Зроби собі рава та придбай собі товариша - 1
Стаття 1, 1985
(переклад з івриту)
У «Мішні Авот» (розділ 1), Єшуа бен Перах’я каже: “Зроби собі рава, і придбай собі товариша, і суди кожну людину на шальку заслуг”. Ми бачимо тут три речі:
1) зроби собі рава;
2) і придбай собі товариша;
3) і суди кожну людину на шальку заслуг.
З цього розуміємо, що людина, окрім того, що робить собі рава, має зробити ще одну річ, а саме стосовно загалу. Це означає, що й працювати над любов’ю до товаришів ще не досить, бо повинна вона рахуватися з кожною людиною і судити людей на шальку заслуг.
І треба зрозуміти відмінність цих виразів, тобто: “зроби”, і “придбай”, і “на шальку заслуг”.
Так ось, “робленням” називається якась практична дія. Тобто, відсутнє там будь-яке розуміння, одна лише дія. Навіть коли розум не згоден з тим, що людина хоче робити, а навпаки, розум дає їй усвідомити, що не варто робити це діло, - тоді це зветься зроби, тобто категорія виключно сили без “мозку”, тому що це супроти розуму.
І, відповідно до цього, маємо з’ясувати з погляду духовної роботи, що те, коли людина повинна прийняти на себе тягар «малхут небес» (влади властивості віддачі), зветься “дія”. Так, як накладають ярмо на вола для того, щоб орав нам землю. І незважаючи на те, що віл не хоче брати на себе цю працю, все одно, ми примушуємо його силою.
Тим же чином стосовно малхут небес ми також повинні примушувати і уярмлювати себе з розумінь заповіді Творця без усілякого сенсу й міркувань. І це тому, що людина повинна прийняти владу Творця не через те, що тіло відчуває що зросте йому з цього щось на власну користь, а з міркувань “надати насолоду Творцю”.
І як може тіло згодитись на таку справу? Тому мусить існувати порядок роботи вище рамок розуму. І зветься це зроби собі рава. Бо влада “небес” повинна бути “тому, що Він великий і всевладний (івр. “рав ве шаліт”). Як написано в Зоар (“Передмова книги Зоар”), і ось його слова: “Тільки трепіт, бо це - головне, щоб боялася людина Господаря, тому що Він великий і всевладний, суть і корінь усіх світів, проти Нього вони наче не існують, і вважаються, як ніщо".
Тобто, щоб боялася людина Творця тому, що Він великий і володарює всім. Він великий тому, що Він є коренем, з якого розповсюджуються всі світи, і велич Його відбивається в Його діяннях. І Він володарює всім, тому що всі світи, які створив, як вищі, так і нижні, вважаються перед Ним, як ніщо, бо нічого не додають до суті Творця”.
Тому порядок духовної роботи такий, що людина почне зі “зроби собі рава” тим, що прийме на себе тягар малхут небес, вище за сенс і вище за розум. І це називається “роблення”, тобто категорія виключно практичної дії, незважаючи на те, що тіло не згодне. А потім “придбай собі товариша”. Адже зміст придбання в тому, що коли людина бажає придбати що-небудь, вона мусить поступитися тим, чого вже досягла. І вона віддає те, що вже було в неї, а натомість вона купує нову річ.
Тим же чином і тут, в роботі на Творця. Для того, щоб людина прийшла до злиття з Творцем, що є категорією тотожності властивостей, в сенсі “як Він - милосердний, також і ти [будь] милосердним”, виходить, що людина повинна відмовитись від багато чого, що є в неї, аби придбати стан поєднання з Творцем. І це зміст вислову “і придбай собі товариша”.
Але перш, ніж людина “зробила собі рава”, інакше кажучи, владу Творця, як можна сказати “і придбай собі товариша”? Тобто, щоб поєдналася з равом. Адже поки що немає в неї рава. І лише після того, як зробила собі рава, тоді можна вимагати в тіла, аби зробило поступки для того, щоб набути приєднання [до Творця], бо людина бажає надати Йому насолоду.
І навіть більш за це. Маємо зрозуміти: згідно з цінністю величі рава, точно в цій мірі є в неї сила здійснити “і придбай собі товариша”, тому що згідно з важливістю, яку відчуває в раві, в цій мірі вона ладна робити поступки для того, щоб змогти поєднатися з ним. Бо тоді вона розуміє, що варто зробити все, аби заслужити злиття з Творцем.
