибини серця», і це означає, що молитва, якою ми молимося Творцеві, повинна бути з глибини серця, тобто щоб хісарон відчувався б в усьому серці.

Це означає, щоб не було у серці жодного місця, в якому була б повнота, а щоби все воно було хісароном. І що більшим є хісарон, відчуття нестачі, то й молитва приймається скоріше за решту молитов. Бо про уривок: «Молитва бідняка, коли обгорнеться (жалем) і перед Творцем виллє слова свої», написано в Зоар (глава «Балак» і в коментарі «Сулам» п. 187-188) так: «Проте, троє їх, що звуться молитвою. Молитва Моше, чоловіка Всесильного. Такої молитви немає ні в кого іншого. Молитва Давида. Такої молитви немає в жодного іншого царя. Молитва бідняка. Молитва з усіх трьох, - яка важливіша за всі? Я сказав би, що молитва бідняка. Молитва ця передує молитві Моше і передує молитві Давида, і передує усім іншим молитвам у світі. Питає, - яка причина? І відповідає, - тому, що бідняк, він скрушений серцем. І написано: «Близький Творець до скрушених серцем». І бідняк завжди сперечається з Творцем. А Творець дослухається й чує його слова», кінець цитати.

Отже, згідно зі словами Зоар, що основне в молитві, воно саме тоді, коли людина зламана, коли немає їй чим підживити душу свою. Тоді це зветься «молитва, що з глибини серця». І це молитва, найважливіша з усіх молитов, що в світі, тому що не має людина жодної переваги, щоб могла сказати: «Я не подібна до своїх ближніх, бо маю я певну перевагу, якої немає в моїх ближніх». Виходить, що сповнена вона хісаронів. І тоді саме час для підняття істинної молитви з глибини серця. Тобто, чим більший хісарон, тим важливіша молитва.

А згідно з молитвою, яку встановили для нас в порядку молитов, налаштували нам також порядок вихвалянь і подяк, - а це суперечить молитві й проханню, які є в порядку молитов. Бо прийнято у світі так, що коли хтось робить добро ближньому своєму, той каже йому за це велике спасибі. Але цінність подяки завжди відповідає цінності даного добра, який той зробив людині. Так висловлює свою вдячність отримувач добра.

Наприклад, якщо один допомагає іншому на половину заробітка, тобто завдяки йому він дістав дохід, якого досить йому аби забезпечити свій дім тільки на половину, тоді подяка, яку він висловлює тому, ще не є повною. Але якщо хтось старається винайти для іншого повне забезпечення, і навіть хай буде в нього забезпечення також і з надлишками, тобто коли вже немає жодної нестачі, яку б той не задовольнив йому, ясно, що такій людині він дякує і славить її від усього серця і душі.

І відповідно, що коли людина дякує Творцю і славить Його, і бажає вона вихваляти Творця і дякувати Йому від усього серця й душі своїх, певно, що вона повинна бачити, що Творець дав їй усе, що їй потрібно, нічого не зменшивши в цьому, бо інакше вдячність її не могла би бути повною.

Коли так, повинна людина старатися тоді бачити, що не бракує їй нічого, і задовольнив Творець усі її потреби, і не залишилося в неї жодного хісарону. І тільки тоді вона може скласти Творцеві велику подяку, що є тими оспівуваннями та вихваляннями, які впорядкували нам в тексті молитви.

Якщо так, то вони, тобто молитва і прохання, - і оспівування й вихваляння є двома, що суперечать одне одному. Бо в час молитви і прохання, коли відсутня в людини будь-яка повнота, і вся вона сповнена недоліків, тоді молитва її є досконалою. Тоді як щодо оспівування й вихваляння все навпаки: коли не залишається в людини жодного місця, не сповненого досконалості, - саме тоді вона може скласти істинну подяку.

І слід зрозуміти, чому насправді налаштували нам ці дві протилежності, і задля якої потреби, і що дає нам такий порядок. І також слід збагнути, як можливо реалізувати дві ці протилежні речі, коли кожна з них суперечить іншій.

І ось, Арі каже так: «Отже, потрібно щоб були у жінки «двері», щоб зачинити їх і утримувати плід там, всередині, щоб не вийшов назовні, аж поки закінчить формуватися повністю. І також необхідно, щоб була в ній сила, яка надає форму плоду».

І [Бааль Сулам] пояснює там причину: «Як і в матеріальному, якщо є в утробі матері якесь зіпсуття, тоді мати ронить плід. Тобто, якщо плід виходить з лона матері до того, як повністю завершилося його формування на стадії «ібур» – такі пологи не називаються «народженням», тому що плід не може існувати у світі. А називається це «викидень», що означає не те, що він народився, а те, що випав з утроби матері і не може жити».

