Лист 1

(переклад з івриту)

19 день відліку омеру (2 травня) 1922 р., Єрусалим

Другові моєму ... хай живе довго та щасливо.

Сьогодні опівдні одержав я його лист, написаний восьмого дня першого місяця, і слова твої про мене - з досадою, як у бідняка, - а це така молитва, що приймається, як наведено в Зоар.

Вже доводив я тобі, в своїх попередніх листах, що перед тим, як ремствувати про те, що я уникаю писати листи, треба тобі переконатися в своїй власній слабкості. Дивись, адже з сьомого дня швата до восьмого дня нісана, тобто більше ніж два місяці, не писав ти мені нічого. А я написав тобі впродовж цього часу чотири листи: 22 швата, 10 адара, в день початку місяця нісан і восьмого нісана.

І якщо ця «жменька не насичує лева», то це те, як написано: «Бо високого вищий оберігає, і ще вищі – над ними». І як відповідь, яка наполегливо вимагається, відповім тобі, що всі вірять в особисте управління, але не злиті з ним зовсім.

Причина та, що як можна віднести думку, чужу та загиджену ... до Творця, який є абсолютом Доброго, Хто дає добро ... а лише справжнім робітникам Творця, їм відкривається спочатку знання про особисте управління, що Він заснував всі причини, що передували цьому, включаючи добрі та злі разом, і тоді вони злиті з особистим управлінням, бо кожен, хто приєднаний до чистого, є чистим.

А оскільки єднається Той, хто управляє, зі Своїм управлінням, - то зовсім не дається взнаки відмінність між злом та добром, і всі улюблені, і всі ясні, бо всі є зброєносцями (букв. «носіями келім») Творця, готовими уславлювати розкриття Його єдиності. І це відчутно, і в цій мірі мають вони знання в кінці, що всі дії та думки, чи то добрі, чи злі, - вони є зброєносцями Творця, і Він уготовив їх, і з вуст Його вони вийшли, і це знаним буде в очах всіх в кінці виправлення.

Але між іншим, існує вигнання довге та жахливе, і основна біда та, що коли бачить як розкривається якась неналежна дія, падає зі свого рівня (і тримається загальновідомої брехні, і забуває, що він – як сокира в руці того, хто нею рубає). Бо вважає, що він сам здійснив цю дію, і забуває про Того, хто спричинює всі причини, що все – від Нього, і немає нікого, хто діяв би в світі, крім Нього.

І це така наука, при тому, що утримувався в ній, спочатку, силою знання, все ж в потрібний момент не впорається зі своїм знанням, аби поєднати все з Тим, хто все спричинює, в єднанні, яке переважить на шальку заслуг. І це вся відповідь на його лист.

Давно вже розповів я тобі віч-на-віч, правдиву притчу про згадані вище два знання, коли з’являється одне і вказує на друге. І все ж посилюється і панує між ними сила приховання. Як сказали мудреці про тих двох жартівників, що ходили перед рабі, які розважали кожного, хто був засмучений.

Притча про царя, раб якого знайшов милість в його очах, настільки, що він забажав звеличити його і піднести над усіма міністрами, бо побачив в серці у нього вірну непорушну любов.

Але не в звичаях царських підносити людину на верхівку ієрархії за один раз і без очевидної причини. А є в звичаях царських проявити сенс цього для всіх з глибокою мудрістю.

Що ж зробив? Призначив раба воротарем у зовнішніх чертогах. І сказав одному міністру, знавцю в премудростях лицедійства, щоб перевдягнувся і зробив би з себе наче бунтівника проти царства, і вийшов би на війну – захопити царський дім в час, коли вояки не готові.

Міністр зробив як наказав цар, і хитрощами та великою мудрістю зробив з себе наче воює за царський дім. І раб, воротар, ризикуючи життям, рятував царя і воював проти міністра з дивною мужністю і величезною самовідданістю. Так, що розкрилася для всіх його любов до царя. Тоді скинув міністр своє вбрання і спалахнули великі веселощі (адже бився з мужністю і великим геройством, а тепер ясно, що була тут омана, а не реальність). А більш за все сміялися, коли розповідав міністр глибину уявленнь жорстокості та страху, які викликало його лицедійство. І кожна деталь цього жахливого бою була причиною сміху та великої радості.

Але при всьому тому – раб він! І не навчений. І як можна піднести його над усіма міністрами та служителями царськими? Подумав цар в серці своєму, і сказав тому міністру, що він зобов’язаний переодягнутися у вбрання грабіжника та вбивці, і влаштувати з тим уявну війну. Бо знає цар, що в другій війні розкриє в ньому дивовижну мудрість, так, що буде гідний стояти на чолі всіх міністрів.