Випливає з цього, що коли людина бачить, що не в її змозі подолати тіло через те, що вона вважає, що має малу силу, тобто що вона народилася зі слабким характером, це не є правдою. Бо це тому, що не відчуває вона величі рава. Іншими словами, що не має вона ще важливості малхут небес. Тому задля речі, яка не так уже й важлива, немає в людини сили подолання. А от для чогось важливого усяке тіло здатне поступитися речами, які воно любить і отримати те, що йому необхідно.
Наприклад, людина дуже зморена і йде спати вночі, скажімо, об одинадцятій годині. І будять її о третій годині. Звісно, що скаже, що немає в неї сили встати і вчитися, тому що вона зморена донезмоги. І якщо ще й почуває в собі трохи слабкість, або ж відчуває, що є в неї трохи температура, певно, що немає в тіла сил встати в установлену годину, в яку людина звична вставати.
А якщо людина, яка дуже втомлена і почувається хворою, і йде вона спати о дванадцятій годині ночі, а о першій годині будять її й кажуть їй, що є пожежа у дворі, і ще трохи й полум’я увійде до твоєї кімнати, вставай швидше, і за те зусилля, яке зараз докладеш, одержиш натомість своє життя. Тоді людина не буде шукати відмовок, що немає в неї сили, і немає в неї тями, і що вона трохи хвора. Бо навіть коли вона хвора по-справжньому, людина докладе всіх зусиль, аби здобути своє життя. Ясно, що це тому, що аби добутися чого-небудь важливого, є сили в тіла зробити все, що в його змозі, щоб здобути бажане.
Тому якщо людина, коли вона працює в справі “зроби собі рава”, і вірить в те, що це - “бо вони життя наше й довголіття наше” в мірі, якою відчуває, що ось це воно - життя її - тоді є в тіла досить сил, щоб уможливити подолання всіх перешкод, як наведено вище в прикладі. Тому вся та робота, яку виконує людина, чи то в Торі, чи то в молитві, має вона тоді сконцентрувати всю роботу для того, щоб досягти величі й важливості рава. І потрібно докладати великої праці й примножувати молитви тільки заради цього.
І це зветься словами книги Зоар: “підняти Шхіну з праху”. Що означає: підняти малхут небес, яка “принижена до праху”. Адже важливу річ не кладуть на землю, а річ, яка не є важливою, кидають її на землю. І оскільки малхут небес, яка зветься “Шхіна”, вона “принижена до безодні найглибшої”, тому наведено в усіх книгах, щоб перед кожною духовною дією молитися, аби “підняти Шхіну з праху”. Що означає молитися, аби малхут небес стала б важливою для нас, і щоб було варто віддавати сили заради неї, щоб підняли ми її до набуття великої ваги.
І цим зрозуміємо те, що ми говоримо в молитві Рош а-Шана: “Отже, дай шану, Творцю, народу Твоєму”. І на перший погляд дуже важко це зрозуміти: як можна молитися про пошану. Чи ж не сказали кабалісти: “Дуже-дуже будь скромним”. І як це ми молимося, щоб Творець дав би нам шану?
І треба пояснити це так, як наведено вище, що ми молимося, аби Творець дав славу Творця Своєму народові. Тому що немає в нас поваги до Творця, навпаки, “місто Творця принижене до найглибшої безодні”, і це зветься “Шхіна у поросі”. І не відчуваємо ми справжньої важливості справи “зроби собі рава”. Тому в “Рош а-Шана”, і саме тоді час приймати на себе малхут небес, тоді ми просимо у Творця, щоб дав нам “славу Творця народу Своєму”. Щоб “народ Ісраеля” відчував би славу Творця, і тоді зможемо виконувати Тору й заповіді в досконалості.
Тому маємо говорити: “Отже, дай шану, Творцю, народу Твоєму”. Тобто, що він дасть славу Творця народу Ісраеля. І це не означає, що дасть шану Ісраеля народові Ісраеля, а дасть Він славу Творця народу Ісраеля. Бо тільки цього нам не вистачає, - щоб ми відчули значення Його і велич Його, справу злиття з Творцем. Бо як буде в нас відчуття цієї важливості, тоді кожен зможе докласти сил. І немає людини у світі, яка б сказала, що немає в неї сили отримати собі своє життя, і тому вона бажає залишатися в смерті, якщо вона відчуває, що життя - це дуже важлива річ, тому що може втішатися життям.