Так само і в духовному, - є там в зародженні дві категорії:

1) Форма зародження, яка є рівнем катнуту (малого стану), що й є його справжньою формою. Але оскільки є в нього лиш тільки катнут, це вважається недоліком. А всюди, де є недолік у святості, за це тримаються кліпот. І тоді кліпот можуть спричинити викидень, тобто коли духовний плід випаде до того, як довершиться його період «ібур». Тому має бути щось, що стримує, і це те, що дають йому стан досконалості, тобто стан ґадлуту.

2) Але слід зрозуміти, як можна дати плоду стан ґадлуту, коли він не готовий прийти навіть до катнуту повністю, оскільки поки що немає в нього келім, щоб зміг набути їх заради віддачі. І щодо цього є там пояснення, - так, як сказали мудреці: «Плід в лоні матері їсть те, що їсть його мати».

І також сказали: «Убар – як стегно його матері», і означає це, що оскільки убар – стегно його матері, тоді стан «ібур» не є чимось вартим як таке. Тому «плід їсть те, що їсть його мати». А це означає, що все, що отримує плід, він отримує в келім своєї матері. Тому, хоча й немає у плоду келім, готових прийняти стан ґадлуту, але в келім вищого, яким є його мати, він може прийняти, тому що він повністю весь анулюється щодо своєї матері, і не має він особистого володіння. І це й називається стан «ібур», коли він повністю скасовується щодо вищого.

І тоді, коли набуває стан ґадлуту, виявляється, що він вже досконалий. Тому й немає там місця, щоб кліпот трималися. І тому зветься це «стримувальна сила». А отже, це є зберіганням, щоб не випав плід у духовному, подібно до того, як трапляється викидень у матеріального плода. І як матеріальна матір повинна оберігати свій плід, щоб не було там ніякого зіпсуття, боже збав, так само і в духовному.

Випливає з усього, наведеного вище, що потрібно розрізняти два стани в роботі людини.

1) Істинний стан, в якому вона перебуває, тобто її катнут. Коли все, що людина думає і робить, все це катнут, тобто малий стан. А початок відчуття катнуту починається тоді, коли вона бажає йти дорогою істини, що є роботою заради віддачі. Тоді людина починає бачити свою малість, наскільки вона віддалена від справ віддачі, коли не в силах вона зробити будь-яку дію, щоб була заради віддачі. І це зветься «істиною», тобто справжнім станом людини, в якому вона перебуває.

І тоді, оскільки це катнут, може триматися за нього сітра ахра, і людина може прийти, боронь боже, до зневіри. А отже, те, що вона входить в духовну роботу, визначається як стан ібуру, зародження, і може дійти справа до викидня. Інакше кажучи, впаде зі свого рівня, подібно до матеріального плоду, що випадає з утроби матері і не може залишитися в живих. Так само в духовному, людина падає зі свого рівня, і потребує потім нового зародження. Тобто, має вона почати свою роботу заново, так, начебто ніколи не була служителем Творця.

Тому повинна існувати стримувальна сила, щоби плід не випав назовні. Тобто, в такому разі людина повинна бути в досконалості. Інакше кажучи, щоб відчувала себе, що їй нічого не бракує в духовній роботі, а наближена вона нині до Творця у повному злитті, і ніхто не може їй сказати: «Адже ти бачиш, що немає в тебе ніякого поступу в роботі Творця. Якщо так, дарма ти докладаєш зусиль, і не гідна ти служити святості. Тому ти повинна діяти, як і весь загал. Тож навіщо ти стрясаєш світи, бажаючи бути на рівні, вищому за людський загал, при тому, що ти й не задоволена роботою загалу? І саме це є тим, що дало тобі поштовх, щоб змогла ти набути думок та бажань, що слід вийти з роботи загалу і йти ще і ще вперед, до істини. Дійсно, це є істиною, але ж ти бачиш, що хоча й бажаєш ти йти шляхом істини, але не придатна ти до цього, або через відсутність хисту, або через нестачу сил подолання, не здатна ти побороти природу, бо народилася ти в себелюбстві. Тому облиш усю цю роботу і сиди у своїй ковбані, як всі інші люди і не підносься серцем над братами своїми, гордувати собою, а правильніше тобі буде піти з цього шляху».

І тому, щоб не впасти в такі думки, людині потрібна стримувальна сила, тобто, вона повинна вірити вище рівня знання, - те, що має вона контакт зі шляхом істини, є річчю великою і дуже важливою. І немає в неї сили оцінити важливість того, що вона торкнулася до шляху істини. Адже це й є всім тим клі, в якому перебуватиме світло Творця.

