Лист 8

48 день відліку Омеру, 1955, Тель-Авів

(переклад з івриту)

Вітання й побажання всього доброго друзям моїм…

У відповідь на ваш лист повідомляю вам, що не маю я наразі що додати на письмі, а, як сказано: «Скажи синам Ісраеля, хай рушають»(1), а питання переходів, - відомо вам, що означає це йти щоразу з одного стану до іншого, що є справою зміни місця. Як сказав мій, благословенної пам’яті, пан, батько й учитель в коментарі «Сулам» про вислів «День дневі висказує слово»(2), - і написано там, що не може бути день за днем без того, щоб був стан ночі поміж ними. Тобто, що є посередині перерва, інакше це зветься довгий день, а не день за днем, а порядок роботи саме – день за днем. «І ніч ночі висловлює думку(2), тобто, є посередині феномен «день», кінець цитати.

Це й є порядок переходів. Тому не бійтеся жодних становищ, а тільки, як сказано, - «і рушили», - іти вперед. І тому щоразу потрібно спрямовувати все новий рух, як написав мені … в його останньому листі уривок: «Оновлюються вони щоранку, великою є вірність Твоя»(3), - і тямущому досить.

До речі, я розкриваю тобі свої думку та бажання, хоч це й не в моєму звичаї, і все ж таки маю я бажання й охоту розкрити тобі те, що спало мені на думку, - міркувати про людей Тверії й знати, що і як вони дивляться на нас, з яким виразом, тобто, чи привітно, чи може зухвало. І напишу вам у цьому листі те, як я уявляю собі образ тверіан, і що я змальовую собі. І незважаючи на те, що й не уявляв я сутність образу Тверії, і при всьому тому те, що я думаю, я пишу вам. Бо нині я звільняюся трохи від клопотів своїх, особистих і загальних, і беру собі якусь вільну годину, і піднімаю голову, подивитися на видовище, котре відбувається там. І тоді неначе бачу я там три види людей, котрі є трьома формами і образами, одягненими у три види тіл.

Перший. Є велика частина, майже переважна більшість, - незважаючи на те, що б я не думав, - чи вони помишляють про нас зле, чи добре, і чи поважають нас, а чи зневажають нас, - то, по правді, ми для них нижче всякої критики, тобто, і не думають про нас нічого, і не відчувають нас, і ми неначе й не існуємо взагалі в цьому нашому світі з ними разом на земній кулі. І навіть коли вони чують десь і колись, що є таке явище, що зветься хасидами рава Ашлаґа, благословенна його пам’ять, але чому б це цікавило їх? – вони клопочуться цілісінький день про свої здобутки, чи то в плані пристрастей, чи в плані шанолюбства, або щодо духовності своєї, і не мають жодної потреби дивитися на такий дріб’язок як ми, адже ми лише невеличка жменька людей, а тим більше що чули вони, що є розлади в цій дещиці, і «жменька не наситить лева»(4). Тобто, ця дрібка настільки мала і неістотна з їхнього погляду, щоби якось наситити та задовольнити їх, якщо візьмуть нас собі в мізки та в думки аби вирішити щодо нас щось, чи на добро чи на зло, бо такі ми в їхніх очах низькі, просто нижче всякої критики, що навіть мить малу часу не варто витрачати на нас. І навіть якщо я думаю, що цей «лев» плекає щодо нас всіляки задуми, але, як кажуть, «ні ведмедів, ні лісу», а все як я оце описав.

Вид другий – вони є тими людьми, які поважають нас, і ми вже займаємо для них певне місце у світі, бо вони вже дивляться на нас як на людей, що мають цінність і якісь статуру та зріст. І вони вже роблять нам надзвичайно велике добро тим, що приділяють нам місце та час у своїх мізках і думках у час дозвілля, і вони вже вдивляються в нас і приділяють увагу, - слідкувати за нашою позицією та діями, аби побачити та визначити, чи дійсно ми люди достойні та щирі, щоб уже перевіряти нас у критичному дусі, чи дійсно в нас є щось.

І коли вони аналізують це, тоді вони бачать, що врешті-решт зібралася невеличка група людей, аби бути разом, в одному місці, під керівництвом одного лідера, і з духом героїчним, вище обмежень людських, вони стоять міцно проти тих, хто постають на них. І певно, що люди ці сильні серцем, завзяті духом, і рішення їх є сміливим і впертим, - не зрушити навіть кроку назад. І вони вояки найвищого ґатунку, що йдуть у війні зі злим началом до останньої краплі своєї крові, і все прагнення їхнє в тому, аби тільки перемогти в цій війні, - заради слави імені Творця.