Бо ж з іншого боку - хай нас омине! - якщо людина не відчуває смак життя, то є багато людей, які обирають смерть. Тому що людина не в змозі відчувати страждання в своєму житті, бо це всупереч меті творіння. Адже мета творіння була - насолодити створіння, тобто, аби відчували насолоду від життя. Тому коли людина не бачить, що буде їй добре зараз, чи принаймні пізніше, тоді вона кінчає життя самогубством, оскільки немає в неї мети життя.
Випливає з цього, що не бракує нам нічого іншого, окрім “зроби собі рава”, щоб було відчуття величі Творця. І тоді всі будуть готові дійти мети, якою є - злитися з Творцем.
Так само маємо тлумачити висловлення рабі Єшуа бен Перах’я, який сказав три речі: а) зроби собі рава, б) і придбай собі товариша, в) і суди кожну людину на шальку заслуг, - про товариську любов.
Отже, розум зобов’язує, що поняттям «товариші» можна сказати про двох людей, котрі мають один і той же рівень, і в хисті, і в властивостях. Бо тоді вони знаходять спільну мову і з’єднуються, [щоб бути] як один. І тоді «кожен хай допоможе ближньому». На зразок того, як коли двоє роблять спільну справу, і кожен з них вкладає в спільну справу і гроші, і сили, роботу, порівну. І тоді й прибутки діляться між ними порівну.
Але ж коли один вищий за другого, тобто, вкладає більше грошей, або вкладає майстерності чи сил більше за іншого, тоді розподіл прибутків також не порівну, а зветься «компаньйонство на третину», або «компаньйонство на чверть». Виходить, що це не зветься насправді спільною справою. Тому що один з них більший за другого.
І згідно з цим виходить, що справжнє товариство є тоді, коли кожний дасть потрібну плату аби придбати товариша, а це саме тоді, коли обидва однієї «висоти», тоді обидва платять нарівно. На зразок матеріальної справи, коли двоє вкладають все порівну. Інакше не може існувати справжнє товариство. Тому «і придбай собі товариша». Бо єднання, коли кожний придбає товариша, можливе лише тоді, коли обидва рівні.
Але, з іншого боку, щоб кожному було б чомусь навчитися від іншого, - це неможливо, якщо кожний не побачить, що товариш його більший за нього. А якщо інший більший за нього, то може бути йому не товаришем, а равом, а сам він визначається як учень. Тоді є можливість, що навчиться в нього розуму або добрих рис.
І це те, про що сказано: «Зроби собі рава і придбай собі товариша», тобто мають бути обидва. Інакше кажучи, що кожний вважатиме другого товаришем. Тоді є можливість придбати. Тобто, що кожен мусить заплатити поступку іншому, подібно до того, як батько поступається своїм відпочинком і працює ради свого сина, і витрачає гроші для сина. І все це через любов.
Але там любов природна, бо Творець дав природну любов ростити дітей, щоб було існування світові. Наприклад, коли б батько ростив би дітей через те, що є заповідь, тоді були б у дітей його харчі та одяг, та решта речей, потрібних дітям, відповідно до того, як є в людини обов’язок виконувати всі заповіді. Отже, іноді виконував би заповідь, а іноді робив би це, аби позбавитись обов’язку, і діти його могли б сконати з голоду.
Тому дав Творець батькам природну любов, аби любили дітей, щоб було існування світу. А от щодо любові між товаришами, - там кожен має працювати сам, з великими зусиллями, щоб утворилася б в його серці товариська любов. І цього ж стосується поняття «І придбай собі товариша». Тобто, коли зрозуміє, принаймні розумом, що потребує допомоги, і не в його змозі виконувати духовну роботу. Тоді, якщо вже розуміє, що потрібна йому допомога, - в тій мірі, котрою він усвідомлює розумом, він починає придбавати, тобто робити поступки на користь товариша.