Проте, це в келім вищого, тобто Творець знає, коли людина повинна відчути злиття з Творцем. Хоча у своїх келім людина відчуває, що навпаки, вона тепер набагато гірша, ніж коли йшла дорогою загалу. Бо там вона відчувала, що кожного дня все більше додає в добрих діяннях і в Торі та заповідях. І зовсім інша справа - тепер, відтоді, як почала йти шляхом індивідуальної роботи, тобто постійно стежити за наміром, - скільки вона здатна вчинити діянь заради віддачі і наскільки може поступитися любов’ю до себе.

І тоді людина зазвичай бачить: що більше вона наближається до істини, то постійно все більше спостерігає істину, - наскільки вона не здатна вийти з себелюбства. Але так чи інакше, а в келім вищого, тобто вище рівня знання, вона може підняти себе. І сказати: «Яка мені різниця, яким чином я віддаю Творцеві? Адже я хочу, щоб Він наблизив мене до Себе. І безсумнівно, Творець знає, коли мій час, щоб і я теж відчула, що Він наблизив мене. А поки що я вірю, що Творець, без сумніву, знає, що добре для мене. Тому Він дає мені пережити ті почуття, які я відчуваю.

Але яка причина того, що Творець хоче вести мене таким шляхом? Тобто я повинна довіряти, йдучи шляхом віри, що Він поводиться зі мною, як і належить доброму і добродійному. А мені, якщо я вірю в це, – Він дав мені знак: те, скільки є в мене радості, і те, наскільки я здатна надавати Йому за це величезну подяку, і те, скільки здатності є в мене бути вдячною і вихваляти ім'я Його. Звичайно ж, ми повинні сказати, що це нам на благо, що саме шляхом віри ми зможемо прийти до мети, яка зветься «отримання заради віддачі». Бо інакше певно, що Творець міг би поводитися з нами способом знання, а не шляхом віри».

І цим зрозумій те, що ми запитали: навіщо потрібно два явища, що заперечують одне одного. Тобто, з одного боку, ми повинні йти шляхом істини, тобто розпізнавати свій стан, те, що ми відчуваємо, - наскільки ми віддаляємося від себелюбства і наближаємося до любові до ближнього. І наскільки нам бракує, щоб у світі було: «Хай звеличиться і освятиться ім'я Його».

А коли ми бачимо, що духовне поки що не на рівні своєї важливості, ми відчуваємо себе у великому хісароні. І також бачити, наскільки ми шкодуємо про це і наскільки нам боляче те, що ми віддалені від Нього, – це називається істиною, тобто станом, який ми відчуваємо в своїх келім, інакше кажучи: згідно з нашими відчуттями.

І ще дано нам шлях віри, яка вище за знання, тобто не рахуватися з нашими відчуттями і знаннями. А сказати, як написано: «Очі в них – і не побачать, вуха в них, - і не почують». І вірити, що, безумовно, Творець є управителем, і Він знає, що добре для мене, і що не добре для мене. Тому Він хоче, щоб я, людина відчувала свій стан так, як я його відчуваю. А я, - щодо мене самої, то мені й байдуже, як я відчуваю себе, тому що бажаю я діяти в цій роботі заради віддачі.

А отже, головне те, що я повинна працювати заради небес. І хоча й відчуваю я, що в моїй роботі немає ніякої досконалості, все одно, в келім Вищого, як вже згадано, тобто з боку Вищого, я є абсолютно досконалою, як сказано: «Бо не буде відштовхнутий від Нього віддалений». Тому я задоволена своєю роботою, тим, що мені надана честь служити Царю, нехай навіть і на найнижчому щаблі. Але і це також вважатиметься для мене великою честю, те, що Творець дав мені, так чи інакше, наблизитися до Себе, хоч у чомусь».

І це дає нам два моменти.

1) З точки зору істини. Коли людина бачить свій справжній стан, є їй можливість для молитви. І тоді має вона місце хісарону, і може молитися, щоб Творець задовольнив би її хісарон. І тоді вона може піднятися сходами святості.

2) Шлях віри, що є категорією досконалості, і з цього людина може піднести хвалу і подяку Творцеві. І тоді вона може перебувати в радості.

Кабала Медіа

Кабала Медіа

My LibrarySign in to like, save and subscribe to videos

Series of lessons on the topic: Бааль Сулам - undefined20 - 31 gennaio 2025Lesson 1629 gen 2025

20 - 31 gennaio 2025

Lesson 1629 gen 2025

Бааль Сулам. Порука, пункт 26

Кабала МедіаCopyright © 2003-2026 Бней Барух – Асоціація Кабала Ла-Ам, Всі права захищені

My Library
Sign in to like, save and subscribe to videos

Series of lessons on the topic: Бааль Сулам - undefined
20 - 31 gennaio 2025
Lesson 1629 gen 2025

Кабала Медіа
Copyright © 2003-2026 Бней Барух – Асоціація Кабала Ла-Ам, Всі права захищені