Проте разом з усіма розрахунками, котрі вони зробили собі, коли починають дивитися на себе, тобто, згідно з попередніми поглядами і власними особливостями з боку пристрастей та шанолюбства, тоді вони вимушені вирішити, всі одностайно, - і це при тому, що в них самих між ними є величезна відстань і розбіжності властивостей між усіма, і жодного разу не здатні прийти до єдиної думки, ніяк і ні в чому, і навіть, може статися, й ненавидять один одного, і ніхто з них не може навіть стояти й близько до іншого, і кожен бажає аби іншого пекло живим поглинуло, - попри все це, проти нас усі вони з’єднуються і вирішують, відверто й одностайно, що не варто їм єднатися з нами.

А оскільки вони підкуплені своїм бажанням отримувати, а «хабар осліпить очі мудрих»(5), то відразу ж вони починають бачити протилежне тому, що думали про нас, і після всієї слави та чеснот, котрі бачили в нас, - що варто й годиться поважати кожного з нас, - але ж після рішення, котре вони ухвалили, відразу ж виконують свій присуд, з надзвичайними піднесенням та ревністю, - і це через те, що ми дискредитуємо їх своїми поглядами, бо, з однієї сторони, вони бачать, що правда на нашому боці, а з другої – гнітить їх наш шлях.

І щоби звільнити себе, немає їм іншої ради, як тільки знищити нас і стерти наше ім’я з-під небес землі нашої, і приділяють вони цьому і енергію, і силу, і розум, аби розсіяти нас на всі сторони світу, і про це вони радяться – ставити перепони та перешкоди на наших шляхах, і застосовують різноманітні засоби, як чисті, так і навпаки. І навіть коли засоби ці противні духу Тори і людяності, - не хвилює їх це, оскільки вони бачать, що не вижити їхньому бажанню отримувати, якщо буде в нас якийсь вплив і поширення цілі нашої між людьми чистої думки та щирого серця, бо тоді буде в нас сила показати їм істину.

І це зле їм, так, що більш варто їм зробити те, чого серце їхнє бажає, - і разом з цим вони стануть «обличчям покоління», людьми впливовими і духовними проводирями. Тому вони й задумують зловмисності для руйнування та нищення нашого майбутнього, і говорять: «Що раніше – то краще», бо для них з їхньою ворожістю легше та краще було б принизити нашу гідність, щоб і пам’яті не залишилося.

І все ж таки ми маємо висловлювати їм подяку і тисячі разів бажати їм сил за те, що поважають нас і цінують нашу позицію, тим, що говорять, принаймні, що існує щось, що треба усунути. Тобто, не зважати на те, що вони зневажають нас як прах земний, - бо ми, все ж таки, є чимось, що існує. Тоді як люди першого виду, в яких немає щодо нас ні поцінування, ні важливості, і вважають, що не варто звертати уваги на все, що робиться серед нас, і вони не переймаються нашою слабкістю, тим, що ми думаємо, що вони слідкують за нашими діями, - і тому ми уникаємо чинити якісь дії, бо може це буде їм не до вподоби. І це спричиняє нам багато разів таке, що ми тікаємо з поля битви через страх перед людьми першого виду. А говорячи по правді, немає з них жодного, хто звернув би увагу і подумав би будь-що про нас. І може це подібно до того, що написано: «І тікатимете, хоч немає переслідувача»(6). Тому варто нам радіти людям, що належать до другого виду, бо як там не є, а вони все ж глузують, і зневажають, і принижують, і зводять наклепи, і ганьблять нас, тобто, як сказано вище, принаймні ми є реальністю в світі, і не так вже й легко було їм надумати, щоб вирішити стерти наше ім’я з поверхні землі, - хай нас омине!

А вид третій, - я знаходжу там людей, котрі бажають нам добра і здоров’я, але лише одиниці, тобто: меншість множини – двоє. І я називаю їх іменами за абревіатурою «босма» (арам. «пахощі»), тобто «бейт-сін-мем-алеф». Бо святою мовою (іврит) вони звуться «босем», а мовою перекладу (арамейська) – «босма», адже переклад є зворотною стороною, тобто, ім треба ще удостоїтися «світла Його обличчя», щоб усі їхні дії були у святості, що зветься «свята мова».