І це тому, що він розуміє, що головне зусилля це віддавати Творцю. І це проти його природи, оскільки людину створено з бажанням отримувати лише собі на користь. Тому дана нам сґула, чудодійний засіб, - як вийти з себелюбства у любов до ближнього. А цим він може прийти й до любові до Творця. Тому товариша свого рівня він може знайти. Але щоб потім зробив би товариша равом, тобто, відчув би, що товариш його на рівні вищому, ніж він сам, - цього людина не може бачити, що товариш її неначе рав, а вона сама начебто учень. Але якщо не сприйматиме свого товариша як рава, - як може бути, щоб навчилася від нього? І це зветься «зроби», бо є справою «дії без розуму». Іншими словами, людина має прийняти на себе вище знання, що товариш її є більшим за неї. І це зветься «зроби», тобто, роблення вище знання.
І прочитай уважно в книзі «Дарування Тори», де написано так: «Прийняти першу умову: кожен учень зобов’язаний відчувати себе найменшим з усіх товаришів. І тоді може прийняти оцінку величі великого». Тому він говорить ясно, що кожен має бачити себе, неначе він найменший з учнів. А як можна, щоб людина побачила, що вона є найменшою з усіх? Це належить лише до «вище знання». І зветься це «зроби собі рава». Тобто, що кожен з них проти неї – рав, а вона сама вважається лиш тільки учнем.
І це є великою роботою. Бо існує правило: «Вади іншого завжди відкриті, а вади самого себе завжди приховані». А людині треба вважати, що інший має гарні властивості і варто їй приймати на себе все, що той говорить їй, або те, що той робить, щоби навчитись від дій іншого.
А з цим тіло не згодне. Бо завжди ведеться так, що коли хтось має вчитися від іншого, тобто, тим, що він цінує іншого, той цим самим примушує його докладати зусиль, - тоді тіло скасовує думку та діяння іншого. І це тому, що тіло бажає спокою. Тому краще та зручніше йому скасувати думку та дії товариша, щоб не треба було докладати зусиль
І тому це зветься «зроби собі рава», і це означає, що для того, щоб товариш був би тобі равом, тобі треба зробити це. Тобто, не розумом, бо розум зобов’язує до іншого, а іноді він показує людині назворот, що вона може бути равом, а інший – її учнем. Тому й зветься «зроби», від поняття роблення, а не розуму, як зазначено вище.
3. «І суди кожну людину на шальку заслуг».
Ось, після того, як сказали «придбай собі товариша», виникає питання, - а що з рештою людей? Наприклад, якщо людина обирає для себе зі свого дому зібрання кілька товаришів, а решту залишає, не з’єднуючись з ними, то питання, - як вона має ставитися до них? Адже вони не є її товаришами, тобто чому вона не обрала їх. Певно, треба сказати, що людина не знаходить в них гарних властивостей, щоб було варто їй через це поєднатися з ними. Тобто, що важливість їхня нижча, за її оцінкою.
Коли так, то як і чому людина має ставитися до всіх людей, які разом з нею в домі зібрання? А також до решти людей, які не з тих, хто молиться в одному з нею місці? Як їй поводитися з ними? Про це говорить рабі Єшуа бен Перахья: «І суди кожну людину на шальку заслуг». Що людина має судити всіх на шальку заслуг. Тобто, те, що вона не бачить у них гідностей, - не вони винуваті, а в неї самої, в її силах, немає достатньо здібностей бачити гідності громади. Тому людина бачить відповідно до властивостей своєї душі, і це є правдою щодо її власного осягнення. Але не відповідає істині. Тобто, існує правда сама по собі, без тих, хто осягає.
Інакше кажучи, існує поняття істини, котру кожний розуміє відповідно до свого осягнення. Тобто, правда набуває змін відповідно до тих, хто її осягає. Це говорить про те, що в них самих правда зміниться, згідно зі змінами станів того, хто осягає. Але сама правда в своєму існуванні не змінює свою сутність. Тому будь-яку річ кожен може бачити зовсім інакше. Отже, щодо людського загалу, - може бути, що в усьому загалі все гаразд і до ладу, а сама людина, через свої якості, бачить інакше.
Тому каже: «І суди кожну людину на шальку заслуг». Тобто, що всю громаду, крім своїх товаришів, людина має судити на шальку заслуг. Це означає, що всі вони, самі по собі, достойні, і немає до них (боронь Боже) жодних претензій щодо їхньої поведінки. Але за оцінкою самої людини, тобто щоб вона могла чогось навчитися від них, - це не тому, що немає в неї ніякої тотожності з ними.