Тому призначив раба доглядачем царської скарбниці. А той міністр перевдягнувся цього разу в одяг злочинця та вбивці. І прийшов грабувати скарби царя.

Нещасний наглядач воював з ним з усією відвагою та самовідданістю, аж поки не наповнилася міра. Тоді скинув міністр своє вбрання, і зробилася радість велика і неабиякий сміх в царському палаці, ще більші, ніж раніше. Бо хитрі штуки міністра до подробиць своїх пробуджують великий сміх, через те що нині треба було міністрові примудритися більше. ніж перед цим. Адже звичай відомий тепер вочевидь, що немає жодного жорстокого в державі царя, а всілякі жорстокі, – вони лише лицедії, так, що той міністр лише глибокими хитруваннями надбав собі навичок перевтілення в одязі лиходія.

Але ж, тим часом, здобув раб «мудрість» - зі знання, що в кінці. І «любов» - зі знання, що на початку. І ось, постав до вічності.

І насправді, дивне видовище – всі війни в тому вигнанні, і всі знають добре внутрішню сутність їхню, що все це на кшталт лицедійства і веселощів, що приносять лише добро. І все ж немає жодного способу полегшити собі тягар війни та загроз.

Ось, докладно виклав я тобі це віч-на-віч, і тепер є в тебе знання цієї притчі з однієї її сторони, і з Божою поміччю зрозумієш її також і з іншої сторони.

І головне, що ти бажаєш почути мої слова про неї, не зможу відповісти тобі нічого, також і про це розповів тобі притчу наодинці, бо «царство земне як царство небес», коли істинність управління передана міністрам, і все ж таки все робиться за радою царя і за його підписом. А сам цар робить не більше, ніж підписує план, який впорядкували міністри, і якщо знаходить якусь похибку в плані, не виправляє її, а ставить іншого міністра замість цього, а перший звільняється зі своєї посади.

Так само й людина, - маленький світ, - і поводиться відповідно до літер, що викарбувані в неї, оскільки царі володарюють сімдесятьма народами, що в ній, і це те, що в «Сефер Єцира»: «Поставив царювати таку й таку літеру». І кожна літера вона як міністр в свій час, і робить налаштування, а Цар світу підписує їх, а коли літера помиляється в якомусь з планів, відразу звільняється зі своєї посади, і коронує іншу літеру замість неї.

І це суть сказаного: «Кожне покоління зі своїми суддями», а в кінці виправлення царюватиме та літера, що зветься Машіах, і доповнить і зв’яже всі покоління з вінцем слави в руці Творця. І згідно з цим зрозумій, як можна мені втручатися в справи твоєї держави, коли вже... ... ... царі та судді, де кожен зобов’язаний розкрити все, що покладено на нього розкрити, коли запліднення єдності ... ... .. не бажає виправляти їх, виправляти буду я – зі здивуванням, проте за суттю кругообігу з’ясується все.

І через це я прагну почути різні твої рішення з подробицями їх характеристик, бо в кожній деталі прихована глибока мудрість, і якби я почув від тебе якісь твої постійні налаштування, міг би я наповнити їх і порадувати твоє серце.

І знай, що важко мені дуже чути твої вислови, оскільки немає в тебе постійності в назвах і в тому, на що вони вказують. І тому відкрию тобі вхід до налаштування назв, і за законом назв, який вони тобі покажуть, відміряй мені ними судження своєї мудрості, і таким чином я зможу зрозуміти до кінця твої слова.

Ось, я впорядкую назви згідно з тим, як я сприйняв з усіх твоїх листів, щоби були визначеними вони постійно між нами, знати все, що ти напишеш без поглибленого вдивляння, - як позначки на глеках з вином.

І почнемо з кореня всіх коренів, - до завершення кінців, і визначені загалом п’ять ступенів: єхіда, хайя, нешама, руах, нефеш, так, що всі вони зібрані разом у виправленому тілі. Отже, єхіда, хайя, нешама, - вони вище за час, і навіть в серці створіння знайдуться, але як такі, що оточують звіддалік, і не прийдуть в тіло, що перебуває в період свого виправлення. Бо і в прихованому джерелі визначається корінь: рош, тох соф, де рош є коренем для єхіди, і він – Нескінченність, бо там, навіть в його місці, не розкривається світло Творця, і все анулюється як світло перед смолоскипом.

Після цього, корінь «тох» (внутрішнє), і це – корінь хайя, і це суть світла Нескінченності, тобто прояв Його світла в повноті, а в умовах часу це світло осягається лише як життєва сила, що в ньому, - і тямущому досить. І тому зветься коренем хайя (живого).