І що робити мені, коли я бажаю уявити і змалювати собі «улюблених душі нашої», що живуть в Тверії? - тоді я відчуваю, що Тверія є місто багатолюдне, що згаданий «третій вид», одягнені в два тіла, утягнуті в цей чорторий і блукають між усіма бажаннями й думками, одягненими в тіла інших, тобто, першого і другого видів. І тоді важко мені знайти їх, оскільки вони неначебто в великій купі соломи та полови, і як можна знайти дві коштовні перлини, котрі, як два пшеничних зернятка, - як ніщо в цій величезній кількості. І при тому що закон такий, що «істота навіть серед тисячі не анулюється», - але ж їм треба вистояти і кричати скільки є сил, що вони – істота, сповнена життєвої сили.

І з цього зрозуміємо притчу, наведену кабалістами, - коли солома, полова та зерно пшеничне судяться між собою, для кого з них засіяно поле. І твердження соломи та полови виглядають такими переконливими, настільки, що неможливо переконати їх, і з’являється іноді страх, що пшениця підкориться владі соломи з половою. Бо солома з половою стверджують: чи ж ми не є більшістю? А ви, зерна, - як ніщо й нуль проти нашої величі, ми – високі і ми народилися до того, як ви з’явилися на світ, тобто, в той час, як ви не являли собою нічого реального, ми вже були великими, ставними, і велич наша була видна всім, і здалека ми вражаємо погляд, бо даємо красу всьому полю. А ви, зернятка, настільки малі та приховані, що лише коли звернути особливу увагу, та наблизитися до вас, тоді можна вас побачити. Тож це, безперечно, через вашу неспроможність ні на що. Тоді як ми даємо місце та прихисток людям стомленим, що збилися з дороги і не мають місця куди й голову притулити, то ми беремо їх між собою, і прикриваємо їх од вітрів та злих звірів, щоб ті не побачили їх. А хто може мати втіху від вас?

«А коли прийшов час молотьби, тоді всі знають, для кого засіяно поле». Оскільки солома й полова гідні не більш ніж на поживу худобі, і не мають вони більше надії, що буде в них колись велич більша ніж та, яку мають зараз. А от пшениця, після кількох виправлень, тобто, коли мелють її, і просіюють кілька разів, і додають туди вино та олію, та ставлять у вогонь, - тоді вона підноситься на царський стіл, і гідна того, щоб зробити з неї приношення Творцю. А вся честь, котра може й належить соломі та полові, в тому, що вони служили пшениці, вони зрощували та живили її, тобто, брали харчування з землі й доставляли його до зерен. І вважається для них як тягар та ноша - те, що зерна пшеничні сиділи в на плечах соломи й полови, - а з ними розрахунок як з рабом, що служить цареві, та як з рабинею, що служить своїй пані.

Але ж до молотьби, тобто, до закінчення, неможливо з’ясувати істинність і певність дійсності як такої, а кожний при своєму, тобто кожний стверджує за своїми відчуттям. А враховувати тільки правду, не дивлячись, що може це спричинить якесь приниження й неприємність, це не така вже й проста штука, - таке є тільки в того, хто може розібрати будь-яку річ на численні деталі, так, щоб виявити, як світло, вірність і істинність її, і цього слід удостоїтися з небес, щоб не вловитися в тенета себелюбства і не потягнутися за течією всього загалу, - потоку, що все змиває.

Виходить, з усього сказаного вище, що важко мені знайти вас як таких, без ніяких домішок чужих бажань і думок, оскільки всі вони приховують вас, як зрозуміло з притчі про пшеницю.

Проте знайшов я раду душі своїй, на кшталт пори молотьби, згаданої вище, що тільки вночі, опісля полуночі, коли нічний вітер віє і розкидає купу соломи й полови, і всі вони лежма лежать по полю як мертві тіла, або як на ліжках своїх в заціпенінні сну, тоді виходять на волю двійко пшеничних зерняток і розбивають серця свої ради Батька свого, що на небесах, і входять у полум’я вогню Тори до вранішнього світла, аж поки приходить час молитви. Тоді душа їхня виходить у промовленні слів Всесильного живого, - і тоді я думаю, що час цей є придатним аби втішатися з дорогоцінними перлинами, що палають як спалахи полум’я, бажаючи з’єднатися з громадою Ісраеля з допомогою Оплоту визволення його, і «О, якби дав Творець…», - і достатньо тямущому.

І допишу ще кілька окремих речей щодо любові. Адже відомо, що немає світла без клі, тобто кожна насолода мусить мати якесь облачення, в котре одягнеться світло насолоди. І візьмемо, наприклад, таке, коли людина бажає здобути трохи пошани, тобто, щоб бути шанованою в очах людей, тоді перший її рівень це її одяг, щоб одягнутися в шановане вбрання, як сказали мудреці, що «Рабі Йоханан називав одяг «пошаною». Тоді порядок дій такий, що повинна людина дати якусь суму зусиль, поки досягне коштовне вбрання, а також і після того, як вже здобула вона одяг, лежить на ній великий обов’язок берегти його від усіляких шкідників та зіпсуття. Тобто, щодня вона має витрушувати з неї порох, і якщо трапиться якась пляма або бруд, мусить людина випрати її та попрасувати. І головним чином, треба їй берегти його від найнебезпечнішого шкідника, молі, що називається «аш», а якщо називати на ідиш, то зветься «моль», і воно такий вид малої комахи, що не можна й побачити. І найпершою радою є те, щоб не торкатися до старого одягу, і також є спосіб чудовий, що на чужій мові зветься «нафталін», і цей хасіб зберігає від шкідників, званих «моль». І коли вже є в людини цей одяг, готова вона отримати в нього світло насолоди, одягнене в шановане вбрання.

І так само в справах любові: щоб удостоїтися світла любові, також мусимо знайти облачення, аби світло змогло б одягнутися в нього. І щодо цього «одягу» ведеться те ж саме, - правила зберігання, тобто берегтися від «пороху» лихослів’я, а особливо від шкідника-комахи, що зветься «моль» («мойль» на ідиш означає «уста», тобто одне відповідає іншому в обох мовах). І йдеться про людей статечних, і уста їхні – тільки про «небесне», і ви вже думаєте, що вони обрізали, - «мілу», себе від крайньої плоті й лихослів’я і від «крайньої плоті» серця. Але в самій серцевині в них міститься шкідник, що може капостити вам, і неможливо вберегтись, оскільки всі вони гожі та всі вони гарні.

Тому й така малий цей «ятуш» (букв. комар), що коли не пильнувати особливо, неможливо помітити цього шкідника, що приходить від цих «обрізаних», котрі здатні зіпсувати це дороге вбрання. І відомо те, що ця «міль» особливо шкідлива для одягу із «цемер» (вовни), а це літери «мерец» (рішучість), тобто псують рішучість в духовній роботі. А «ятуш» (комар) – від слів «І покинув (івр. «ітош») Всесильного свого, котрий утворив його», а мовою перекладу (арамейською): «І покинув служіння Всесильному, котрий зробив його».

Ведеться так у світі, що той, у кого є дорогий одяг з вовни, не можна йому торкатися до старого одягу. Тобто, треба берегтись від контакту з «старими хасидами», бо вони псують рішучість, як сказано вище, оскільки вони вже не здатні до духовної роботи, тому всі слова їхні – лиш тільки аби послабити рішучість. І навіть той, хто має сильний одяг любові, міцний як дерево (івр. «ец» - аїн-цаді), тобто, є в нього «сутність» (івр. «ацміют» - починається з аїн-цаді), також має остерігатися цієї «молі», - якщо ця міль влізе в «дерево», також зможе завдати шкоди, як ми бачимо, що дерево кришиться і гниє через комах, що влазять в нього.

І єдині ліки – це «нафталін», подібно до «нафтулей», - так Ункелос перекладає слово «тфіла» (молитва), тобто, молитися Творцеві, щоб шкідникові цьому не було дозволу влізти в твій одяг.

Також щодо шанованого одягу треба остерігатися, що коли є на ньому пір’я курячі, треба видаляти їх, і не входити в цьому одязі туди, де є куряче пір’я. А щодо одягу світла любові це пояснюється так: «ноцот» (пір’їни) від слова «ніцім», тобто чвари «півнів» (івр. «тарнеґолім»), - «тарон-ґолім». Означає це - від радість (роненут) і чвар (рінун) людей, котрі поки що в «ґалуті» - у вигнанні. Бо вони вигнані зі шляху істини, і підкорені себелюбству, і всіма тими радістю та піднесенням, котрі вони показують під час Тори й молитви своєї, - вносять цим сварливість у ваші душі. І ви самі починаєте сперечатися собі в думках, на чиєму боці дійсно правда й справедливість, і це псує і бруднить одяг ваш, призначений, щоб у ньому перебувала любов.