А потім – корінь софа (кінця), і це – корінь душ, і він як спочатку, буквально, як Нескінченність. І тут простирається вища завіса, і починається час, за принципом: «Шість тисяч років світ існує, а одну – зруйнований», що зветься: руах і нефеш, і корінь їхній, поєднаний з душею, але розповсюджуються також вниз, у вигляді Тори, - це руах хаїм (дух життя). А заповідь – це нефеш, і нефеш ця є постійним станом, властивість нефіша (спокій), і це сила, що обіймає і зміцнює тіло, в постійному стані, силою жіночого начала, що закладено в цій нефеш.

А цей руах, що вдихає духи життя і світло Тори в образ нукви (жіночого начала). І ще в корені його пояснено написане: «І вдихнув у ніздрі його дух життя, і став Адам душею живою», тобто руах піднімається до нешами і отримує від неї життя, в світлі лику Царя, і дає життя це для нефеш, і в цей момент зветься «нефеш хайя» (душа жива).

І такий самий порядок в усіх зівуґах в семи нуквах рош, і в двох, що нижче, що в нефеш. І це суть сказаного: «Всесильний поселяє самотніх в домі», тобто при проявленні сили нукв, завдяки «Вся слава царської дочки – всередині».

І ось, головне в виправленнях і духовній роботі, це розкрити сили душі, що зветься в Зоар «вищий світ», і також це належить до прихованого джерела за принципом «корінь кінця», як зазначено вище. І кожен зівуґ є проявом одного світла в реальності вищого світу, І це – принцип: «Сини наші як саджанці, які вирощують в молоді роки їхні», тобто як ібур (зародження) у вищому світі, і завдяки зівуґу ... ... .. для нижніх ... . так виник задум, що кінець рош, приховане джерело, доповнить всі світла. ... ... продовження з книги «Скарбниця знань». Сутність розуму – це душа людини, і вся людина, бо нею визначається вся вона, а те, що виходить з неї, це облачення її та слуги її, частина їх – її галуззя, частина вважатимуться чужими їй.

Отже, ця сила, хоч вона і в душі, все ж не бачитиме її, і прихована від очей всього живого. І не дивуйся цьому, адже «око» - зір, - є пануючою властивістю, важливішою за всі відчуття, і при цьому не побачать себе ніколи, але безсумнівно, відчувають свою реальність, так, що зір аніяк не додав би їм знання. І тому не створено нічого марно, адже вони – відчуття себе, і немає потреби додавати до сприйняття чуття.

Також і сила душі, яка є суттю людини, не дано їй сприйняти цю силу відчуттями, бо досить їй, так чи інакше, відчуття свого існування. І жодна людина не сумніватиметься у власному існуванні, так, що б потребувала б свідчень своїх відчуттів, (а смисл того, що немає відчуття без руху, я хочу сказати, що іноді припиняється відчуття, а в сутності не йдеться про рух, тому це більш подібне до абсолютного знання). І великою помилкою є уподібнювати образ сутності розуму до образу пізнання, яке тримається, через свою малість, за уявлення, бо це абсолютна неправда, оскільки це пізнання, - воно як світло, яке випромінюється і діє, і протягом терміну його дії можна визначати також відчуття цього світла, аж поки закінчує свою дію і зникає його світіння.

Зрозумій із цього, що пізнання, яке відчувається в час його дії, є лише маленькою і слабкою його гілкою (відчуття своєї сутності є категорією знання, бо сила відчуття вона також є чуттям, як реалізація, а відчуття своєї сутності не має потреби в ній), і зовсім не подібно його суті, ні в кількості, ні в якості, як камінь, по якому б’ють і вибивають іскри світла, які з’явилися від того, що задіяна загальна сукупна сила каменя, хоча у властивостях загальної сукупної сили каменя й немає нічого від самого світла. Так само сутність розуму є загальною силою, що в людині, а розкриваються його гілки, що відрізняються від нього, як у мужності та силі, у теплі та світлі, за законами дії, яку він спричиняє.

І хоча ми називаємо її іменем «розумна душа», або «суть розуму», це тому, що розум він також є відгалуженням від неї, і він є найважливішим у світі, бо «За розумом її славитиметься людина». А оскільки не існує давця, в якого в самого немає, тому ми визначаємо її назвою «розум». Тобто, в будь-якому випадку не менше за відчутний розум, бо він є гілкою і її частиною. І він царює над рештою її відгалужень, і поглинає їх, вони як свічка перед смолоскипом. І розум не поєднується з жодною дією, але різноманітні дії приєднуються до розуму і встановлюються в ньому, і визначається, що вся реальність є його рабами, як з боку підпорядкування, так і для його вдосконалення. Бо всі вони постійно пропадають, а розум взагалі, весь час розвивається. І тому всі наші заняття лише шляхами розуму і його устремлінь, і більшого не треба.

Єгуда Лейб