Тому повинні ви берегтися, щоб не йти туди, де «пір’я півнів», щоб не було вам потім роботи чистити себе від цього «пір’я».

Ми бачимо, що у людей, які докладають зусиль здобути світло пошани, - коли не оберігають одяг як годиться, то коли виходять назовні, відразу ж зовнішні сили хапаються за їхній одяг, коли бачать, що не мають ці гарного одягу, котрий був би достойний поваги від людей, тобто щоб люди побачили, що ця людина приймає їхнє домінування. І робиться вона підкореною тим зовнішнім людям, настільки, що вимушена докласти великих зусиль, - і в придбанні такого одягу, і в його збереженні, а також в справі моди, тобто форми і характеру одягнення його, - і все щоб було точно за смаками тих людей, авторитет яких вона визнає. Інакше кажучи, саме для тих, від яких людина сподівається зажити пошани, - ради них вона повинна працювати, докладаючи великих зусиль, аби сподобатись їм, і щоб вони дали їй світло насолоди, одягнене в шанований одяг.

А коли раптом не служитиме їм достатньо, тоді зазнає, борони боже, неприємних наслідків, тобто, мало того, що не дадуть їй такої пошани, яку людина вимагає від них, а ще й навпаки, всі нехтуватимуть нею, і принижуватимуть її, і дадуть їй відчуття нікчемності. І відчуття неповноцінності впливатиме на людину так, що спершу зазнає вона печалі, а потім прийдуть лінощі, а потім відчує, що світ померк для неї, і не бачить жодної надії в житті, щоб мати можливість вдихнути трохи насолоди. І лише одну раду знаходить людина душі своїй, - піти додому, та лягти в ліжко, та простертися на повний зріст, і, лежачи, благати з гіркотою в душі, сподіваючись, що прийнята буде її молитва, тобто, надіючись, що ангел сну, котрий є одною шістдесятою смерті, - він дасть їй світло насолоди від сну. Тобто, тільки на таку насолоду й може людина сподіватись.

А якщо, боже збав, ангел сну не милосердиться над нею, і не бачить людина для себе жодного засобу зцілитися, тоді відчуває вона гіркоту в душі, і не має тоді іншого способу, як тільки дістати насолоду від ліків, прийнятих серед людей зневірених, які бажають поліпшити стан журби, - вони починають боротися з тим началом в собі, котре жадає жити, перемагають його, і залучають насолоду від ангела, що зветься «свідомо відкидає віру». Тобто, такі люди відчувають, що тільки цей ангел може витягти їх з гіркоти душевної. І певно, можна зрозуміти, що насолоду від цього ангела також не дістають без зусиль і жахливих страждань, і війни в душі, потужної та страхітливої.

Тому, «мудрець – очі його в голові»(7), і знає, і бачить людина заздалегідь - що саме може вона здобути й досягти, якщо не дотримуватиметься законів і умов сучасників. Тобто те, до чого зовнішні люди зобов’язують її, - вимушена вона підкоритися і прийняти на себе все те, чого вони вимагають від неї, а інакше вони покарають її відразу ж, у цьому світі, тобто винагорода та покарання розкриті в цьому світі й не треба віри вище знання.

А з цього зможемо зрозуміти, логічно: щоб досягти одяг, котрий облачить світло насолоди любові, - а цей одяг зроблено з матеріалу дуже ніжного, - скільки, і якої міри це потребує обережності і надзвичайного нагляду, і особливої уваги, - аби зберегти його від зовнішніх, щоб не ухопилися і не пошкодили б цей дорогий одяг, що здобутий і надбаний зусиллям і кров’ю, - в обох сенсах.

А тепер поясню вам, як і яким чином я починаю досягати одяг любові.

Отже, порядок виготовлення відповідного одягу: маємо перш за все зіткати штуку тканини. Тобто, беремо нитки, і робимо основу та піткання разом, бо з основи та піткання тчеться тканина. Тому і я беру нитку (івр. «німа») піткання, протягуючи її в нитки основи (івр «шті»). «Німа» від слів «нейма ба мільта» (скаже про неї слово), «шті» від перестановки літер «теші», - «Цур ялдеха теші» (Твердиню, що породила тебе, забув ти). Отже, я приводжу в дію свою пам’ять, і відразу згадую, що товариш говорив про мене речі негарні, і ці слова привели його потім до того, що робив щодо мене й дії погані. І ця нитка основи послаблює дружбу і товариство, і братерство. А потім згадується мені нитка піткання (івр. «арев»), тобо, що чув я, що товариш говорив про мене гарні речі, що привели його до добрих дій, котрі є солодкими (аревім) і приємними піднебінню моєму. Тобто, я чую й бачу, як мій товариш залишає всі свої справи і мислить та діє лише на благо мені, що були мені солодкі втіхи. І тоді з двох цих ниток утворюється в мені суміш, коли я не знаю, що вирішити й що сказати, - чи правда вона така, як говорить основа, чи як говорить піткання.

І відомо: все, що є в нашому світі, - все існує в формі позитиву та негативу: праве та ліве, правда й брехня, світло й темрява, Ісраель і народи, святе та буднє, нечистота і чистота, зло та добро. А це з тієї причини, що не можна відчути смак в добрі, якщо не відчуваємо гіркий смак у злі. Це так, як сказали кабалісти: «Відплатити грішникам і дати добру оплату праведникам»(8). Де відплатити (івр.«ліфроа») від слів «І скуйовдив (івр. «пара») волосся жінки»(9), тобто, що від грішників можна отримати допомогу, щоб проявилися смак і справжнє відчуття доброї оплати праведникам.

І через це під час ткання тканини для одягу, я стою, вражений, і чекаю на вирок, котрий ухвалить бідність розуму, що облачився в мені. А оскільки я займаюся зараз тканням одягу любові, щоб оселилося в ньому світло насолоди, тому я вже підкуплений, є зацікавленим в цьому, тому я вирішую словами піткання, адже Тора вказала нам, що «хабар осліпить очі мудрих»(5). І коли так, то вже неважливо мені, чи правда вона така як вона є, а важлива для мене мета, бажана мені зараз, в цю хвилину, - в час, коли утворюється одяг любові. Тоді вже є мені вирішальна лінія посередині, бо мета - саме вона завжди є тим, що вирішує між правою та лівою сторонами.

А після того, як я вже дістав одягання любові, негайно в мені починають сяяти іскри любові, і серце починає тужити за товаришами і єднатися з ними, і здається мені, що очі мої бачать товаришів моїх, також і вуха мої чують їхні голоси, вуста мої розмовляють з ними, руки обіймають, а ноги танцюють в любові й радості разом з ними в колі. І я виходжу зі своїх матеріальних меж, і я забуваю, що існує величезна відстань між мною і товаришами, і численні кілометри простертої земної поверхні не розділять нас. І товариші ніби стоять в моєму серці і бачать все, що там відбувається, і я починаю соромитися своїх дріб'язкових дій щодо товаришів. І я просто виходжу з матеріальних келім, так, що уявляється мені, що немає ніякої іншої реальності в світі, тільки я й товариші. А потім і «я» скасовується і розчиняється в моїх товаришах, настільки, що я стою й проголошую, що немає нічого в світі, - тільки товариші.

Я вимушений скоротити лист, оскільки свято вже наближається.

Ваш друг,

Барух Шалом Алеві

***

1. Тора, Шемот, Бешалах, 14:15

2. Писання, Теилім, 19:3

3. Писання, Ейха, 3:23

4. Вавілонський Талмуд, Брахот, 3:2

5. Тора, Дварім, Шофтім, 16:19

6. Тора, Ваікра, Бехукотай, 26:17

7. Писання, Коелет, 2:14

8. Мішна, Авот, 5:1

9. Тора, Бамідбар, Насо, 5:18

קבלה מדיה

קבלה מדיה

איזור אישיכדאי להיכנס כדי להוסיף לייק לסרטונים, לשמור תכנים ולהירשם למינויים.

מאמר "אין עבירה מכבה מצווה"

מאמר "אין עבירה מכבה מצווה"

מאמר "אין עבירה מכבה מצווה"

קבלה מדיה© כל הזכויות שמורות 2003-2026 בני ברוך - קבלה לעם

איזור אישי
כדאי להיכנס כדי להוסיף לייק לסרטונים, לשמור תכנים ולהירשם למינויים.

קבלה מדיה
© כל הזכויות שמורות 2003-2026 בני ברוך - קבלה לעם